V. Економіко-правові аспекти інтелектуальної власності економіко-правові проблеми забезпечення оцінки та обліку майнових прав інтелектуальної власності

О. БУТНІК-СІВЕРСЬКИИ

доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Академії технологічних наук України, судовий експерт, завідувач економіко-правового відділу Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності НАПрН України

Характерною рисою сучасної економіки є динамічне зростан­ня інноваційної активності. Та­ка економіка пов'язана з виникненням та ідеєю якісного нового виробничого фактора, яким є інформація та знання. Будучи високоефективним, новий виробничий фактор проникає у тради­ційні фактори виробництва, перетво­рює їх, істотно підвищуючи ефек­тивність їх функціонування, одночас­но оновлюючи виробничу систему на інноваційній основі. Тому життєздат­ність економіки визначається масшта­бами та якістю накопичення інно­вацій, а саме: нових ідей, технологій, продуктів, управлінських систем, які є результатом розвитку науки та інно­ваційної діяльності. На цій основі роз­вивається інноваційне підприєм­ництво, що є використанням інтелек­туальної власності в господарській діяльності на умовах її комерціалізації з метою отримання продукту.

Із розвитком ринкових відносин формується новий, суто економіко-

©0. Бутнік-Сіверський, 2011 фінансовий підхід до інтелектуальної власності, яка в умовах товарно-гро­шових відносин набуває ознак товару або капіталу. Активізація цього напря­му є важливим фактором економічно­го зростання країни.

Економічна природа використання інтелектуальної власності в господар­ській діяльності (з економіко-фінансо-вих позицій інноваційного підприєм­ництва) проявляється через її комер­ціалізацію, яка виникає в умовах до­говірних відносин. А саме при викори­станні створеного інтелектуального продукту безпосередньо на самому підприємстві, де додаткова вартість (прибуток) складається з двох частин: з частини додаткової вартості, яка вхо­дить до складу інтелектуального капі­талу, одержаного в чистому вигляді; з решти додаткової вартості, одержаної при реалізації продукції з використан­ням вже оновлених або вдосконалених засобів і предметів праці, найманої ро­бочої сили, що є основою подальшого їх реінвестування. Саме на цій еконо-

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 '№3-

149

мічній основі й відбувається народжен­ня виробничої системи нового по­коління, джерелом фінансування якої є додаткова вартість (прибуток), отрима­на підприємством у процесі комерціа­лізації інтелектуального продукту іншому підприємству (продаж техно­логій, способів виготовлення продукції тощо) або/та при використанні інте­лектуального продукту безпосередньо на самому підприємстві при вироб­ництві та продажу інноваційної про­дукції. Отримана додаткова вартість спрямовується на відновлення люд­ського капіталу у вигляді заробітної плати та винагород, а також на віднов­лення інтелектуальних активів (нема­теріальних активів), що є джерелом інноваційного конвеєра як нового яви­ща в економіці інтенсивного типу роз­витку. Безумовно, ще більше усклад­нюється цей економічний механізм, якщо враховувати бухгалтерський та податковий облік, економіко-правові відносини між контрагентами ринку тощо. Саме з огляду на зазначений еко­номічний механізм зупинимось на ок­ремих економіко-правових проблемах (далі — проблема) забезпечення оцінки та обліку майнових прав інтелектуаль­ної власності, які потребують прискіп­ливої уваги науковців-економістів та правників, враховуючи те, що оцінка й облік майнових прав є складовими ме­ханізму комерціалізації інтелектуаль­ної власності в господарській діяль­ності суб'єктів господарювання.

Оцінка майна і майнових прав — це процес визначення їх вартості, який враховує такі етапи: 1) визначення ме­ти і завдання оцінки; 2) складання плану та програми оцінки; 3) збір та аналіз інформації; 4) узагальнення; 5) складання звіту.

За своєю сутністю об'єкти права інтелектуальної власності (ОПІВ) не мають уречевленої форми, тому їх

вартість не визначається з викорис­танням традиційних показників, які застосовуються при здійсненні оцінки матеріальних об'єктів. Світовий до­свід показує, що питання адекватної ціни складне як у теоретичному, так і в практичному плані. Ймовірність та суб'єктивність у такій оцінці очевид­на, що потребує залучення до розра­хунку вартості інтелектуальних об'єк­тів більш удосконаленого методично­го інструментарію (перша проблема).

При цьому слід зазначити, що роз­рахунки вартості ОПІВ здійснюються для певних цілей і не можуть бути ви­користані для інших. З економіко-пра­вових позицій методики оцінки вар­тості майнових прав інтелектуальної власності розробляються відповідно до об'єктів під конкретного замовни­ка, оскільки потреба у такій оцінці ви­никає, як правило, у зв'язку з відчу­женням виключних прав або не ви­ключних прав. Оцінка вартості майно­вих прав інтелектуальної власності здійснюється з метою визначення гро­шового еквівалента переваг (вигод) від монопольного володіння майнови­ми правами на об'єкт інтелектуальної власності з урахуванням найбільш: ефективного їх використання для прийняття рішення щодо доцільності введення таких ОПІВ до господарем кого обігу.

При цьому оцінка вартості майно­вих прав інтелектуальної власності проводиться з дотриманням прин­ципів корисності, попиту і пропону-І вання, заміщення, очікування, гранич­ної продуктивності внеску, найбільші ефективного використання, які знай-1 шли своє розкриття сьогодні у Націо­нальному стандарті № 1 «Загальні за-1 сади оцінки майна і майнових прав»! [2]. Головним тут є проведення неза-| лежної оцінки майнових прав, яка! проведена суб'єктами оціночної діяль-І

ності — суб'єктами господарювання, які є зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні осо­би - суб'єкти підприємницької діяль­ності, а також юридичні особи неза­лежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійс­нюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оціню­вач, та які отримали сертифікат су­б'єкта оціночної діяльності [1].

Державне та громадське регулюван­ня оцінки майнових прав інтелектуаль­ної власності сьогодні здійснюється за­вдяки Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [1] та затвердженим Кабінетом Міністрів Ук­раїни Національним стандартам № 1 «Загальні засади оцінки майна і майно­вих прав» [2] і № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» [3]. Зазначеними нормативними докумен­тами визначені правові засади здійс­нення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, забезпечення створення неза­лежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та вико­ристання їх результатів. Слід зазначи­ти, що оцінка майнових прав — це про­цес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою зазначеними нормативно-правовими актами [1]. Суб'єктами оціночної діяльності виступають не лише суб'єк­ти господарювання, що зареєстровані в установленому законодавством по­рядку, а й органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснен­ня оціночної діяльності у процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі [1].

Оцінка майнових прав проводиться на підставі договору між суб'єктом оціночної діяльності — суб'єктом гос­подарювання та замовником оцінки або на підставі ухвали суду про при­значення відповідної експертизи щодо оцінки майнових прав. Органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють оцінку майнових прав самостійно або на під­ставі наказу керівника.

Договір на проведення оцінки май­нових прав укладається у письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім.

Розмір і порядок оплати робіт з оцінки майнових прав визначаються за домовленістю сторін або у випадках вибору суб'єкта оціночної діяльності на конкурсних засадах — за результа­тами конкурсу. Не допускається вста­новлення у договорі розміру оплати робіт як частки вартості майнових прав, що підлягають оцінці.

За результатами незалежної оцінки майнових прав складається звіт про оцінку майна, що містить висновки про вартість ОПІВ та підтверджує ви­конані процедури з оцінки майнових прав суб'єктом оціночної діяльності. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку май­нових прав, і скріплюється печаткою або підписом керівника суб'єкта оці­ночної діяльності. Акт оцінки майно­вих прав затверджується керівником органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

При оцінці вартості ОПІВ беруться до уваги діючі охоронні документи (патенти, свідоцтва тощо) та ліцен­зійні договори (контракти) з ураху­ванням додатків до них, в яких визна­чена вартість об'єктів нематеріальних активів та розмір винагороди.

Зазначимо, що при здійсненні роз­рахунків вартості ОПІВ світова прак­тика напрацювала низку загальних те­оретичних підходів (методик), до яких належить доходний, витратний та ринковий методи, які мають багато різновидів (метод прямої капіталізації продуктів, метод непрямої капіта­лізації (дисконтування) прибутків; метод роялті (звільнення від роялті); метод первісних витрат; метод вар­тості заміщення; метод вартості від­творення; метод порівняльного аналі­зу продажу тощо) [3].

Кожний підхід має свої методи та методологію застосування. Наведені методи оцінки вартості майнових прав з економіко-правових позицій зале­жать від природи походження ОПІВ та завдань, які вирішує продавець, ви­ходячи зі своєї стратегії та тактики на ринку (друга проблема). Тут слід вра­хувати «унікальність» самого ОПІВ як товару, який пов'язаний залеж­ністю вартості ОПІВ з особливостями об'єкта, до якого пристосовується (прив'язується) ОПІВ (впроваджен­ня, використання). Вибір методів оцінки вартості ОПІВ пов'язаний з механізмом формування ціни (вар­тості) ОПІВ. Ставши товаром, ОПІВ набуває не тільки ознаки, властивої товару на ринку, а і правове поле впли­ву в процесі купівлі-продажу. При цьому слід враховувати, що вартість ОПІВ не може дробитися на окремі частки ОПІВ, тому що це цілісний об'єкт необоротних активів на відміну від окремих матеріальних активів, які надходять дискретно залежно від ви­робничого циклу. Потребують сьо­годні подальшого розвитку та визна­чення методичні підходи до оцінки вартості конкретних ОПІВ. Не завжди прозорими є підходи до оцінки вар­тості таких видів ОПІВ, як право на сорти рослин, породи тварин, право на торговельну марку, право на геогра­фічне позначення, право на комерцій­ну таємницю, право на раціоналіза­торські пропозиції тощо. Наукового обґрунтування потребують напрацю-вання ймовірних оціночних шкал -коефіцієнтів новизни техніки, спосо­бів, процесів за відповідними ознака­ми розробки та ін.

Якщо ОПІВ розповсюджується на умовах ліцензійного договору(ів), то оцінка вартості ще більше усклад­нюється, тому що на конкретних під­приємствах один і той самий ОПІВ може мати відмінності при застосу­ванні та різну ефективність, що впли­ває на ціноутворюючі фактори (третя проблема). При оцінці вартості ОПІВ за ліцензійними договорами потребує більш чіткого правового визначення питання, що є ліцензія як об'єкт нема-1 теріальних активів, який аморти­зується, або ліцензійний договір, за І яким вартість паушального платежу! прирівнюється до вартості ліцензії. І Правового визначення потребує та-1 кож придбання за рахунок бюджетних І коштів ОПІВ за ліцензійними догово-І рами з використанням тендерної про-1 цедури, коли ще не відомі результати! використання ОПІВ (четверта про-1 блема). Ці складові комерціалізації! ОПІВ за ліцензійними договорами, у| зв'язку з їх невизначеністю, обмежу-1 ють господарську ініціативу та впли-І вають на формування ціноутворюю-І чих факторів контрагентів ринку. При І цьому слід врахувати, що ціна покуп-І ця має відповідні обмеження, які пов'язані з загальними витратами і І ціною інноваційної продукції, яка про-1 дається на ринку (п'ята проблема)! Якщо в ціні продавця фактор впливу! вартості інноваційної продукції приї застосуванні ОПІВ побічно врахої вується, то в ціні покупця ОПІВ цей І фактор може бути домінуючим!

Складність проблеми щодо оцінки ОПІВ ще і в тому, що як оцінники від замовників ОПІВ, так оцінники від продавця повинні знайти остаточну ціну угоди, яка в ціні (вартості) врахо­вує інтереси партнерів. У цьому ви­падку партнери можуть керуватися ринковою базовою оцінкою, тобто ціною на види ОПІВ. На практиці здебільшого такого аналізу не існує, бо ОПІВ частіше має індивідуальні особ­ливості, які не є загальними для їх відповідної групи. У цьому випадку йдеться про теоретичну вартість (ці­ну), яка підкріплюється відповідними варіантними розрахунками, які потре­бують високої кваліфікації оцінювача. Пристосування до умов замовника, за відсутності аналітичної проробки ціноутворюючих факторів, призво­дить до теоретичного варіанту визна­чення вартості (ціни) ОПІВ, що частіше значно відхиляється від фак­тичної ціни ОПІВ за результатами ринкового продажу саме інноваційної продукції, яка створена з використан­ням цього ОПІВ.

Значно ускладнюється процес оцінки вартості майнових прав на тех-нологію(ї) як цілісного(их) товару(ів) на ринку (шоста проблема). При цьо­му слід враховувати види технологій, які можуть класифікуватись за озна­ками на: базові технології, які утворю­ють основу відповідного набору тех­нологій (несучу) конструкцію; нові технології, які принципово відмінні від попередньої системи виробництва продукції, виконання робіт чи надан­ня послуг, яка докорінно змінює про­цес виробництва, якість продукту, ефективність затрат [4, 163], або пере­дові виробничі технології, засновані на мікроелектроніці або керовані за допомогою комп'ютера і які викорис­товуються для проектування, вироб­ництва або обробки продукції з метою забезпечення більш високого рівня її функціональних і споживчих власти­востей, а також принципово нові тех­нології як такі, що не мають аналогів (вітчизняних та/або закордонних) за ознаками новизни, створені вперше, мають якісно нові характеристики, що відповідають вимогам сучасного рівня чи перевершують його. Вони повинні ґрунтуватися на піонерських або висо­ко результативних винаходах [5]. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державне регулювання діяль­ності у сфері трансферу технологій» [6] технологія — це результат інтелек­туальної діяльності, сукупність систе­матизованих наукових знань, техніч­них, організаційних та інших рішень про перелік, строк, порядок та послі­довність виконання операцій, процесу виробництва та/або реалізації й зберігання продукції, надання послуг. При здійсненні комерціалізації різно­видів технологій (трансферу техно­логій) на умовах договорів, до яких віднесено відповідно до ст. 17 означе­ного Закону України договори: про по­ставку промислової технології; тех­нічно-промислової кооперації; про на­дання технічних послуг; інжинірингу; про створення спільних підприємств; про надання в оренду або лізинг скла­дових технологій, обладнання; ко­мерційної концесії (франчайзингу), — виникає потреба визначення (оцінки) вартості майнових прав на технології, що є складною і в методичному плані дискусійною проблемою, яка ще недо­статньо досліджена з економіко-пра-вових позицій. Ряд вчених вважає, що технології — це сукупність майнових прав на ОПІВ, інші — розглядають право на технології як цілісний майно­вий комплекс, який враховує не тіль­ки ОПІВ, а й організаційні рішення, послідовність здійснення операцій та виробничу інфраструктуру.

• ПРАВО УКРАЇНИ • 20 77 • №3 •

153

З оцінкою вартості ОПІВ пов'язу­ють визначення розміру винагороди їх творцям за використання майнових прав інтелектуальної власності (пау-шального платежу, роялті, авторсь­ких) з урахуванням обмежувальних факторів формування механізму ціни ОПІВ та податкового законодавства (сьома проблема). Зазначимо, що в Україні практично не виплачується винагорода від використання ОПІВ у господарській або іншій діяльності, при наданні відповідних послуг, за до­помогою якої стимулюється праця на­уковців, конструкторів, винахідників та інших спеціалістів, які створюють, упроваджують та використовують ОПІВ. Практика матеріальної, право­вої та суспільної підтримки творчої діяльності є надійною основою збере­ження інтелектуальної еліти країни, головною складовою інноваційно-трансформаційних змін в економіці України, а також важливим кроком у напрямі подолання стереотипів недо­оцінки авторського вкладу при ство­ренні нематеріальних активів.

Винагорода за ліцензійним догово­ром за вибором сторін може бути вста­новлена у вигляді фінансованої гро­шової суми (паушальний платіж, який не пов'язаний у часі), періодичних платежів (роялті) чи їх поєднання (комбінованих платежів). Розмір ви­нагороди визначається за відповідни­ми методичними підходами в абсо­лютній грошовій сумі на одиницю ви­робленої (випущеної) інноваційної продукції (товарів, робіт, послуг) на основі майнових прав інтелектуальної власності. За базу роялті приймають­ся як вартісні, так і натуральні показ­ники. Ставка роялті розглядається як частка бази роялті, тобто не вся вируч­ка від реалізації, обсяг виробленої чи реалізованої ліцензійної продукції в натуральному вираженні, не весь до­хід (прибуток) від реалізації ліцен­зійної продукції. Ліцензійна винагоро­да визначається у грошовому вимірі. Тут слід застерегти контрагентів рин­ку (ліцензійного договору), що роялті не може бути загальним прибутком підприємства (установи) або визначе­ним у процентному відношенні до загального прибутку (товарів, робіт, послуг), оскільки розмір роялті знач­но коливатиметься у зв'язку із за­лежністю від кон'юнктури цін на рин­ку, а також від результатів відповідної господарської діяльності. До зазначе­них факторів жодного відношення не має використання нових технічних рішень, способів, нових видів про' дукції тощо, які пов'язані зі знижен ням собівартості за окремими стаття ми витрат порівняно до і після їх упро вадження. Роялті виступає фіксова ною, абсолютною у грошовому вимірі величиною. Сумарне роялті залежить від обсягів (кількості) виробленої (випущеної) продукції (товарів, робіт, послуг).

Розмір роялті може змінюватись у випадку, коли змінюється ринкова си­туація господарювання. У таких ви­падках знову здійснюється незалежна оцінка майнових прав інтелектуальної власності, переданих за умов ліцензій­ного договору, яка враховує нову ситу­ацію, відмінну від попередньої.

Досить складною є оцінка вартості майнових прав інтелектуальної влас­ності, яка пов'язана з визначенням розміру збитків від порушення майно­вих прав, втраченої вигоди від прода­жу контрафактної інноваційної про дукції тощо (восьма проблема). Неви значеними та дискусійними залиша ються правові та економічні підходи до визначення понять та трактування сто­совно «майнової шкоди», «втраченої вигоди», «збитків», «моральної шко­ди» тощо та до методичних підходів

стосовно визначення розмірів збитків і майнової та моральної шкоди від пору­шення майнових прав інтелектуальної власності, що ускладнює роботу судо­вих експертів з економіки інтелекту­альної власності та при визначенні рівня кримінальної відповідальності, які потребують доказовості за даними бухгалтерського обліку, фінансової звітності, статистичних та інших доку­ментів.

Конкретне використання інновацій у вигляді ОПІВ здійснюється безпосе­редньо на підприємствах та органі­заціях різної правової форми власності. Саме на цьому рівні оформлюються майнові права на інтелектуальну власність, здійснюються заходи, по­в'язані з охороною прав інтелектуаль­ної власності у встановленому чинним законодавством України порядку.

З прийняттям Закону України «Про бухгалтерський облік та фінан­сову звітність в Україні [7] та на основі національних Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (П(с)БО) об­лік ОПІВ охоплює систему управлін­ського і фінансового обліку залежно від господарських операцій. ОПІВ придбаваються, передаються, реалізу­ються на підставі договору між влас­никами (фізичними — авторами, юри­дичними особами) і покупцями. Пере­думовою визначення діяльності прид­бання та використання ОПІВ є розра­хунки бізнес-плану, створення, прид­бання та впровадження інноваційної продукції на умовах інноваційного підприємництва, визначення еконо­мічної вигоди або потенціалу ефек­тивності використання окремих видів ОПІВ. На підставі прийнятої обліко­вої політики, що відтворюється в на­казі, який є довгостроковим наказом керівника підприємства, та відповідно до вимог П(с)БО здійснюється бух­галтерський облік ОПІВ у складі не­матеріальних активів в якості окремих інвентарних об'єктів, які відповідають певним ознакам визнання об'єкта бух­галтерського обліку та фінансової звітності. Для оприбуткування будь-якого ОПІВ на підприємстві та в ор­ганізації використовуються Типові форми первинного обліку об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів, затвер­джені наказом Мінфіну України від 21 листопада 2004 р. № 732 [9]. При зарахуванні на баланс ОПІВ у складі нематеріальних активів підприємства та організації їх вартість дорівнює первісній вартості.

Не зупиняючись на деталях бухгал­терського обліку, звернімо увагу на ок­ремі економіко-правові проблеми, які виникають на межі оціночної та бух­галтерської діяльності.

Потребує зняття обмежень питання стосовно визначення первісної вар­тості ОПІВ, створених безпосередньо на підприємстві та організації, де не­можливо визначити витрати, оскільки відсутні відомості про початок розроб­ки (створення) ОПІВ та віднесені на їх створення відповідні прямі й непрямі витрати (дев'ята проблема). Обме­ження встановлено п. 17 П(с)БО 8 «Нематеріальні активи» [8]. У такому випадку можна було б використати для оцінки створених ОПІВ справед­ливу вартість, що є згідно з п. 4 П(с)БО 19 «Об'єднання підприємств» [10] сумою, за якою може бути здійсне­ний обмін активу, або оплата зо­бов'язання в результаті операцій між обізнаними, зацікавленими та неза­лежними сторонами. Згідно з Націо­нальним стандартом № 1 «Загальні за­сади оцінки майна і майнових прав» (п. 3) ринкова вартість — вартість, за яку можливе відчуження об'єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між

покупцем та продавцем, після прове­дення відповідного маркетингу за умо­ви, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу.

Із зазначених визначень виникає потреба з'ясувати тотожність понять «справедлива вартість» та «ринкова вартість». Мабуть, ключові поняття щодо «обміну активу» при визначенні справедливої вартості й «можливе відчуження» при визначенні ринкової вартості не є тотожним за своїм еконо­мічним змістом. Це призводить до правової колізії, а саме в бухгалтер­ському обліку оцінка вартості ОПІВ за ринковою вартістю, яка визначена незалежним оцінювачем, не є тотож­ною справедливій вартості, яка по суті відповідає принципу бухгалтерського обліку та фінансової звітності стосов­но історичної (фактичної) собівар­тості, де пріоритетною є оцінка акти­вів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання (ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Украї­ні»). Ось чому представники бухгал­терської сфери не сприймають норма­тивні акти щодо оцінки ринкової вар­тості. Хоча за формальною ознакою справедлива вартість за суто ринко­вим змістом прирівнюється до ринко­вої вартості. А методики визначення справедливої вартості для цілей бух­галтерського обліку у П(с)БО немає. Тому без оцінювачів тут обійтись неможливо.

У системі бухгалтерського обліку правового регулювання потребує змішана форма власності на інтелек­туальний продукт, коли власниками виступають одночасно фізичні та юри­дичні особи у відповідному співвідно­шенні вартості ОПІВ, і таку власність треба прийняти на баланс під­приємств для введення її у господар­ський обіг (десята проблема). Якщо охоронними документами засвід­чується змішана форма власності, то таку форму власності не сприймає бухгалтерський облік, оскільки ОПІВ є цілісний об'єкт бухгалтерського обліку і принаймні та за наявності двох власників на цей ОПІВ у складі нематеріальних активів вона в обліку не оприбутковується. У цьому випад­ку, щоб залишити одного власника ОПІВ, потрібно здійснити процедуру відчуження частки власності ОПІВ одному з власників, який здійснюва­тиме впровадження ОПІВ у госпо­дарський обіг.

Це той випадок, коли службові ви­находи зі змішаною формою власності вже починають домінувати під впли­вом міністерств-замовників, а також створених за рахунок бюджетних коштів. Ключовим моментом, який дає змогу залучити весь науково-технічний потенціал країни до інно­ваційного процесу, є удосконалення системи винагороди всіх учасників цього процесу від фундаментальних ідей та досліджень, через галузеві впровадження, до виробництва інно­ваційної продукції та надання послуг.

При цьому монопольне ставлення державних установ і нехтування ними змішаної форми власності на ОПІВ призводить до втрати стимулюючих винахідницьких або науково-творчих результатів, які в умовах «бідності» бюджету жодним чином не стимулю­ють розробників творів до інновацій на користь замовників. Тут напро­шується визначення державного пари­тету у відносинах між фізичними та юридичними особами або визнання відповідного співвідношення в обмін на отримання частки продукту від ви­користання інновацій, або частки в корпоративних правах тощо.

Отже, окреслені окремі економіко-правові проблеми забезпечення оцін­

ш та бухгалтерського обліку майно­вих прав інтелектуальної власності свідчать про їх актуальність. Автор сподівається на їх розгляд з різних то­чок зору та вирішення, що сприятиме подальшому удосконаленню механіз­му комерціалізації ОПІВ у господар­ській діяльності суб'єктів господарю­вання. Це буде сприяти прискоренню інноваційної діяльності в економіці України з урахуванням системи сти­мулювання насамперед творців інно­вацій, їх авторів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. № 2658-Ш // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 251.

2. Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440 // Урядовий кур'єр. — 2003. -№ 193. - 15жовт.

3. Національний стандарт № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 р. № 1185 // Урядовий кур'єр. — 2007. -№ 191. - 17жовт.

4. Заболоцький Б. Ф. Економіка й організація інноваційної діяльності : навч. посіб. — Л., 2000. —

2007. - 456 с.

5. Денисюк В. А. Формування механізмів реєстрації й залучення в господарський оборот передових виробничих технологій // Науково-технічна інформація. — 2008. — № 1. — С. 15.

6. Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14 ве­ресня 2006 р. № 143-У// Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 45. — Ст. 434.

7. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ// Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 40. — Ст. 365.

8. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 18 жовтня 1999 р. № 242 // Офіційний вісник України. — 1999. - № 44. - С. 229.

9. Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження типових форм первинного обліку об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів» від 22 листопада 2004 р. № 732 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 50. - С. 247.

10. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 19 «Об'єднання підприємств», затверджене нака­зом Міністерства фінансів України від 7 липня 1999 р. № 163 // Офіційний вісник України. — 1999. - № 30. - С. 205.

Бутнік-Сіверський О. Б. Економіко-правові проблеми забезпечення оцінки та обліку майно­вих прав інтелектуальної власності

Анотація. У статті досліджуються окремі економіко-правові проблеми забезпечення оцінки та обліку майнових прав інтелектуальної власності, які спрямовані на подальше удосконален­ня механізму комерціалізації об'єктів права інтелектуальної власності в господарській діяль­ності суб'єктів господарювання та стимулювання творців новацій.

Ключові слова: інноваційна активність, оцінка та бухгалтерський облік майнових прав, комерціалізація, економіко-правові проблеми.

Бутник-Сиверский А. Б. Экономико-правовые проблемы обеспечения оценки и учета иму­щественных прав интеллектуальной собственности

Аннотация. В статье исследуются отдельные экономико-правовые проблемы оценки и учета имущественных прав интеллектуальной собственности, направленные на дальнейшее совер­шенствование механизма коммерциализации объектов права интеллектуальной собственнос­ти в хозяйственной деятельности субъектов хозяйствования и стимулирования творцов нова­ций.

Ключевые слова: инновационная активность, оценка и бухгалтерский учет имущественных прав, коммерциализация, экономико-правовые проблемы.

Butnik-Siverslcyi О. Economic and legal problems of assessment and registration of intellectual property rights

Annotation. This article investigates some economic and legal problems of assessment and reck­oning of intellectual property rights, which are aimed on the further improvement of commercializa­tion mechanism of intellectual property rights in economic activities of businesses and stimulate inno­vation creators.

Keywords: innovation activity, assessment and accounting of property rights, commercializa­tion, economic and legal problems.

Фінансове право

ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ ]

ФІНАНСОВО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

А. МОНАЄНКО доктор юридичних наук, доцент, проректор з наукової роботи (Класичний приватний університет)

Запобіжними заходами є заходи примусового характеру, які за­стосовуються з метою попере­дження можливих правопорушень у сфері державного управління, які мо­жуть призвести до порушень громад­ського порядку і суспільної безпеки. Наприклад, припинення ліцензії на право здійснення певного виду госпо­дарської діяльності не є адміністра­тивним покаранням, а є спеціальним запобіжним заходом, безпосередньо пов'язаним із цією діяльністю.

Аналіз чинного законодавства дає змогу зазначити, що процесуальні за­ходи попереджувального характеру є найпоширенішими у фінансовій діяльності держави. їх призначення — попередження фінансових правопору­шень, яке починається з етапу фінан­сового контролю. Ефективність фі­нансово-правового примусу як засобу профілактики фінансових правопору­шень визначається систематичним здійсненням фінансового контролю і своєчасністю реагування на порушен­ня фінансово-правових норм. © А. Монаєнко, 2011

У сучасній теорії фінансового пра­ва під фінансовим контролем розу­міється «спеціальний спосіб забезпе­чення законності у фінансовому праві» і наголошується, що «основни­ми напрямами фінансового контролю є перевірка дотримання суб'єктами фінансового права законодавства і за­безпечення доцільності фінансової діяльності держави».

Академік НАПрН України, профе­сор Л. Воронова дає таке визначення фінансовому контролю: фінансовий контроль — це регламентована право­вими нормами діяльність державних і муніципальних та інших публічних органів з перевірки своєчасності й точ­ності планування, обґрунтованості й повноти надходження коштів у відпо­відні фонди, правильності та ефектив­ності їх використання [1, 54].

Професор Л. Савченко дає таке визначення: фінансовий контроль -це діяльність державних органів і не­державних організацій, наділених від­повідними повноваженнями, що спря­мована на забезпечення законності,

228

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2077 • №3'

фінансової дисципліни, раціональ­ності в ході мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів держави» [2, 217].

0. Козирін стверджує, що «під фінансовим контролем слід розуміти здійснювану з використанням спе­цифічних організаційних форм і ме­тодів діяльність державних органів, а в певних випадках і недержавних орга­нізацій, наділених законом відпо­відними повноваженнями з метою встановлення законності і достовір­ності фінансових операцій, об'єктив­ної оцінки економічної ефективності фінансово-господарської діяльності і виявлення резервів її підвищення, збільшення доходів до бюджету і збе­реження державної власності» [3, 42].

На думку С. Шохіна, під фінансо­вим контролем слід розуміти багатоас-пектну міжгалузеву систему нагляду наділених контрольними функціями державних і суспільних органів за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій з метою об'єктивної оцінки економічної ефективності їх діяльності, встанов­лення законності доцільності госпо­дарських і фінансових операцій і вияв­лення резервів доходів Державного бюджету [4, 6].

Можна також сказати, що фінансо­вий контроль визначається як діяльність уповноважених державою органів влади та організацій за дотри­манням законності у процесі збиран­ня, розподілу, перерозподілу і викори­стання грошових фондів держави й органів місцевого самоврядування з метою здійснення ефективної фінан­сової політики в суспільстві для забез­печення прав і свобод громадян.

Тут необхідно зазначити, що фінан­совий контроль і притягнення до юри­дичної відповідальності за виявлені під час фінансового контролю пору­шення взаємопов'язані, перш за все, єдиною спрямованістю на дотримання правових приписів. Але в той же час очевидна їх автономність. Багато ви­дів юридичної відповідальності, на­приклад матеріальна, адміністративна, фінансово-правова, пов'язані із зазда­легідь здійснюваними контрольними заходами з боку уповноважених орга­нів держави. Але це не характерно для кримінальної відповідальності. Це оз­начає, що така межа, як зв'язок з кон­тролем, не має значення для інституту відповідальності. Крім того, не можна не відмітити, що контроль і притяг­нення до відповідальності часто реалі­зуються в рамках різних правовідно­син (наприклад фінансове правовід-ношення у сфері контролю і карно-процесуальне у сфері притягнення до відповідальності, якщо виявлені пору­шення, що є підставами для притяган­ня до кримінальної відповідальності). Це означає, що одне правовідношен-ня — контрольне — має завершитися, а інше — щодо притягнення до відпо­відальності — розпочатися.

Слід зазначити, що у процесі здійс­нення фінансового контролю функ­ціонують контрольні правовідносини, які є правовим зв'язком між контро­люючим і підконтрольним суб'єктами з метою створення найбільш сприят­ливих умов для реалізації правових приписів у поведінці, діяльності під­контрольних суб'єктів, забезпечення ефективності правового регулювання, відновлення стану законності та пра­вопорядку у випадках їх порушення.

Контрольні правовідносини мають державно-владний характер. Кон­трольним відносинам завжди власти­вий владно-вольовий момент. Це оз­начає, що кожен суб'єкт контролю за­безпечується відповідними владними повноваженнями, необхідними для виконання цілей, поставлених перед

контролем. Фінансовий контроль по­ширюється на всі сфери фінансової діяльності. Не заглиблюючись в ана­ліз класифікації видів фінансового контролю, зазначимо, що в літературі розглядаються різноманітні види фінансового контролю: бюджетний, податковий, валютний, митний, а та­кож банківський і страховий нагляд.

Проведення фінансового контролю в бюджетній сфері має на меті дотри­мання законності на всіх стадіях бю­джетного процесу для ефективного виконання державою й органами міс­цевого самоврядування своїх функцій і завдань. Цій меті відповідають певні завдання, що стоять перед фінансово-бюджетним контролем, до яких може бути віднесений контроль за дотри­манням бюджетного законодавства на стадіях складання проекту бюджету, його розгляду і затвердження, на ста­дії виконання бюджету, а також скла­дання і затвердження звіту про його виконання.

Академік НАПрН України Л. Воро­нова, професор М. Кучерявенко та про­фесор Н. Пришва зазначають, що за­лежно від часу проведення контроль поділяється на: попередній, поточний і наступний. Попередній фінансовий контроль проводиться до виконання фінансових заходів (як правило, пе­ревірка законності документів для одержання коштів). Попередній кон­троль скеровано на перевірку фінансо­вих документів у зв'язку з мобілізацією, розподілом і використанням коштів. Це стосується проектів бюджетів, кошто­рисів, фінансових планів. Попередній контроль здійснюється розпорядником бюджетних коштів, головним бухгалте­ром при підписанні відомості на за­робітну плату, коштів під звіт та інших грошових документів [1, 56].

Поточний фінансовий контроль провадиться у процесі одержання і ви­дачі коштів за чеками або при зараху-1 ванні на рахунки перерахованих чи пе-1 реказаних сум, наприклад за платежа-1 ми у бюджет [1, 56].

Наступний фінансовий контроль І провадиться після здійснення грошо-1 вих операцій. Він втілюється шляхом І ревізій і перевірок при розгляді й І затвердженні звітів про виконання ■ бюджету, перевірок правильності та ефективності використання коштів, списанні матеріальних цінностей. За допомогою наступного контролю ви­являються порушення законності й фінансової дисципліни, викриваються недоліки та застосовуються заходи для їх усунення [1, 57].

Представницькі органи влади здійснюють такі форми фінансового контролю: попередній контроль — під час обговорення і затвердження про­ектів законів (рішень) про бюджет; по­точний контроль — під час розгляду окремих питань виконання бюджетів на засіданнях комітетів, комісій, робо­чих груп представницьких органів влади; подальший контроль — під час розгляду і затвердження звітів про ви­конання бюджетів.

Податковий контроль як вид фі­нансового реалізується за допомогою процедурно-процесуальної діяльност податкових органів, основу якої ста новлять обґрунтовані конкретні при йоми, засоби або способи, що викори стовуються при здійсненні контроль них функцій. Податкова перевірка -це процесуальна дія податкового орга­ну з контролю за правильністю обчис­лення, своєчасністю і повнотою спла­ти (перерахування) податків та зборів. Так, наприклад, допит свідка, огляд (обстеження) використовуваних плат­ником податків для отримання доходу або пов'язаних із утриманням об'єктів оподаткування приміщень або тери­торій, інвентаризація, витребування

• ПРАВО УКРАЇНИ ■ 2011 •№З-

документів, виїмка предметів і доку­ментів є процесуальними діями при­мусового характеру, що здійснюються податковими органами в рамках по­датково-контрольного провадження.

Запобіжні заходи фінансово-проце­суального примусу призначені для по­передження можливих фінансових правопорушень. До таких заходів мож­на віднести перевірку податковими ор­ганами грошових документів, бухгал­терських книг, планів, звітів, платежів до бюджету, довідок, кошторисів. Оцінюючи ці заходи, слід сказати, що, з одного боку, вони несуть попереджу­вальне навантаження, спонукаючи платників податків під загрозою постійного контролю з боку податко­вих органів дотримуватися податково­го законодавства, правильно обчислю­вати, повністю і своєчасно вносити до відповідного бюджету податки і інші платежі. З другого боку — ці заходи є інструментом контрольно-перевіроч­ної функції податкових органів, забез­печуючи виявлення податкових право­порушень. Крім того, до запобіжних заходів фінансово-процесуального примусу можна віднести: одержання від установ банків відомостей про стан поточних бюджетних рахунків під­приємств, які використовують бюд­жетні кошти; одержання Міністерст­вом фінансів України від підприємств даних, що необхідні для здійснення фінансового контролю за цільовим ви­трачанням бюджетних коштів тощо.

Слід зазначити, що за чинним зако­нодавством України до основних ме­тодів фінансового контролю належать: спостереження, перевірка, обстежен­ня, аналіз і ревізія. У межах зазначе­них методів буде доцільним розгляну­ти ті процесуальні дії, які мають при­мусовий характер і здійснюються посадовими особами фінансових ор­ганів державної влади.

Спостереження припускає загальне ознайомлення зі станом фінансової діяльності об'єкта контролю, є оз­найомленням із діяльністю об'єкта контролю без застосування складних комплексних прийомів отримання й оцінки інформації. Так, використання методу спостереження дає змогу орга­нам і агентам валютного контролю здійснювати постійний моніторинг ве­личезної кількості валютних операцій. Результатом спостереження є або кон­статація правомірності дій об'єктів контролю, або отримання відомостей, що свідчать про здійснення правопо­рушень.

Перевірка стосується основних пи­тань фінансової діяльності та прово­диться на місці з використанням ба­лансових, звітних документів для виявлення порушень фінансової дис­ципліни й усунення їх наслідків. Пе­ревірка — це контрольна дія або дослідження перебування на певній ділянці діяльності суб'єкта, що пере­віряється. З точки зору права фінансо­ва перевірка є процесуальною дією з контролю фінансово-господарської діяльності. Ця дія виражається в порівнянні фактичних даних контро­лю з даними, відображеними в доку­ментах (податкових, звітних, балансо­вих). Так, наприклад, Національний банк України (НБУ) наділяється по­вноваженнями органів і агентів валют­ного контролю. У зв'язку з цим можуть у межах своєї компетенції за­стосовуватися такі заходи процесуаль­ного примусу:

• відповідно до Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІУ видача та відкликання ліцензій шляхом здійс­нення планових і позапланових пере­вірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерези­дентів), які отримали ліцензію Націо­

нального банку на здійснення валют­них операцій, у частині дотримання ни­ми валютного законодавства [5];

відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ИІ Національний банк України при здійсненні нагляду за діяльністю банків не рідше одного разу на рік про­водить перевірку банків з питань до­тримання ними законодавства, яке ре­гулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом [6].

Для здійснення своїх повноважень щодо нагляду НБУ має право безо­платно одержувати від банків інфор­мацію про їх діяльність та пояснення з окремих питань діяльності банку.

Відповідно до підпунктів 1, 2, 3 ч. 1 ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ИІ НБУ може застосо­вувати такі заходи впливу [6]:

«У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Націо­нального банку України або здійснен­ня ризикових операцій, які загрожу­ють інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому пору­шенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:

1. письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття не­обхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправда­но високих процентних виплат за за­лученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2. скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку,

232

правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реор­ганізації банку;

3) укладення письмової угоди з бан­ком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо».

Ще одним прикладом може слугу­вати право Державної контрольно-ревізійної служби України відповідно до пп. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р, № 2939-ХІІ вимагати від керівників підконтрольних установ, що ревізу­ються, проведення інвентаризацій ос­новних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розра­хунків. Відповідно до пп. 7 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну кон­трольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р. № 2939-ХІІ Дер­жавна контрольно-ревізійна служба має право пред'являти керівникам та іншим службовим особам підконт­рольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збе­реження і використання державної власності та фінансів [7].

Відповідно до пп. 4 ч. 5 Порядку проведення органами державної кон­трольно-ревізійної служби державно­го фінансового аудиту окремих госпо­дарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 20 травня 2009 р. № 506, ор­гани державної контрольно-ревізійної служби можуть проводити підготовку для подання керівникові суб'єкта гос­подарювання, органу управління та у разі потреби Фонду державного майна пропозицій щодо ефективного вико­ристання державних чи комунальних коштів та/або майна, усунення недо-

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2077 • №3'

ліків і порушень, виявлених за резуль­татами моніторингу господарських операцій та/або перевірки.

Наведені вище заходи, які уповно­важені здійснювати НБУ та Державна контрольно-ревізійна служба України, є запобіжними заходами фінансово-процесуального примусу.

Обстеження проводиться щодо ок­ремих сторін фінансової діяльності та спирається на ширше коло показ­ників, чим і відрізняється від пере­вірки. При цьому використовуються такі прийоми, як опитування й анкету­вання. Обстеження є оперативним ви­явленням положення справ з певного питання, що входить до компетенції органу фінансового контролю, з ме­тою визначення доцільності опрацю­вання цієї проблеми і необхідності проведення детальної перевірки. Обстеження застосовується для опе­ративного виявлення фактів, що свід­чать про дотримання фінансової дис­ципліни (або про її порушення), визначення доцільності глибшої, все-сторонньої перевірки підконтрольно­го об'єкта. Так, огляд (обстеження) ви­користовуваних платником податків для отримання доходу або пов'язаних із утриманням об'єктів оподаткування приміщень або територій слід розгля­дати як один із заходів податково-про­цесуального примусу попереджуваль­ного характеру.

Аналіз проводиться на базі поточ­ної або річної звітності та відріз­няється системним підходом, викори­станням таких аналітичних прийомів, як середня і відносна величини, групу­вання, індексний метод. Аналіз є сис­темним дослідженням окремих питань фінансово-господарської діяльності економічного суб'єкта. Наприклад, у результаті аналізу фінансової діяль­ності контрольованого об'єкта прово­диться донарахування податків або

•ПРАВО УКРАЇНИ >2011'N23-

уточнення бази оподаткування, що значно впливає на зростання доходів Державного або місцевих бюджетів.

Ревізія проводиться на місці та ґрунтується на перевірці первинних документів, облікових реєстрів, бух­галтерської і статистичної звітності, фактичної наявності грошових кош­тів. У разі необхідності доповнюється перевіркою залишків матеріальних цінностей на складі, перевіркою відповідності документального обліку фактичному, обсягу виконаних бу­дівельних робіт. Результати ревізії оформляються спеціальним актом. На підставі акта ревізії в організації, що перевіряється, виникає обов'язок з проведення невідкладних заходів з усунення недоліків, а винні особи при­тягаються до відповідальності.

Ревізія є системою обов'язкових контрольних дій з документальної та фактичної перевірки законності й обґрунтованості здійснення госпо­дарських і фінансових операцій, пра­вильності їх відображення в бухгал­терському обліку і звітності, а також законності дій керівника і головного бухгалтера та інших осіб, на яких відповідно до законодавства встанов­лена відповідальність за їх здійснення.

Ревізія є методом документального контролю за фінансово-господар­ською діяльністю підприємств, органі­зацій, установ, дотриманням фінансо­вого законодавства, достовірністю обліку і звітності, способом докумен­тального розкриття недоліків, розтрат, привласнень, крадіжок коштів і ма­теріальних цінностей, запобігання фінансовим зловживанням.

У тих випадках, коли виявлені по­рушення можуть бути приховані, не­обхідно вжити термінових заходів для їх усунення або залучення посадових і (або) матеріально відповідальних осіб до відповідальності. За результатами

,233

ревізії складається акт, який має важ­ливе юридичне значення. Його підпи­сують керівник ревізійної групи, керівник організації, що перевіряєть­ся, та її головний бухгалтер.

На підставі акта ревізії вживають заходів щодо усунення виявлених та недопушення у подальшому порушень фінансової дисципліни, висловлюють пропозиції щодо запобігання пору­шення фінансової дисципліни, а також щодо притягнення винних осіб до відповідальності. Так, наприклад, відповідно до п. 45 Порядку проведен­ня інспектування державною кон­трольно-ревізійною службою, затвер­дженого постановою Кабінету Міні­стрів України від 20 квітня 2006 р. № 550, у міру виявлення ревізією по­рушень законодавства посадові особи служби, не чекаючи закінчення ревізії, мають право усно рекомендувати керівникам об'єкта контролю невід­кладно вжити заходів для їх усунення та запобігання у подальшому.

Відповідно до п. 46 наведеної вище постанови Кабінету Міністрів України, якщо вжитими у період ревізії захода­ми не забезпечено повне усунення ви­явлених порушень, органом служби у строк не пізніше ніж 10 робочих днів після реєстрації акта ревізії, а у разі надходження заперечень (зауважень) до нього — не пізніше ніж 3 робочих дні після надіслання висновків на такі за­перечення (зауваження), надсилається об'єкту контролю письмова вимога що­до усунення виявлених ревізією пору­шень законодавства із зазначенням строку зворотного інформування.

Зазначені дії є процесуально-при­мусовими, оскільки здійснюються в односторонньо-владному порядку ор­ганами державної влади для запо­бігання фінансового правопорушення.

Зазначимо, що в нормативно-пра­вових актах відмінність між ревізіями і перевірками позначена тільки на відомчому рівні в постановах Кабінету Міністрів України, наказах Міністер­ства фінансів України. Такими актами є, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку планування контрольно-ревізійної роботи органами державної контрольно-ревізійної служби» від 8 серпня 2001 р. № 955.

Йдеться про основний критерій відмінності між ревізією і перевір­кою — обсяг питань, що перевіряють­ся. Перевірка є обстеженням і вивчен­ням окремих ділянок фінансово-гос­подарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підроз­ділів, здійснюється з окремих питань на підставі звітних, балансових і ви­даткових документів. Під час її прове­дення виявляють порушення фінансо­вої дисципліни та намічаються заходи щодо усунення їх негативних наслід­ків, які оформлюють довідкою чи доповідною запискою. Перевірка визначається як метод фінансового контролю, що є одиничною контроль­ною дією або дослідженням стану справ на окремій ділянці діяльності організації, яка перевіряється.

Від ревізії перевірка відрізняється тим, що вона має вибірковий характер і тим самим свідомо припускає мож­ливість пропуску яких-небудь обста­вин, що можуть вплинути на результат як самої перевірки, так і діяльність суб'єкта, що перевіряється. На нашу думку, поняття ревізії слід було визна­чити як взаємопов'язане вивчення всіх сторін діяльності організації з метою виявлення законності, до­стовірності й економічної доцільності (раціональності та ефективності) гос­подарських і фінансових операцій.

На закінчення слід зазначити, що всі методи фінансового контролю ма­ють примусовий характер, оскільки

234

• ПРАВО УКРАЇНИ • 207? • ЛМ'

здійснюються незалежно від волі підконтрольного суб'єкта. Уповнова­жені державою органи фінансового контролю проводять контрольні захо­ди в односторонньо-владному поряд­ку. При цьому підставою застосування зазначених заходів примусу не завжди є правопорушення. Такою підставою може бути, наприклад, План основних напрямів контрольно-ревізійної робо­ти органів державної контрольно-ревізійної служби; звернення право­охоронних органів, юридичних і фі­зичних осіб з приводу проведення ревізій та перевірок; пропозиції Рахункової палати України, Міністер­ства фінансів України, Міністерства економіки України, Державної подат­кової адміністрації України, Держав­ної митної служби України, Держав­ного казначейства України; публічна інформація про факти порушень і зло­вживань у фінансовій сфері та неефек­тивного управління державним май­ном; ініціатива, виявлена підконт­рольними установами та їх органами управління.

Отже, порядок здійснення фінансо­вого контролю шляхом методів спос­тереження, аналізу, обстеження, пере­вірки, ревізії можна віднести до особ­ливих запобіжних заходів фінансово-процесуального примусу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Фінансове право України : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Л. К. Воронова, М. П. Куче-рявенко, Н. Ю. Пришва та ін. — К., 2009. — 395 с.

2. Савченко Л. А. Законодавче закріплення поняття фінансового контролю, завдань органів фінан­сового контролю та принципів їх діяльності // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - 2000. - № 3. - С. 215-225.

3. Козырин А. Государственный финансовый контроль в абсолютной монархии : Саудовская Ара­вия // Президентский контроль. — 1998. — № 3. — С. 42—45.

4. Шохин С. О. Вопросы финансового контроля в Бюджетном кодексе РФ // Финансы. — 1997. — № 10. - С. 5-7.

5. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 29. - Ст. 238.

6. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш (із зміна­ми) // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

7. Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р. № 2939-XII (із змінами) // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 110.

Монаєнко А. О. Запобіжні заходи фінансово-процесуального примусу Анотація. У статті досліджується поняття запобіжних заходів фінансово-процесуального примусу, особливості їх застосування, розглядаються процесуальні дії, які мають примусовий характер і здійснюються посадовими особами фінансових органів державної влади в межах методів фінансового контролю.

Ключові слова: фінансово-процесуальний примус, фінансовий контроль, фінансово-право­ва норма, органи державної влади, ревізія, перевірка, обстеження, заходи впливу.

Монаєнко А. А. Превентивные меры финансово-процессуального принуждения Аннотация. В статье исследуется понятие превентивных мер финансово-процессуального принуждения, особенности их применения, рассматриваются процессуальные действия, кото­рые носят принудительный характер и осуществляются должностными лицами финансовых органов государственной власти в рамках методов финансового контроля.

Ключевые слова: финансово-процессуальное принуждение, финансовый контроль, финан­сово-правовая норма, органы государственной власти, ревизия, проверка, обследование, меры влияния.

Monaienko A. Suppression measures of financially judicial compulsion

Annotation. The author of the article examines the concept of financially judicial compulsion sup­pression measures, features of their application, judicial actions which carry the forced character and carried out the public servants of financial public authorities within the framework of financial control methods.

Key words: financially judicial compulsion, financial control, financially legal norm, public authorities, revision, verification, inspection, measures of influence.

•ПРАВО УКРАЇНИ • 20 77 -№3-

235

Інформаційне право