2. Форми і механізм роздержавлення та приватизації Межі роздержавлення

Ефективне здійснення процесу роздер­жавлення і приватизації власності зу­мовлює необхідність визначення пропорції (співвідношення) між формами власності, особливо між державною і приватною.

Порушення міри роздержавлення, повного скасування держав­ної власності на засоби виробництва і при переході останніх у приватні руки може призвести до великих збочень, у тому числі створення іншої монополії — приватної.

Не можна апріорно встановити, скільки майна буде приватизо-

160

вано. Процес роздержавлення і приватизації не відбудеться одно­часно і швидко у всіх галузях економіки. Це процес поетапного переходу власності з однієї форми (державної) до різноманітних форм. Він може відбуватися тривалий час. До цього процесу слід підходити, керуючись всією сукупністю інтересів, а не якимось одним з них, враховуючи традиції, психологію людей, світовий досвід.

Треба позбутися не тільки старих, а і нових ілюзій, одна з яких приватизація. Не слід розглядати її як якусь магічну силу, що вирішить усі проблеми. Сама по собі зміна власника того чи ін­шого підприємства не скасує монополії цього підприємства на свій вид продукції. Ринкова монополізованість економіки такою і за­лишиться, а, отже, не буде однієї з головних передумов ринкових відносин — конкуренції.

Помилка багатьох пристрастних прихильників повної привати­зації полягає в тому, що вони свідомо або несвідомо не помічають змін, що відбулися у суспільстві, яке ми традиційно називали ка­піталістичним. Там приватнокапіталістична власність замінюється колективною (акціонерною), яка формується з заощаджень тру­дящих (пенсійні фонди, капітал страхових кас). Крім того, під­приємства, засновані на такій власності, виявилися більш ефек­тивними, ніж ті, що функціонують на основі приватної власності. Ця помилка може призвести до відродження тієї системи власнос­ті (приватної), яка практично себе вичерпала, і, відповідно, тієї системи управління, в якій не розмежовуються функції керівника і власника. Тим часом у розвинених країнах на великих акціонер­них підприємствах ці функції є диференційованими — менеджери керуються інтересами власника, згідно з вимогами законів ринку.

До речі, це зовсім не означає, що функції капіталу — власності та капіталу — завжди будуть відокремленими. В інформаційну еру, що йде за індустріальною, як показує досвід країн, що в неї вступають, відбувається процес злиття функцій керівника і влас­ника, оскільки частка невеликих і середніх підприємств, заснова­них на діловому партнерстві, кооперативній формі власності, зрос­тає, а частка акціонерного капіталу в активах компаній починає зменшуватися.

Проте ми не можемо орієнтуватися на ці країни, оскільки у нас в народному господарстві домінують виробничі працівники.

Та опала, в яку потрапила державна власність, не завжди є справедливою і коректною. Про неефективність її говорять, як правило, в умовах авторитарно-бюрократичної системи, ігноруючи той факт, що в умовах ринкової економіки чимало її недоліків можна успішно усунути.

У світі немає країни з розвиненою економікою, де б держава не була б власником. Частка останньої в основних виробничих

161

фондах становить 10—35 відсотків і більше. Традиційно висока частка державного сектора в національній економіці Франції (33 відсотки), Австрії (37), Італії (понад 40). Через державний бюджет перерозподіляється від третини до половини валового на­ціонального продукту. Причому державні підприємства є цілком ефективними, сприяють розв'язанню ряду соціальних завдань.

Відомо і те, що наймані робітники на державних підприємст­вах, як і на приватних, відчужені від власності на засоби вироб­ництва, проте під управлінням менеджерів вони досягають висо­ких результатів. Чому ж наші робітники не можуть дати такі самі результати під керівництвом держави, її представників в особі директорів? Очевидно, справа не тільки у власності, а в економіч­ному стимулюванні трудового колективу, в компетентності наших керівників, в економічному і політичному середовищі, в якому ми живемо.

Світовий досвід роздержавлення і приватизації засвідчує, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинених країнах зумовлена недержавною формою власності. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефек­тивними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування та різного роду подачки, пільги тощо. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змі­нюється націоналізацією і реприватизацією. Тобто такі процеси відбуваються циклічно. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не лише з метою підвищення ефективності ви­робництва, а й як засіб зниження соціальної напруженості в су­спільстві. Отже, приватизацію і роздержавлення слід здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні наслідки.

Досвід нашої країни показує, що державна власність при пов­ному свавіллі бюрократичного апарату може втратити не тільки ефективність, але й загальнонародний характер. Разом з тим, на­дання основним ланкам господарства достатньої самостійності, звільнення їх від диктату відомств може зняти з загальнонародної власності на засоби виробництва ту державну форму, яка заважає творчій самостійності підприємств і трудових колективів.

Українська модель реформування власності на цьому етапі має засновуватися на принципі комерсалізації державних підприємств, який дасть їм можливість стати реальними суб'єктами ринкових відносин.

Переведення державного сектора економіки в ринковий режим функціонування можна здійснити через диференціацію функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) отримує лише частину прибутку, яка перера­ховується до бюджету, а решта прибутку використовується для

162

розвитку підприємництва і стимулювання колективу працівників.

У зв'язку з цим необхідно:

чітко визначити об'єкти державної власності, на які претен­дують суб'єкти різних рівнів (держава, автономія, області, міста і т.д.) з питань власності. Відсутність юридичних норм і законо­давчих актів з питань власності є серйозною перепоною у розвитку процесів роздержавлення і приватизації;

розробити умови найму працівників на перетворені державні підприємства. Ці умови мають передбачати права та обов'язки і бути юридичне захищеними.

Складність процесів роздержавлення і приватизації в Україні зумовлена специфікою поділу праці, спеціалізацією економіки на важкій промисловості, де домінує великомасштабне капіталоміст­ке виробництво з вкрай зношеними фондами. На початок 90-х ро­ків негайної заміни потребувало чверть загального обсягу основ­них фондів, у тому числі близько 40 відсотків машин і устаткуван­ня. У галузях матеріального виробництва середній гіпотетичний строк служби основних фондів становить у 38 років при середньо­му нормальному строці у 25,6 року, зокрема у машинобудуванні 16 і 11,7 року. Технічне переоснащення цих підприємств і впрова­дження передових технологій на цьому етапі економічного розвит­ку під силу лише державі або акціонерним товариствам, що зу­мовлює об'єктивну необхідність збереження у достатньо широких масштабах підприємств державної власності.

Міра роздержавлення в Україні залежить від необхідності за­безпечення державою медичного обслуговування, освіти, культури, утримання об'єктів фінансово-кредитної системи, музеїв, націо­нальних театрів, виставок, бібліотек тощо. Це досить велика част­ка спільної власності, яка не може на сучасному етапі бути при­ватизованою.

Не можна приватизувати майно органів державної влади і управління, правопорядку, державної безпеки, армії, золотого і валютного фондів, державних матеріальних резервів.

Не передаватимуться у приватну власність унікальні природні об'єкти (ліси, парки, водойми) загальнонаціонального значення. Україна повинна зберегти єдину транспортну систему (залізнич­ний, повітряний, водний транспорт). Тут поки що бажано мати одного господаря в особі держави.

В Україні рівноправними формами власності на землю відпо­відно до Земельного кодексу України є державна, колективна та приватна. Причому остання, виходячи з конкретно-історичних умов економічного розвитку України, високого техногенного на­вантаження на землю, відсутності вільних від обробітку земель­них ділянок, а також з наявності існуючих сьогодні соціально-

163

психологічних установок у більшості селян — не може сьогодні зайняти провідне місце.

Усе це свідчить про те, що нині до меж (міри) роздержавлен­ня слід підходити, спираючись на такі вихідні положення. По-пер­ше, необхідність приведення відповідних форм господарювання у відповідність з характером розвитку і структурою продуктивних сил, який об'єктивно передбачає наявність невеликих, середніх і великих господарств. По-друге, виділення загальнонародних потреб та інтересів, реалізація яких не може бути раціонально здійс­нена на іншому рівні, крім державного. Такими потребами є за­хист країни, охорона навколишнього середовища і життя, розвиток визначальних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утри­мання непрацездатних. Ступінь значущості цих потреб, охоплення ними всього населення робить однаковою мірою і державну влас­ність, призначену для реалізації їх, важливою засадою суспіль­ного життя. З розвитком цивілізованості суспільства ці межі можуть змінюватися, тобто вони є рухомими. По-третє, господа­рюючі суб'єкти повинні мати усі права товаровиробників, розви­вати ініціативу, творчість, підприємництво, дбайливість, сприяти зростанню необхідних суспільству товарів і послуг.

Отже, перехід до ринкових відносин потребує чіткого визначен­ня об'єктів державної власності, диференціації функцій між влас­ником (держава різних рівнів) і суб'єктами господарської діяль­ності. Власник в особі держави, урядові органи, в тому числі мі­ністерства, суб'єктами ринку бути не можуть. Ці функції делегую­ться корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивіду­альним та іншим підприємствам.