6. Тема Особистість у світі культури. Культура особистості

1. Тріада культура - суспільство-особистість. Людина у світі культури

2. Людина в українській і світовій культурах Новітнього часу

3. Постмодернізм

4. Риси молодіжної субкультури

7.1. Людина в світі культури

Тріада культура - суспільство-особистість являє собою соціально-філософську і культурологічну проблему, яка включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання проте, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі.

Маленька дитина не відразу приходить до усвідомлення своєї особистості. Так і людство пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, XIX-XX ст. - такі етапи розвитку людства.

Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд античності був космого-нічним, тобто людина уявлялася частиною світу(космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був те оцентричним, вважалося, що в центрі світу і над ним знаходиться Бог(теос). Людина тут - раб Божий. Культура Середньовіччя перед усім є культо, а людина-служителем цього культу.

Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос-людина) ставлять у центр світу особистість, яка об’єднує у собі почуттєве, творче, інтелектуальне начала. Новим етапом у сомопізнанні людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб’єкт культури. Особистість - втілення творчої спрямованості людини, а культура - це звільнення людини через творчість. Представники романтичного напрямку в філософії XIX ст. (Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Ф.Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та виняткова істота, яка має творчу інтуїцію. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості, самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів екзистенціалістів Ф.Кафки, Л.Шестова, М.О.Бердяєва, Ж-П.Сартра, А.Камю.

Сьогодні поняття людина, ”індивід” і ”індивідуальність” розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати і встановити співвідношення між ними.

Людина-вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це - біологічна істота, а з іншого-творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства. Дитина, яка тільки-но народилася, належачи до людей, ще не являє собою особистості, їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особисті якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості людини, без яких процес формування особистих якостей не може обійтися. Так, наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Пояснюючи поняття ”особистість” через поняття ”людина” можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб’єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов’язково стикається з визначенням своєї самостійності, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) спільності, подібності до ін.

Індивід-поняття яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття ”індивід” несе в собі як ознаку цілості суб’єкта, так і наявність у нього особливих(індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово „індивід”, ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

Отже, існують певні якості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все ”тіло культури”, тобто увесь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу.

До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження, як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов’язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам’ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

Здатність судження можна визначити, як здатність людини до розумового акту, який виражає його ставлення до певного об’єкта, коли людина при оцінці об’єкта підключає свої знання, сумніви, досвід, впевненість або віру. Здатність судження лежить в основі моральної рефлексії і формування смаку.

Моральна рефлексія - якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі і у вигляді само-покарання) є совість; здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору.

Характеризуючи людину, оточуючі майже завжди дають оцінку її смакам; ”поганий смак”, ”добрий смак”, ”несмак”.

Смак являє собою здатність людини до сприйняття і оцінки естетичних якостей явищ та предметів і розмежування прекрасного від потворного.

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури і конкретно-історичний час в якому вона живе і національна культурна атмосфера як її безпосереднє культурне оточення і середовище в якому відбувається пробудження людини до культурного життя.

Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і продовжує бути актуальною, багатоаспектною і невирішеною сьогодні.

Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує самий його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу.

Поняття ”національний характер” включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства і особливий склад мислення, який ”прочитується” в культурі даного народу. Так ”Фауст” Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку - німецького духу.

Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-не-будь народ. Це або авто стереотипи (те, що думають про свій народ )або гетеро стереотипи (те, що думають про інші народи). Іноді вони співпадають, іноді сперечаються один з одним. ”Англійська манірність” „французька галантність” „німецька манірність і педантизм” „російське” „авось” „африканський темперамент”, „китайські церемонії”, „українська господарність” - все і безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, росіян, японців.

7.2. Людина в українській і світовій культурах

Новітнього часу

Глобальність новітньої світомоделі знецінила людину як автономний, завершений у собі світ.Значимою стає особистість як представник людського роду. Звідси – увага до маски, циркових і театральних образів, феномен персонажів Ч. Чапліна тощо. Існування героїв картин П. Пікассо (“Старий жебрак з хлопчиком”, “Дівчинка на кулі”, “Сім”я арлекіна”) можливе лише поряд з іншим. Починаючи з башти Ейфеля у Парижі і Бруклінського мосту в Нью-Йорку, архітектура вчиться орієнтуватися не стільки на масштаби, сприйняття і потреби самоцінної людини, скільки на планетарні і всесвітні фактори. Людина, позбавлена обличчя, перетворюється на іграшку безликих суспільних сил. Вона перестає бути тотожною сама собі, оскільки стає залежною від катастрофічно мінливих обставин буття. Людина-характер змінюється на людину-ситуацію.

Сучасний індивід – це тип особистості, геніально передбачений у картині

П.Пікасо “Портрет А. Воллара”, в якій образ людини розпадається на хаотичну мозаїку геометричних фігур, позначаючи ситуацію втрати гармонії і цілісності. ХХ ст. не несе єдиного ідеалу людини, натомість домінують дисгармонійні, однобокі типи людей: людина – “гвинтик”, людина-гедоніст (герой роману В. Набокова “Лоліта”, герої фільму Р.Поланського “Гіркий місяць”), людина-прагматик (футуристичні герої В.Маяковського).

Відчужена людина у ворожому їй світі – такою є концепція експресіонізму, який народився в Німеччині в першій чверті ХХ ст. Експресіоністи відобразили ситуацію безсилля, відчаю людини перед світом, настрої жаху та катастрофи. Крик без надії на розуміння і допомогу стає єдино можливою реакцією людини на дисгармонійне недовершене окілля (картина норвезького художника Е. Мунка “Крик”). Саме в межах експресіонізму було порушено загальнолюдські, вічні, екзистенційні проблеми буття, життя і смерті, болю й страждання, злочину і кари, добра і зла, спокути й очищення, відповідальності за кожний крок. В українському експресіонізмі “етнографічна людина” стала людиною взагалі. Традиційний демократизм українського мистецтва з домінуванням “мужичих” образів органічно вріс у прагнення експресіонізму “спростити” індивіда до елементарних основ людського, до цілісної “родової” людини з природними реакціями. Звідси спокійне і гідне ставлення до проблеми смерті як способу подолання життєвого зламу на картині галицького майстра О. Новаківського “Дві баби роздумують над смертю”, драма самотності творчої людини в його ж “Автопортреті з дружиною”. В українського новеліста В. Стефаника смерть виступає як визволення духу з в”язниці тіла (“Стратився”, “Шкода”).

Видобування експресії з явленого факту в експресіоністів відбувається за допомогою свідомої деформації (картини О. Дікса, Л. Кірхнера). Так, мухи в предметних уявленнях старої з новели В.Стефаника “Сама-саміська” перетворюються на чортів, стаючи знаком жахливо-безнадійного двобою людини зі смертю. Колір стає також джерелом експресії, як і дисонанс музичних співзвуч (твір А.Шенберга «Місячний П”єро»).

Експресіоністський театр доводить до крайнощів емоційне звучання мізансцен (драма «Джіммі Хіггінс», зрежисована Л.Курбасом у театрі «Березіль»). Твори Ф. Кафки «Процес», «Замок» передають незахищеність людини перед суспільними силами. Експресіоністична концепція позбавлена оптимістичної перспективи.

Самотня людини в абсурдному світі – таким є герой абсурдизму. Він пронизаний ідеями екзистенціальної філософії, в якій самотність людини абсолютизується. Справжнім стає таке життя індивіда, яке позбавлене будь-яких зв язків з реальним світом. Герої абсурдистської драми ( Е.Йонеско), пасивні і бездіяльні, живуть на сцені незалежно від оточення. Тільки ситуація зіткнення зі смертю надає життю сенсу. Трагічні образи француза А.Камю («Чума», «Облоговий стан», «Чужий»), росіянки Л. Петрушевської («Своє коло») утверджують знецінення людини в ситуації, коли визначається лише людська суб єктивність. Тягар відчуження парадоксальним чином виявляється похідним від тріумфального підкорення людиною природи і соціального світу.

Особистість суспільства масового споживання – в центрі мистецтва поп-арту (60-ті роки). Поп-арт намагається надати буденним речам особливих художніх рис за рахунок залучення їх до певного контексту сприйняття (метод «розрізання і склеювання» в книгах американця У.Берроуза, муляжі Дж.Сегала, колажі Р.Раушенберга). Відповідно, його герой орієнтується на світ матеріальних цінностей, споживання предметів масового виробництва, штампованих образів реклами. Естетизація фетишизму споживання, культу речей в парадоксальний спосіб обертається на заперечення нівелювання особистості стандартизованою свідомістю, перетворення людини на предмет споживання, на імідж («Портрет М. Монро» Е. Уорхолла).

Людина споживач пропагандистських штампів стає героєм соц-арту (70-80 ті роки). Він постає як реакція на символи, знаки, кліше «суспільства розвинутого соціалізму», на надлишок ідеологізованої пропаганди. Звичний

лозунг у перекрученому вигляді або в новому контексті оголює порожність образу. У картинах російських художників І.Кабакова, Е.Булатова, В.Комара, О. Меламеда досліджується модель психіки, яка породжує примітивність інформаційних кліше. Соц-арт має спільні установки із західним концептуалізмом, в якому твір мистецтва замінюється його концептом, формально-логічною ідеєю, вербалізованою концепцією. Ця концепція є належною свідомості інформаційного суспільства кінця ХХ ст.