3. Релігійно-конфесійний чинник етногеографічних змін в Україні упродовж XX ст.

Упродовж XX ст. значний вплив на перебіг етнодемографічних та етнополітичних процесів мав релігійно-конфесійний чинник. Його роль у міжетнічних контактах, у процесах збереження та зміни ідентичності особливо помітно виявилася на окраїнах української етнічної території. Історичні передумови склалися так, що в смузі західного етнічного пограниччя, починаючи з кінця XIV і до середини XX ст., українську етнічність фактично і навіть офіційно ототожнювали з греко-католицькою і православною конфесіями, чітко відмежовуючи від польської, словацької (переважно римо-католики) та угорської (римо-католики і протестанти) етнонаціональних ідентичностей. Тут основну роль відігравала не так підпорядкованість конфесій, як мова літургії, яка істотно впливала на формування культурних традицій та орієнтацій. Тому перехід із греко-католицької та православної конфесій у римо-католицьку означав розрив із українською (руською) мовно-культурною традицією, вів поступово до втрати національної української ідентичності і дальшого ототожнення з польською, угорською чи словацькою. Відповідно і географія поширення греко-католицької чи православної (на західному пограниччі) конфесій відображала і межі поширення українського етносу. В цьому контексті західні межі греко-католицьких єпархій на початок XX ст. (Мукачівської, Пряшівської, Перемиської, а до 1875р і Холмської), особливо у зіставленні із сучасним українським розселенням, можуть бути своєрідним мірилом для визначення розмірів зміщення із заходу на схід української етнічної території і окраїнних етнічно українських територіальних втрат. Водночас етнодемографічні втрати, яких зазнав український народ у прикордонних західних регіонах, були спричинені не стільки міжрелігійними і міжконфесійними взаєминами, як значним чином політичним втручанням у сферу релігійного життя. Це, зокрема, результат таких послідовних змін, як підпорядкування Мукачівської і Пряшівської єпархій угорському уряду, який розпочав витіснення церковнослов'янської мови, як певного гаранта національної ідентичності, і введення у церковно-освітні установи та греко-католицький обряд угорської мови. Внаслідок цілеспрямованої політики витіснення давньоукраїнських елементів з обряду і релігійної літератури кілька десятків тисяч українців північно-східної частини сучасної Угорщини, котрі ще до XX ст., попри помітну акультурацію, зберігали самоназву «русини», у 20-30 роках минулого століття були остаточно асимільовані.

Значної шкоди національній самобутності українського населення у межах сучасної Словаччини завдала ліквідація греко-католицької церкви комуністичним чехословацьким режимом у 40-х роках ХХ ст. і примусове запровадження православної віри, внаслідок чого десятки тисяч українців, не бажаючи переходити на православ'я, визнали себе словаками-католиками. Зворотний процес переходу з православ'я у греко-католицьку церкву після 1968 року і особливо після ліквідації чехословацького про радянського режиму завдав, як це не парадоксально, також значних втрат, оскільки, з одного боку, певна частина українців вже ідентифікувала себе з православною церквою, а з іншого – греко-католицька церква у Словаччині вже була на той час дуже словакізована. Отже, якщо на початок XX ст. на території сучасної Словаччини проживало близько 100 тис. українського населення, то за переписом 1991 року – лише 31 тисяча (до того ж поділених на русинів і українців). Значна кількість греко-католиків у статистиці сучасного угорського і словацького населення (майже 400 тис.) переважно українського походження, також є відображенням українських етнотериторіальних втрат у цьому регіоні.

Дещо по-іншому проходили подібні процеси у Галичині, оскільки тут греко-католицька церква мала міцніші позиції і виражений український національний характер. Але, не зважаючи на це, польська людність Галичини мала більші економічні і політичні можливості, а тому і тут відбувалися процеси асиміляції, в тому числі і на ґрунті переходу з греко-католицької церкви у римо-католицьку. Ще у 1901 році, внаслідок порівняння австрійських переписів населення другої половини XIX ст. була виявлена значна кількість (майже 200 тис.) так званих «латинників», тобто населення переважно українського походження, з українською розмовною мовою, котре прийняло римо-католицьке віровизнання, ставши своєрідним субстратом полонізації. У наступні десятиріччя, особливо впродовж 20-30 років, тенденція до зміни етнічного обличчя деяких груп українського населення через перехід на римо-католицьке віровизнання зберігалася. За підрахунками В.Кубійовича, у 1939 році в українській Галичині налічувалося вже 514 тис. латинників (8,8% усього населення), котрих польський уряд однозначно трактував як поляків. Причому в офіційній статистиці польської людності Галичини, за оцінками В.Кубійовича, латинники становили 35 %.

Найбільших етнічних втрат зазнало українство внаслідок цілеспрямованої політики у галузі релігійної сфери на Холмщині, де українське духовенство і миряни опинилися в епіцентрі польсько-російського протистояння, в якому польські провідні верстви намагалися полонізувати та уніфікувати з латинським літургійний обряд українських церков, а російські – підпорядкувати єпархію адміністративно. Ще у 1875 році російський уряд ліквідував Холмську греко-католицьку єпархію, що значно послабило тут український етнокультурний потенціал. І коли у 1905 році було дано дозвіл на діяльність римо-католицької церкви, велика кількість українського населення (понад 150 тис), не бажаючи визнавати православ'я, перейшла до римо-католицької церкви, чим фактично ідентифікувала себе з поляками.

Отже, упродовж XX ст. антиукраїнські акції щодо організації релігійного життя суттєво перешкоджали консолідації нації і подоланню регіонального відчуження. Україна так і не склалася як релігійно-конфесійна цілісність. Конфесійні центри мало формували у свідомості віруючих образ єдиної України. Канонічна відчуженість, адміністративна підпорядкованість конфесій зарубіжним центрам, які перешкоджали формуванню автономних, зв'язаних на території України церковно-адміністративних структур, детермінували вузько регіональну свідомість, а це зумовлювало посилення етнокультурної диференціації у регіональному розвитку, послаблювало внутрішній опір асиміляції, особливо в окраїнних етнічно українських регіонах. Обсяги українських етнодемографічних втрат також залежали від територіальної структури української етнічної території. Зокрема, в межах українського етнодемографічного ядра етнодемографічні втрати були не так помітні, як на окраїнах української етнічної території. Під впливом державної політики та негативних тенденцій розвитку релігійно-конфесійних взаємин упродовж XX ст. сформувалися і, що важливо, продовжують діяти в сучасній Україні механізми багатьох етнокультурних процесів, зорієнтованих на послаблення демографічного і мовно-культурного потенціалу української етнічної нації, які в сучасних умовах є географічною основою низки кризових явищ української етнічності.