4. Поняття права інтелектуальної власності: проблема визначення та його місце в системі галузей права України

Для визначення поняття права інтелектуальної власності необхідно враховувати, що у науковій літературі дискусії стосовно виправданості вжи­вання такого терміна розпочалися практично одночасно із впроваджен­ням його у науковий обіг і не вщуха­ють досі, а для позначення прав ав­торів на результати інтелектуальної діяльності пропонується альтернатив­ний термін «виключні права». Разом із тим і на сьогодні зберігається два ос­новних підходи до визначення її пра­вової природи.

В одному випадку права автора ре­зультатів творчої діяльності розгляда­ють як право інтелектуальної власності, а тому відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. (Зокре­ма, Закон України «Про власність» у п. 2 ст. 13 містив пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян.) У межах цієї позиції науковцями роз­роблена пропрієтарна концепція ро­зуміння прав на результати розумової праці, яка спирається на розуміння пра­ва на творчість як природного права людини, започатковане у Франції на­прикінці XVIII ст. її прихильники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об'єкти [9]. На ці об'єкти автор має дві групи прав: особисті немайнові та майнові.

Останні є такими самими, як і у праві власності: право володіння, право вико­ристання та право розпорядження. При І цьому об'єктами права інтелектуальної власності визнаються в основному ре­зультати інтелектуальної діяльності, якщо вони мають творчий характер, об'єктивно виражені в одній із доступ­них для сприйняття форм і можуть бу­ти використані людиною для задово-1 лення своїх естетичних потреб чи ма­теріального виробництва. Пропрієтар-на теорія права інтелектуальної влас­ності послідовно проводиться у всіх міжнародно-правових актах і впливає на моделювання національних законо­давств [10].

Інша концепція, яка отримала на-1 зву «теорія виключних прав», полягає І в тому, що права авторів результатів творчої діяльності розуміються як і виключні права, котрі не є правами власника [11].

Виключні права характеризуються І такими специфічними ознаками: І 1) усі права на об'єкти інтелектуальної власності, які є результатом творчої праці, виникають незалежно від волі І третіх осіб; 2) усі треті особи є пасив­ними суб'єктами права. Вони зобо-I в'язані утримуватися від неправомір­них дій стосовно нетілесних, нема­теріальних результатів творчої праці (творів, винаходів, торговельних ма-I рок, знаків для товарів і послуг тощо), так само як стосовно тілесних, ма­теріальних речей, які є об'єктами пра-I ва інтелектуальної власності; 3) до кожного з пасивних суб'єктів права у разі, якщо їхні дії будуть протиправ-I ними щодо суб'єктів, яким належать права інтелектуальної власності, мож­на подати відповідні позови [12]. Відповідно до такого підходу право на об'єкти інтелектуальної власності складається з двох правомочностей: права забороняти та/чи дозволяти їх використання всім третім особам.

Теорія виключних прав переважно ґрунтується на використанні категорії «привілею». Привілей розглядається як особлива перевага, що надається за­коном певним особам, групам осіб або певному станові, а отже, майнові права автора розглядаються прихильниками цієї теорії як різновид привілею. На думку В. Дозорцева, виключне право є абсолютно новим видом прав, які можна назвати «послабленими абсо­лютними правами», або квазіабсолют-ними правами [13].

Проте ст. 418 ЦК України 2003 p., яка містить поняття права інтелекту­альної власності, не характеризує його як виключне право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелекту­альної власності. Разом із тим ст. 419 ЦК України, визначаючи співвідно­шення права інтелектуальної влас­ності та права власності, фактично не розглядає їх як категорії одного по­рядку, враховуючи наявність між об'єктами права інтелектуальної влас­ності та матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей: 1) результат інтелектуальної діяль­ності може бути визнаний об'єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповідності до вимог зако­ну; 2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним, виключним правом, обмежене певним строком. Оскільки право інтелекту­альної власності та право власності на річ є самостійними правовими кате­горіями, передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостій­ні правовідносини. До цього слід дода­ти й те, що способи захисту права власності, передбачені главою 29 ЦК України, на практиці не можуть бути застосованими для захисту права інте­лектуальної власності. З урахуванням

ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

.319

цієї обставини ст. 432 ЦК України встановлені спеціальні засади та спо­соби захисту права інтелектуальної власності, котрі, до того ж, мають по­мітне публічно-правове забарвлення.

Таким чином, можна дійти виснов­ку, що згідно з сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелек­туальної власності фактично не роз­глядається як особливий різновид права власності, а швидше є юридич­ною фікцією, «віртуальним» варіан­том квазіречових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Розглянуті вище положення щодо сутності інтелектуальної власності, врахування особливостей правового регулювання у цій сфері дають змогу запропонувати таке визначення понят­тя права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності — це сукупність юридичних норм та пра­вил, що регулюють відносини інтелек­туальної власності, а також суміжні з цими відносинами особисті немайнові та майнові відносини, визначені у законі.

Проте формулювання дефініції права інтелектуальної власності не усуває питання про галузеву належ­ність останнього.

Звісно, оцінюючи право інтелекту­альної власності як природне право людини і враховуючи викладене раніше бачення категорії інтелекту­альної власності, можна охарактеризу­вати право інтелектуальної власності як розділ приватного (цивільного) права, норми якого спеціально регу­люють низку відносин інтелектуаль­ної власності та пов'язаних з ними відносин за участю останньої.

Такий підхід, з одного боку, є пра­вильним, але, з другого, все ж таки не дає змоги враховувати усю різно­манітність феномену інтелектуальної власності, котра більше пов'язана з публічними відносинами, ніж «зви­чайна» власність приватної особи на речі, що пов'язане не лише з доціль­ністю більш активного публічного за­хисту прав автора, а й необхідністю у багатьох випадках легітимації резуль­татів інтелектуальної, творчої діяль­ності, яка б мала максимально забез­печити охорону прав усіх учасників відповідних відносин.

Існує також проблема визначення місця законодавства, що регулює відносини інтелектуальної власності в системі вітчизняного права, яка поля­гає в тому, що недостатньо врахову­ються особливості традицій права в Україні, які полягають у співіснуванні та одночасному впливі в Україні Західної та Східної традицій приват­ного права. Це зумовило ту особ­ливість українського цивільного пра­ва, що у ньому деякі інститути речово­го і зобов'язального права мають за основу принципові положення, запо­зичені з різних правових систем (ро­манської, центральноєвропейської, ан­глосаксонської). Однак поки що цей чинник враховується недостатньо. У результаті, наприклад, через дис­кусії стосовно правової природи відносин інтелектуальної власності створюються додаткові перешкоди комплексному розвитку законодавст­ва у цій галузі, а головне, формуванню сучасної концепції останнього.

Недостатньо чітко і послідовно визначається також співвідношення в регулюванні відносин інтелектуальної власності приватноправових та пуб­лічно-правових елементів. З цього приводу варто зазначити, що в Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення відносин інтелекту­альної власності до сфери цивільно-правового регулювання досі зали­шається предметом більш чи менш жвавих дискусій, про які вже згадува­

лося вище. Крім того, особливістю цивільного права України на сучасно­му етапі його розвитку є реформуван­ня цивілістичної доктрини (концепції цивільного права). Результатом такого реформування за сприятливих умов може стати перехід від радянської док­трини цивільного права до нового ро­зуміння його як категорії, практично тотожної приватному праву, що є про­явом останнього на рівні національно­го законодавства [14]. Очевидно, у процесі зазначеного реформування має бути остаточно визначене й місце права інтелектуальної власності у сис­темі вітчизняного права як підгалузі (розділу) цивільного права.