3.4. Культурний феномен Відродження

Розклад феодальних і становлення ранньокапіталістичних відносин були об”єктивною умовою виникнення нового типу культури, що якісно відрізнялася від середньовічної. Відродження, або Ренесанс, - це ХІІІ – ХУІ ст. Батьківщина – Італія. Соціальна база – італійські міста-комуни (Флоренція, Генуя, Венеція та ін.), у яких активно розвивають торгівлю, ремісниче виробництво. Свою назву ця епоха отримала від тих італійців, які шанобливо оцінювали досягнення античності, зокрема до вироблених античністю уявлень про людину.

Характерною рисою культури Відродження є звернення до кращих зразків античного мислення і науки, а також становлення нового типу особи – розкріпаченої індивідуальності, з почуттям свободи, самоцінності й багатства людського духу. Ренесанс – це світська за характером культура. Ренесансний світогляд базувався на земних людських цінностях.

Для культури цієї доби типовим було стихійне самоутвердження людської особистості у її творчому відношенні до явищ дійсності. Можливості людського розуму абсолютизуються. Звідси постійні прагнення людини до прогресу.

Відродження – це теорія і практика гуманізму, тобто такого типу свідомості, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм. Гуманізм – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність.

Носіями цих ідей були люди різного соціального становища (городяни, митці). Об”єктом їх вивчення було усе людське (звідси і назва гуманізм). Італійські гуманісти розробляли ідеї практичного життєвлаштування поза межами церковного впливу. Ідеї гуманістів справили великий вплив на діячів науки (Дж. Піко делла Мірандола, Марсіліо Фічіно, Ф.Бйондо), педагогіки (Л. Бруні, Е. Пікколоміні, В.де Фельтре), мистецтва (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Донателло, Мікеланджело), літератури (Ф.Петрарка, А.Данте, Е.Роттердамський, Дж.Бокаччо).

Специфічність культури Ренесансу проявилася в естетизації всіх сфер суспільного життя. Це було проявом зорієнтованості діячів Відродження на ідеал цілісної, гармонійно розвиненої особи, яка вибивається у своїй життєдіяльності за вузькі межі практицизму і утилітаризму.

3.5. Культура Нового часу

Традиційні феодальні відносини ХУІІ ст. руйнуються із поширенням капіталізму. Протистояння цих суспільних відносин спровокували великі кровопролиття (Англія, Нідерланди, Франція).

Поступ капіталізму супроводжувався машинізацією виробництва, що, в свою чергу, актуалізувало розвиток науки. В цей час виникли Лондонське королівське наукове товариство, Паризька природничо-наукова Академія.

Наукові доробки створили підвалини нового світогляду. Зокрема, наукові дослідження Галілея, Коперніка, Кеплера спричинили світоглядну революцію, оскільки була зруйнована традиційна картина Всесвіту. Важливі відкриття у галузі хімічних досліджень, у ботаніці та медицині змусили переглянути традиційні уявлення про будову світу (У. Гарвей, І. Ньютон, Х. Гюйгенс).

Загальнокультурним наслідком наукової революції ХУІІ ст. було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Наука стала компонентом культури.

Наукові відкриття спонукали людей до секуляризації культури, тобто розвитку світської основи знань, вільних від впливу догматів церкви.

На цих засадах розвинувся рух за віротерпимість, свободу совісті, толерантність в питаннях релігії.

На основі раціоналістичного світогляду вирішується і проблема людини. Суспільні ідеали зазнають змін. Героїчний і романтичний пафос попередньої епохи витісняється прагматизмом. В масовій свідомості домінує ідеал підприємливої людини, торговця, допитливого вченого. Лицарство і аскетизм стали надбанням історії. Людина доби зародження капіталізму у реальному житті виявила великі можливості розкріпаченого розуму (наука, техніка, торгівля, географічні відкриття), але водночас із цим – нездоланний егоїзм і меркантильність своєї вдачі (Реформація, Тридцятилітня війна).

Світоглядні та моральні суперечності епохи відобразилися в таких провідних художньо-етичних течіях цього часу, як бароко та класицизм. Сутнісною ознакою творчості митців цих течій, яка мала визначальний зміст гуманістичної ренесансної концепції, було заперечення ідеї гармонії. В цей період актуалізується натомість ідея складної взаємодії особистості та соціуму. Місце гармонії розуму і почуттів заступає ідея підкорення пристрастей велінню розуму.

Гуманізм культури ХУІІ ст. зорієнтований не на духовні почуття, а на інтелект, розум, розсудок. Звідси і прагнення дослідити особистість через її зв”язки із суспільством і природою. Ця тенденція набула розвитку на засадах просвітницького гуманізму наступного століття.