2. Сткруктура естетичної свідомості

Естетична свідомість є складовим елементом більш широкого цілого – структури суспільної свідомості – і водночас сама є складним структурним утворенням із багатьма елементами.

Утворюючи разом із естетичною діяльністю систему естетичного опанування людиною світу, естетична свідомість виступає як певна система її ідеальних форм. Вона фіксує загальний спосіб здійснення естетичної діяльності в суспільстві, закріплює її у вигляді естетичних смаків, художніх концепцій, естетичних поглядів і теорій. Крім того, естетична свідомість пов”язує естетичну діяльність з усією системою суспільного життя людей.

Структура естетичної свідомості, з одного боку, розгортається як усвідомлення утворюваних під час естетичної діяльності естетичних відносин в ідеологічному і психологічному, суспільному і індивідуальному, буденному і концептуальному, емоційному і раціональному планах (що утворює рівні свідомості); з іншого боку ця структура є сукупністю різних форм чуттєвості емоційних відношень, як процес сприйняття переживань, оцінки явищ об”єктивної дійсності (ці утворення називають елементами свідомості).

Виділивши в естетичній свідомості основні елементи, можна зобразити її структуру у вигляді такої таблиці:

Елементи

1. Естетичне почуття -Первісний пласт естетичної свідомості, суб”єктивний “аналог” об”активних властивосте дійсності; є не понятійним, а емоційним відношенням до предметів і явищ, глибоким переживанням при їх“засвоєнні”, спонукає суб”єкт до творчості.

2. Естетична оцінка -Визначає міру естетичного переживання, насолоди; стосується тих властивостей предмету, які в особистому досвіді виступають як естетичні цінності.

3. Естетичний смак - Специфічна форма відображення, судження про естетичне, що визначає критерій оцінки явищ дійсності.

4. Естетичний ідеал - Вираз вищої мети естетичної діяльності, конкретно-

чуттєве уявлення про досконале в житті, в об”активній дійсності і про досконалу людину.

5. Естетичні погляди -Сукупність суджень, ідей про естетичну практику в

дійсності, в мистецтві.

6. Естетичні теорії - Узагальнюючи закономірності розвитку естетичної

свідомості, відображають найзагальніші зв”язки реальності і мистецтва, в них даються теоретичні пояснення естетичних явищ природної і соціальної

дійсності.

Таким чином, структура естетичної свідомості вибудовується не тільки за найстійкішими духовними утвореннями і зв”язками у вигляді її сфер, станів і рівнів, але й оформлюється за складовими елементами, що утворюються в результаті чуттєво-емоційного відношення і духовно-практичного досвіду суспільства і особистості.

8.3.Основні естетичні категорії Природа величного

Важливим етапом у теоретичному осмисленні категорії величного став трактат англійського просвітителя Е.Берка “Філософське дослідження про походження наших ідей величного і прекрасного” (1757р.), Берк найбільшу увагу приділяє психофізіологічним аспектам проблеми прекрасного і величного, а також виявленню їх об”єктивної основи.

Величне, за Берком, пов”язане із самоозброєнням, а прекрасне – із спілкуванням. Величне грунтується на негативному відчутті незадоволення: прекрасне – на позитивному почутті задоволення від предмету, який нам подобається.

Афект величного – це видозмінене почуття страху (жаху). Фізичним аналогом останнього є біль. Страх це – передчуття болю або смерті. Коли небезпеки немає, страх породжує пом”якшене незадоволення. Іноді навіть змішане із задоволенням, “захоплення”, “захват”.

Афект прекрасного трактується Берком як модифікація почуття любові до об”єкту (людини, тварини, предмету), яке пов”язане із вибором даного прекрасного об”єкту із безлічі інших того ж роду, але не прекрасних. Як бачимо Берк чітко розмежовує і навіть протиставляє одне одному прекрасне і величне. Дія величного, за Берком, сильніша за дію прекрасного. Це і зрозуміло: величною виступає та сфера, від якої залежить саме наше існування, тоді як прекрасне – це сприятливий для людини комфорт оточення. Але по своїй дії прекрасне більш людяне, ніж величне. Величне нав”язується нам проти нашої волі, а прекрасне ми обираємо самі. Перед величним ми схиляємося, прекрасне – любимо.

Берк розробив цілу гаму почуттів, своєрідну шкалу градації відчуття величного: здивування, захват, благоговіння, подив, шанобливість, повага. Але прагнення пояснити зв”язок естетичного відчуття з об”єктом як зв”язок чисто природній, без опосередковуючого впливу соціальних факторів, - слабке місце концепції Берка. Роль соціального досвіду у формуванні почуття величного ще зовсім не усвідомлюється.

Засновник німецької класичної філософії І.Кант, створюючи свою теорію величного, виходив із методології апріоризму, піддаючи з цих позицій критиці сенсуалістичне вчення Берка. Шукати джерело величного у чуттєвих враженнях від предмету – це значить, за Кантом, не виділяти критеріального ядра, яке повинно бути апріорним, не залежним ні від якого досвіду. В результаті Кант приходить до висновку, що джерело величного слід шукати не в об”єктах природи, а лише в особливому стані душі людини.

Величне, за Кантом, - це те, що є великим поза будь-яким порівнянням. Маються на увазі ті ж самі ідеї розуму, здатність душі перевищувати любий масштаб зовнішніх почуттів.

Як видно, величне, за Кантом, проявляє себе діалектичне, з одного боку, воно пригнічує людину як фізичну істоту, з іншого, воно підносить її як духовну істоту, пробуджуючи в ній інтелектуальні сили і відчуття моральної переваги над пригнічуючою її природою.

Сучасне трактування категорії величне передбачає з”ясування його об”єктивної і суб”єктивної сторін, а після цього – їх діалектичний зв”язок і взаємодію в процесі розвитку. Величні явища існують у різних сферах дійсності – природі, суспільстві, духовному світі людини. Говорячи про природні прояви величного мають на увазі і безкраї простори неба, і громади гір, і водоспади, і грандіозні явища природи – бурі, грози, полярні сяйва. В суспільному житті – це видатні діяння, що сприяють суспільному прогресу людства. Найзагальнішою основою всіх величних явищ, як ми показали, є незрівнянні, виключні кількісні і якісні характеристики.

За справедливим зауваженням М.С.Кагана, для величного у природі і в суспільстві справедливою є така вимога: величне при всій своїй виключності, могутності і грандіозності не повинно становити реальної загрози людині, яка є свідком цих грандіозних явищ.

Величними явищами в суспільстві вважають такі їх виключні прояви, які максимально виражають певну досягнуту, конкретно-історичну міру суспільного прогресу і, у свою чергу, служать стимулом подальшого прогресивного розвитку людства. Отже естетичне відчуття величного творче, а не споглядальне. Воно не тільки відображає наявність існуючого об”єкту, але й виражає потребу суспільної людини у предметах певного роду. Трагічне як естетична категорія.

З”ясуванню смислового значення поняття “трагічне” допоможе його співставлення із наближеними до нього поняттями “сумне”, “жахливе”. Причиною явищ сумних і жахливих можуть бути зовнішні обставини, які не пов”язані із внутрішньою сутністю окремої людини або багатьох людей.

Згадайте стихійні лиха у вірменському Спітаку, індійський Бхопал, катастрофу на ЧАЕС та ін. Трагічні ж явища неодмінно відбуваються через їх обумовленість внутрішньою природою людини. Тобто трагічне характеризує не вирішуваний в принципі суспільно-історичний конфлікт, який розгортається в процесі свобідної дії людини, якій дана можливість вибору. Отже трагічне присутнє лише там, де людина активно протидіє смертельно небезпечним обставинам власної долі.

Початковий етап осмислення трагічного сягає часів античності і найяскравіше відтворений Аристотелем. Він виділив три суттєвих поняття, що вказують на розуміння глибинних процесів життя і смерті: трагічне, комічне, драматичне. На його думку це фінал зіткнення добра зі злом. Трагічне, згідно Аристотелю, є важливе, значне діяння людини, яке приносить їй страждання. Фінал зіткнення добра зі злом у Аристотеля трьох-варіантний:

а) якщо добро вступає у боротьбу зі злом і при цьому гине, тоді це трагічна ситуація; при цьому трагедія у Аристотеля двопланова, це оплакування знищеного добра і панування зла;

б) якщо добро перемагає зло – це комічна ситуація;

в) коли наявна ситуація компромісу між добром і злом, і тоді тут немає переможців, цей стан перемир”я іменується, ним драмою.

Слід зазначити, що з античності веде свій родовід і трагедія як жанр драматургії із особливою художньою структурою, для якої суттєвою ознакою був трагедійний конфлікт подвійного характеру Перший конфлікт – зіткнення героя з долею (Софокл “Цар Едіп”). Другий конфлікт – зіткнення героя з богами (Есхіл “Прометей”). Визначальне для античної трагедії те, що в ній не існує реального носія зла. Є містичний носій трагедії – доля, фатум або боги. Якщо домінуючим є ілюзорне поняття про зло, тоді спостерігається покірність долі, яка є суттєвою причиною постулювання трагедії. Провідним тут є мотив відчаю через неможливість реалізації в житті людських прагнень.

Наступний етап становлення трагічного пов”язують з періодом Пізнього Відродження, з ім”ям і творчістю В.Шекспіра. В його трагедіях джерелом трагічного є сам суб”єкт, динаміка його пошуків духовних відповідей на вічні питання людського буття. Неперевершений і по сьогодні рівень зображення трагізму обставин і трагізму характерів є красномовним доказом могутньої сили таланту Шекспіра. В особі Гамлета чи не вперше ми зустрічаємо втілення ідеї про трагічного героя. Саме Шекспіру належить пріоритет у зображенні особистостей цього типу. Сутність його трагічної особистості заключається в тому, що він, волею обставин, опиняючись в ситуації свобідного вибору, спроможний свідомо поставити своє духовне життя вище фізичного існування. Особистість у шекспірівських трагедіях протистоїть не аморфній силі зла, як це було у древніх греків, а реальним соціальним силам. Протистоїть свідомо. А пізнавши потворну сутність цих сил, відкидає саму ідею морального компромісу з ними, активно протидіє їм. Така особистість, зважуючи на терезах життя і смерть, віддає перевагу чесному духовному життю над фізичним існуванням, здобутим ціною зради власних переконань. Така особистість – трагічний герой.

Естетичний смисл трагічного, розроблений ще Аристотелем і розвинутий Шекспіром, має різні смислові забарвлення. Можливим є як оптимістичний, так і песимістичний смисл трагічного. Оптимістичний вимір трагічного, на думку М.Кагана, полягає в тому, що загибель прекрасної людини, яка втілює ідеал або бореться за нього, не є загибеллю самого ідеалу, самого діла, заради якого вона бореться і яке стверджує.

Навпаки, смерть “кращих людей” (Аристотель) перетворюється на їх моральну перемогу, духовне безсмертя (Ісус, Сократ, Дж.Бруно). Трагічне набуває при цьому навіть оптимістичного забарвлення, адже розкриваючись нам у сприйнятті на рівні катарсису (очищення афектів) воно просякнуте не тільки вірою у кінцеву перемогу ідеалу, але і знанням того, що перемога невідворотна. Все це надає гинучому герою особливої духовної сили.

Конфронтація між реальністю і ідеалом, що приводить до загибелі ідеального осмислюється в житті і мистецтві час від часу і песимістично. Це світовідчуття, на думку М.Кагана, розвивається закономірно в переломні історичні епохи, коли крах певного життєвого ладу і породжених ним ідеалів сприймається багатьма як доказ неможливості перемоги ідеального, досконалого над брутальною реальністю. Ось це відчуття нездоланності зла, нежиттєздатності доброго, шляхетного, світлого і є джерелом тих тем у мистецтві, за якими у непримеренному конфлікті між потворним реальним змістом суспільного життя і гуманістичним ідеалом гинуть не тільки носії ідеальних якостей, але й сам ідеал. При цьому суттєве те, що поразка ідеалу не випадкова, не тимчасова, а глибоко закономірна, невідтворна і остаточна.

Отже підсумуємо: в основі трагічної колізії в житті і в мистецтві лежить боротьба за перетворення ідеалу в реальність. Основна сфера цієї боротьби – суспільство, в ході розвитку якого виникають драматичні протиріччя між інтересами занепалих і прогресивних форм суспільного життя.

Сутність комічного, багатоманітність форм прояву комічного

Ми зауважили, що комічне відтворює життєві конфлікти, які є потворними за своїм характером. Але саме споглядання низького або потворного приносить нам естетичне задоволення і радість. Пояснення цьому парадоксу дав Аристотель. Він відзначив рухомі, але відчутні межі комічного. На його думку, комічному притаманний власний катарсис, який переслідує ту ж мету, що й катарсис трагічний – духовне очищення. Правда, це очищення досягається не через сльози і співчуття, а за допомогою задоволення і сміху.

Основні ідеї Аристотеля про те, що головним джерелом і об”єктом комічного є потворне, недосконале, при умові, що вони не спричиняють страждання, смерті, які самі по собі не можуть висміюватися, витримали перевірку часом.

Так, з точки зору Хоума, комічне є протилежністю прекрасного, “оскільки ми не сміємось над тим, що дійсно є важливим для нас або інших” (Хоум Г. Основания критики.- М., 1977. – С.191). Хоум розмежовує предмети, які викликають сміх, на два роди – “вони або потішні, або гідні осміювання. Потішний предмет збуджує одну веселість; предмет, гідний висміювання, викликає сміх і презирство. Перший викликає сміх приємний. У другому випадку до приємності сміху домішується неприємне відчуття презирства; ця смішна емоція називається висміюванням”

На думку Канта комічне (веселий сміх) несе людині радість, хоча розум сам по собі і не може знаходити ніякого задоволення. Отже причина комічного “у впливі уявлення на тіло і на взаємодії його з душею, і до того ж не тому, що уявлення об”єктивно є предмет задоволення (хіба може радувати обмануте очікування?), а виключно тому, що воно, як чиста гра уявлень, врівноважує життєві сили в тілі”

Відштовхуючись від аристотелівської концепції, Чернишевський писав, що потворне – початок, сутність комічного. Він уточнює цю тезу. Не будь-яке потворне є комічним. Якщо потворне проявляється у негативно-величному, воно набуває рис жахливо-чужого смішному. “Потворне здається нам безглуздим лише тоді, коли стає не на своє місце, хоче здаватися не потворним і тільки тоді воно збуджує сміх наш своїми глупими претензіями. Неприємне для нас у комічному потворне, однак приємне те, що ми настільки проникливі, що усвідомлюємо, ще потворне є потворним. Сміючись над ним, ми стаємо вище нього. Комічне пробуджує у нас почуття людської гідності Отже, узагальнюючи природу комічного, можна виділити таких три суттєвих моменти:

1. Дійсна реалістична комедія немислима без серйозного соціального змісту. Художник-комедіограф завжди борець. Необхідна велика громадянська мужність, професійне вміння, досконале знання людей своєї доби, щоб розкрити сутність викривлених душ і силою викриття спрямувати людей до кращого.

2. В основі комічного завжди лежить дія і конфлікт. Адже тільки в людських відносинах проявляються певні людські якості. Вся мета комічного в тому щоб показати як людина, настирливо домагаючись свого, діє свідомо, щиро вірячи у свою правоту. Але саме у її діях і з”ясовується, що вона не може здійснити свою мету, тому що не є тим, за кого себе видає.

3. Комічне не буває без сміху. Сміх – основа комічного. Хоча це не тотожні поняття, але вони взаємопов”язані. Очевидно не будь-яке протиріччя може бути імпульсом смішного. Не всяке, але яке? На думку Канта, сміх збуджує несподівано виявлена суперечність: (“Сміх є афект від раптового перетворення напруженого чекання в ніщо”

Таким чином, сміятися ми можемо лише над тим, що є нищим, потворним і до чого у нас не виникає співчуття.

Типи і форми комічного різноманітні і багатогранні. Серед них розрізняють такі основні:

Гумор – найбільш м”яка форма сміху. Його мета – позитивні тенденції, хороше в житті зробити ще кращим.

Сатира – є протилежністю гумору. Сатира передбачає наявність соціально вагомих суперечностей. Викриває сутність занепалих форм суспільного буття, регресивних рис людської натури і характерів, які безнадійно застаріли і заважають розвитку нових закономірних тенденцій життя.

Іронія – може бути охарактеризованою як високо інтелектуальна насмішка. Звичайно ця форма прояву комічного адресується підготовленій аудиторії, коли передбачується однозначне розуміння багатозначного натяку. Історичний розвиток іронії пов”язується з іменами Лукіана (“Золотий осел”), Еразма Ротердамського (“Похвала глупоті”), Себастіана Бранда. (“Корабель дурнів”), Ф.Шлєгеля, О.Мюллера.

Сарказм – форма комічного, яка є емоційно обмеженою, втілює ту ситуацію, де сміх змішується із сльозами. Природа трагікомічного в житті і мистецтві – в закономірності взаємопереходів трагічного і комічного, взаємообумовленість властивостей дійсності, які відображаються в категоріях трагічного і комічного – зайвий доказ загальнофілософського характеру їх природи.

Питання для самоконтролю

1.Порівняйте поняття «мистецтво», «мистецтвознавство», «естетичний»

2.Чи може піднесене бути смішним?

3.Що естетичного є у фільмах жахів?

В чому вбачали прекрасне піфагорейці