Тема 6. Форми та методи державного управління міжнародною інвестиційною діяльністю

1. Система регулювання міжнародною інвестиційною діяльністю. Пільги та гарантії.

2. Міжнародно-правове регулювання інвестиційної діяльності. Міжнародні договори про захист інвестицій. Угоди про усунення подвійного оподаткування. Угоди про вільну торгівлю і виробничу кооперацію.

1.Система регулювання міжнародною інвестиційною діяльністю. Пільги та гарантії.

Міжнародна інвестиційна діяльність регулюється за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів та певних інструментів стимулювання та обмеження.

Правові методи юридично визначають господарську суб'єктність, регламентують питання власності, процедури вирішення суперечок у судовому порядку тощо.

Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів. Сучасне міжнародне регулювання інвестиційної діяльності формувалося протягом десятиліть. Нагадаємо у хронологічному порядку найважливіші події:

• У 1929 р. у Парижі за ініціативи Ліги націй була скликана конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції, яка мала визначити норми поведінки з іноземцями та їх власністю. Проте на цій конференції не вдалося прийняти відповідні документи.

• У 1944 р. створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

• У 1946 р. США запропонували прийняти Статут Міжнародної торгової організації. Але він не був ратифікований не обхідною кількістю держав.

• 14 грудня 1962 р. прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVIII) «Про постійний суверенітет над національними природними багатствами».

• Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2087 (XX) «Про фінансування економічного розвитку» та після вивчення експертами ООН питань іноземного інвестування опубліковано ряд документів. Це: 1) документ ООН Е/4446 «Іноземне інвестування в країнах, що розвиваються»; 2) документ ООН ТД/35 «Роль приватного підприємництва в інвестуванні і забезпеченні експорту товарів із країн, що розвиваються»; 3) документ ООН Е/4614 «Договори про оподаткування між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються».

• Прагнучи забезпечити на багатосторонній основі захист інтересів інвесторів, західні держави запропонували укласти конвенцію про розгляд суперечок по інвестиціях між державами та особами інших держав. Конвенція була підписана 18 березня 1965 р. і набула чинності 14 жовтня 1966 р. Вона передбачає правила примірювальної та арбітражної процедур вирішення спорів, а також створення Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів при МБРР. Метою конвенції є вилучення з юрисдикції національних органів країн-учасниць питань про інвестиційні спори з іноземцями для забезпечення захисту приватного капіталу іноземних держав в цих країнах.

• 12 грудня 1967 р. Радою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) було ухвалено проект конвенції ОЕСР «Про захист іноземної власності».

• 12 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Хартію економічних прав і обов'язків держав (Резолюція 3281). У ній сказано, що кожна держава має право регулювати іноземні інвестиції в межах власної національної юрисдикції згідно зі своїми законами та іншими нормативними актами і відповідно до національних цілей і першочергових завдань. Жодна держава не може бути примушеною до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям. У 1979 р. в рамках Андського угруповання прийнято Кодекс іноземних інвестицій. Він регулює основні протиріччя, що існують між розвинутими країнами і країнами, які розвиваються, у питаннях щодо міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК.

• 21 червня 1976 р. ОЕСР прийняла Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. В додатку до цієї Декларації вміщені «Керівні принципи для багатонаціональних підприємств». Хоча даний документ і є міжнародно-правовим, його дотримання носить добровільний характер. При прийнятті цього документа не ставилась мета трансформації його норм у внутрішнє право країн-членів ОЕСР. В основу Декларації покладено два принципи: національний режим та уніфікація норм так званого мінімального стандарту. Це означало, що країни-учасниці мають ставитись до іноземних підприємств як до вітчизняних.

До керівних принципів поведінки багатонаціональних компаній згідно з Декларацією належать такі: 1) дотримання міжнародного права; 2) підлеглість праву країн перебування; 3) врахування політики країни перебування у галузі розвитку і права; 4) співробітництво з країною перебування, виключення практики підкупу і субсидій; 5) невтручання у внутрішні справи. Особливо важливим є дотримання багатонаціональними компаніями принципів забезпечення конкуренції, положень, що стосуються фінансування, оподаткування, трудового права і права соціального захисту, науки і технології. В документі містяться також вказівки про проведення консультацій з приводу національного режиму і можливостей контролю за діяльністю підприємств. Документ діє для Бельгії, Франції, ФРН, Греції, Ірландії, Ісландії, Канади, Норвегії, Австрії, Португалії, Швейцарії, Іспанії, США, Нідерландів, Італії, Японії, Фінляндії, Австралії і Нової Зеландії.

• Питання про корупцію було і залишається предметом обговорення різних органів ООН. Гострота питання визначається тим, що ТНК широко застосовують у своїй діяльності протиправну політику підкупу державних посадових осіб приймаючої країни з метою прийняття вигідних для них рішень, які суперечать інтересам цих країн, не відповідають національним планам їх розвитку. На 30-й сесії ООН була прийнята Резолюція 3514 (XXX) «Заходи проти корупції, яка практикується ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами», що регулює питання боротьби з корупцією.

• У 1985 р. була прийнята Сеульська конвенція про створення Агентства зі страхування іноземних інвестицій, яке повинно займатися страхуванням інвестицій від комерційних і некомерційних ризиків.

Особливе значення в глобальному регулюванні інвестування мають міжнародні фінансові організації, які (насамперед МВФ, що відповідає за ринкові трансформації та кредитування країн, що розвиваються), безперечно підтримують життєдіяльність таких країн, а в окремих, важких випадках надають пряму допомогу і полегшують їх економічне становище, в тому числі й за рахунок зміни строків виплати або часткового списання боргів. Виконують ці організації й інші корисні функції. Якби їх не існувало, становище багатьох нині процвітаючих країн «третього світу» було б безвихідним, що дало б поштовх руйнівним соціальним вибухам та іншим масштабним трагедіям.

Важливе значення в регулюванні інвестиційних процесів мають питання власності, зокрема на землю, установлення граничної частки іноземних інвестицій у капіталі місцевих компаній, власності транснаціональних корпорацій.

Пільги іноземним інвесторам можна умовно розділити на три групи: фінансові, фіскальні та інші.

У вільних економічних зонах іноземним інвесторам надається пакет пільг. Фінансові пільги використовуються в основному розвиненими країнами у формі державної участі у фінансуванні спільних із приватним бізнесом проектів, пільгового кредитування, державного гарантування інвестицій.

Інші пільги звичайно супроводжуються найменшими фінансовими втратами для країни. До інших відносяться пільги по використанню інфраструктури: землі, зв'язку, транспорту і т.д. Вибір цих пільг нерідко зв'язаний із монопольним становищем держави у відношенні яких-небудь чинників і галузей виробництва. До того ж у неринковій економіці вони часто недооцінені.

Таким чином, будь-які пільги сполучені з втратами для країн, що їх надають, як у короткостроковій, так і в середньостроковій перспективі. Однак найчастіше ці утрати виправдані, оскільки в довгостроковому плані їх можна заповнити припливом іноземного капіталу в країну й активізацією діяльності національного капіталу.

У сучасній практиці існує й іншій поширений спосіб залучення іноземного капіталу – надання різного роду гарантій. Хоча величина гарантій звичайно не покриває цілком суму інвестицій, вона може бути досить значною – адже чим вище ризик, тим більші гарантії хотів би одержати інвестор. Перевага гарантій міститься в тому, що їхнє надання не означає обов'язкову витрату коштів. Це відбувається тільки при несприятливому розвитку подій. Гарантії, що видаються приватним установам, приносять їм значний прибуток. Гарантії можуть мати як політичний, так і фінансовий характер. Гарантувати інвестиції можуть як державні, так і приватні установи (іноді за підтримкою держави). У більшості країн світу іноземним інвесторам надаються такі види гарантій: від змін у законодавстві; від націоналізації; при зупиненні інвестиційної діяльності; щодо переказу платежів в іноземній валюті; щодо забезпечення сум, отриманих внаслідок виконання договірних зобов`язань, у зв`язку з ліквідацією або продажем підприємства.

Серед державних гарантій інвестиційної діяльності виділяються загальні гарантії (держава гарантує суб'єктам інвестиційної діяльності, незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, однакові права і створює рівні можливості для доступу до різних ресурсів) та майнові гарантії (держава шляхом прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур гарантує недоторканність майна та захист права власності).

Законом України «Про інвестиційну діяльність» передбачено, що держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів. Це зумовлено тим, що інвестиційна діяльність пов'язана з певним ризиком для інвестора, а тому обсяг інвестицій, особливо іноземних, залежить значною мірою від ефективності правових гарантій, передбачених національним законодавством та міжнародними договорами. Обов'язком держави є створення і забезпечення ефективності існування механізму захисту інвестицій та інвесторів.