IV. Права інтелектуальної власності як об'єкт цивільного обороту

ПРОДАВЦІ ТА ПОКУПЦІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

В. ЛОПАТІН

доктор юридичних наук,

завідувач кафедри інтелектуальної власності

та інформаційного права

Міжнародного університету в Москві,

директор Республіканського науково-дослідного

інституту інтелектуальної власності (Росія),

голова національного технічного комітету

зі стандартизації «Інтелектуальна власність»

Однією з основних умов для реа­лізації Стратегії інноваційного розвитку країн СНД до 2020 р., як і будь-якої іншої країни, що йде шляхом інноваційного розвитку, є ри­нок інтелектуальної власності. Для його формування та розвитку як на національному, так і галузевому й ре­гіональному рівнях, необхідне розу­міння об'єкта продажу, хто виступає як продавець та покупець, за якими пра­вилами це доцільно і потрібно робити.

З безлічі питань, які потребують вирішення при визначенні основних суб'єктів ринку, виокремимо три голо­вних, безпосередньо пов'язаних із за­пуском ринкових механізмів у сфері інтелектуальної власності, на які дамо відповідь у межах цієї статті:

• кому належать / мають нале­жати інтелектуальні права на те, що отримуємо в результаті науково-дослідницьких та дослідно-конструк­торських розробок (НДДКР) (хто продавець?);

• хто є / має бути основною за­цікавленою особою у перетворенні ©В. Лопатін, 2011

•ПРАВО УКРАЇНИ -2011 •№З-

8-11-278

нових знань на нові технологи та їх ви­користанні для модернізації вироб­ництва (хто покупець?);

• чи потрібен посередник між першим і другим, і якщо потрібен, то який (хто посередник?).

Продавці. Слідуючи логіці здоро­вого глузду, продавати може той, кому належать права, у цьому випадку ви­ключні майнові права на результати інтелектуальної діяльності. Право-власник може розпоряджатися цим правом шляхом передачі його іншим особам повністю або частково. Така пе­редача опосередковується через до­говір чи інший правочин. Серед таких законодавець виокремлює договір про відчуження права (ст. 1234 ЦК РФ), ліцензійний договір (ст. 1235, інший договір, що містить елементи договору про відчуження права або ліцензійного договору (договір комерційної кон­цесії (глава 54 ЦК РФ), договір про спільну діяльність (простого товари­ства (глава 55 ЦК РФ)), установчий договір акціонерного товариства, до­говір про заставу (ст. 339 ЦК РФ) та ін.

113

До змішаних договорів (п. З ст. 421 ЦК РФ) застосовуються у відповідних ча­стинах правила про договори, елемен­ти яких містяться у змішаному дого­ворі, якщо інше не випливає з угоди сторін або змісту змішаного договору.

Правовласниками за підсумками виконання НДДКР можуть виступати три категорії осіб: Замовник, у тому числі державний, Виконавець, у тому числі університет, науковий центр чи НДІ й Автор — фізична особа, твор­чою працею якої створюється безпосе­редньо цей результат.

Біда багатьох країн пострадянсько­го простору в тому, що до сьогодні в умовах численних правових колізій, недосконалої практики правозастосу-вання і низького рівня правосвідо­мості у цій сфері відсутня чітка та зро­зуміла система в частині розподілу, закріплення та реалізації прав на ре­зультати науково-технічної діяль­ності. Наріжним каменем у вирішенні цього завдання залишається проблема забезпечення балансу інтересів держа­ви (держзамовників), виконавців за держзамовленням, а також громадян як авторів.

Замовники. У структурі витрат на НДДКР за джерелами фінансування в Росії, як і раніше, переважають кошти федерального бюджету. Приватний бізнес у більшості регіонів країни май­же не бере участі у фінансуванні НДДКР. До міжнародних стандартів фінансування НДДКР (де бюджетні кошти від ? до 1/3, а приватний бізнес від ? до 2/3) наблизилися лише кілька суб'єктів РФ. Так, у Республіці Татар­стан витрати на НДДКР поділені порівну — по 1/3 між бюджетом, при­ватним сектором та організаціями, що проводять НДДКР. Водночас в орга­нах влади немає чіткості щодо темати­ки НДДКР з урахуванням переліку пріоритетних напрямів розвитку на­уки і техніки та критичних технологій у РФ, а також підсумків виконання цих робіт. При цьому понад 80 % вит­рат на технологічне переозброєння взяли на себе самі підприємства, спря­мовуючи більше половини з цих коштів на закупівлю обладнання, на­самперед за кордоном. Тобто направ­ляючи щорічно з бюджету понад 350 млрд рублів на НДДКР, ми отримуємо ЩОСЬ, що мало пов'язане з напряма­ми й інтересами технологічної мо­дернізації, що заздалегідь робить важ-коздійсненним завдання модернізації вітчизняного виробництва на основі вітчизняних технологій. Склалася си­стема освоєння грошей на всіх етапах і рівнях. На парламентських слуханнях у Раді Федерації визнавалося, що при формуванні й реалізації сучасного держзамовлення на виконання НДДКР «відкат» чиновникам, що визначають переможців таких конкурсів, стано­вить до 40 %. Кошти, що залишилися, потрапляють найчастіше в «навколо-наукові» організації, результати робо­ти яких представляють слабкий інте­рес для науки і ще менший — для ре­ального бізнесу. З цим, на нашу думку, пов'язані небажання і неспроможність закріплювати і комерціалізувати інте­лектуальні права на результати такої творчості. За даними Рахункової пала­ти РФ, у середині 2010 р. на обліку в держскарбниці було інтелектуальної власності на суму близько 9 млн рублів (замисліться, 350 млрд рублів щорічно на вході, і менше 10 млн рублів на виході).

З 1918 р. і аж до 2003 р. діяло прави­ло: все, що було створено за рахунок державного бюджету, належить дер­жаві. Державний замовник був зо­бов'язаний у межах своєї компетенції ефективно розпоряджатися результа­тами науково-технічної діяльності, чо­го на практиці не було. У сучасній

ПРАВО УКРАЇНИ • 2077 • № З-

Росії автоматично права не закріплю­валися ні за ким, якщо це не було пе­редбачено договором. Ця правова не­визначеність, за оцінкою керівників підприємств і наукових організацій, була основною причиною незатребува-ності в економіці наукових розробок.

Законодавчі акти з питань закріп­лення прав держави на об'єкти інте­лектуальної власності, що вносять ча­сткові зміни до спеціальних законів (необхідні, але недостатні), стали прийматися починаючи лише з 2003 р., проте до сьогодні залишаються мало­ефективними з точки зору їх вико­нання.

Змінами, внесеними Федеральним законом від 3 лютого 2006 р. № 19-ФЗ, сфера законодавчого вирішення пи­тання про права держави на винахід, корисну модель або промисловий зра­зок, створені при виконанні робіт з державного або муніципального кон­тракту, була розширена на програми для ЕОМ, бази даних і топології інтег­ральних мікросхем.

З набранням чинності з 1 січня 2008 р. частини четвертої ЦК РФ ці підходи були частково уніфіковані: у ст. 1298 (про виключні права на твори науки, літератури і мистецтва, ство­рені за державним або муніципальним контрактом), у ст. 1373 (про право на одержання патенту і виключні права на винахід, корисну модель, промис­ловий зразок, створені за державним або муніципальним контрактом), у ст. 1432 (про право на селекційні до­сягнення, створені, виведені або вияв­лені при виконанні робіт за держав­ним або муніципальним контрактом), у ст. 1464 (про право на топологію ін­тегральної мікросхеми), у ст. 1471 (про право на секрет виробництва (ноу-хау) і у ст. 1546 ЦК РФ (про пра­ва Російської Федерації та суб'єктів Російської Федерації на єдину техно­логію, створену за рахунок чи з залу­ченням коштів державного бюджету).

Таким чином, за загальним прави­лом, виключне право на всі результати інтелектуальної діяльності, створені при бюджетному фінансуванні, у тому числі об'єкти авторського права, включаючи програми для ЕОМ і бази даних, топології інтегральних мікро­схем, винаходи, корисні моделі, про­мислові зразки, секрети виробництва (ноу-хау), належить виконавцю (під­ряднику) за контрактом.

При цьому з цього правила є важ­ливі винятки.

По-перше, право належить РФ, суб'єкту РФ або муніципальному ут­воренню, тільки якщо ця норма прямо передбачена в контракті. Тобто відсут­ність у контракті/договорі положення про розподіл і закріплення прав на створені при бюджетному фінансу­ванні результати інтелектуальної діяльності передбачає закріплення та­ких прав за виконавцем цього кон­тракту/договору на підставі закону.

По-друге, якщо виключне право на­лежить виконавцю, останній, на вимо­гу державного або муніципального за­мовника, що діє від імені відповідного публічного суб'єкта, зобов'язаний вка­заній ним особі надати безоплатну не-виключну ліцензію на право викорис­тання цього результату інтелектуаль­ної діяльності при виготовленні то­варів, що поставляються, або вико­нанні підрядних робіт для публічних потреб.

По-третє, якщо право на отримання патенту належить публічному суб'єк­ту, виконавець зобов'язаний шляхом укладення відповідних угод з праців­никами та третіми особами придбати права на патентуваний об'єкт або за­безпечити їх придбання для подаль­шої передачі публічному суб'єкту. При цьому виконавець має право на від-

право УКРАЇНИ • 2011 • №3-

115

шкодування витрат, понесених ним у зв'язку з придбанням відповідних прав у третіх осіб. Якщо патент отри­маний спільно на ім'я виконавця та публічного суб'єкта, державний чи муніципальний замовник має право видати безоплатну невиключну ліцен­зію на запатентований об'єкт тільки з повідомленням виконавця. Якщо ви­конавець, який отримав патент на своє ім'я, прийме рішення про дострокове припинення його дії, він зобов'язаний повідомити про це державного або муніципального замовника і на його вимогу безоплатно передати патент публічному суб'єкту. Те саме стосуєть­ся і дострокового припинення патенту, отриманого на ім'я публічного суб'єк­та, тільки у цьому випадку в ролі повідомника виступає державний або муніципальний замовник, а в ролі сто­рони, яка одержує патент, — викона­вець.

По-четверте, якщо протягом 6 міся­ців з дня письмового повідомлення Виконавцем у порядку, встановленому цим Положенням, про отримання ре­зультатів інтелектуальної діяльності (РІД), що підлягає закріпленню за державою, здатного до правової охо­рони як винахід, корисної моделі або промислового зразка, Держзамовник не подасть у відношенні нього заявку на отримання патенту, право на одер­жання патенту переходить до Вико­навця.

По-п'яте, якщо йдеться про єдину технологію, де особливості розподілу та управління правами визначені у главі 77 ЦК РФ і Федеральному за­коні «Про передання прав на єдині технології» від 25 грудня 2008 р. № 284-ФЗ [1].

Частково проблемні питання реа­лізації прав держави на результати на­уково-технічної діяльності, створені за рахунок державних коштів, отрима­ли правове регулювання на рівні указів Президента РФ і постанов Уря­ду РФ. Основним із них є постанова Уряду РФ від 17 листопада 2005 р. № 685 [1] (у редакції постанови Уряду РФ від 22 квітня 2009 р. № 342), яка визначає умови закріплення прав на результати науково-технічної діяль­ності за Російською Федерацією.

Водночас за даними перевірок Рос­патенту, понад 80 % держконтрактів у

2007. р., понад 60 % таких контрактів у

2008. р., близько 50 % у 2009 р. взагалі не містили норм про закріплення прав на створювані під час виконання держконтрактів результати інтелекту­альної діяльності, що за замовчуван­ням вводило загальне правило на підставі вимог закону — закріплення прав за виконавцем. Однак і це прави­ло здебільшого не застосовувалося. Існує правова колізія, що вимагає доз­волу як через уточнення правових норм, так і практики їх застосування.

При позабюджетному фінансу­ванні відсутність спеціальних норм у законодавстві про інтелектуальну власність раніше заповнювалася при розподілі прав загальними положен­нями ст. 772 ЦК РФ, яка зберегла дію і після 1 січня 2008 р.

У частині четвертій ЦК РФ ці відносини регулюються тільки щодо таких об'єктів: програм для ЕОМ і баз даних, створених за договором замов­лення, тобто договором, який укладав­ся на їх створення (ст. 1296), програм для ЕОМ і баз даних, отриманих при виконанні робіт за договорами підря­ду та договорами на НДДКР, які спеціально не передбачали їх створен­ня (ст. 1297); промислових зразків, створених за договором замовлення (ст. 1371); винаходів, корисних моде­лей та промислових зразків, отрима­них при виконанні робіт за договора­ми підряду та договорами на НДДКР,

які спеціально не передбачали їх ство­рення (ст. 1372); селекційних досяг­нень, створених, виведених або вияв­лених на замовлення (ст. 1431); топо­логи інтегральних мікросхем, створе­них за договором замовлення (ст. 1462) і при виконанні робіт за договорами підряду та договорами на НДДКР, які спеціально не передбачали їх створен­ня (ст. 1463).

У всіх інших випадках необхідно керуватися нормами ст. 772 ЦК РФ, що визначає права сторін на результа­ти робіт: сторони в договорах на вико­нання науково-дослідних робіт, дослід­но-конструкторських і технологічних робіт мають право використовувати ре­зультати робіт у межах і за умовами, пе­редбаченими договором; якщо інше не передбачено договором, замовник має право використовувати передані йому виконавцем результати робіт, а вико­навець має право використовувати отримані ним результати робіт для власних потреб.

Виконавці. Основною ланкою про­ведення досліджень у Росії були і за­лишаються науково-дослідні інститу­ти. Донедавна, за даними Міністерства освіти і науки Росії, 90 % усіх НДДКР здійснювалося через НДІ, 6 % — через підприємства і 4 % — через університе­ти. За кордоном ці пропорції проти­лежні: 60-70 % усіх НДДКР прово­диться через підприємства, які зацікав­лені не тільки у проведенні досліджень (у тому числі через НДІ, лабораторії університетів), а й у їх практичному використанні. Там народжуються інно­вації як конкретний результат прямої зацікавленої співдружності науки та бізнесу через ринок інтелектуальної власності. Тільки так і можливий у російських умовах заявлений перехід до інноваційної економіки: якщо нам потрібен кінцевий результат — інно­ваційний продукт, а не просто чергове освоєння виділених бюджетних кош­тів. Очевидно, що зміна структури проведення досліджень в інтересах реальної економіки потребуватиме певного коригування розподілу бю­джетних коштів серед остаточних одержувачів. Інашке багатосторінкові звіти про науково-дослідні роботи приходитимуть у відповідні відомства до держзамовників, де залишатимуть­ся або без розгляду (як раніше це нерідко траплялося, наприклад, у Рос-науки, а зараз у Міносвіти), чи потре­буватимуть створення численних по­середницьких структур для розуміння і впровадження через конкретні ви­робництва.

У частині четвертій ЦК РФ уніфі­ковані правила щодо розподілу прав на службові результати інтелектуаль­ної діяльності, де за загальним прави­лом виключне право належить робото­давцю (Виконавцю), якщо договором між ним і працівником не передбачено інше:

• службовий твір — твір науки, літератури чи мистецтва, створений у межах, встановлених для працівника (автора) трудових обов'язків (п. 2 ст. 1255, статті 1269, 1295);

• службові винаходи, корисні мо­делі та промислові зразки (ст. 1370);

• службове селекційне досягнен­ня — селекційне досягнення, створене, виведене або виявлене працівником у порядку виконання своїх трудових обов'язків або конкретного завдання роботодавця (ст. 1430);

службова топологія інтеграль­них мікросхем — топологія, створена працівником у зв'язку з виконанням своїх трудових обов'язків або конкрет­ного завдання роботодавця (ст. 1461);

службовий секрет виробни­цтва (ноу-хау) (ст. 1470).

Тобто відсутність у договорі норми про розподіл і закріплення прав на службові РІД, за замовчуванням, на

■ПРАВО УКРАЇНИ • 2077 • №3-

117

підставі закону передбачає закріплен­ня прав за Виконавцем — роботодав­цем для автора — працівника.

Автори. Автором результату інте­лектуальної діяльності визнається гро­мадянин, творчою працею якого ство­рений такий результат (ст. 1228 ЦК РФ). Не визнаються авторами резуль­тату інтелектуальної діяльності грома­дяни, які не внесли особистого творчо­го внеску у створення такого результа­ту, у тому числі й ті, які надали його ав­тору тільки технічну, консультаційну, організаційну чи матеріальну допомо­гу або тільки сприяли оформленню прав на такий результат чи його вико­ристання, а також громадяни, які здійснювали контроль за виконанням відповідних робіт.

Якщо РІД отримані при виконанні НДДКР працівником — автором і при цьому не є службовими, то права на ці об'єкти належать автору, який за дого­вором може поступитися їх робото­давцю або іншій особі за договором відчуження, або надати право викори­стання за ліцензійним договором.

Працівникові також належить пра­во на одержання патенту і виключне право на винахід, корисну модель або промисловий зразок, створені ним із використанням грошових, технічних чи інших матеріальних засобів робото­давця, але не у зв'язку з виконанням своїх трудових обов'язків або конкрет­ного завдання роботодавця.

Працівникові — автору службового РІД належить право на отримання па­тенту на службові винаходи, корисну модель або промисловий зразок, якщо роботодавець протягом чотирьох місяців з дня повідомлення його працівником:

не подасть заявку на отриман­ня патенту на відповідний службовий винахід, службову корисну модель чи службовий промисловий зразок у фе­деральний орган виконавчої влади з інтелектуальної власності;

• не передасть право на отримай-1 ня патенту на службовий винахід, службову корисну модель чи службо­вий промисловий зразок іншій особі;

• не повідомить працівникові про збереження інформації про відповід-1 ний результат інтелектуальної діяль-1 ності в таємниці.

Окремого розгляду потребує ситуа­ція з правами на ноу-хау. Нормами глави 75 ЦК РФ особисті немайнові права і насамперед право авторства не були поширені на секрети вироб­ництва (ноу-хау). Разом із тим, керую-1 чись загальними положеннями гла-І ви 69 ЦК РФ, яка застосовується по­вною мірою до секретів виробництва, і зокрема статей 1227-1229, володарем секрету виробництва може бути як фізична, так і юридична особа.

Покупці. Покупцем інтелектуаль­ної власності може виступати будь-яка особа (фізична та юридична), а та-1 кож публічне утворення (держава, суб'єкт РФ чи муніципальне утворен-1 ня в особі уповноважених органів І влади), як національне, так і іноземне,! що має інтерес до придбання інтелек-1 туальної власності та її використання І у своїй діяльності.

Інтерес цієї особи може визначати-1 ся такими факторами:

• правовий обов'язок — па підставі вимог правових норм (джерелами! яких є міжнародні договори, націо-І нальне законодавство, цивільно-пра-1 вові договори та звичаї ділового обо­роту), які зумовлюють необхідність купувати легальне право при практич­ному використанні охоронюваних результатів інтелектуальної діяль- [ ності та прирівняних до них коштів ін-1 дивідуалізації у своїй діяльності. І Невиконання цих обов'язків може призвести до санкцій проти такої осо-1

би, аж до ліквідації юридичної осо­би — порушника;

• економічна вигода — через бажан­ня отримати прибуток або інші конку­рентні переваги через легальний до­ступ до секретів виробництва (ноу-хау), використання інтелектуальної власності як інвестиційного ресурсу, засоби забезпечення цінних паперів, кредитів, позик, гарантій, або як засо­би формування нематеріальних ак­тивів підприємства/організації;

• тіньова капіталізація — через ро­зуміння можливості використання інтелектуальної власності як інстру­менту легалізації доходів, отриманих незаконним шляхом, або як механізму «прикриття» придбання/переділу влас­ності в сірому і чорному секторах економіки.

Ідеальним варіантом є ситуація, ко­ли інтерес покупця зумовлено як пра­вовим обов'язком, так і економічним правом.

На практиці ж вітчизняний бізнес, не беручи участі у формуванні держза­мовлення на НДДКР і не маючи пільг (оподаткування, ставки кредитуван­ня) для співфінансування таких до­сліджень, не зацікавлений у придбанні одержуваної науково-технічної про­дукції та прав на неї і звертається до імпортних технологій. При цьому за кордоном російським підприємцям надаються більш пільгові умови кре­дитування, але пов'язані умовами поставки імпортних технологій і об­ладнання, які навіть можуть бути унікальними, інноваційними, та їх на­ступного закордонного технічного об­слуговування.

Подальше збереження такого по­рядку призводить до посилення нега­тивних наслідків для нашої економіки, мінімум за трьома параметрами:

• посилення імпортозалежності, утому числі у традиційно сильних га­лузях національної промисловості (до 90 % і більше);

• зниження конкурентоспромож­ності наукомісткої продукції вітчизня­них підприємств і підвищення собі­вартості її виробництва, що призво­дить до її реалізації переважно на внутрішньому ринку і недопущення на зовнішні ринки;

• підрив можливостей розвитку та використання досягнень вітчизня­ної науки (фундаментальної та при­кладної) за відсутності відповідного попиту з боку вітчизняного бізнесу.

Необхідне створення інноваційно­го інтересу самих підприємств (насам­перед при розподілі бюджетних кош­тів на НДДКР в інтересах модернізації конкретних галузей реального сектору російської економіки, виключних інтелектуальних прав на створену інтелектуальну власність), а також че­рез введення відповідних податкових преференцій і пільг для приватних інвесторів при співфінансуванні й ви-сокоризиковому вкладенні капіталу в такі проекти.

За останнє п'ятиріччя у Росії скла­лася відносно стійка структура складу покупців інтелектуальної власності (за зареєстрованими в Роспатенті до­говорами).

На відміну від іноземних компаній, які в Росії купують приблизно стільки ж, скільки і продають (11-12 % від за­гального обсягу числа продажів), ро­сійські державні підприємства, КБ, НДІ та ВНЗ купують удвічі менше, ніж продають, хоча і продають мало (4,7 % і 9 % відповідно). Недержавні орга­нізації купують на 1/3 частіше, ніж продають (90 % і 60 % відповідно), а фі­зичні особи, навпаки, в 4 рази частіше продають, ніж виступають покупцями інтелектуальної власності [3, 308].

При високій частці участі росій­ської держави, як у фінансуванні

■ОРАВОУКРАЇНИ • 201) • №3-

НДДКР (понад 350 млрд рублів), так і в придбанні іноземних технологій і прав на їх використання, принципо­вим є забезпечення ефективного облі­ку і контролю у цій сфері з метою гра­мотного планування, вироблення та реалізації державної політики мо­дернізації вітчизняної промисловості. Водночас такий облік і контроль не­рідко відсутні. Так, у державному підприємстві «Зовнішньоекономічне об'єднання АВТОПРОМІМПОРТ» (з 1966 р. спеціалізований зовнішньотор­говельний підрозділ, заснований Уря­дом країни, по закупівлі за кордоном передових технологій у галузі маши­нобудування й енерговиробництва) за півстоліття створена величезна за формою і дуже цінна за змістом уні­кальна база даних контрактів і ліцен­зійних договорів, за якими передава­лися права ліцензіата на використан­ня зарубіжного обладнань та техно­логій, що постачаються, на території нашої країни у цій сфері.

На сьогодні на цьому підприємстві склалася тривожна ситуація, що загро­жує втратою цього інформаційного ре­сурсу, тоді як його збереження і вико­ристання дає змогу вирішувати цілий ряд державних завдань, зокрема:

• здійснювати ефективний держ­контроль, включаючи аудит ефектив­ності, за використанням на російських підприємствах поставленого імпортно­го обладнання і технологій та визнача­ти реальні потреби в нових техноло­гіях для проведення модернізації;

використовувати в договірній роботі з закордонними постачальни­ками щодо нових поставок устатку­вання і технологій з урахуванням по­тенціалу раніше укладених договорів.

Втрата цієї бази даних з урахуван­ням новел російського законодавства (ст. 1252 ЦК РФ) може призвести до визнання контрафактним використан­ня імпортних технологій і в подальшо­му — до перерозподілу власності на російських підприємствах за росій­ськими законами і через російські ж суди. Для попередження подібних І наслідків необхідне термінове втру-1 чання Уряду і Рахункової палати РФ.

Загалом для підготовки та прий­няття грамотних управлінських рі­шень у цій сфері необхідне створення чотирьох баз даних (БД) у кожній га­лузі й кожному регіоні:

• БД результатів інтелектуаль-1 ної діяльності установ, освіти і науки, підприємств, скарбниці галузі/регіону з урахуванням проведених експертиз за критеріями комерціалізації РІД -для подальшого формування нема­теріальних активів і об'єкта галузево­го/регіонального ринку інтелектуаль­ної власності;

БД запитів на інноваційні тех­нології підприємств галузі/регіону -для уточнення тематики НДДКР з урахуванням інтересів модернізації бізнесу;

• БД технологічних майданчиків для створення малих інноваційних підприємств — для мінімізації витрат при проведенні дослідницько-конст­рукторських робіт;

БД фахівців інноваційного циклу — для формування галузево­го/регіонального замовлення на підго­товку кадрів.

Необхідна розробка і реалізація у кожній галузі й кожному регіоні про­грами зі створення галузевого та регіонального ринків інтелектуальної власності як умова інноваційного роз­витку галузі та регіону, що передбачає введення єдиного правового режиму щодо формування інтелектуальної власності як об'єкта ринку з подаль­шою стандартизацією цих правил, ме­ханізмів інноваційної мотивації від ав­тора до інвестора через комерціа­лізацію інтелектуальної власності,

120

ПРАВО УКРАЇНИ • 20/7 • №3­

спеціалізованих підрозділів в інно­ваційній інфраструктурі та спеціально підготовлених відповідальних посадо­вих осіб в інноваційних відомствах. Саме такі рекомендації головам су­б'єктів РФ були включені в прото­кольне рішення Ради при Повноваж­ному Представнику Президента Ро­сійської Федерації в Приволзькому федеральному окрузі Г. Рапоті 22 ве­ресня 2010 р. з питання «Про розши­рення практики впровадження інно­вацій як одного з напрямів модерні­зації промисловості регіонів округу». Однак на практиці ці установки сьо­годні реалізуються поки що тільки в Республіці Татарстан.

Правовий статус покупця, за за­гальним правилом, передбачає сукуп­ність його прав, обов'язків і відпові­дальності та встановлений у націо­нальному законодавстві.

У російському законодавстві особ­ливості правового статусу покупця при комерційному обороті інтелекту­альної власності можна умовно роз­поділити на три групи, керуючись за­гальними правилами купівлі-продажу, спеціальними правилами реалізації інтелектуальної власності як само­стійного об'єкта продажу, а також у складі майнового комплексу під­приємств. Розглянемо докладніше ці особливості.

По-перше, згідно з нормою п. 4 ст. 454 ЦК РФ загальні положення про купівлю-продаж (§ 1 глави ЗО ЦК РФ) застосовуються також до прода­жу майнових прав (окремим випадком яких виступають виключні права на об'єкти інтелектуальної власності), якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав:

• покупець зобов'язаний прийняти переданий йому товар і сплатити за нього певну грошову суму (ціну) (статті 454, 484, 485);

• при втраті інтересу покупця до до­говору купівлі-продажу у разі пору­шення терміну його виконання договір визнається неукладеним (ст. 457);

• ризик випадкової загибелі або ви­падкового пошкодження товару пере­ходить на покупця з моменту, коли відповідно до закону або договору продавець вважається таким, що вико­нав свій обов'язок з передачі товару покупцеві (ст. 459);

• покупець вправі вимагати змен­шення ціни товару або розірвання до­говору купівлі-продажу, якщо прода­вець не виконав обов'язку передати товар вільним від будь-яких прав третіх осіб (за умови, що не буде дове­дено, що покупець знав або мав знати про права третіх осіб на цей товар) (ст. 460);

• при пред'явленні позову про ви­лучення товару зі сторони третьої осо­би, покупець зобов'язаний притягти продавця до участі у справі, а прода­вець зобов'язаний вступити в цю спра­ву на стороні покупця. Продавець, притягнений покупцем до участі у справі, але який не взяв у ній участі, позбавляється права доводити непра­вильність ведення справи покупцем (ст. 462);

• покупець вправі вимагати пере-дання оплаченого товару або повер­нення суми попередньої оплати зі сплатою відсотків з цієї суми за товар, не переданий продавцем у встановле­ний строк (ст. 487);

• товар, проданий у кредит, визнається таким, який знаходиться у заставі у продавця з моменту передачі товару покупцеві й до його оплати (якщо інше не передбачено договором купівлі-продажу) (договір застави — статті 488-489);

• якщо сторона, яка зобов'язана страхувати товар, не здійснює страху­вання відповідно до умов договору,

друга сторона має право застрахувати товар і вимагати від зобов'язаної сто­рони відшкодування витрат на страху­вання або відмовитися від виконання договору (договір страхування — ст. 490);

• покупець не вправі до переходу до нього права власності відчужувати товар або розпоряджатися ним інак­ше, якщо договором купівлі-продажу передбачено, що право власності на цей товар зберігається за продавцем до його оплати або настання інших об­ставин (ст. 491). У цьому випадку по­купець може бути наймачем (оренда­рем) переданого йому товару (договір найму-продажу — ст. 501).

Крім того, інтелектуальна власність може бути об'єктом обміну, коли кож­на зі сторін визнається продавцем то­вару, який вона зобов'язується переда­ти, і покупцем товару, який вона зобов'язується прийняти в обмін (договір міни — ст. 567), або об'єктом дарування, коли одна сторона (дару-вальник) безоплатно передає або зо­бов'язується передати другій стороні (обдаровуваному) майнове право (до­говір дарування — ст. 572).

Таким чином, майже всі види дого­ворів (за невеликим винятком) мо­жуть застосовуватися у відносинах цивільно-правового обороту інтелек­туальної власності.

На відміну від норм національного законодавства, норми міжнародного права поділяють порядок торгівлі то­варами як речами й інтелектуальною власністю як виключними правами. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу това­рів* [4] тільки в одному випадку за­значає про інтелектуальну власність (ст. 42), коли встановлює обов'язок продавця поставити товар вільним від будь-яких прав чи домагань третіх осіб, що ґрунтуються на промисловій і власності або інтелектуальній влас-І ності, про які на момент укладення до-1 говору продавець знав чи не міг неї знати.

Це зобов'язання продавця не поши- і рюється на випадки, коли: а) у момент укладення договору покупець знав чи не міг не знати про такі права й дома-1 гання; б) такі права чи домагання е | наслідком додержання продавцем технічних креслень, проектів, формул! чи інших вихідних даних, наданих по-1 купцем.

Звід міжнародних правил тлума­чення торговельних термінів «Інко-термс» (уперше опублікований Між­народною торговою палатою в 1936 р. І із поправками і доповненнями в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 рр. -публікація № 620), який визначає у тому числі статус покупця, також об-1 межує сферу застосування Інкотермс тільки питаннями, що стосуються І прав та обов'язків сторін договору купівлі-цродажу щодо проданих то-1 варів як «матеріальних речей».

З урахуванням майбутнього вступу І Росії до СОТ, де поряд із торгівлею то- і варами, роботами і послугами, «чет- І верту корзину» становить торгівля ін­телектуальною власністю, для покуп- І ця в недалекому майбутньому треба буде враховувати правила і стандарти СОТ у цій сфері.

По-друге, базовою умовою, що визначає особливий правовий статус учасника комерційного обороту інте­лектуальної власності, у тому числі покупця, є те, що інтелектуальні права не залежать від права власності на ма­теріальний носій (річ), в якому вира­жені відповідні результат інтелекту­альної діяльності чи засіб індивіду­алізації, а перехід права власності на річ не тягне перехід або надання інте-

лектуальних прав на результат інте­лектуальної діяльності чи на засіб індивідуалізації, виражені в цій речі (ст. 1227 ЦК РФ).

За загальним правилом, виключне право на результат інтелектуальної діяльності може бути передано авто­ром другій особі за договором, а також може перейти до других осіб з інших підстав, встановлених законом (на­приклад у спадок, у порядку правона-ступництва при реорганізації або при зверненні стягнення на майно право-власника за судовим рішенням).

Найбільш поширеними видами до­говорів, що регулюють такі відносини, є договір відчуження (статті 1233,

1234. 1285, 1307, 1365, 1426, 1468 ЦК РФ), ліцензійний договір (статті 1233,

1235. 1286, 1287, 1308, 1367, 1428, 1459, 1469, 1489 ЦК РФ) і договір ко­мерційної концесії (глава 54 ЦК РФ).

У 2009 р. у Роспатенті щодо запа­тентованих винаходів, промислових зразків і корисних моделей зареєстро­вано 2 365 договорів про відчуження виключного права і ліцензійних дого­ворів про надання права використання на 4 503 об'єкта, що нижче анало­гічних показників 2008 р. Якщо ж порівнювати із загальним обсягом діючих російських патентів, то це буде менше 2 %, що дуже мало порівняно з зарубіжними країнами [3, 306-312].

У 2009 р. було зареєстровано 3 000 договорів про відчуження виключного права на товарні знаки, в результаті яких виключне право було передано у відношенні 6 121 товарного знака, з яких 4 888 або 79,9 % були товарними знаками російських правовласників і, відповідно, 1 233 або 20,1 % — товарни­ми знаками іноземних правовласників.

Ліцензійні договори (4 916) були зареєстровані в 2009 р. щодо 9 157 то­варних знаків, при цьому кількість то­варних знаків російських правовлас­ників становить 5 902 або 64,5 %, у той час як кількість товарних знаків іно­земних правовласників - 3 255 або 35,5 % відповідно.

За договором про відчуження ви­ключного права правоволоділець передає або зобов'язується передати належне йому виключне право на ре­зультат інтелектуальної діяльності в повному обсязі набувачеві.

За ліцензійним договором власник виключного права на результат інте­лектуальної діяльності (ліцензіар) на­дає або зобов'язується надати другій стороні (ліцензіату) право викорис­тання такого результату у передбаче­них договором межах, що не тягне за собою переходу виключного права до ліцензіата.

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зо­бов'язується надати другій стороні (користувачеві) за винагороду на строк або без зазначення строку право використовувати в підприємницькій діяльності користувача комплекс на­лежних правоволодільцеві виключних прав, що включає право на товарний знак, знак обслуговування, а також права на інші передбачені договором об'єкти виключних прав, зокрема на комерційне позначення, секрет вироб­ництва (ноу-хау). Цей договір має бу­ти укладений у письмовій формі і підлягає (при підписанні, при зміні та при достроковому розірванні) дер­жавній реєстрації у федеральному органі виконавчої влади з інтелекту­альної власності, інакше він вва­жається недійсним.

З урахуванням характеру та особ­ливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерцій­ної концесії, користувач (покупець) зобов'язаний:

• використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності за-

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2077 • №3-

123

соби індивідуалізації зазначеним у до­говорі чином та інформувати замов­ників найбільш очевидним для них способом про те, що він використовує засоби індивідуалізації на підставі до­говору комерційної концесії;

• забезпечувати відповідність якос­ті вироблених ним на основі договору товарів, виконуваних робіт, послуг, що надаються, якості аналогічних товарів, робіт чи послуг, вироблених, викону­ваних або наданих безпосередньо пра-воволодільцем;

• дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, що спрямо­вані на забезпечення відповідності ха­рактеру, способів та умов використан­ня комплексу виключних прав тому, як він використовується правово-лодільцем, у тому числі вказівки, що стосуються зовнішнього і внутрішньо­го оформлення комерційних примі­щень, які використовуються користу­вачем при здійсненні наданих йому за договором прав;

• надавати покупцям (замовникам) усі додаткові послуги, на які вони мог­ли б розраховувати, купуючи (замов­ляючи) товар (роботу, послугу) безпо­середньо у правоволодільця;

• не розголошувати секрети вироб­ництва (ноу-хау) правоволодільця та іншу одержану від нього конфіден­ційну комерційну інформацію;

• надати обумовлену кількість суб-концесій, якщо такий обов'язок перед­бачений договором.

При цьому таким договором мо­жуть бути встановлені такі обмеження:

• обов'язок користувача не конку­рувати з правоволодільцем на тери­торії, на яку поширюється чинність договору комерційної концесії стосов­но підприємницької діяльності, що здійснюється користувачем з викори­станням належних правоволодільцеві виключних прав;

• відмова користувача від одержан­ня за договорами комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів (по­тенційних конкурентів) правоволо­дільця;

• обов'язок користувача погоджу-1 вати з правоволодільцем місце розта-1 шування комерційних приміщень, що використовуються при здійсненні на-1 даних за договором виключних прав, а також їх зовнішнє і внутрішнє оформ­лення.

Обмежувальні умови можуть бути І визнані недійсними на вимогу анти-монопольного органу або іншої заці-1 кавленої особи, якщо ці умови з ураху-1 ванням стану відповідного ринку та І економічного стану сторін суперечать антимонопольному законодавству. Зо-1 крема, є нікчемними такі умови, що І обмежують права сторін за договором І комерційної концесії, з огляду на які І користувач має право продавати това-1 ри, виконувати роботи або надавати послуги виключно певній категорії по­купців (замовників) або виключно по-купцям (замовникам), які мають місце І знаходження (місце проживання) на визначеній у договорі території.

По-третє, інтелектуальна влас-| ність може бути продана у складі май­на. Найбільш поширеним прикладом цього є продаж підприємства (договір продажу підприємства — ст. 559).

Згідно з нормою ст. 132 ЦК РФ до складу підприємства як майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, вклю-1 чаючи права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи і послуги (комер­ційне позначення, товарні знаки, зна­ки обслуговування), та інші виключні права, якщо інше не передбачено зако-1 ном або договором.

При цьому Урядом РФ можуть бу­ти встановлені види виключних прав,

що не підлягають приватизації у складі майнового комплексу унітарно­го підприємства і переданих покупцю у користування за ліцензійним або іншим договором.

Підприємство в цілому або його час­тина можуть бути об'єктом купівлі-про­дажу, застави, оренди та інших право-чинів, пов'язаних зі встановленням, зміною та припиненням речових прав. При цьому виключні права на засоби індивідуалізації підприємства, про­дукції, робіт або послуг продавця (ко­мерційне позначення, товарний знак, знак обслуговування), а також належні йому на підставі ліцензійних договорів права використання таких засобів індивідуалізації переходять до покупця, якщо інше не передбачено договором.

Покупець набуває право власності на підприємство з моменту державної реєстрації цього права (ст. 564). При цьому на відміну від звичайного дого­вору купівлі-продажу (статті 491, 501) у випадках, коли договором передба­чено збереження за продавцем права власності на підприємство, передане покупцеві, до сплати підприємства чи до настання інших обставин, покупець вправі до переходу до нього права власності розпоряджатися майном і правами, що входять до складу переда­ного підприємства, тією мірою, якою це необхідно для цілей, для яких підприємство було придбане.

Крім того, орендар за плату може отримати у тимчасове володіння і ко­ристування майнові права орендодав­ця, пов'язані з підприємством, права на позначення, що індивідуалізують діяльність підприємства, та інші ви­ключні права (договір оренди під­приємства — ст. 656).

По-четверте, інтелектуальна влас­ність може бути продана у складі складного об'єкта, окремим випадком якого є продаж єдиної технології.

Особливості правового регулювання тут визначені у главі 77 ЦК РФ і в Фе­деральному законі «Про передання прав на єдині технології» від 25 грудня 2008 р. № 284-ФЗ.

Посередники. Відповідь на запи­тання, чи потрібен посередник між продавцем і покупцем, очевидна і вип­ливає з успішного досвіду світової торгівлі інтелектуальної власності, яка, як відомо, поряд із продажем товарів, робіт і послуг становить «чет­верту корзину» світового ринку в рам­ках COT. Вчений, навіть дуже успіш­ний, не завжди може, та й не зобов'яза­ний, бути успішним продавцем. Тут, як і в будь-які іншій справі, потрібні про­фесіонали.

Показовим прикладом цього може бути ситуація в американській корпо­рації IBM, успішний досвід якої у сфері інтелектуальної власності був наведений на засіданні Комісії з мо­дернізації під головуванням Прези­дента Росії Д. Медведєва (31 січня 2011 p.). Там результати творчості трьох тисяч вчених корпорації оброб­ляють понад 330 професіоналів диві­зіону інтелектуальної власності (зок­рема 250 юристів і понад 80 еко­номістів та менеджерів), які надають отриманим результатам науково-технічної творчості через інститути інтелектуальної власності товарний вигляд, розподіляють, закріплюють і оцінюють права та допомагають їх продати. Економічний ефект: щоріч­ний прибуток Корпорації з цього сек­тору продажів становить до 1,5 млрд доларів США. У Росії, Україні та й інших країнах на пострадянському просторі, що займають лідерські по­зиції у світі за кількістю вчених, поки що майже відсутні професіонали-по-середники, яких треба готувати, у то­му числі на умовах держзамовлення, якщо ми хочемо в умовах нового шос-

того технологічного укладу на світово- них технологій, а продавцями своїх му ринку бути не покупцями імпорт- інновацій, щоб розумний став багатим. ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Собрание законодательства РФ. — 2008. — № 52 (ч. 1). — Ст. 6239.

2. Собрание законодательства РФ. — 2005. — № 47. — Ст. 4939.

3. О состоянии правовой охраны и защиты интеллектуальной собственности в РФ в 2009 году: аналит. докл. / под ред. д-ра юрид. наук В. Н. Лопатина. — М., 2010.

4. Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. — 1994. — № 1.

Лопатін В. М. Продавці та покупці інтелектуальної власності

Анотація. У статті аналізуються питання, пов'язані з практичними проблемами запуску рин­кових механізмів у сфері інтелектуальної власності, зокрема: кому належать (повинні належа­ти) інтелектуальні права на результати НДДКР; хто є (має бути) основною зацікавленою особою у перетворенні нових знань на нові технології та їх використанні для модернізації виробництва; чи потрібний посередник між першим і другим, і якщо потрібний, то яким він має бути. У статті аналізується чинне законодавство РФ і розкриваються проблеми практики його застосування у частині предмета дослідження цієї статті.

Ключові слова: правоволоділець (замовник, виконавець, автор), покупець, правовий статус покупця, посередник.

Лопатин В. Н. Продавцы и покупатели интеллектуальной собственности Аннотация. В статье анализируются вопросы, связанные с практическими проблемами за­пуска рыночных механизмов в сфере интеллектуальной собственности, в частности: кому принадлежат (должны принадлежать) интеллектуальные права на результаты НИОКР; кто явля­ется (должен быть) основным заинтересованным лицом в превращении новых знаний в новые технологии и их использовании для модернизации производства; нужен ли посредник между первым и вторым, и если нужен, то каким он должен быть. В статье анализируется действующее законодательство РФ и раскрываются проблемы практики его применения в части предмета исследования данной статьи.

Ключевые слова: правообладатель (заказчик, исполнитель, автор), покупатель, правовой статус покупателя, посредник.

Lopatin V. Vendors and customers of intellectual property

Annotation. The article examines issues related to the practical problems of running the market mechanisms in the field of intellectual property, including: who owns (to whom should belong) intel­lectual rights on the results of R&D; who is (should be) key stakeholders in transforming new knowl­edge into new technologies and their use for modernization of production; whether an intermediary is needed between the first and second and, if necessary, how it should be. The article analyzes the current legislation of Russia Federation and problems in its practical application in the part of the subject of this article are revealed.

Keywords: right owner (customer, executant, author), customer, the legal status of the customer, intermediary.