3. Джерела етногеографії України

Джерельна основа етногеографії є доволі різноманітною. Етнодемографічний аналіз насамперед здійснюють за статистичними джерелами, зокрема за переписами населення, які умовно можна поділити на історичні та сучасні. Формування статистики ускладнювалося перебуванням України у складі різних держав. Тому в опрацюванні таких матеріалів є низка труднощів, зумовлених тим, що держави, до складу яких входили тоді українські землі, за різними методиками та у різні часи проводили переписи населення. У зв'язку з цим виникає проблема їхньої несинхронності та незіставності. Помітною є і цільова політично-ідеологічна заангажованість переписів щодо статистики етнонаціонального складу, адже ідеологія більшості переписів була орієнтована на те, аби применшити частку етнічних українців. Зважаючи на це, з одного боку, працювати з цими переписами необхідно (точніше, немає альтернативи), але з другого – доцільним є і внесення певних поправок. Це частково стосується й угорських переписів XX ст. (1900 і 1910 років), і російського перепису (1897 року), і польських міжвоєнних переписів (1921 і 1931 років), і чехословацького та румунського переписів 1930 року. Так само, як і усіх радянських переписів, серед яких найбільш об’єктивний характер мав перепис 1926 року. Окрім того, опубліковані результати післявоєнних радянських переписів (1959, 1970, 1979 і 1989 років) мали переважно загальнооглядовий характер, адже подавалися лише в розрізі великих регіонів, що створює додаткові труднощі пошуку первинних матеріалів.

Серед історичних статистичних джерел можна виділити і часткові переписи козацько-гетьманських часів, наприклад 1666 року, які зберігаються у рукописних книгах. З другої половини XVIII ст. на українських землях у складі Російської імперії почали проводити часткові переписи чоловічого населення так звані ревізії. З цих ревізій найбільш ґрунтовний характер мав Рум'янцевський опис, що проводився у 1765-1769 роках. Створений у 1858 році у Росії Центральний статистичний комітет почав видавати і статистичні збірники. Після реформи 1861 року статистичну інформацію збирали й публікували земства (земська статистика). До важливих публікацій земської статистики належить статистично-економічний довідник «Весь Юго-Западний край» (1913).

Після переходу частини західноукраїнських земель (Галичина, Буковина) у кінці XVIII ст. до складу Австрійської імперії австрійський уряд ініціював проведення двох широкомасштабних інвентаризаційних описів новоприєднаних земель, які за іменами імператорів дістали назви «Йосифінська» (1785-1788) та «Францисканська» (1819-1820) метрики. Це були всебічні описи населених пунктів, які містили статистично-довідкову інформацію про населення, господарські споруди, ґрунти, ліси, а також їхнє картографічне зображення. Створена у 1908 році при НТШ Статистична комісія видавала до Першої світової війни «Студії з поля статистики». Публікувалися статистичні видання в УРСР (щорічники «Народне господарство України», наприклад), однак через тоталітарний характер політичного режиму вони відзначалися необ’єктивністю.

До історичних статистичних і літературних джерел можна віднести й статистичні дослідження українських громадсько-політичних діячів та науковців XIX – поч. XX ст.: на західноукраїнських землях – В. Барвінського «Досліди з поля статистики», В. Охримовича «З поля національної статистики Галичини», «Русини-латинники», «Фактичні і фіктивні страти русинів у демографічній балянсі Галичини за десятиліття 1900-1910», С.Дністрянського «Національні статистика», В. Гнатюка «Русини Пряшівської єпархії»; на центрально- і східноукраїнських землях – А.Скальковського «Опыт статистического описания Новороссийского края», Д. Журавського «Статистическое описание Киевской губернии», О. Русова «Описание Черниговской губернии» та ін. З авторських аналітичних статистичних досліджень 20-30-х років минулого століття, які на сьогодні є джерелом історичної етногеографії, особливо слід виділити праці В. Кубійовича, М. Птухи, Т. Олексіюка, В. Садовського, Й. Шимоновича.

Основним сучасним етностатистичним джерелом є матеріали всеукраїнського перепису населення 2001 року, що подають абсолютну та відносну кількість населення етнонаціональних спільнот і груп за регіонами і в розрізі міського та сільського населення, динаміку, порівняно з переписом 1989 року, струк­туру населення за рідною мовою, місцем народження, розподіл населення найбільш чисельних національностей за статтю та віком, шлюбним станом та рівнем освіти. Методологія перепису в етнонаціональному аспекті майже цілком наслідує методологію радянських переписів, у тому числі й основні її недоліки. Новизною першого всеукраїнського перепису, причому вкрай недоречною, є спроба подати статистику етнічних українців в розрізі «субетносів», що є безп­рецедентним явищем у світовій практиці. Тут проявилось і невірне розуміння поняття субетнос, і недоречне його застосування щодо таких етнографічних груп українського народу, як бойки, гуцули, поліщуки та ін., що аж ніяк не спри­яє консолідації української етнічної нації, засвідчуючи повну безпідставність таких підходів. Водночас помітним методологічним прорахунком перепису є відсутність статистики природного руху в розрізі етнонаціональних спільнот і груп та відсутність статистики релігійно-конфесійного складу населення, адже наявна статистика релігійних громад не відображає сучасних реалій. Істотним недоліком перепису у етногеографічному аспекті є запізніла публікація матеріалів з поданням інформації лише в розрізі великих регіонів, що ускладнює детальне відстеження ситуації в населених пунктах та адміністративних оди­ницях нижчого рівня.

Картографічні джерела, порівняно з іншими, мають певні переваги, адже розкривають на якийсь момент взаєморозміщення і взаємозв'язки різних суб’єктів етногеографічних взаємин. Але, використовуючи їх, також слід робити поправки на недостатню точність зображення на картах минулого. Якщо картографічне зображення території України веде свої початки ще з античних часів, то ґрунтовне картографування етногеографічних взаємин починається тільки у ХІХ ст. Авторами цих картографічних матеріалів є як українські вчені (Г.Величко, Д.Багалій, O.Томашівський, С.Рудницький), так і науковці інших країн (П.Шафарик, А.Ріттіх, Т.Флоринський, Л. Берг та ін.). Наприклад, Г. Величко розробив першу карту розселення українців («Народописна карта українсько-руського народу», 1896). Наукова значимість таких картографічних праць насамперед полягає у визначенні меж і загальних контурів етнічних територій українського етносу у Східній Європі. Ширшим є тематичний і методичний спектр картографічної спадщини В. Кубійовича (фундаментальні атласні видання, настінні карти, картосхеми), яка є цінним джерелом для відтворення географічної ситуації міжвоєнного періоду. Особливе місце в картографічній спадщині В.Кубійовича має «Атлас України й сумежних країв», що вийшов у 1937 році (понад 180 карт і картосхем). Серед картографічних матеріалів, підготовлених у часи перебування України у складі СРСР, слід виділити «Атлас народів світу» (1964) та «Карту сучасного етнічного складу населення (1966), підготовлену В.Наулком.

Літературні джерела з різних історичних періодів, що мають етногеографічне значення, є різними і за формою, і за жанром, і за призначенням. Це і подорожні нотатки, і літописи-хроніки, і наукові описи. Важливим є те, на­скільки об'єктивно й у якій мірі суб'єктивно відповідне джерело розкриває етногеографічні риси території. До найдавніших і досить детальних описів південної частини України із значною часткою етногеографічної інформації належить твір «Скіфія» Геродота з Галікарнасу (484-425 до н. е.), що є частиною його «Історії». У світлі тодішніх уявлень Геродот описує деякі фізичні риси Північного Причорномор'я, зокрема, географію найбільших рік, та його етногеографічні особливості (розселення народів, племінний поділ скіфів, їхні звичаї і традиції). Універсальними вітчизняними пам'ятками літератури та історії доби Київсь­кої Русі і Галицько-Волинської держави є літописи. Так, у літописі «Повість ми­нулих літ» (XII ст.) описано поділ на племена, вказано на їхню мовно-культурно спорідненість чи відмінність, а також розселення та звичаї. Подібна важлива країнознавча, у т. ч. й етногеографічна, інформація є у Галицько-Волинському літописі (XIII ст.). З іноземних авторів у XVII ст. найбільш об'єктивним і найточнішим є «Опис України» (1650) Г. Л. Боплана. З пізніших мандрівників етногеографічне значення має опис українських поселень та побуту населення, що їх зробив у другій половиш XVII ст. П.Алепський – секретар константинопольського патріарха Макарія.

У XVIII ст. в Україні з'являються економіко-статистичні описи, які мають вже більш систематизований і всеохоплюючий характер, що було зумовлено погребами держави щодо впорядкування майна та оподаткування. Це насамперед «Рум'янцевський опис» 1765 року, «Опис Чернігівського намісництва» П. ІІІафонського, описи Київського намісництва XVIII ст. Так, в описах Київсь­кого намісництва є досить детальна інформація не лише щодо адміністративно-територіального устрою, але й соціального та національного складу населення, розміщення населених пунктів та природних об'єктів у межах цієї адміністративно-територіальної одиниці.

У XІX ст. формуються вже наукові основи сучасної географії, а тому етногеографічне значення має і та інформація, у якій об’єктивно висвітлено етногеографічні особливості України. Важливими джерелами географічних знань є й такі колективні напрацювання, як «Материалы для географии и статистики России», Географический и статистический словарь Российской империи (1863), «Труды этнорафическо-статистической экспедиции в западно-русский край» (7 т., 1878), «Полное географическое описание нашего отечества».

З аналітичних матеріалів міжвоєнного періоду, які водночас є і ґрунтовними джерелами розуміння етногеографічної ситуації того часу, особливо слід відзначити праці В. Кубійовича: «Географія українських і сумежних земель» (Львів,1933), «Національні відносини в Галичині в світлі перепису» (Львів, 1939), «Людність Західної Волині» (Львів, 1936) та ін.

Певну етногеографічну інформацію можна почерпнути й з історичних політико-правових документів, які відображають уявлення тодішніх державних діячів про територію розселення українського народу, її розміри та історичне бачення ареалу розселення українців. Такими матеріалами, що відображають історико-етногеографічні дослідження складних проблем формування державних кордонів упродовж XX ст. та їхньої відповідності етнічним межам є міждержавні угоди, наприклад, між УНР та державами Четвірного союзу, між УРСР та сусідніми державами, а також міжнародні договори за результатами Першої світової війни, матеріали міжнародних конференцій періоду Другої світової війни тощо.

В історично-етногеографічних дослідженнях ранньоісторичних часів, поряд із писемними джерелами, пріоритетне значення мають археологічні та антропологічні дані, які можна об'єднати як речові джерела, а також фольклор, особливості традиційного господарства та будівництва (етнографічні дані), гідроніміка та топоніміка території, діалектні особливості (лінгвістичні джерела). Археологічні джерела дають змогу визначити територію поширення різних культур, загально окреслити їх цивілізаційний рівень. Але лише за археологічними даними важко ідентифікувати етнічний тип суспільства минулого, їхнє походження та еволюцію. Для розв’язання проблем етнічної ідентифікації населення різних археологічних культур істотне значення може мати вивчення антропологічних параметрів людських останків, які дають підстави робити висновки про приналежність до расових чи підрасових типів.

Важливу інформацію (переважно закодовану у символи) щодо минулих епох несуть такі етнографічно-фольклорні матеріали, як народні легенди, перекази, міфи, істотно доповнюючи дані писемних та речових джерел. Зберігаючись упродовж багатьох століть, топоніми, а особливо гідроніми, території (лінгвістичні дже­рела) також дають підстави для висновків про поширення різних мов, а отже, й народів. Слід зазначити, що топоніміка та гідроніміка території України вже досить добре опрацьовані, а результати досліджень опубліковані у відповідних словниках та довідкових виданнях.