2. Етногеографічні процеси в Україні упродовж XX ст.

Мета: характеристика етногеографічних процесів, які мали місце в Україні упродовж ХХ століття на основі аналізу особливостей демосоціальної структури та розселення етнічних українців у складі Австро-Угорської та Російської імперій; українських етнодемографічних втрат, спричинених негативними тенденціями розвитку релігійно-конфесійних взаємин; співвідношення кількості населення з рідною українською і рідною російською мовами впродовж другої половини XX ст.; основних суперечностей та проблем етнополітичного розвитку усіх регіонів України.

Ключові слова: демосоціальна структура, релігійно-конфесійні взаємини, етнополітичний розвиток регіонів.

1. Етногеографія українських земель на початку XX ст.

Наприкінці XIX – початку XX ст. усталилися межі української етнічної території як ареалу суспільного розселення українців, середовища життєдіяльності спільноти. Причому впродовж попередніх двох століть розширення етнічної території відбувалося природнім шляхом освоєння незаселених територій (в основному у південному і східному напрямках, звуження – значним чином під впливом суб'єктивного соціально-державного втручання у демографічні взаємини (переважно на західному пограниччі).

Отже, на початок XX ст. українська етнічна територія охоплювала великі простори: від Сяну до Передкавказзя, і від Полісся до Гірського Криму, займаючи значну площу Лісостепу і Степу і обмежуючись з півдня Чорним і Азовським морями. Загальна кількість етнічних українців у межах української етнічної території становила понад 25 млн. осіб, а у тій частині, що обмежена сучасними кордонами України – 20 млн. 75 тис. осіб (72, 0% від усього населення).

На початку XX ст. з поступовим утвердженням етнонаціонального принципу у державотворенні українська етнічна територія виконувала функції не лише ареалу розселення і життєдіяльності народу, але й уже виступала просторовою ареною українських політичних вимог, географічним потенціалом української державності. Але політико-географічні передумови для реалізації геоетнополітичного потенціалу були несприятливими: Україна, як самобутня країна, що має окрему унікальну історію, не лише не володіла територіально-політичною суб'єктністю (залишки української автономії у вигляді Гетьманщини були ліквідовані у Росії ще в кінці XVIII ст.), але й не мала цілісності у межах однієї держави, адже починаючи із кінця XVIII ст. до початку XX ст. українські землі були поділені між двома імперіями – Австрійською (з 1867 р. Австро-Угорською) і Російською.

Історичні галицькі землі і частина Волині увійшли до Австрійської імперії після так званого поділу Польщі у кінці XVIII ст. і утворили окремий «коронний край», титулований як королівство Галичини і Володимирії. Австрійський уряд приєднав до Галичини і частину польських етнічних земель з центром у Кракові. Невідповідність адміністративної Галичини історичній, а також етнічній українській території стала причиною умовного поділу краю на західну (польську) та східну (українську) Галичину. Водночас закарпатська частина етнічних українських земель не творила окремої провінції, а була приєднана безпосередньо до угорських адміністративних одиниць (комітатів).

Українська етнічна територія у складі Австро-Угорської монархії охоплювала близько 75, 5 тис. кв. км. Тут на початку XX ст. проживало понад 5 млн. осіб, у тому числі 3,3 млн. українців, що становило близько 64% усього населення. Таке кількісне співвідношення між автохтонним українським населенням та іншими етнічними групами стало наслідком потужного колонізаційного іноетнічного натиску впродовж середніх віків та нових часів в умовах бездержавності та несприятливого соціально-економічного становища українського народу. Особливо це було відчутно серед міського населення, де українці становили лише 27,85%. У крайовому центрі, м. Львові, що було у провінції єдиним справді великим на той час містом (понад 170 тис. осіб), українці за переписом 1900 року становили лише близько 20%. Досить значним було зосередження у східній Галичині польської людності (понад 20%). Найбільшу частку поляки становили у Львові (49,4%). У майже двох третинах міських поселень більшість населення становили євреї – друга за кількістю етнічна меншина у Галичині (13,1%). З більших міст порівняно високою була концентрація євреїв (понад 40%) у Дрогобичі, Станіславі, Коломиї, Тернополі. Низка чинників (історичні традиції, більш сприятливі політичні умови, демографічні переваги, перехід на національно-патріотичні позиції греко-католицької інтелігенції та ін.) зумовила перенесення в Галичину основного осередку культурно-політичного руху. Досить широка мережа просвітницьких, громадсько-політичних, культурних та наукових інституцій, охоплюючи своїм впливом майже все українське населення сприяла зростанню етнонаціональної самосвідомості, помітно впливаючи й на інші регіони.

Провінція Буковина мала здебільшого двоетнічний українсько-румунський характер, але із значною часткою євреїв та німців. Українська етнічна територія поширювалася насамперед на північну частину, так звану Північну Буковину, хоча окремі українські поселення заходили на південну частину, а румунські – на північну. У населенні крайового центру, Чернівцях, українці хоч і були у меншості (20%), але кількісно переважали румунський елемент, що було одним із чинників досить помітного українського культурно-політичного піднесення в Буковині впродовж другої полов. XX cт.

У межах Закарпатського ареалу на початку XX ст. проживало близько 600 тис. усього населення, з них понад 360 тис. українців (близько 20%). Значними були частки інших етнічних груп: угорців (близько 20%), євреїв (майже 15%). Серед інтелігенції мало вираженими були орієнтації на інтеграцію з іншими українськими регіонами, досить популярними стали москвофільські настрої.

Більшість інших українських земель (670 тис. кв. км.) входило до складу Російської імперії. Упродовж понад 140 років західний державний кордон Росії з Австро-Угорською монархією проходив р. Збруч. Загальна кількість українців, що проживали у межах Російської імперії, за переписом 1897 року, становила 22 млн. 175 тис. (17,6% від усього населення імперії), і це було лише у 2,5 рази менше, ні так званих «великоросів» (55,5 млн. осіб), які навіть за офіційними, перебільшеними даними не були абсолютною більшістю у державі (44%). Компактно в межах української етнічної території в Російській імперії проживало понад 20 млн. українців (73% від усього населення). Разом з тим навіть у межах суцільного ареалу розселення, географія українців мала істотні відмінності як щодо інших етнічних груп, так і щодо густоти населення. Отже, найбільшою була частка етнічно українського населення у лівобережних Полтавській (93,0%) та Чернігівській (91,7%) губерніях (без Стародубщини, яка внаслідок напливу російського та білоруського населення почала втрачати етнічно український характер). Досить високою була частка українського населення у Харківській губернії (80, 62%). У правобережних давньоосвоєних регіонах найвищою питома вага українців була у Подільській (81%) та Київській (79,2%) губерніях. Серед етнічних меншин у містах і містечках найбільш компактно були розселені євреї, але їхня частка не перевищувала 13%. Росіяни становили більшість лише у Києві (54,2%), а у повітах їх частка максимально сягала 5%. Порівняно нижчою була питома вага українців у Волинські губернії (70,1%) через більшу наявність у цьому регіоні єврейської (понад 13%), польської (понад 6%) та німецької меншин (понад 5%). Кількісно етнічно українське населення переважало й у південних та південно-східних губерніях: Катеринославській (68,9%), Херсонській (53,5%), Таврійській (60,6%) не включаючи Криму, де частка етнічних українців становила 12%, але у сільських районах сягала 25%. Абсолютної більшості на початок XX ст. у Криму не мала жодна етнічна спільнота. Відносно найвищими були частки кримських татар (35,6%) та росіян (33,1%).

Сам процес заселення українцями південних степів був спричинений природним прагненням переважно хліборобського народу до освоєння родючих степів. Але слід відзначити, що значно розширюючи свій ареал на південь і схід, український етнос через наявні соціально-політичні обставини не зміг етнокультурно освоїти міста як основні осередки соціально-політичного і культурного життя, чим істотно послабив свій державоформуючий потенціал. Це пов'язано насамперед з особливими несприятливими соціально-політичними умовами, адже починаючи із XVIIcт., політичними режимами тодішніх держав у міському середовищі були створені дискомфортні для української етнічності умови.

Отже, у міському населенні Російської імперії (у кордонах сучасної України) українці становили меншість. У містах проживало 5,2% від усіх українців. А оскільки українське населення не визначало культурного обличчя міст, то в ході урбанізації процес етнонаціональної модернізації українського населення відбувався дуже повільно або й зовсім не спостерігався. Ті українські соціальні прошарки, що потрапляли в міське середовище, намагаючись адаптуватися до домінуючої культурної традиції, щоб здобути якесь становище, досить швидко асимілювали.

Процес консолідації українського народу в складі обох імперій, формування його національної самосвідомості відбувалися повільно через відсутність територіально-політичної й економіко-географічної цілісності, ідею якої підтримували невеликі, але досить впливові кола творчої та наукової інтелігенції. За наявності в українського населення всіх історичних регіонів сильного відчуття етнічної самобутності, відокремленості від сусідніх народів, дальший розвиток почуття етнічної самосвідомості відбувався дуже повільно. Особливо це стосувалося південних губерній і північних повітів Волинської та Чернігівської губерній у Російській імперії та Закарпатського регіону у Австро-Угорській монархії. Значною перешкодою у ході цього процесу було поширення різних самоназв (русини, малороси, українці та ін.). Істотно перешкоджав формуванню етнонаціональної свідомості українців у Російській імперії й релігійний чинник, тобто позиція духовенства та керівництва російської православної церкви, які чи не найбільш уперто з усіх соціальних структур проповідували ідею єдиного російського народу та чинили опір поширенню української мови в обрядах, проповідях, шкільництві, літературі, науці.

Все ж є підстави вважати, що український етнос на початку XX ст. уже мав риси нації (усвідомлені й обґрунтовані державно-політичні вимоги, сформовані засади літературної мови, навіть попри збереження різних підходів до її дальшого розвитку, одну з найбагатших на той час літератур, наявність загальноукраїнських політичних партій та інших суспільних інституцій).