2. Зміни структури населення за рідною мовою упродовж другої половини XX ст.

Політичні аспекти етнодемографічних процесів у другій половині XX ст. найбільше проявилися у змінах структури населення за рідною мовою. Інерція їхнього вияву зберігається і в сучасних умовах. Зокрема, за переписом 1959 року частка населення, яке вважало рідною українську мову, становила 73,0%; російську – 24,3%, інші мови – 2,7%. У і 1989 році мовна структура населення виглядала вже іншим чином: частка населення, яке вважало рідною українську мову, зменшилася до 64,6%, рідною російську мову – зросла до 32,9%, інші мови визнали рідними 2,5% усього населення України. Кількість російськомовних українців упродовж 1959-1989 років зросла у 2,22 рази. Частка російськомовного етнічно українського населення у структурі усього російськомовного населення України зросла з 20,4% у 1959 році до 27,1% у 1989 році. Такі масштабні зміни мовної структури населення відображають своєрідний етнодемографічний перехід, насамперед у напрямку поглиблення кризи української етнічності. А Україна внаслідок таких змін поступово еволюціонувала від переважно моно лінгвістичної до білінгвістичної країни. Той факт, що звужувалося мовне середовище саме етнічної більшості, корінного етносу, об 'єктивно свідчить про неорганічність процесів та велику роль деструктивної державної етнополітики.

Загальні тенденції русифікації і як наслідок – деукраїнізації своєрідно пов'язуються і з урбанізаційними процесами. Беручи до уваги усі чинники (демографічна ситуація, традиційна культура, освіта, поширення мови) варто зазначити, що українська етнічність у 50-ті роки в сільській місцевості мала цілісний характер. Зокрема, у 1959 році серед сільського населення 98,6% етнічних українців вважали рідною українську мову. Причому і 5,1% етнічних росіян у сільській місцевості також вважали себе україномовними. У міському середовищі, враховуючи не лише демографічні, але й соціально-культурні аспекти, українство домінуючих позицій не мало. Так, у 1959 році лише 53,1% усього міського населення України і 84,7% міських українців вважали рідною українську мову. А в Києві, наприклад, у 1959 році саме етнічні українці становили більшість (57,4%) від усього населення, що вважало рідною російську мову. І лише 1,1% етнічних росіян у містах України ідентифікували себе як україномовне населення. Внаслідок урбанізації, з одного боку, частка українців у міському населенні зростала; однак, з другого боку, дискомфортні для української етнічності соціально-культурні умови великих міст, особливо східних і південних регіонів, прискорювали асиміляційні процеси. Разом з тим значення і роль сільської місцевості, як цілісного українського середовища, зменшилися.

Групування областей України за динамікою частки населення з рідною українською мовою відображає певні просторові тенденції. Так, великий компактний район утворюють суміжні області (Луганська, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська, Харківська), в яких відбулося найбільше зменшення частки населення з рідною українською мовою – понад 11%. На фоні цілеспрямованої русифікаторської культурно-демографічної політики колишнього CPCP формування такого регіону зумовлене й об'єктивними соціально-економічними чинниками (високий ступінь урбанізованості і промислового розвитку), та його географічним розміщенням (найбільш висунутий в східному і південно-східному напрямках), а також особливостями історії заселення.

Високі показники зменшення частки україномовного населення (від 8 до 11%) упродовж 1959-1989 років характерні і для трьох південних областей – одеської, Миколаївської і Херсонської, що засвідчує меншу опірність асиміляційним процесам українського середовища у пізніше заселених регіонах. У південному регіоні за напрямом мовно-структурних змін окремо слід виділити Крим, де внаслідок політичних змін (включення Кримської області до складу УРСР у 1954 році) та міграції етнічних українців зросла і відносна частка населення з рідною українською мовою. Приєднання Кримської області до УРСР, навіть без належної культурно-освітньої інфраструктури, мало для української етнічності позитивні наслідки.

Значно нижчими темпами зменшувалася відносна кількість населення, котре вважало рідною українську мову, у Центральному Подніпров'ї, Чернігівщині та на Поділлі. А у столиці, де внаслідок урбанізації різко зростала частка етнічних українців і здійснювалася дальша концентрація української інтелігенції, частка населення з рідною українською мовою стала зростати. Приріст частки населення з рідною українською мовою наприкінці 80-х у Києві зріс до 13,9% і став навіть вищим від приросту частки етнічних українців (12,3%). З позиції життєдіяльності українського етносу такі зміни мали прогресивний характер.

У західному регіоні частка україномовного населення зменшилася лише в Івано-Франківській області, передусім з огляду на порівняно вищі темпи імміграції росіян, зумовлені політичними чинниками та індустріалізацією Прикарпаття. Майже не змінився цей показник у двох волинських областях – Волинській і Рівненській. Найвищий приріст частки населення з рідною українською мовою відбувся у Закарпатській, Львівській та Чернівецькій областях завдяки вищому рівню зростання частки етнічного українського населення загалом.

Зростання частки населення, що вважало рідними інші мови, відбулося лише у деяких центральних, центрально-східних, східних і південних регіонах (Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Кримська (на той час) області) переважно завдяки більшому напливу мігрантів нового покоління з азійських регіонів тодішнього СРСР. В регіонах компактного розселення неслов'янських меншин (Закарпатська, Чернівецька, Одеська області) частка населення, що вважала рідними інші, крім української і російської, мови, зменшилася.

Своєрідним індикатором життєздатності українського мовного середовища загалом може бути його спроможність асимілювати інші етнічні групи процесі природної взаємодії та адаптації (про державну політику, яка на той час сприяла б українізації, немає підстав говорити). У цьому контексті у 1959 році лише 1,8% етнічних росіян в Україні вважали рідною українську мову, що свідчить про їхню мінімальну асиміляцію у післявоєнний період, своєрідно відображаючи реальне становище національних культур того часу. Впродовж наступних 30 років частка етнічних росіян з рідною українською мовою ще зменшилася – до 1,6%.

Унаслідок нерівномірності мовно-асиміляційних процесів 1959-1989 років у регіонах України поглибилася етномовна диференціація. Такі зміни призвели до порушення цілісності українського мовно-культурного середовища східних і південно-східних регіонів та подальшої його маргіналізації, зокрема звуження сфери вживання української мови навіть у сільській місцевості. Водночас дві західні області, Закарпатська і Чернівецька, які найпізніше увійшли до складу України, за етнічним і мовним складом населення дещо вирівнялися з іншими західними регіонами.

Прийнятий у 1989 р. Закон про мови дуже недосконалий для створення нормальних умов розвитку і функціонування української мови як державної.   За даними перепису 2001 року українську мову вважали рідною 67,5 % населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункту. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9 %.