2. Географія розселення зарубіжних українців

Мета: дослідження особливостей діаспори – перебування значної частини народу (етнічної спільноти) поза межами країни його походження; характеристика причин та етапів розселення українців у східному та західному напрямах.

Ключові слова: діаспора, українська діаспора (західна, східна), еміграція.

1. Поняття «зарубіжні українці» та «українська діаспора».Основні

етапи і характер української еміграції.

11 млн. українців (за іншими підрахунками – 15 млн.) живуть поза межами сучасних кордонів України. Найчисленнішою є східна українська діаспора – 6,8 млн. чол. (за іншими оцінками – понад 10 млн.) У західній діаспорі живе 4 млн. українців і осіб українського походження (за іншими оцінками – близько 5 млн.) Останнім часом широковживаним є термін «діаспора». Він використовується і тоді, коли йдеться про українців і осіб українського походження (етнічної спільності), які проживають поза своїми етнічними землями (діаспора – грецьке слово, що означає «розсіяння»). Загальновизнаним є таке трактування поняття «діаспора»: перебування значної частини народу (етнічної спільності) поза межами країни його походження. Діаспора утворилася в результаті насильницького виселення, загрози геноциду, дії економічних і географічних (наприклад, землетрусів, повеней) факторів. Раніше цей термін щодо українців практично не вживався. Ще десятиліття тому він здебільшого використовувався стосовно давніх євреїв, розсіяння яких серед інших країн і народів почалося в УІІІ ст. до н. е. (після загарбання Єрусалима вавілонським царем Навуходоносором) діаспора євреїв помітно зросла. Після зруйнування Єрусалима римлянами (60 – 70 рр. н.е.) більшість населення Палестини була розсіяна по багатьох країнах Європи, Азії та Африки.

Розселення українців за кордоном має свої особливості. Серед них переважає трудова (економічна) еміграція. Вживання терміну «діаспора» до цієї (більшої) частини українців не викликає заперечення. Однак слід брати до уваги і те, що в деяких зарубіжних країнах (Румунії, Словаччині, Угорщині, частково у Польщі) велика кількість українців живе на своїх етнічних землях у пограниччі з Україною. Ці українці, зрозуміло, діаспори у класичному розумінні цього слова не утворюють. Коли говорити про всіх українців і осіб українського походження, що розселені за кордоном, можна користуватися також іншими визначеннями: «українці в зарубіжних країнах», «зарубіжні українці», «українці на поселеннях»; часто говорять також «американські українці», «канадські українці», «аргентинські українці» тощо. Але оскільки термін «українська діаспора» останнім часом став широко вживатися щодо всіх зарубіжних українців, у тому числі й тих, що живуть на українських етнічних землях. Отже, термін «українська діаспора» стосується всіх українців чи осіб українського походження, які проживають поза державними кордонами України.

2. Східна українська діаспора.

За чисельністю національної діаспори у колишньому Радянському Союзі друге місце після росіян посідають українці. У 1989 р. поза межами державних кордонів України жило 6 767 тис. чол. (15,3 % усіх українців Радянського Союзу). Наведені дані про чисельність українців у діаспорі СРСР не слід вважати точними. За оцінками вони є значно більшими: їх кількість сягає 11 млн. чол. При врахуванні цього факту кількість українців у всій діаспорі (західній і східній) становитиме 15-16 млн. чол. Отже, кожен четвертий українець живе у діаспорі, причому кожен п’ятий – у східній. Українці живуть поза Україною як на старих етнічних українських землях (південна частина Воронежчини і Курщини, Білгородщина, Ростовська область), так і на українських етнічних територіях нового походження (Кубань). Вони також розселені дисперсно окремими (більшими чи меншими) ареалами в різних регіонах практично всіх колишніх республік. Слід відзначити, що число українців на етнічних землях у зарубіжжі швидко скорочується насамперед за рахунок асиміляції (русифікації). Східна українська діаспора має свої суттєві особливості: характеризується різним часом і мотивами поселення у тих чи інших регіонах, неспівпаданням регіону виходу колишніх поселенців, просторово диференційованою інтенсивністю заселення, регіональними особливостями і різними рівнями етнічно-культурного розвитку і національної свідомості. Різною є питома вага українців, рівень збереження ними української мови, національної культури, свідомості, схильність до асиміляції.

Українці в Росії. Понад 65 % усіх українців, що живуть у східній діаспорі, припадає на Росію. У 1989 р. у Росії нараховувалося 4,4 млн. українців (у 1926-1931 рр. – 7 млн. чол., 1937р. – 3,1 млн., 1959 р. – 3,4 млн., 1979 р. – 3,7 млн. чол.; за межами Росії в СРСР в 1989 році жило 2,4 млн. українців.

Центрально-Чорноземний район. Українські етнічні землі проходять уздовж східного державного кордону з Росією і заглиблюються на територію Білгородської, Воронезької, Курської областей, місцями аж поза Дон. Тут у російському зарубіжжі розміщена значна території Слобідської України (Слобожанщини). У 1917 р. в Центрально-Чорноземному районі налічувалося близько 2 млн. українців. Приблизно така ж кількість була зафіксована переписом 1926 р. За даними перепису 1939 року українці в усіх областях даного економічного району становили лише 565 тис. чол. (5,4% усіх жителів). За даними перепису 1989 року в областях Центрального Чорноземного району налічувалося близько 250 тис. українців. Майже 90% усіх українців району (220 тис.) проживали в межах трьох областей – Білгородської, Воронезької і Курської, що становило 3,2% від усього населення. Українське населення деяких областей, особливо те, що проживає на українських історичних землях, втрачає рідну мову. Таким чином, на цій пограничній із Україною історичній українській території чисельність українців скоротилася за відносно короткий час майже у чотири рази. Спроби пояснити це «результатом поглиблення україно-російських зв’язків», є не що інше, як намагання відвернути увагу громадськості від головної причини – повсюдної русифікації, яка велася із застосуванням грубих тоталітарних методів, створенням передумов для не престижності називати себе і своїх дітей українцями.

Північний Кавказ належить до пограничного з Україною регіону Росії, територія якого є продовженням на південному сході українських етнічних земель. На пограниччі з республікою розміщена Ростовська область, в якій ще в середині 20-х років переважало українське населення. На південний схід від Ростовської області знаходиться Кубань (Краснодарський край), наприкінці ХVІІІ ст. повністю заселена українцями (висланими туди запорізькими козаками). Ще перед тим українці освоювали територію сучасної Ростовської області (Донщину). У 50 – 60-х роках ХVІІ ст. запорізькі козаки під проводом Вишневецького робили спроби взяти штурмом фортецю Азов. Дещо пізніше близько 5 тис. запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, заснували поблизу Азовської фортеці поселення Черкаськ. Тут у середині 20-х років ХХ ст. ще чисельно переважали українці, але в першій половині 30-х років кількість українців Північного Кавказу за короткий час дуже різко (майже в 10 разів) скоротилася внаслідок політики етноциду, що їх проводили офіційні кола СРСР. У повоєнний час питома вага українців серед усіх жителів Північного Кавказу продовжувала залишатися низькою – близько 3% навіть у таких адміністративно-територіальних формуваннях, як Ростовська область і Краснодарський край, де колись українців була більшість, їх частка у 1989 році дорівнювала відповідно 4,2 % і 3,9 %. В автономних утвореннях Північного Кавказу українці не перевищували 1 – 2,4 % усього населення.

Кубань. Особливої уваги заслуговує висвітлення питання про українську діаспору на Кубані (у Краснодарському краї) – на етнічній українській території нового походження, куди, як уже зазначалося, наприкінці ХVІІІ ст. були вислані запорізькі козаки. Центром цього краю було місто Нова Січ (Краснодар). Саме на прикладі Кубані можна чітко простежити політику російських царів та радянського керівництва, спрямовану на винищення української національної самосвідомості. І хоча на Кубані продовжують частково вживати українську мову та існувати українські традиції й звичаї, імперська політика зробила своє зле діло. Українські школи, театри і бібліотеки вже в 30-і роки були закриті. Наслідком спотвореної національної політики Радянської держави став той факт, що основна частина кубанців не вважає себе українцями, заявляючи: «Ми – запорожці, а не українці». Навіть делегати з Кубані на І Конгресі українців у анкетах вказували свою національність досить своєрідно: «кубанський козак». Як і на Слобожанщині, в українців Кубані залишилася тільки згадка про 150 українських шкіл, які функціонували у довоєнний період у цьому краї.

Поволжя - давній район, заселений українцями. Ще на початку ХVІІІ ст. сюди переселялися селяни з Правобережжя і Лівобережжя, освоюючи вільні землі. Переселенські потоки з України посилилися в ХVІІІ – першій половині ХІХ ст., коли ближчі до України території були вже зайняті. Головні переселенські потоки в Поволжя переважно направлялися на територію сучасних Саратовської і Волгоградської, а також у деякі райони Астраханської (поблизу Волги і Ахтуби) областей. У 1989 році у Поволжі кількість українців становила 350,7 тис. чол. або 2,1% усього населення. Значна частина ще дореволюційних переселенців з України здебільшого осідала компактно в селах, що сповільнювало цілком зрозумілий в діаспорі процес поступової їх асиміляції. Помітно посилився цей процес у 30-х роках та у довоєнний час, особливо в областях дореволюційного поселення українців – Саратовській і Волгоградській. Продовжується неухильна асиміляція українців, які переїхали сюди ще в дореволюційний період. У той же час тут поступово формується (переважно в міських поселеннях) «нова» українська діаспора, що прибула у Поволжя вже в останні десятиліття і географія якої не збігається з географією «старої» діаспори. «Нова» українська діаспора швидко зростає в усіх крім Саратовської і Волгоградської, областях та автономіях. За 1959-1989 роки, наприклад, чисельність українців Астраханської області зросла з 6,5 до 18,7 тис., Ульяновської – з 8,9 до 17,7 тис., Татарської АРСР – з 16,1 до 32,8 тис тощо.

Урал був і залишається одним із основних економічних районів Росії з численною, розміщеною у багатьох його регіонах українською діаспорою, яка тут почала формуватися ще з кінця ХVІІІ ст., поволі зросла упродовж першої половини ХІХ ст. і значно збільшилася на початку ХХ ст. Це була переважно діаспора з оселенням у сільських місцевостях. На багатих цілинних зауральських і південно-уральських землях (сучасних Челябінської, Оренбурзької обл. та Башкирської РСР. У роки Першої світової війни частка українців серед населення сучасного Уралу була досить високою – в Оренбурзькій і Челябінській областях вона перевищувала 10 %, а загалом по району становила 5%. У міжвоєнний час Урал перетворився в один з найбільших індустріальних центрів колишнього СРСР, де використовувалася праця кваліфікованих металургів і машинобудівники з України, зокрема з Придніпров’я і Донбасу. За роки війни сюди було евакуйовано багато великих промислових підприємств разом з їх робітниками та інженерно-технічним персоналом. На Уралі працювали десятки українських підприємств оборонної промисловості, частина яких у повоєнний період тут і залишилася. За даними першого повоєнного перепису 1959 року на Уралі жило 532,4 тис. українців, 1970 – 456,8 тис., 1979р. – 442,4 тис., 1989р. – 442,8 тис. чол.. Велике скорочення на Уралі кількості українців, особливо за 1959-1970рр., пояснюється масовим поверненням тих, хто відбував тут ув’язнення, заслання і спецпоселення.

Сибір. Центральну і східну Росію займає Сибір – Західний і Східний. На його величезних слабо заселених і обжитих просторах, які простяглися від морів Льодовитого океану на півночі до степів і гір Центральної Азії, у 1989 році жило понад 860 тис. українців, у тому числі в Західному Сибіру – 538,8 тис. і в східному – 279,5 тис. На українців відповідно припадало 3,8% та 3,9% усього населення названих регіонів. Заселення українцями Сибіру почалося з другої половини ХІХ ст. і різко інтенсифікувалося після спорудження західної і центральної віток Транссибірської залізниці, будівництво якої велося в 1895-1905 рр. з обох кінців (з Владивостока і з Уралу). Українці в основному селилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах і займалися землеробством і тваринництвом. Вже на початку ХХ ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом – високоякісної молочно-м’ясної продукції. За даними перепису 1897 року в Сибіру нараховувалося 223,3 тис. українців, з них у Томській губернії – 99,2 тис.; Тобольській – 37,8 тис.; тощо. У 1926 р. українська діаспора Сибіру нараховувала 828 тис., що дорівнювало 9,5% усіх жителів даного регіону. Найвища частка українців мала місце у Приалтаї. Розвиток економіки Сибіру у радянський час відбувався шляхом індустріалізації, будівництва великих промислових підприємств, спорудження протяжних залізничних магістралей. На цих об’єктах широко використовувалася майже безплатна робоча сила мільйонів в’язнів і тих, хто був на висланні і спецпоселенні. Сибір був перетворений в один найбільших районів політичного заслання і розміщення таборів. Частка українських в’язнів і тих, хто відбув заслання, була високою. З середини 50-х років почалося масове звільнення ув’язнених та інших категорій вивезених. Саме тому чисельність українців Сибіру, особливо у 50 – 60-і роки, різко скоротилась, насамперед у регіонах масового відбуття ув’язнення і заслання. За 1959-1970 рр. чисельність українців у тих районах Росії, де вони масово відбували ув’язнення і заслання (Сибір, Далекий Схід, Урал, Північ) зменшилася на 180 тис. чол. Період масового виїзду українців у зв’язку зі звільненням їх з ув’язнення і заслання збігся з часом широкого залучення українців, переважно кваліфікованих робітників і спеціалістів, для проведення геолого-пошукових і геолого-розвідувальних робіт, а також експлуатації відкритих тут потужних нафтових і газових родовищ на величезній за територією Тюменській області. (у 2,5 рази більшій, ніж площа всієї України. Це нове переселення було масовим: чисельність українців за 1970 – 1979р. у Тюменській обл.. збільшилася з 25,9 до 79,9 тис. чол., за 1979 – 1989 рр. – з 79,9 до 260,2 тис. чол. Перше місце за розселенням українців займає в Західному Сибіру Тюменська область (в 1989 р. 260,2 тис. чол.), де українці становлять 8,4% усього населення. Їх частка у повоєнний період постійно зростала: якщо в 1959 р. вона становила 1,6%, 1970 р. – 1,6%,. – 1,8%, то в 1979 р. – 4,2%. Чимало українців проживає у північній частині Красноярського краю: в більш південному Евенкійському автономному окрузі – 5,3%, Таймирському – 8,6%. До речі, і на крайній півночі Далекого Сходу також високою є питома вага українців – у Магаданській обл. – 15,4%., у тому числі в Чукотському автономному окрузі – 16,8%. Таким чином спостерігається подальше переміщення центрів української діаспори в Сибіру з півдня на північ. У Сибіру, як і на Уралі, «стару» українську діаспору «з’їдає» асиміляція; у нових районах формування української діаспори асиміляційні процеси ще не так помітні. Наприклад, у районах «старої» української діаспори (Алтайський край, Новосибірська, Омська і Томська обл.) частка українців, які вважають рідною мовою українську, коливається від 27,2% до 33,2%. В місцях, де українські переселенці з’явилися відносно недавно, (Тюменська обл., північні райони Краснодарського краю), ці показники є значно вищими і становлять 54-68%.

Далекий Схід. На думку дослідників, першим поселенцем Далекого Сходу з України був гетьман Дем’ян Многогрішний з родиною (1672 р.). Взагалі ж українська діаспора на Далекому Сході почала формуватися з середини 50-х років ХІХ ст., після того, як Китай відмовився від своїх територіальних претензій щодо Приамур’я (Айгунський договір 1858 р.) і Примор’я (Пекінський договір 1860 р.) на користь Росії. Наприкінці 70-х – у 80-і роки ХІХ ст. переселенські потоки помітно зросли (особливо після 1882 року, коли їх перевезення пароплавами через Одесу стало безкоштовним). Українські селяни з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній в основному поселялися в південні, сприятливі для землеробства райони. За переписом 1897 року на Далекому Сході жило 57 тис. українців (15,3% усіх жителів). Найвища частка українців припадала, за даними цього перепису, на територію сучасних Приморського і Хабаровського країв, де українці становили 19 % усіх жителів (на Сахаліні – 5,4 %). З 1883 року царський уряд, який був зацікавлений у прискоренні освоєння даного району, особливо у зв’язку із загостренням відносин з Японією, організував безплатне перевезення людей морським шляхом навколо Азії. Вже на початку ХХ ст., тобто після спорудження Транссибірської магістралі від Челябінська до Владивостока (1905 р.), переселенські потоки на Далекий Схід перемістилися на залізничний транспорт. Напередодні Першої світової війни (1913 р.) частка українців на території Приморського і Хабаровського країв зросла до 48,2% і за чисельністю вони випереджали росіян. За переписом 1926 року на Далекому Сході налічувалося 315 тис. ( в 1917 р. – 421 тис., 1939 – 362 тис.) українців. У період першого повоєнного перепису населення 1959 року на Далекому Сході проживало 441,5 тис. українців; у 1970 р. – 398,1 тис., 1979 р. – 493 тис., у 1989 р. – 620,5 тис. українців. Найбільш інтенсивно заселений українцями на Далекому Сході є Приморський край, де в 1989 році вони становили 8,2 % всього населення.

Зелений Клин (Зелена Україна) – один з найбільших на Далекому Сході регіонів компактного проживання українців. Цей регіон (площею близько 1 млн. кв. км) розміщений на півдні Далекого Сходу в басейні Амуру на узбережжі Тихого океану. Тут дуже сприятливі природні умови та багаті ресурси. У 1855-1862 р. сюди вперше відбувалося значне переселення. У басейнах Амуру та Уссурі осіло 16,5 тис. козаків (із Забайкалля) і солдат (здебільшого штрафників). Їм виділяли значні земельні масиви, надавали кредити. Саме в той час виникають перші міста: Миколаєвськ-на-Амурі (1850 р.), Благовіщенськ (1856 р.), Хабаровськ (1858 р.), Владивосток (1860 р.) тощо. У 1876 р. тут проживало 18 тис. чол., в 1897 р. – 310 тис. чол. усього населення. Українські селяни переважно освоювали родючі землі Уссурійсько-Ханківської низовини. Транссибірська залізниця (Челябінськ – Владивосток) пройшла через цей край на початку ХХ ст. У результаті значно зросли переселенські потоки, які майже повністю перемістилися на залізничний транспорт. У 1913 році на Зеленій Україні жило 940 тис. чол. Переважали переселенці із України. Наприкінці першого десятиріччя ХХ ст. 74 % емігрантів становили українці. Українське національно-політичне і національно-культурне життя на Зеленому Клині в дореволюційний час лише зароджувалося (виникали перші українські клуби). Після 1917 р. тут відбувалися великі позитивні зрушення: утворювалися українські громади, українські кооперативи, українські військові організації. 24 українські райони, які були утворені тут, об’єднали у велике за територією державне формування – Зелену Україну (її звали ще Нова Україна). Був створений Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили представники 10 окружних Рад – Благовіщенської, Хабаровської, Камчатської тощо. Стало виходити понад 10 українських газет і журналів («Українець на Зеленому Клині», щоденник «Щире слово» у Владивостоці та ін.). Було організовано три українські видавництва. Наприкінці 1918 року було сформовано українські військові частини для захисту далекосхідних інтересів. Далекосхідна Республіка гарантувала українцям широку національну автономію. Працювало понад 700 українських шкіл; українська мова вживалася в адміністративних закладах У 1923 році Зелена Україна припинила своє існування. У 1923 – 1924 рр. багато українських патріотів було засуджено «за спробу відірвати Далекий Схід від Росії». У наступні роки українське національно-культурне відродження там було зведене до мінімуму. Вже з 1935 року українське національно-культурне життя тут було повністю припинене (деякі полегшення в цьому відношенні були введені лише на короткий термін під час другої світової війни). З 1987р. це життя на Зеленому Клину почало дуже повільно відроджуватися.

Північ Європейської Росії. На півночі Росії розміщено два великі економічні райони – Північний і Північно-Східний, де у 1989 році відповідно налічувалося 310 і 292,7 тис. українців. Тут сформувалося чотири регіони досить значної територіальної зосередженості українців: Санкт-Петербург і область, Мурманська обл., республіка Комі, Архангельська область. Петербург (151тис.) і область (49,2 тис.), де українська діаспора почала формуватися ще з кінця ХVІІІ ст., коли після приєднання України до Росії сюди, особливо в Петербург, змушені були виїжджати українці зокрема запорізькі козаки, яких широко використовували на важких будівельних роботах. Петербург має давні українські традиції. Тут працювали визнані діячі української культури, науки. Ще в 1898 р. в столиці виникає «Общество Т.Г.Шевченко для вспомоществования студентам, уроженцам южно-русского края», українська «Громада», Українське Літературно-Художнє Товариство, Український лазарет тощо. Особливо активізувалося тут українське національно-культурне життя з 1917 року. Саме тоді 150 тис. українців царської армії дали згоду на передислокацію на південний захід для охорони кордонів України. Майже 20 тис. солдат чотирьох спеціально створених полків (ім. Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Тараса Шевченка) присягнули на вірність Україні і відправилися захищати Батьківщину. Після жовтневого перевороту було розгромлено Український Військовий Революційний штаб, припинено просування українських військових частин на Україну. У повоєнні роки чисельність українців цього регіону швидко зростала: за 1959-1989 рр. у Ленінграді майже втроє ( з 57,4 тис. до 151 тис. чол.). 39% українців Петербурга і 44,8% українців області вважає рідною мовою українську.

Мурманська область (105,1 тис.). Українці тут здебільшого працюють на риболовецькому і торговельному флотах, є військовослужбовцями і членами їх родин, а також зайняті на об’єктах гірничодобувної та хімічної промисловості (Апатити, Мочегорськ, Нікель тощо). Переважає так звана молода діаспора, тобто українські поселенці останніх десятиліть. У 1989 р. українці становили тут 9% усього населення. Останнім часом чисельність неухильно зростала – за 1959 – 1989 рр. більше ніж утроє (з 32,4 до 105,1 тис.). 47,8% українського населення Мурманщини вважає рідною мовою українську.

Республіка Комі – відносно новий район поширення української діаспори, який фактично почав освоюватися лише в роки війни – після спорудження залізничної магістралі Коноша-Котлас-Воркута і освоєння Печорського кам’яновугільного басейну. В 1989 р. тут нараховувалося 104,2 тис. українців – 8,3% усього населення республіки. У попередній період частка українців Комі була ще вищою: в1959 р. вона становила 9,9% (801 тис. чол.), 1970 р. – 8,6% (83 тис.). Під час перепису 1989 р. – 46,7% українців, які живуть у Комі, записали себе як такі, що вважають рідною мовою українську. Республіка Комі – одна з найбільших в СРСР регіонів політичного заслання, в тому числі українців, особливо із Західних областей України. Саме тут, у Воркуті та її околицях, а також у прилеглих населених пунктах Заполяр’я, було споруджено десятки великих таборів, де загинули сотні тисяч українських в’язнів та поселенців. Практично всі промислові і транспортні об’єкти цього регіону були зведені і експлуатувалися руками в’язнів. Відоме їх велике повстання в 50-х роках, яке було жорстоко придушене; загинули сотні чоловік; тисячі в’язнів були засуджені на додаткові терміни ув’язнення і заслання, на страту. Воркута та її околиці повинні стати пам’ятником-мемеріалом сотням тисяч жертв сталінських репресій – українців, росіян, білорусів, литовців, латвійців та представників інших народів колишнього СРСР.

Центр Європейської Росії. До цього складу входить два економічні райони – великий та індустріально найкраще розвинений у Росії Центральний і менший – Волго-В’ятський. Всього в Центрі Європейської Росії в 1989 р. жило близько 730 тис. українців, у тому числі у Центральному економічному районі – 674,8 тис. За масштабами територіальної концентрації української діаспори у Центральному економічному району належить перше місце в Росії. Порівняно з 1959 р. чисельність українців у 1989 р. зросла в два рази. Основна їх кількість живе в Москві ( в 1989 р. – 252,7 тис. чол.); їх частка серед жителів Москви становить 2,9%, Московської області 2,8%; 38,7% москвичів і 42,6% жителів Московської області вважають українську мову рідною. Понад 50 тис. українців (1989 р.) живе у Волго-В’ятському економічному районі, де вони становлять 0,6% усього населення. Найбільші громади українців зосереджені в Нижньо-Новгородській (33,3 тис.) і Кіровській (18,9 тис.) областях. На початку 70-х років більшість українців, які проживали в автономних республіках даного району (Марійській, Мордовській і Чуваській), виїхало переважно на Батьківщину. Мордовія була відомим центром політичного заслання, в тому числі тут відбували покарання десятки тисяч українців.

Українці в інших республіках колишнього СРСР. Молдова. Українська діаспора в Молдові є чисельною. У 1989 р. частка українців серед усього населення республіки становила 13,8% (у 1959р. – 14,6%; 1970 і 1979 рр. – по 14,2%). Тобто, кожен сьомий житель Молдови є українцем. Всього в 1989 р. у цій країні налічувалося 600,3 тис. українців, майже на 50% більше, ніж у 1959 р. Для цікавості можна навести такі дані: у Молдові живе майже вдвоє більше українців, ніж на Україні молдаван і румунів разом узятих (460 тис.). Українці розселені практично по всіх районах Молдови. Вони живуть окремими ареалами як у сільській місцевості, так і в містах, особливо в столиці та у міських поселеннях, розташованих на західному пограниччі з Україною. За даними перепису 1989 р. у Кишиневі налічується близько 98,2 тис. чол. тобто 17% усіх українців республіки; на українців припадає понад 12% усіх жителів молдавської столиці. Процес русифікації українців у Молдовській столиці досить значний. Якщо у 1959 році у Кишиневі українську мову вважали рідною 55,4% українців, то у 1989 р. – лише 41,2%. Процес деукраїнізації в Молдові пояснюється насамперед тим, що практично відсутні українські школи, не виходять українські газети, не ведеться теле- і радіопередач українською мовою тощо. Українська діаспора, яка в Молдові чисельно перевищує російську, поставлена в національно-культурному відношенні у незрівнянно гірші умови. Національно-культурне відродження української діаспори в Молдові має важливе значення і вимагає загальноприйнятого обґрунтованого розв’язання.

Білорусь. Проблема розселення українців у Білорусі вивчена недостатньо. Неоднозначним і ще до кінця не вирішеним є питання про українсько-білоруське етнічне розмежування в північно-західній і південній частинах республіки, де, за одними оцінками, живуть українці, за іншими – білоруси. У зв’язку з тим, що одні переписи фіксували це населення як українців, інші – як білорусів. За даними перепису населення 1989 р. в Білорусі нараховувалося 291 тис. українців – на 149 тис. чол. менше, ніж в Україні білорусів (440 тис.) Провідне місце за числом українців належить пограничним з Україною Гомельській ( в 1989 р. 68,6 тис.) і Берестейській (60,6 тис.), а також Мінську (53,2 тис). У Білорусі, поблизу з Україною, дуже інтенсивно відбувається денаціоналізація українців. Лише в одній області – Брестській – частка українців, які вважають рідною мову українську, в 1989 р. становила 65,6%.

Прибалтика. Українська діаспора в Прибалтиці є порівняно з іншими республіками колишнього СРСР, однією з наймолодших і найменш чисельних. У 1989 р. там проживало 185,2 тис. українців і осіб українського походження. Порівняно з 1959 р. чисельність українців зросла у Прибалтиці в 1989 р. у три рази і упродовж усього повоєнного періоду неухильно збільшувалася. В окремих республіках Прибалтики українці займають досить помітне місце. У 1989р. у Латвії вони становили 3,5% всіх жителів і серед представників національних діаспор займають третє місце. Українці в прибалтійській діаспорі живуть переважно у містах; серед них значна частка військовослужбовців, працівників торговельного морського флоту. Близько 50% українців, які проживають у Прибалтиці, вважають українську мову рідною. Зокрема у Литві їх частка в 1989 р. становила 51,2%, Латвії – 49,4%, Естонії – 44,2%. За повоєнний час цей показник у Литві практично не змінився: в Латвії – характеризується значним коливанням в окремі роки, в Естонії – дещо зменшується. Значна частина українців Прибалтики денаціоналізована і входить до складу так званого «русскоязычного населения».

Закавказзя. За чисельність українців республікам Закавказзя – Грузинській, Азербайджанській Вірменській – належить одне з останніх місць серед союзних республік колишнього СРСР. У 1989 р. тут жило 93,1 тис. українців і осіб українського походження, що становило близько 0,6% усіх жителів названих країн. За повоєнний час українська діаспора Закавказзя зростала повільно – за останні 30 років (1959 – 9,5 тис. чол..). Основна частина українців живе, насамперед, в містах, розташованих поблизу одного з найбільших районів їх розселення – Абхазії, а також у великих містах, особливо в столичних. У 1989 р. тільки в столичних містах Закавказзя проживало 42,7 тис. українців – майже 46% усього українського населення даного району. Понад 50% українців Закавказзя (52,4 тис. чол.) живе у Грузії. Найбільші їх громади зосереджені в Тбілісі ( в 1989 р. 16,1 тис.), Абхазії (11,7 тис.). В Абхазії українці становили (1989 р.) 2,2% усього населення республіки. Всього в Грузії живе 0,1 % всіх українців колишнього СРСР. Між Україною і Грузією встановились досить інтенсивні міграційні зв’язки. Друге місце за чисельністю української діаспори у Закавказзі належить Азербайджану, де кількість українців у 1989 р. становила 32,3 тис. чол. Майже 60% їх живе в Баку. Всього в Азербайджані зосереджено менше, ніж 0,1% усіх українців, що живуть у республіках колишнього СРСР. У Вірменії в 1989 р. проживало 8,3 тис. українців (0,02% всіх українців СРСР), переважно у містах. Вірменська діаспора в Україні (54,2 тис. чол.) у кілька разів перевищує українську. Між Україною і Вірменією встановилися досить тісні зв’язки по лінії міграції населення.

Казахстан займає друге місце після Росії за чисельністю українців. За переписом населення 1989 р. українська діаспора налічувала тут 896,2 тис. чол. Українці, здебільшого жителі Лівобережної України, почали поселятися в Казахстані з 70-х років ХІХ ст. Різко зросли переселенські потоки українців у Казахстані на початку ХХ ст., особливо після будівництва залізниці Оренбург – Арись (1905 р.) з відгалуженням на схід. Вже у 1917 р. українці становили в Казахстан 12,9%, у 1926 – 13,8%, 1939 – 10,8% усіх його жителів. У окремих північних і південно-східних регіонах республіки частка українців сягала 30-40% усього населення. Найвищою була в 20-ті роки питома вага українців у Кустанайській ( у 1926р, – 41,3%), Актюбінській (30,7%), Кокчетавській (28,5%), Цілиноградській (25,4%), і Північноказахстанській (23,8%) областях. Наприкінці 20-х років – на початку 30-х років ХХ ст. у північно-західній і північно-східній частинах сучасного Казахстану (тоді Казахської АРСР Туркестану) активізувалося українське національно-культурне життя, у 1930 р. тут на українську мову було переведено 4000 шкіл, в Актюбінському педагогічному технікумі щороку навчалась одна тисяча майбутніх вчителів, при Кустанайському педагогічному інституті діяв український відділ. Готувалися українською мовою підручники, почали виходити українські газети. Тут були великі українські села: Полтавка, Настівка, Михайлівна, Новоукраїнка, Боголюбівка тощо. Характерною особливістю українських поселенців у Казахстані було те, що вони, особливо сільські жителі, які на початку ХХ ст. тут у багатьох районах переважали, досить стійко протистояли асиміляційним процесам, навіть у російськомовному середовищі. Були зафіксовані непоодинокі випадки, коли представники інших націй, народів і народностей, у тому числі росіяни, піддавались досить помітним асиміляційним впливам збоку українців. У воєнні роки та у повоєнний час відбулися принципові зміни у житті і діяльності української діаспори в Казахстані, який ще з другої половини 30-х років перетворився у один з важливих районів СРСР для відбуття покарання і заслання. Великі новобудови республіки (а це будівництво Карагандинського кам’яновугільного басейну, багатьох великих центрів видобутку поліметалічних руд, освоєння великих масивів цілинних і перелогових земель, створення Байконурського космодрому, облаштування Семипалатинського полігону по випробуванню ядерної зброї тощо) споруджувалися у необжитих районах переважно в’язнями створених тут чисельних ГУЛАГів. У 1954 – 1956 рр. на півночі Казахстану оселилося близько 100 тис. українських юнаків і дівчат, які з молоддю інших республік колишнього СРСР приїхали сюди освоювати цілинні і перелогові землі. Тут вони створили десятки зернових радгоспів – «Київський», «Полтавський», «Дніпропетровський» тощо. Тут, на площі 450 тис. кв. км (1989р.) жило близько 750 тис. українців (за даними перепису 1926 року українці становили тут більшість населення). Цей район, який у пореволюційний час довго зберігав українські традиції, одержав назву Сірого Клину (Сірої України). До Сірого Клину відноситься велика частина сучасного Казахстану і прилеглих земель інших республік площею в 2,5 млн. кв. км, де, згідно з переписом населення 1926 р., проживало 8,5 млн. чол., у тому числі 39,2% казахів і киргизів, 34,8% росіян ( у тому числі 8,5% козаків), 16,4% українців. У повоєнний час досить інтенсивно відбувається денаціоналізація українців Казахстану. Якщо в довоєнні роки 70-80% українців вважали рідною українську мову, то в повоєнний час цей процент постійно скорочувався і становив, за даними перепису 1989р., трохи більше 30%.