Поняття та види цивільних правовідносин інтелектуальної власності

О. ХАРИТОНОВА

доктор юридичних наук, професор,

завідувач кафедри права інтелектуальної

власності та корпоративного права

(Національний університет

«Одеська юридична академія»)

Унаш час зайво нагадувати про значення належного регулю­вання відносин інтелектуальної власності, без чого, власне, неможли­вий динамічний розвиток сучасного суспільства. То ж природно, що пра­вові проблеми захисту прав інтелекту­альної власності знаходяться у центрі уваги науковців та практиків, внаслі­док чого загальна кількість праць з відповідної проблематики є значною. Разом із тим, попри згадку в деяких працях про «правовідносини інтелек­туальної власності» [5], ця категорія залишається практично не дослідже­ною, оскільки автори навіть згаданих праць відразу переходять до науково­го аналізу відповідних прав (але не правовідносин).

Зазначене зумовлює доцільність спеціального аналізу правовідносин інтелектуальної власності взагалі та цивільних правовідносин інтелекту­альної власності зокрема. Характерис­тиці переважно останніх і присвячена ця стаття.

Отже, почнемо з того, що відповідно до сфери дії законодавства про інте­лектуальну власність його предметом може бути визначена певна сукупність © О. Харитонова, 2011

ташштштшшшттшшшшшттттшт т

суспільних відносин, що є відносина­ми інтелектуальної власності.

Очевидно, коло та специфіку тих відносин, які регулюються нормами законодавства про інтелектуальну власність, мав би визначити відпо­відний спеціальний законодавчий акт України, оскільки від визначення предмета правового регулювання залежить відповідь на практично важ­ливі питання стосовно того, якою є сфера дії того чи іншого законодавчо­го акта, які норми (спеціальних зако­нодавчих актів, Цивільного кодексу тощо) мають застосовуватися у кож- і ному конкретному випадку тощо.

Однак такий об'єднувальний зако­нодавчий акт у нашій державі відсут­ній. Спеціальні законодавчі акти, що І діють у цій галузі, обмежуються вказівками на ті результати інтелекту­альної, творчої діяльності, які підляга- І ють правовій охороні. Що стосується | ЦК України, то він виразно зорієнто­ваний на встановлення порядку вико- І ристання та забезпечення правового захисту суб'єктивних цивільних прав інтелектуальної власності, а тому можливості його застосування обме- \ жуються цією сферою.

Отже, маємо визначити, що є пред­метом правового регулювання законо­давства про інтелектуальну власність, тобто які конкретно суспільні відносини охоплюються поняттям «інтелектуаль­на власність» та якими є властивості відносин інтелектуальної власності.

Насамперед варто зазначити, що відносини інтелектуальної власності — це суспільні відносини, що виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності, у яких одні особи ставляться до таких результатів як власники, а всі інші особи ставляться (мають ставитися) до цих самих результатів як до чужих і повинні ут­римуватися від зазіхань на них.

Зазначені відносини характеризу­ються такими властивостями.

По-перше, вони є суспільними від­носинами, оскільки складаються між людьми у процесі їх перебування у певній спільноті. Розглянуті під таким кутом зору, відносини інтелектуальної власності виступають так званими ви­робничими відносинами, які забезпе­чують існування людського суспіль­ства в цілому та окремої людини у суспільстві. У такому сенсі відносини власності виступають як передумова, умова і результат функціонування суспільства. (У марксистсько-ленін­ській теорії у згаданому вище кон­тексті йшлося про «виробництво», але такий підхід є надто вузьким для доби постіндустріального розвитку.)

По-друге, відносини інтелектуаль­ної власності мають вольовий харак­тер, оскільки виникають та існують не у вакуумі (тобто не є суто об'єктивни­ми, абстрактними взагалі), а набува­ють певного змісту і значення, будучи пропущеними через свідомість людей, а відтак, стаючи певною мірою залеж­ними від волі останніх.

По-третє, характерним для відно­син інтелектуальної власності є те, що вони виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Якщо перші дві з названих вище ознак певною мірою стосуються й інших суспільних відносин, що стають або можуть стати предметом правового ре­гулювання, і набувають специфічного забарвлення лише при характеристиці їх стосовно конкретного виду відно­син, то третя ознака є специфічною, яка, власне, і визначає сутність відно­син інтелектуальної власності як суспільної та наукової категорії.

Відносини інтелектуальної влас­ності регулюються різними галузями права: конституційним, цивільним, адміністративним правом. Правова охорона відносин інтелектуальної власності забезпечується також нор­мами кримінального права. Проте го­ловне навантаження тут несуть норми цивільного законодавства, котрі ви­значають зміст права власності, підстави його виникнення та припи­нення, здійснення, порядок і підстави захисту тощо.

Предметом регулювання цивільно­го права як галузі національного права є цивільні відносини, котрі неоднора­зово були предметом наукових досліджень як вітчизняних, так і за­рубіжних науковців [1, 2, 7, 13]. При характеристиці предмета цивільного права у радянському цивільному праві традиційно називалися: майнові від­носини; особисті немайнові відноси­ни, пов'язані з майновими; інші осо­бисті немайнові відносини. Зокрема, такий підхід був відображений і у ст. 1 ЦК УРСР 1963 р.

Стаття 1 ЦК України відносить до предмета цивільно-правового регулю­вання як майнові, так і особисті не­майнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волеви­явленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні відносини, котрі є пред­метом цивільного права, характеризу­ються такими ознаками:

1. суб'єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб'єк­ти, відокремлені одне від одного в ор­ганізаційно-правовому і майновому сенсі. До майнових відносин, що за­сновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивіль­не законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбаче­не законом;

2. характером зв'язку між суб'єкта­ми. Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приво­ду нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;

3. змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивіль­них прав і обов'язків;

4. характером захисту суб'єктив­них прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків;

5. особливістю підстав виникнен­ня, зміни і припинення цивільних пра­вовідносин [11].

Порівняння відносин інтелектуаль­ної власності немайнових та майнових відносин, які складаються в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, з одного боку, та цивільних відносин — з другого, дають підстави для виснов­ку про відсутність між цими поняття­ми принципово важливих (сутнісних) відмінностей.

У результаті «відносини інтелекту­альної власності» виглядають такими, що за своєю сутністю частково є відно­синами цивільними, якими відповідно до ст. 1 ЦК України є особисті немай­нові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасників, а частково є публічно-пра­вовими (адміністративними) відноси­нами. Нормами цивільного законодав­ства регулюються: відносини, що ви­никають у зв'язку з володінням, кори­стуванням, розпоряджанням тощо ре­зультатами інтелектуальної, творчої діяльності (власне, відносини інтелек­туальної власності, або ж відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні). Разом із тим відносини, пов'язані з оформленням прав інте­лектуальної власності, забезпеченням їх захисту за допомогою державних органів тощо регулюються нормами публічних галузей права.

Таким чином, предметом права інтелектуальної власності є відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні — особисті немайнові та май­нові відносини, що виникають стосов­но володіння, користування та розпо­ряджання результатами інтелектуаль­ної, творчої діяльності з підстав, які не заборонені законом, не суперечать мо­ральним засадам суспільства і ґрунту­ються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Відносини, які регулюються зако­нодавством інтелектуальної власності, можна поділити на кілька груп.

До першої групи відносин, що ста­новлять предмет цивільного права, на­лежать відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні. Ці відносини виникають у зв'язку зі ство­ренням благ у результаті інтелекту­альної, творчої діяльності, а також ті, що виникають при використанні на­званих благ для власних потреб.

Друга група охоплює особисті та майнові відносин, що виникають у зв'язку із легалізацією результатів інтелектуальної, творчої діяльності (реєстрація, отримання патенту тощо).

До третьої групи відносин нале­жать особисті та майнові відносини, що виникають при реалізації право­

мочностеи інтелектуальної власності іншим особам (ліцензування, викори­стання за спеціальними договорами тощо).

Визначивши таким чином поняття та особливості відносин інтелектуаль­ної власності, слід зазначити, що в на­уковій та навчальній літературі, і навіть у законодавчих актах, не завжди достатньо чітко розмежову­ються поняття «відносини інтелекту­альної власності» та «правовідносини інтелектуальної власності», а отже, фактичні (суспільні) відносини та юридичні (цивільні) права. Можливо, найбільш показовим тут є формулю­вання згадуваної вище ст. 2 Сток­гольмської конвенції 1967 р., де сказа­но, що до «...інтелектуальної власності належать права на...», тобто юридичні права розглядаються як об'єкт фак­тичних відносин. У зв'язку з цим тут і є доцільним розгляд питань співвідно­шення фактичних (суспільних) «від­носин інтелектуальної власності» та «правовідносин інтелектуальної влас­ності».

Варто зауважити, що проблема з'ясування співвідношення між кате­горіями правовідносин, суспільних відносин та норм права, зокрема пріоритетності однієї з них перед іншою, давно і досить активно обгово­рюється правознавцями.

Найбільш радикальна концепція у цій галузі полягає в тому, що пра­вовідносини розуміються як такі, що охоплюють увесь масив суспільних відносин, оскільки останні не можуть існувати поза правом [10].

Така постановка питання може бу­ти визнана слушною, якщо керуватися тим, що суспільні відносини, які підпадають під дію норм природного права, котрі за своєю сутністю висту­пають як всеохоплюючі, є правовідно­синами.

Разом із тим не можна не врахову­вати, що норми природного права нерідко виступають не як спеціальні юридичні норми, а як норми-принци-пи, що не є безпосереднім регулято­ром конкретних суспільних відносин. Наприклад, заповідь «Не убий» не є нормою юридичного права у точному значенні цього поняття. Вона створює морально-етичне (природно-правове) підґрунтя для встановлення приписів правових норм так званого позитивно­го права, але не саму правову норму. Тому суспільні відносини, пов'язані з реалізацією цих норм-принципів, не виступають як правовідносини. Вони регулюються нормами моралі, релігії тощо.

Звідси випливає, що більш точним є розуміння правовідносин як кате­горії, що не є тотожною поняттю суспільних відносин.

Така точка зору також є досить по­пулярною в юриспруденції. Разом із тим між її прихильниками існують розбіжності стосовно визначення кон­кретних відмінностей між названими категоріями.

Зокрема, багато хто з правознавців визнає суспільне відношення кате­горією більш широкою, ніж правове відношення, і первинною щодо остан­нього. Загалом ця позиція може бути зведена до того визначального момен­ту, що правовідносини тлумачаться як один із видів суспільних відносин: це власне ті суспільні відносини, які вре­гульовані нормами права. Реальне життєве відношення взагалі існує саме по собі, але потрапивши у сферу дії права, має здійснюватися відповідно до вимог юридичних норм [3].

Разом із тим часом йдеться і про можливість вторинності суспільного відношення стосовно норми права. Та­ка позиція мотивується тим, що пра-вовідношення як правова структура —

це не суспільне відношення, врегульо­ване нормами права, а самостійне суспільне відношення, суб'єктів якого пов'язують або ставлять у правову за­лежність юридичні права та обов'язки, котре здійснює регулюючий вплив на поведінку людей окремо або разом з іншою суспільною структурою [8].

Очевидно, розбіжність у поглядах науковців значною мірою зумовлена тим, що не враховується необхідність розмежування визначення право­відносин на різних рівнях: загальноте­оретичному, галузевому та конкретно­му, а також доцільність диференційо­ваного підходу до визначення поняття правовідносин на галузевому рівні.

Саме диференціація визначення правовідносин на рівні загального поділу права на приватне та публічне дає змогу більш точно встановити співвідношення суспільних відносин, правовідносин та норм права, якими можуть регулюватися (чи визнавати­ся) відповідні суспільні відносини.

З певними застереженнями можна стверджувати, що суспільні відносини у приватній сфері (цивільні відносини) є первинними стосовно правовідносин, оскільки можуть виникати на підставі домовленості сторін, внаслідок фактич­них дій учасників таких відносин тощо. На існування цивільних відносин не впливає наявність або відсутність актів цивільного законодавства. Права та обов'язки сторін цивільних відносин мають за основу норми природного пра­ва, що забезпечує їхнє залучення до правової сфери. У результаті можлива характеристика цивільних правовідно­син як юридичного зв'язку, що виникає між формально рівними суб'єктами, котрі є носіями цивільних прав і обов'язків, навіть незалежно від врегу­лювання їх актами законодавства.

Разом із тим таке твердження було б некоректним стосовно суспільних відносин, що знаходяться у сфері дії публічних галузей права (адміністра­тивного, фінансового права, усіх про­цесуальних галузей тощо). Оскільки публічне право є продовженням публічної влади, а іноді й проявом ос­танньої, то воно, як правило, виступає чинником встановлення не тільки правовідносин, а й самих публічних відносин, визначаючи, коли, чому і для чого формуються ті чи інші сто­сунки між державою (її фігурантами) та окремими особистостями.

З урахуванням зазначеного щодо необхідності розрізнення правовідно­син як загальноправової, галузевої та конкретної категорії та зробленого за­стереження стосовно значення враху­вання відмінностей між відносинами і правовідносинами у галузі приватного та цивільного права, можна стверджу­вати, що з'ясування співвідношення суспільних відносин та правовідносин можливе лише на загальнотеоретич­ному рівні, коли йдеться про право та його категорії як суспільний феномен.

Проте на практично-галузевому рівні вони виступають як конкретні суспільні відносини, врегульовані нормами відповідної галузі права що­до конкретних суб'єктів, які діють у межах правового регулювання від­повідної галузі.

Це слід враховувати і при встанов­ленні співвідношення категорій «пра­вова норма» і «правовідносини».

Так, традиційно характер зв'язку правової норми з правовим відношен­ням у загальній теорії права визна­чається як реалізація правової норми. Сама норма є лише загальним прави­лом поведінки. Результатом її дії, як правило, є правове відношення, яке виникає внаслідок дії різноманітних факторів: матеріальних умов життя суспільства, традицій тощо. При цьо­му наголошується, що найважливі­

шим є те, що реальні життєві відноси­ни здійснюються відповідно до при­писів правової норми, оскільки саме у цьому проявляється реалізація право­вої норми, перетворення її на акт кон­кретної поведінки. З цієї точки зору правовідношення розглядається як ре­зультат дії норми права, як різновид суспільних відносин, котрі за своєю формою є індивідуально визначеним зв'язком уповноважених та зобов'яза­них осіб, а за своїм безпосереднім змістом є взаємодією цих осіб, котрі реалізують свої права та виконують покладені на них обов'язки [15].

Але таке твердження є справедли­вим лише щодо правовідносин публіч­ного права або правовідносин, що роз­глядаються на загальнотеоретичному рівні. Разом із тим воно не відповідає сутності правовідносин приватного права, де правовідносини загального характеру, що ґрунтуються на нормах природного права (приватноправові відносини), не знаходяться у такому безпосередньому зв'язку з правовою нормою, як правовідносини публічно­го права.

Водночас слід враховувати, що не­залежно від галузей права і видів пра­вових норм, можна назвати загальні умови, якими визначається мож­ливість перетворення припису право­вої норми на конкретні акти по­ведінки: 1) модель поведінки повинна бути визначена досить чітко і точно. У цій моделі має бути закріплена саме така поведінка, яка є оптимальною у цих умовах; 2) норми, що встановлю­ють модель поведінки, мають бути уз­годжені з усією сукупністю норм зако­нодавства, котрі регулюють відноси­ни, що є взаємопов'язаними. Система норм, об'єднана єдністю предмета та методу (засад) регулювання, вклю­чається в загальну систему правового регулювання, де вона виступає як га­лузь національного законодавства (права); 3) реалізація правової норми має бути забезпечена можливістю за­стосування відповідної санкції у ви­падку її порушення. Це випливає з то­го, що можливість застосування при­мусу визнається однією зі спе­цифічних ознак правової норми і пра­вового відношення відповідно [4].

При оцінці взаємозв'язку зазначе­них категорій під таким кутом правове відношення і норма права виступають як форма та зміст, а характер зв'язку категорій «суспільні відносини» та «правовідносини» можна визначити як фактичну передумову та результат реалізації правової норми.

Відносини інтелектуальної влас­ності виступають як фактична переду­мова реалізації норм права, що існу­ють у цій галузі, а правовідносини інтелектуальної власності є наслідком реалізації зазначених норм права.

Із урахуванням викладеного пра­вовідносини інтелектуальної влас­ності можна визначити як правовий результат реалізації норм права про інтелектуальну власність.

Можливе також визначення цього поняття на підґрунті сучасних дефі­ніцій загальної категорії правовідно­син у вітчизняній теорії права [9]. Пра­вовідносини інтелектуальної влас­ності — це врегульовані юридичними нормами (або такі, що випливають із загальних принципів об'єктивного юридичного права) ідеологічні су­спільні відносини, які виражаються у взаємних юридичних правах і обов'яз­ках суб'єктів права.

Враховуючи ту обставину, що пра­вовідносини інтелектуальної влас­ності насамперед виникають на підставі норм цивільного законодавст­ва, які становлять книгу четверту ЦК України та містяться в інших актах цивільно-правового характеру, розгля-

немо далі їх особливості як виду цивільних правовідносин, під якими мається на увазі правовий зв'язок між юридично рівними суб'єктами, що є носіями цивільних прав та обов'язків [12].

При цьому візьмемо до уваги ту об­ставину, що цивільні відносини інте­лектуальної власності можуть стати, а можуть і не стати правовідносинами, оскільки той, хто створив щось у ре­зультаті інтелектуальної діяльності, не зобов'язаний вдаватися до правового захисту результатів інтелектуальної діяльності.

З таких позицій розглянемо влас­тивості цивільних правовідносин, що складаються у галузі інтелектуальної власності, маючи при цьому на увазі, що вони мають ознаки, загальні для всіх видів цивільних правовідносин, якими є:

1) юридична рівність їх суб'єктів;

2. регулювання суспільних відносин нормами цивільного законодавства;

3. надання нормами цивільного за­конодавства учасникам цивільних відносин цивільних прав та обов'язків.

Але, крім того, правовідносини інтелектуальної власності мають низ­ку специфічних ознак. Такими ознака­ми є:

1) спеціальна підстава виникнен- ня — створення об'єкта, який охоро- няється або здатен охоронятися нор- мами законодавства про інтелектуаль- ну власність;

2. поєднання імперативного та дис­позитивного елементів для визначен­ня прав та обов'язків суб'єктів пра­вовідносин інтелектуальної власності;

3. можливість поєднання речових та зобов'язальних елементів у пра­вовідносинах інтелектуальної влас­ності;

4. цільовий характер правовідно­син інтелектуальної власності: забез­печення використання об'єктів інте­лектуальної власності та їх правової охорони.

Однак складний характер пра­вовідносин інтелектуальної власності, зокрема поєднання в них імператив­ного та диспозитивного, речових та зобов'язальних, регулятивного та охо­ронних елементів, унеможливлює їх повну характеристику без відповідної класифікації у цій галузі.

Для класифікації правовідносин інтелектуальної власності розглянемо їх як вид загальної категорії право­відносин, маючи на увазі, що останні поділяються на такі види: 1) право­відносини приватного та правовідно­сини публічного права; 2) галузеві правовідносини: конституційно-пра­вові, цивільно-правові, адміністратив­но-правові, карно-правові тощо;

3. відносини регулятивні та охоронні;

4. відносини матеріальні та процесу­альні. При цьому визначальним є за­гальний поділ правовідносин на ті, що виникають у галузі приватного права, і такі, що виникають у галузі публіч­ного права.

Значення цієї класифікації полягає в тому, що саме залежно від того, чи є відносини публічно-правовими чи приватноправовими, визначається їх­ній зв'язок з певною галуззю націо­нального права, а отже, та обставина, якими є їхні властивості, чи є вони за своєю сутністю цивільно-правовими, чи ні. На цьому підґрунті при характе­ристиці правовідносин інтелектуаль­ної власності за необхідності може бути з'ясована можливість їхньої кла­сифікації також як регулятивних чи охоронних, абсолютних чи відносних, матеріальних чи процесуальних тощо. Таким чином, насамперед мають бути визначені властивості відносин інте­лектуальної власності з урахуванням їхнього існування у контексті дихо­

томії «приватне право — публічне пра­во». Це зумовлює доцільність екстра­поляції надалі загальних положень те­орії правовідносин до того їхнього ви­ду, зокрема правовідносин інтелекту­альної власності, що виникає та існує на рівні адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання.

Хоча наведені вище класифікації стосуються правовідносин усіх галу­зей права, проте на «цивілістичному» рівні диференціація правовідносин як спеціальної приватноправової кате­горії можлива за різними підставами та з різним ступенем деталізації такого поділу.

Зокрема, найбільш поширеними є такі класифікації цивільних право­відносин (котрі стосуються й пра­вовідносин інтелектуальної влас­ності).

1. Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові та немайнові. Майнові пра­вовідносини мають економічний зміст, їх об'єктом є майно (матеріальні бла­га). У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (напри­клад правовідносини інтелектуальної власності), і правовідносини, що опо­середковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад зобов'язання, що виникають на підставі авторського до­говору). Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економіч­ного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов'язані з майно­вими правами (право авторства), і такі, що з майновими правами не пов'язані (права автора на недотор­канність твору, честь, гідність тощо).

2. За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсо­лютні та відносні. В абсолютних пра­вовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кіль­кість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини інтелек­туальної власності, де праву власника (творця) відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень. У від­носних правовідносинах уповноваже­ному суб'єкту (кредитору) проти­стоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб (борж­ників). Нерідко у таких правовідноси­нах їхні суб'єкти мають одночасно і права, і обов'язки один щодо одного, виступаючи і як кредитор, і як борж­ник. Наприклад, така ситуація має місце у ліцензійному договорі.

1. За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні. Речові пра­вовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права са­мостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути ті ж правовідносини інтелектуальної влас­ності. Зобов'язальні правовідноси­ни — це правовідносини, в яких упов­новажений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує спри­яння зобов'язаної особи. Так, замов­ник у договорі про створення твору на замовлення не може отримати замов­лений твір без участі його автора, а право автора на отримання авторсько­го гонорару, у свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відпо­відного обов'язку замовником.

3. З урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні. Складні пра­вовідносини характеризуються наяв­ністю кількох прав і обов'язків. На­приклад, у деяких випадках, як допов­нення до основного зобов'язання (правовідносин), виникають акце­сорні зобов'язання (правовідносини), що нерозривно з ними пов'язані, тощо.

Скажімо, авторський договір може пе­редбачати сплату неустойки автором за надання замовнику твору з пору­шенням строку договору тощо.

Класифікація цивільних правовід­носин можлива й за іншими підстава­ми. Враховуючи ту обставину, що все-охоплююча класифікація цивільних правовідносин не є нашим завданням, не зупиняємося на них детальніше, звернувшись, натомість, до характери­стики видових особливостей пра­вовідносин інтелектуальної власності.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні озна­ки, правовідносини можуть бути одно­часно охарактеризовані з різних сторін. Наприклад, правовідносини інтелектуальної власності можуть бу­ти майновими, абсолютними, речови­ми, регулятивними тощо. Правовідно­сини, що виникають з авторського до­говору або ліцензійного договору, є майновими, відносними, зобов'язаль­ними, регулятивними тощо.

Важливою є класифікація цивіль­них правовідносин інтелектуальної власності із врахуванням способу, яким вони впорядковуються, тобто методу правового регулювання відпо­відних відносин.

Враховуючи, що цивільно-право­вий метод правового регулювання містить як диспозитивні, так і імпера­тивні елементи (про що згадувалося у попередніх підрозділах), залежно від їх питомої ваги у регулюванні тих чи інших відносин варто розрізняти й відповідні види цивільних правовід­носин інтелектуальної власності. З урахуванням цієї обставини ци­вільні правовідносини інтелектуаль­ної власності можна поділити на: 1) регулятивні (диспозитивні) пра­вовідносини інтелектуальної власно­сті; 2) охоронні (імперативні) право­відносини інтелектуальної власності;

3) організаційні правовідносини інте­лектуальної власності.

Що стосується регулятивних ци­вільних правовідносин інтелектуаль­ної власності, то їхні особливості про­являються у тому, що вони є результа­том використання певного (комбіно­ваного) способу юридичного впливу на учасників відповідних відносин (імперативне визначення підстав ви­никнення прав інтелектуальної влас­ності та порядку оформлення у не­обхідних випадках таких прав і диспо­зитивне визначення можливостей автора щодо використання твору), а також мають об'єктом результати інте­лектуальної, творчої діяльності як спеціально виокремлений вид благ цивілізації.

При цьому має враховуватися, що об'єкти регулятивних цивільних пра­вовідносин інтелектуальної власності посідають особливе місце у системі об'єктів цивільних прав, яка охоплює: 1) речі приватного права (ст. 179 ЦК України); 2) дії (послуги); 3) результат дій (результат робіт); 4) результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК України, книга четверта ЦК України); 5) інформація; 6) особисті немайнові блага, які охоро­няються законом.

Особливості цивільних регулятив­них правовідносин інтелектуальної власності з погляду оцінки їхнього об'єкта полягають у тому, що, з одного боку, останній посідає своє, окреме місце у системі об'єктів цивільних прав (результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти пра­ва інтелектуальної власності — стат­ті 177, 199 ЦК України). Разом із тим об'єктом регулятивних правовідносин інтелектуальної власності можуть бу­ти інші блага, які стають чи можуть стати їхнім «супутнім» об'єктом за

певних умов (виконання роботи твор­чого характеру, надання послуг щодо об'єктів авторського права — ст. 433 ЦК України тощо).

Виникнення охоронних цивільних правовідносин інтелектуальної влас­ності можливе відповідно до ст. 432 ЦК України. Детальний аналіз цієї ка­тегорії не є тут необхідним, оскільки визначальною категорією цивільного права все ж таки є регулятивні ци­вільні правовідносини, які відобража­ють сутність цієї галузі, що є за своєю природою, насамперед, регулятивною. Водночас слід звернути увагу на те, що коли регулятивні цивільні право­відносини є формою втілення норм цивільного законодавства (включаю­чи договори), то охоронні цивільні правовідносини виникають у випадку порушення цивільних прав учасників цивільних відносин (у нашому випад­ку — прав інтелектуальної власності), а отже, і норм цивільного законодавст­ва. Таким чином, вони виступають як втілення реакції уповноваженого суб'єкта (у межах норм цивільного за­конодавства, забезпечених підтрим­кою публічної влади) на негативну, з її точки зору, відображену в правовій нормі, поведінку учасника цивільних відносин.

Що стосується організаційних цивільних правовідносин інтелекту­альної власності, то, звертаючись до розгляду їхніх особливостей, варто згадати, що питання визначення співвідношення майнових та організа­ційних відносин свого часу вже були предметом дискусії [6].

Як здається, розглядаючи це питан­ня, слід враховувати багатозначність поняття «організація» [14], завдяки чому можна дійти висновку, що «орга­нізаційна діяльність» у кожному ви­падку розуміється як така, що пов'яза­на із впорядкуванням тієї чи іншої си­стеми, регулюванням п діяльності, тобто з управлінням у широкому зна­ченні цього поняття. Отже, за своєю сутністю організаційні відносини є відносинами регулятивно-управлін­ськими.

Характерними рисами організа­ційних (управлінсько-регулятивних) цивільних правовідносин, що виника­ють у зв'язку із забезпеченням викори­стання об'єктів інтелектуальної влас­ності, є те, що: 1) такі відносини є «ор­ганізаційними», оскільки, виникаючи на підставі державних нормативних приписів, вони, разом із тим, самі ви­конують організуючу, впорядковуючу функції щодо використання об'єктів інтелектуальної власності; 2) такі відносини є «цивільними», оскільки вони мають змістом суспільні зв'язки, спрямовані на впорядкування майно­вих та інших прав і обов'язків учас­ників цивільних відносин інтелекту­альної власності; 3) такі відносини є «цивільно-правовими», оскільки вони врегульовані нормами цивільного (а у певних випадках також і нормами гос­подарського) законодавства.

При цьому маємо на увазі, що ор­ганізаційним (управлінсько-регуля­тивним) цивільним правовідносинам інтелектуальної власності властиві усі ознаки, притаманні категорії пра­вовідносин взагалі й притаманні цивільним правовідносинам як кате­горії приватного права. Звідси випли­вають ще й такі характерні риси організаційних цивільних правовідно­син інтелектуальної власності:

1. вони не є самодостатніми, а ніби обслуговують інші, основні цивільні правовідносини інтелектуальної влас­ності, виступаючи засобом впорядку­вання останніх;

2. зв'язок організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної влас­ності з іншими цивільними правовід­

носинами може мати неоднакове зна­чення і неоднакову спрямованість за­лежно від того, про який конкретний етап розвитку майнових або особистих немайнових цивільних відносин інте­лектуальної власності йдеться;

3. значення організаційних цивіль­них правовідносин інтелектуальної власності може бути неоднаковим. В одних випадках організаційні пра­вовідносини інтелектуальної власно­сті виступають як передумова форму­вання, зміни або припинення того чи іншого цивільно-правового зв'язку суб'єктів (отримання патенту), в інших — організаційні правовідноси­ни є одним з елементів цивільних пра­вовідносин, які вже існують (забезпе­чення права автора на отримання відсотку прибутку за публічне вико­нання його твору);

4. організаційні цивільні правовід­носини інтелектуальної власності за своєю сутністю є управлінсько-регу­лятивними і у деяких випадках (на­приклад у процесі організації викори­стання об'єктів інтелектуальної влас­ності) «перетинаються» з відносинами державного управління (наприклад видача примусової ліцензії);

5) підстави виникнення організа­ційних цивільних правовідносин інте­лектуальної власності мають ті особ­ливості, що хоча у деяких випадках во­ни виникають на підставі договору або у процесі його виконання, однак влас­тивими для їхнього виникнення, зміни або припинення є такі підстави як публічний акт (акт управління, адміністративний акт тощо). Крім то­го, це може бути односторонній право-чин «ініціативного» учасника ци­вільних відносин (наприклад звернен­ня за отриманням патенту слугує підставою виникнення певних пра­вовідносин інтелектуальної власності у майбутньому).

Підбиваючи підсумки класифікації цивільних правовідносин інтелекту­альної власності, слід зазначити, що врахування існування таких видів цих відносин, як регулятивні, охоронні та організаційні, має важливе не лише те­оретичне, а й практичне значення, оскільки від тієї обставини, до якого виду належать ті чи інші правовідно­сини, залежить обрання юридичного інструментарію забезпечення право­порядку у цій галузі, а отже, і захист прав учасників цих відносин.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Азімов Ч. Про предмет і метод цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — X., 1999. - № 1 (16). - С 143-151.

2. Гонгало Б. М. Предмет гражданского права // Проблемы теории гражданского права / Институт частного права. — М., 2003. — С. 3—23.

3. Гражданское право : в 2 т. : учеб. / под ред. Е. А. Суханова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1998. - Т. 1. - С. 90.

4. Ильин И. А. Теория права и государства / под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. — М., 2003. — С. 90-91.

5. Клейменова С. М. Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб'єктів ав­торського права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — 20 с.

6. Красавчиков О. А. Гражданские организационно-правовые отношения // Антология уральской цивилистики. 1925-1989 : сб. ст. - М., 2001. - С. 161-163.

7. Малеина М. И. О предмете гражданского права // Государство и право. — 2001. — № 1. — С. 25-31.

8. Протасов В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2001. - С. 178.

9. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. — 9-те вид., зі змінами. — Л., 2007. - С. 133.

1. Хапфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974. — С. 84—85.

2. Харитонов Є. О. Вступ до цивільного права України : навч. посіб. — К., 2006. — С. 111—113.

3. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Цивільні правовідносини : навч. посіб. — К., 2008. — С. 48.

ш

13. Червоний Ю. С. Предмет гражданского права Украины // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя юридичного інституту ОДУ) : зб. наук. пр. — О., 1997. — С. 144—150.

14. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К. — 2002. - Т. 4. - С. 294-295.

15. Явич Л. С. Общая теория права. — Л., 1976. — С. 212.

Харитонова О. І. Поняття та види цивільних правовідносин інтелектуальної власності Анотація. Статтю присвячено розгляду питань про співвідношення цивільних правовідносин та правовідносин інтелектуальної власності. Проводиться розподіл відносин, які регулюються законодавством інтелектуальної власності, на регулятивні, охоронні та організаційні. Порівня­но з цивільними правовідносинами розглянуто специфічні ознаки правовідносин інтелектуаль­ної власності: спеціальна підстава виникнення права інтелектуальної власності; поєднання імперативного та диспозитивного елементів для визначення прав та обов'язків суб'єктів правовідносин інтелектуальної власності; можливість поєднання речових та зобов'язальних елементів у правовідносинах інтелектуальної власності; цільовий характер правовідносин інте­лектуальної власності.

Ключові слова: цивільні правовідносини, право інтелектуальної власності, відносини інте­лектуальної власності, правовідносини інтелектуальної власності.

Харитонова Е. И. Понятие и виды гражданских правоотношений интеллектуальной собст­венности

Аннотация. Статья посвящена рассмотрению вопросов соотношения гражданских право­отношений и правоотношений интеллектуальной собственности. Проводится разделение отношений, регулируемых законодательством интеллектуальной собственности, на регулятив­ные, охранительные и организационные. На основании анализа гражданских правоотноше­ний рассмотрены специфические признаки правоотношений интеллектуальной собственнос­ти: специальное основание возникновения права интеллектуальной собственности; сочетание императивного и диспозитивного элементов для определения прав и обязанностей субъектов правоотношений интеллектуальной собственности; возможность сочетания вещных и обяза­тельственных элементов в правоотношениях интеллектуальной собственности; целевой харак­тер правоотношений интеллектуальной собственности.

Ключевые слова: гражданские правоотношения, право интеллектуальной собственности, от­ношения интеллектуальной собственности, правоотношения интеллектуальной собственности.

Kharytonova О. Concept and types of civil legal relations intellectual property Annotation. This article examines the relationship of civil legal relations and intellectual proper­ty. A division of relations, governed by the laws of intellectual property for regulatory, security and organizational. Compared with the civil law considers specific features of legal intellectual proper­ty such as: Special base of intellectual property rights, a combination of imperative and permissive elements to define the rights and obligations of legal entities of intellectual property, to a combina­tion of real and binding elements in legal intellectual property of targets and legal character of intel­lectual property.

Keywords: civil relations, intellectual property, intellectual property relations, legal intellectual property.