2. Етногеографічна та геополітична характеристика України

Мета: ознайомлення з українським географічним простором – місцем активної життєвої діяльності людей, а також з етнічною територією – місцем проживання основної частини етносу, та державною територією – чітко окресленою у просторі і признаною міжнародними договорами площею земної поверхні.

Ключові слова: географічний простір, глобальний простір, етнічна територія, етнічні землі, етнічні межі.

1. Поняття географічного простору та етнічної території.

Український географічний простір складається з трьох частин: 1) територія країни; 2) українські етнічні землі; 3) глобальний простір (вода, повітря, підземний простір). Первинним фактором формування українського географічного простору є український народ із врахуванням історичних особливостей заселення ним земної поверхні, освоєння природного середовища.

Наявність етнічної території – обов’язкова умова формування будь-якого етносу. Для утворення колективу людей з однаковими етнічними властивостями – мовою, культурою, особливостями психічного складу – всі його члени тривалий час повинні знаходитися у тісному і безпосередньому зв’язку між собою. Такий зв'язок можливий лише тоді, коли група людей, яка дала початок народу, проживала разом на певній території. Етнічні території народів змінюються в ході історії внаслідок міграцій, завоювань та етнічних процесів.

Українські етнічні землі (етнічна територія) – це простір земної поверхні, який компактно заселений українцями, українським етносом за багато століть його розвитку і розселення. Іноді чіткі межі етнічних земель важко розрізнити, тому що вони непомітно переходять в етнічно змішані території. Сучасна етнічна територія українців не збігається з територією, на якій вони сформувалися як етнос. Етнічні українські землі поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, а також на змішані, де українці становлять 10-25-50% усіх жителів. Причому, етнічні території бувають старими, де українці, як автохтони, живуть чи жили багато століть (Київщина, Чернігівщина, Буковина та ін), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх одного-двох століть (Кубань, Зелений Клин та ін.).

Існують певні труднощі у розмежування етнічних територій сусідніх етносів. Український етнос має етнічні межі з російським, білоруським, польським, словацьким, угорським, румунським та молдовським етносами.

2. Етнічні межі.

Українсько-польські етнічні межі багато століть були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію Польщі в цьому напрямі. Границею між українцями і поляками з княжих часів становили лісові пущі над Вислоком, нижнім Сяном і Вепром. У ХІІ ст. політична, а також етнографічна границя між Польщею і Галицько-Волинським князівством проходила по лінії Кросно – Ряшів – Крешів – Парчів – Дорогочин. Коли у кінці ХІV ст. Галицько-Волинське князівство було підкорене поляками, поволі були вирубані пущі. На території Галичини українсько-польська етнографічна границя поступово пересунулась з лінії Висока майже на лінію Сяну. Далі етнографічна межа залишалася майже без змін.

Досить важко встановити українсько-білоруське розмежування у зв’язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова і далі вздовж Прип’яті до Мозиря, звідти на південь і далі на захід від Чорнобиля і Прип’яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вверх до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра рікою Сож і повертає на північ від Семенівки і далі на північний захід простягається до Стародуба. На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче через сильні білоруські, російські та українські впливи. Державний кордон України з Білоруссю не збігається з етнічною межею; остання проходить на північ і південний захід від державного кордону. Переписи населення також чітко не визначили тут етнічного кордону між українськими та білоруськими етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Українсько-молдовські етнічні межі йдуть по Бессарабії, Буковині та Мармарощині. Кордони українських етнічних земель проходять по Бессарабії в двох її частинах: північній (Хотинщина) і південній (Акерманщина, Ізмаїльщина); на сході вздовж центральної (молдовської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного пограниччя є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів.

Українсько-румунська етнічна межа на території Буковини в основному співпадає з Державним кордоном між Україною І Румунією, за винятком заселеної переважно українцями долини Руської. Україно-румунська етнічна межа зазнала досить великих змін упродовж століть. За князівських часів уся Бессарабія, більшість території Молдови і навіть північний Семи город були заселені українським елементом і лише від ХІУ ст. його почали витісняти предки теперішніх румунів.

Від крайньої точки україно-румунської межі простягається україно-угорське етнічне розмежування. По Закарпаттю воно проходить на південь від лінії Виноградово – Мукачево – Ужгород. Таким чином, до складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегово.

Поблизу Ужгорода починається україно-словацька етнічна межа. Вона повертає на північний захід (до Яблінки) і північ (до Зборова) і далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до межі з Польщею.

Межі україно-російські (понад 2000 км). Поділяються на три частини (за Кубійовичем): північну, східну і підкавказьку. Перша – тягнеться від Мглина (східний кінець україно-булоруської межі) аж до Новохоперська (на р. Хопер – лівій притоці Дону) на відстань близько 700 км. Це переважно «молода» межа, яка виникла за рахунок спільної колонізації деяких територій українцями і росіянами і тому вона характеризується звивистістю, наявністю на пограниччі національних островів та півостровів. Ця межа іде від Середньої Будди (Сумщина), південніше Рильська ( місто Курської обл..), далі звивистою лінією перетинає Курщину, Білгородщину, Воронежчину і прямує до Ново хоперська. Місцями вона наближається до кордону України ( на півдні від Білгорода біля м. Щебекіне), місцями відходить від нього на 200 км (м. Новохоперськ). Друга – східна межа суцільної української національної території тягнеться від Ново хоперська на півночі до Ростова-на-Дону (750 км) далі на узбережжя Чорного моря до гирла ріки Пшада (450 км). Перший її відрізок – це межа українства з територією донських козаків. В.Кубійович, зокрема, окреслює дану територію за мовною ознакою. Оцінюючи східну етнічну межу, вкажемо на її вади. Це передусім наявність двох великих півостровів з боку донського козацтва. Перший – уздовж Дону аж по Ростов. Він розділяє навпіл суцільну українську територію, внаслідок чого відокремлюється українське Підкавказзя і Кубань. Історичні події показали, що таке відокремлення Підкавказзя завершилося трагічно: кубанські козаки, як потомственні українці, були чи не найбільше винищені сталінськими екзекуціями і голодоморами. Другий півострів – «луганський», що йде углиб українського Донбасу. Частина його заходить у межу сучасної України двома районами: Красно донським і Станично-Луганським. Третя – Підкавказька межа це україно-російська (350 км) між української змішаною територією на Підкавказзі по лінії Ростов – Горлівка над р. Салом і україно-калмицька південно-східна межа українських змішаних територій на схід від р. Манич, далі на схід уздовж ріки доходить до р. Куми біля Величавого, де починається межа з народами Дагестану. По Кумі межа повертає і виходить північніше Грозного до р. Терек, повертає на захід до Чорного моря біля м. Сочі.