1.2. Міжнародно-правові акти, що стосуються охорони прав виробників фонограм

В умовах глобалізації ринку інтелектуальної власності, постійного росту культурного і наукового обміну, роль міжнародно-правових актів, зокрема - у сфері інтелектуальної власності, постійно зростає. Для забезпечення сталого розвитку культури, “інтелектуального” сектору міжнародної економіки, необхідно забезпечити надійну охорону та захист як особистих прав творців, так й інвестицій у відповідні галузі незалежно від стану розвитку внутрішнього законодавства окремих країн, політичного режиму тощо. Основним засобом подолання перешкод для культурного міжнародного обміну та розвитку світового ринку інтелектуальної власності, що обумовлені територіальним характером правового статусу об’єктів інтелектуальної власності є гармонізація законодавств окремих країн. Як зазначається у літературі, “до гармонізації stricto sensu вдаються, виходячи не з внутрішніх потреб (розвиток власної правової системи), а з необхідності зовнішньої взаємодії однієї системи з іншою” [⁵⁷;18]. Слід підкреслити, що спосіб гармонізації шляхом укладання та приєднання до міжнародних угод є найбільш поширеним та дієвим саме у сфері інтелектуальної власності з огляду на територіальний характер прав, що виникають.

Міжнародно-правові акти у сфері інтелектуальної власності можуть бути кваліфіковані за різних підстав.

Проте, в межах цієї роботи, здається доцільним розділити їх на дві групи. Перша група - правовстановлюючі міжнародно-правові акти, включає, перш за все, міжнародні угоди. У відсутність таких угод об'єкти інтелектуально власності отримують охорону тільки на території країн, де їх було створено, тому існування міжнародної системи правової охорони інтелектуальної власності є базовою умовою розвитку міжнародного обміну у цієї сфері. Проте міжнародні угоди – це лише частина міжнародно-правових актів, що стосуються правової охорони об'єктів інтелектуальної власності. Значну роль у гармонізації національних законодавств, уніфікації засобів правової охорони, мають прийняті на міжнародному рівні принципи, рекомендації та директиви. Принципова різниця між цими двома групами міжнародно-правових актів – у напрямках застосування. Якщо міжнародні угоди безпосередньо застосовуються правовласниками для захисту своїх прав, то принципи, директиви та рекомендації використовуються законодавцем при прийнятті національних законодавчих актів. Таким чином, міжнародно-правові акти, що входять до цієї другої групи, можна умовно назвати уніфікаційними. Не встановлюючи прямо будь-яких загальних норм, вони впливають на розвиток національних законодавств різних країн, наближуючи їх одне до одного і забезпечуючи, таким чином, рівні умови для охорони та захисту прав. Так, у багатьох директивах ЄС звертається увага на те, що уніфікація законодавств має сприяти зближенню європейських народів, забезпеченню економічного і соціального прогресу держав шляхом усунення бар’єрів, що розділяють Європу, створенню спільного ринку”, а також зазначається, що “певні відмінності, що існують у законах європейських держав, мають прямий негативний вплив на функціонування спільного ринку, причому ці відмінності можуть збільшуватись при введенні державами-членами нового аналогічного законодавства [⁵⁸].

Розглянемо окремо кожну групу міжнародно-правових актів.

Міжнародні угоди у сфері інтелектуальної власності, які є правовстановлюючими міжнародно-правовими актами, містять норми міжнародного порядку, що адресовані приватним особам, фізичним або юридичним, мають бути віднесені до сфери міжнародного приватного права.

Відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [⁵⁹;ст.9]. У разі протиріччя між нормами національного законодавства та нормами міжнародного договору, застосовуються норми міжнародного договору. З огляду на те, що саме примірники фонограм іноземних виробників складають більшу частину музичного ринку України, розгляд в рамках цієї роботи міжнародних угод вважається не тільки доцільним, але й необхідним.

Міжнародні угоди у сфері інтелектуальної власності, в свою чергу, можна кваліфікувати за різних підстав: за характером правових норм, за рівнем прийняття, за спрямованістю [⁶⁰], за об’єктами, за умовами приєднання, за кількістю сторін тощо.

За характером правових норм можна виділити міжнародні угоди декларативного, регулятивного та охоронного характеру. Наприклад, до першої групи можна віднести Загальну декларацію прав людини та громадянина, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 грудня 1966 року.

Сьогодні міжнародні угоди у сфері інтелектуальної власності укладаються на рівні міжнародних організацій та міждержавних утворень, а також на рівні міждержавних договорів (двосторонніх та багатосторонніх). Виходячи з цього, за рівнем прийняття можна виділити міжнародні угоди, прийняти на рівні ООН (всі існуючі сьогодні угоди у сфері інтелектуальної власності, прийняти на рівні ООН, у свою чергу, можуть бути поділені на угоди, прийняті на рівні ВОІВ та угоди, прийняті на рівні СОТ), міжнародні угоди, прийняті на рівні міждержавних утворень (ЕС, СНГ, РЄ та ін.), двосторонні та багатосторонні угоди між окремими країнами.

До угод, прийнятих на рівні ООН, перш за все, відносяться Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності від 14 липня 1967 року, Міжнародна Конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська Конвенція) від 26 жовтня 1961 року, Женевська Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 року, Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання та фонограми від 26 грудня 1996 року, Угода СОТ про торгові аспекти прав інтелектуальної власності від 15 квітня 1994 року тощо. На рівні міждержавних утворень було укладено Угоду про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) та Україною від 16 червня 1994 року, Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав від 24 вересня 1999 року (в рамках СНД).

За спрямованістю правового регулювання (основним цілям) виділяють міжнародні акти, що встановлюють міжнародну охорону об'єктів інтелектуальної власності, міжнародні акти, що сприяють такій охороні та міжнародні акти, що встановлюють системи класифікації та процедури їх оновлення [⁶¹].

По об’єктам можна виділити міжнародні угоди у сфері промислової власності та у сфері авторського права і (або) суміжних прав. Останні, у свою чергу, діляться на угоди у сфері авторського права, та угоди у сфері суміжних прав. Однак, таке розділення є значною мірою умовним, оскільки авторські та суміжні пава практично нероздільні.

За умовами приєднання, беручи до уваги історичні реалії, можна виділити:

- договори, стороною яких Україна стала, коли вона входила до складу РСРС;

- міжнародні договори, стороною яких Україна є як правонаступник РСРС;

- договори, стороною яких Україна стала під час незалежності.

За кількістю сторін виділяють багатосторонні та двосторонні угоди.

Сьогодні Україна є учасницею наступних багатосторонніх міжнародних угод, що безпосередньо стосуються захисту прав виробників фонограм:

Бернська Конвенція про охорону літературних і художніх творів (Бернська Конвенція) (1886);

Всесвітня Конвенція про авторське право (1952);

Міжнародна Конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська Конвенція) (1961);

Женевська Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (1971);

Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання та фонограми (1996).

Перши дві Конвенції регулюють виключно питання авторського права. Проте, більшість фонограм мають комплексний характер¹, тому ми і розглядаємо зазначені Конвенції в рамках цієї роботи. Так, Бернська Конвенція (Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works) встановлює три основні принципи охорони: принцип національного режиму, відповідно до якого твори, країною походження яких є одна із держав-сторін, повинні користуватися тією ж охороною в кожній з інших держав-сторін, яка надається творам їх власних громадян; принцип автоматичної охорони, відповідно до якого для надання охорони не потребується здійснення будь-яких формальностей; принцип незалежності охорони, відповідно до якого охорона не залежить від наявності охорони в країні походження твору [⁶²;ст.5]. Всесвітня Конвенція про авторське право (The Universal Copyright Convention), що була розроблена під егідою ЮНЕСКО та підписана у Женеві 6 вересня 1952 року, на відміну від Бернської Конвенції, більшість питань, що потребують регулювання, залишає за національним законодавством. Конвенція поєднає принципи охорони прав, з одного боку, за національною ознакою твору, а, з іншого, за ознакою громадянства країн-учасниць, незалежно від місця опублікування.

Міжнародна Конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 року² (International Convention for the Protection of Performers, Producers of Phonograms and Broadcasting Organizations) є першою міжнародною угодою, спрямованою на захист суміжних прав. Крім того, вона є універсальною міжнародною угодою у сфері суміжних прав, тобто охоплює всі три категорії правовласників – виконавців, виробників фонограм та організації мовлення.

Слід зауважити, що для приєднання до Римської Конвенції держава має бути учасницею Всесвітньої Конвенції про авторське право або членом Міжнародного союзу з охорони літературних і художніх творів. Таким чином, Римська Конвенція має “закритий” характер щодо приєднання до неї.

Римська Конвенція встановлює національний режим охорони, тобто правовий режим, який встановлюється національним законодавством Договірної Держави, в якій запитується охорона для виробників фонограм, які є її громадянами, щодо фонограм, вперше записаних на її території (стаття 1(в)).

Відповідно до статті 3(в,с) під фонограмою мається на увазі будь-який виключно звуковий запис звучання виконання або інших звуків, а під виробником фонограм – фізична або юридична особа, яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків. Встановлюючи ознаку “виключності” звукового запису, Римська Конвенція виключає з суб'єктів захисту виробників звукових доріжок кінофільмів.

Стаття 5 Римської Конвенції встановлює три критерії надання національного режиму охорони: критерій громадянства, критерій місця першого запису та критерій місця публікації. Це означає, що національний режим охорони надається виробнику фонограми, якщо, відповідно:

- він є громадянином іншої держави-сторони Римської Конвенції;

- перший запис звуку здійснений в іншій державі-стороні Римської Конвенції;

- фонограма вперше опублікована в іншій державі-стороні Римської Конвенції, або фонограма вперше опублікована в державі, яка не є учасницею Римської Конвенції, але протягом тридцяти днів від дня її першої публікації вона також опублікована в державі-стороні (одночасна публікація). Під публікацією слід розуміти надання публіці примірників фонограм в достатній кількості.

Договірна сторона може встановлювати обмеження щодо застосування критерію місця публікації або, альтернативно, критерію місця першого запису. Для цього вона має надіслати повідомлення Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй щодо незастосування нею одного з цих критеріїв. Таке повідомлення може здійснювати у будь який час як одночасно з ратифікацією, прийняттям або приєднанням, так і після здійснення цих актів. Проте в останньому випадку повідомлення набуває чинності тільки через шість місяців після його отримання.

Римська Конвенція закріплює за виробниками фонограм право дозволяти або забороняти пряме або опосередковане відтворення своїх фонограм. При цьому під відтворенням слід розуміти виготовлення одного або кількох примірників запису.

Виробник фонограми також має право на одержання разової справедливої винагороди за використання фонограми або відтворення фонограми, опублікованої з комерційною метою безпосередньо для телерадіопередачі або для будь-якого публічного сповіщення. Слід зазначити, що таке ж саме право надається і виконавцям, при цьому винагорода може сплачуватися як виконавцю і виробнику фонограми, так і тільки одному з них. У разі виплати винагороди обом сторонам, умови її розподілу визначаються угодою між сторонами, а у разі відсутності такої угоди – національним законодавством (стаття 12). Проте будь-яка держава-сторона Римської Конвенції може заявити, що вона:

- взагалі не буде застосовувати положення статті 12;

- не буде застосовувати положення цієї статті щодо певних видів використання;

- не буде застосовувати положення статті 12 щодо фонограм, виробник яких не є громадянином іншої держави-сторони Римської Конвенції;

- обмежить охорону, яка надається відповідно до цієї статті відносно фонограм, виробник яких є громадянином іншої держави-сторони Римської Конвенції, в такому обсязі і на таких умовах, якими ця держава обмежує охорону, яка надається нею щодо фонограм, запис яких здійснений вперше громадянином держави, яка робить про це відповідну заяву; проте той факт, що держава-сторона Римської Конвенції, громадянином якої є виробник фонограм, не надає охорон тій же особі або особам, що й держава, яка робить заяву, не розглядається як фактор, що впливає на рівень охорони (стаття 16).

Держава, що бажає скористатися цими застереженнями, може у будь-який час надіслати повідомлення про це Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Римська Конвенція також встановлює правила щодо дотримання формальностей, встановлених національним законодавством держави-сторони Конвенції як умови для надання охорони прав виробника фонограм. Відповідно до статті 11 Римської Конвенції такі формальності вважаються виконаними, якщо всі наявні в продажу примірники опублікованої фонограми або їхні упаковки мають напис, що складається із знака (P) (Р в колі) із зазначенням року першої публікації, розташованого таким чином, щоб чітко показати, що фонограма охороняється. Якщо на примірниках або їхній упаковці не згадується виробник фонограми або власник ліцензії, виданої їх виробником (шляхом відповідного позначення), то надпис повинен також включати прізвище власника прав виробника фонограми.

Для цілей практичного застосування положень цієї Конвенції слід зазначити, що її положення не застосовуються до фонограм, перший запис яких був здійснений до набуття нею чинності. Строк же охорони складає двадцять років, починаючі з кінця року, коли був здійснений запис фонограм.

20 вересня 2001 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про приєднання України до Міжнародної Конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення” [⁶³]. Відповідно до статті 25 Конвенції, вона набуває чинності відносно кожної держави через три місяця після дати здачі нею на зберігання акта про ратифікацію, прийняття або приєднання. Для України Конвенція набрала чинності 12 червня 2002 року.

Слід зазначити, що сьогодні Римська Конвенція, що колись стала фундаментом для започаткування правової охорони суміжних прав, вже не відповідає у деяких моментах вимогам сучасності, зокрема, що стосується розвитку цифрових технологій та мережі Інтернет. Прогалини у правовому регулюванні, що виникають у зв'язку з цим процесом, заповнюються шляхом прийняття нових міжнародних угод.

На відміну від Римської Конвенції, Женевська Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 року (The Convention for the Protection of Producers of Phonograms Against Unauthorized Duplication of Their Phonograms) встановлює лише один критерій охорони – критерій громадянства. Проте вона розширює межі охорони. Якщо відповідно до Римської Конвенції виробники фонограм користуються лише правом дозволяти або забороняти пряме або опосередковане відтворення своїх фонограм, то Женевська Конвенція забезпечує охорону прав виробників фонограм як від виробництва копій фонограм без згоди виробника, так і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадані виробництво або ввіз здійснюється з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки. Проте Женевська Конвенція не містить вимог стосовно винагороди за вторинне використання фонограми.

Конвенція допускає приєднання до неї із застереженнями стосовно критерію громадянства відповідно до статті 7(4), яка наголошує, що кожна країна-сторона Конвенції, національне законодавство якої на 29 жовтня 1971 року надає виробникам фонограм охорону їхніх інтересів тільки на основі місця першого запису, може заявити, що вона буде застосовувати цей критерій замість критерію громадянства виробника.

15 червня 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про приєднання України до Женевської Конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення” [⁶⁴]. Женевська Конвенція – перша міжнародна угода у сфері суміжних прав, до якої приєдналася Україна. Слід зазначити, що у 1999 році Україна приєдналась до Конвенції із застереженням стосовно критерію громадянства відповідно до статті 7(4). Це застереження було знято тільки у 2001 році з прийняттям Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права”, п. 10 Розділу VІ “Прикінцеві положення” якого передбачав доповнити абзац другий Закону України “Про приєднання України до Женевської Конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення” реченням наступного змісту: “З метою виконання вимог зазначеної Конвенції поширити, на взаємній основі, національний режим захисту суміжних прав, передбачений Законом України “Про авторське право і суміжні права”, на виробників фонограм з країн – учасниць Конвенції та їхні фонограми, якщо строк охорони цих фонограм не закінчився в країні походження.

Наступним важливим міжнародним актом, спрямованим на охорону прав виробників фонограм є Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання та фонограми 1996 року (WIPO Performances and Phonograms Treaty), прийнятий Дипломатичною конференцією ВОІВ 20 грудня 1996 року.

У статті 1 Договору про виконання та фонограми зазначається, що ніщо у ньому не применшує існуючі зобов’язання, які сторони мають відносно одна однієї відповідно до Міжнародної Конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (Римської Конвенції), а також охорона, що надається відповідно до цього Договору, не впливає на охорону авторського права на літературні та художні твори.

Договір про виконання та фонограми містить вже більш широке визначення фонограми та виробника фонограми. Так, відповідно до нього фонограма – це запис звуків виконання або інших звуків, або відображень звуків, крім звуків у формі запису, що включений до кінематографічного або іншого аудіовізуального твору, а виробник фонограми – фізична чи юридична особа, що бере на себе ініціативу і несе відповідальність за перший запис звуків виконання, або інших звуків, або відображень звуків.

Саме введення нового поняття “відображення звуків” свідчить про врахування його авторами вимог сучасних технологій. Договір не розкриває цього поняття, але аналіз робочих документів Дипломатичної конференції 1996 року призводе до висновку, що під “відображеннями звуків” слід розуміти звуки, що створюються за допомогою синтезаторів, комп'ютерів та інших сучасних технічних приладів.

На особливу увагу заслуговують також статті 18 “Зобов’язання відносно технічних заходів”, що покладає на сторони Договору обов’язок передбачити відповідну правову охорону та ефективні засоби правового захисту від обходу існуючих технічних засобів, що використовуються виконавцями або виробниками фонограм у зв'язку зі здійсненням ними своїх прав та 19 “Зобов’язання відносно інформації про управління правами”.

20 вересня 2001 року Верховною Радою України був проголосований та прийнятий проект Закону України “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми”, а 29 листопада 2001 року було передано на збереження ВОІВ ратифікаційні грамоти про приєднання України до Договору ВОІВ про авторське право (1996 р.) та Договору ВОІВ про виконання та фонограми (1996 р.). Відповідно до статті 29 Договору ВОІВ про виконання і фонограми, цей договір набуває чинності через три місяці після подання Генеральному директору ВОІВ на збереження 30 державами документів про ратифікацію або приєднання. 21 лютого 2002 року Гондурас став 30-ю країною, що приєдналась до Договору ВОІВ про виконання і фонограми, і Договір набув чинності 20 травня 2002 року.

Прагнення України до членства в СОТ потребує приведення національного законодавства у відповідність до положень Угоди про торгові аспекти прав інтелектуальної власності (Угоди ТРІПС) (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights).

Угоду ТРІПС було прийнято 15 квітня 1994 року в Марракеші в рамках Уругвайського Раунду. Прийняття цієї Угоди обумовлено, перш за все, тим значним місцем, що займає інтелектуальна власність у світовій економіці. Так за даними експертів, інтелектуальна власність складає приблизно 1% всього світового товарообігу, а збитки тільки компаній Сполучених Штатів Америки, пов'язані із недостатнім рівнем захисту інтелектуальної власності, на початок Уругвайського Раунду складали біля 50 мільярдів доларів [⁶⁵]. Основною метою прийняття Угоди ТРІПС є подолання перепон для розвитку міжнародної торгівлі та надання ефективної та адекватної охорони праву інтелектуальної власності [⁶⁶;153], встановлення відповідних гарантій для правовласників в умовах глобального ринку. Практично Угода ТРІПС є узагальнюючим документом з економічних питань інтелектуальної власності, стосується майнових прав, встановлює мінімальні стандарти щодо захисту прав інтелектуальної власності, процедури та методики їх застосування. Саме наявність в Угоді ТРІПС положень щодо санкцій за порушення сторонами своїх зобов’язань стосовно дотримання міжнародних договорів з питань інтелектуальної власності та встановлення порядку розв’язання спорів є принциповою відмінною рисою Угоди ТРІПС від угод ВОІВ, які “не передбачають дієвого контролю за дотриманням положень міжнародного права та механізму вирішення спорів” [⁶⁷;699]. Країни-члени можуть, але не зобов’язані, надавати більш широку охорону, ніж передбачено Угодою. Основним принципом Угоди ТРІПС є надання країнами-членами громадянам інших країн-членів режиму, що передбачений Угодою. Угода ТРІПС також встановлює принцип національного режиму, відповідно до якого кожна країна-член надає громадянам інших країн-членів режим не менш сприятливий, ніж вона надає своїм власним громадянам, а також принцип режиму найбільшого сприяння, відповідно до якого будь-які вигоди, пільги, привілей або імунітети, що надаються країною-членом громадянам будь-якої іншої країни, відразу та беззастережно розповсюджуються на громадян всіх інших країн-членів. Існує специфіка застосування принципу національного режиму в залежності від виду прав, що охороняються. Так, якщо стосовно авторського права цей принцип застосовується до всіх прав, що встановлені Бернською Конвенцією, то стосовно виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення - тільки стосовно прав, передбачених Угодою ТРІПС.

Мінімальні стандарти охорони викладені у частині ІІ Угоди. Так, за виробниками фонограм закріплюється право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане відтворення своїх фонограм. Виробникам фонограм також надається виключне право комерційного прокату.

Частина ІІІ Угоди ТРІПС містить перелік норм для забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, а слід, і прав виробників фонограм: цивільно-правові та адміністративні процедури та засоби судового захисту; тимчасові, прикордонні та кримінально-правові заходи. До основних вимог із забезпечення захисту прав інтелектуальної власності належать законодавче забезпечення на національному рівні захисту прав, який передбачений Угодою ТРІПС, здійснення ефективних заходів проти будь-якого акту порушення прав інтелектуальної власності, включаючи термінові заходи з припинення правопорушень, а також засоби судового захисту.

До процедур, що забезпечують захист прав інтелектуальної власності, висуваються вимоги щодо рівності та справедливості, простоти у застосуванні, розумної вартості.

Враховуючи міцні економічні зв’язки та подібні економічні умови, що існують у країнах колишнього СРСР в рамках СНД було підписано низку угод, спрямованих на посилення захисту авторського права та суміжних прав, а також посилення боротьби з правопорушеннями у цієї сфері, а саме:

Угода про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності [⁶⁸];

Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав, підписана в м. Москві 24 вересня 1993 року [⁶⁹].

Крім того, Україна є стороною низки двосторонніх угод у сфері інтелектуальної власності, зокрема авторського права і суміжних прав. Не встановлюючи нових правових норм, ці угоди сприяють активізації міждержавного співробітництва та розвитку рівноправних міждержавних торгово-економічних відносин у зазначеній сфері.

Так 6 травня 1992 року у Вашингтоні було підписано Угоду про торговельні відносини між Україною і Сполученими Штатами Америки [⁷⁰], спрямовану на прискорення розвитку і розширення комерційних зв’язків між українськими і американськими громадянами і компаніями. Стаття VIII зазначеної Угоди “Охорона інтелектуальної власності” містить перелік взаємних зобов'язань як у сфері промислової власності, так і авторського права і суміжних прав. Зокрема, відповідно до пункту (с), “Сторони мають надати охорону звукозаписам, вперше зробленим їхніми відповідними громадянами або вперше виготовленими на їхній території. Така охорона має включати, серед мінімуму прав, гарантованих виробникам цих творів, право відтворення і право публічного розповсюдження та імпорту і, незалежно від прав власника конкретного примірника звукозапису в цьому примірнику, виробник цього звукового запису продовжуватиме користуватися виключним правом комерційного прокату і правом позичати цей примірник. Сторони погодились, що відразу після введення обома Сторонами охорони звукових записів, виконаних на їхніх відповідних територіях, вони вживуть заходів, які за національним законодавством необхідні для поширення такої охорони на звукові записи, виконані та території іншої Сторони”. Реалізацією зазначених положень Угоди з боку України став прийнятий 23 грудня 1993 року Закон України “Про авторське право і суміжні права”.

Крім того, підписано двосторонні угоди:

- про співробітництво у сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки (підписана у м. Пекіні 18 листопада 2002 року) [⁷¹];

- між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Узбекистан про співробітництво в сфері охорони прав інтелектуальної власності;

- між Кабінетом Міністрів України та Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво у сфері охорони авторського права і суміжних прав (підписана у м. Києві 14 лютого 2002 року) [⁷²];

- між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Болгарія про співробітництво у сфері охорони авторського права і суміжних прав (підписана у м. Києві 30 січня 2003 року) [⁷³].

Особливою активністю характеризується сьогодні процес гармонізації законодавства країн-членів ЄС. Як відмічається в юридичній літературі, “відмінності між національними правовими нормами і, у першу чергу, сам принцип прив’язки найважливіших для економічного обігу прав до кордонів конкретної держави, з очевидністю, є проблемою для створення внутрішнього ринку в Європейському Союзі. ... подібна неврегульованість цілого масиву правовідносин на рівні ЄС являє очевидну небезпеку для досягнення найважливіших цілей, що стоять перед Співтовариством” [⁷⁴;700]. З іншого боку, питання гармонізації законодавства є не менш актуальними для країн, що не є членами ЄС саме тому, що відмінності у законодавчому регулюванні питань захисту інтелектуальної власності є перешкодою для розвитку торговельно-економічних відносин.

14 червня 1994 року було підписано, а 10 листопада 1994 року ратифіковано Верховною Радою України Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (УПС), яка набула чинності 1 березня 1998 року [⁷⁵]. Щодо захисту інтелектуальної власності, то Україна, відповідно до УПС, продовжує вдосконалювати захист прав на інтелектуальну власність для того, щоб до 1 березня 2003 року забезпечити рівень захисту, аналогічний до існуючого в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання цих прав, а також приєднатися до Бернської Конвенції про охорону прав літературних і художніх творів (Паризький акт, 1971 рік), Міжнародної Конвенції про охорону прав акторів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Рим, 1961 рік), а також деяких угод у сфері промислової власності. У статті 51 УПС зазначено, що важливою умовою для зміцнення економічних зв'язків між Україною та Співтовариством є зближення існуючого і майбутнього законодавства України з законодавством Співтовариства. УПС визначено галузі законодавства, у яких має існувати приблизна адекватність законів, зокрема, у сфері інтелектуальної власності.

Для досягнення цієї мети було розроблено цілу низку концептуальних та програмних документів. Так, 11 червня 1998 року було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу [⁷⁶], як організації “яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку”. Зазначається, що утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС потребують національні інтереси України. Стратегія інтеграції України до ЄС визначила основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року. У серпні 1999 року Кабінетом Міністрів України було схвалено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [⁷⁷]. Відповідно до Концепції адаптація є процесом зближення та поступового приведення законодавства України у відповідність із законодавством ЄС. Законодавство у сфері захисту інтелектуальної власності, поряд з законодавством про підприємницьку діяльність, захист конкуренції, банкрутство, митне регулювання, транспорт, зв'язок, стандарти і сертифікацію віднесено до приоритетних сфер, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв'язків України та держав-членів ЄС. Концепція визначила етапи, механізм, а також організаційне забезпечення процесу адаптації законодавства. Далі, 14 вересня 2000 року Указом Президента України було схвалено Програму інтеграції України до Європейського Союзу [⁷⁸]. Питання захисту інтелектуальної власності містяться у пункті 6.1.3. Розділу 2. “Демократія та верховенство права”.

До “внутрішньогалузевих” актів слід віднести Концепцію розвитку стосунків з Європейським Союзом у галузі авторського права і суміжних прав та Програму інтеграції України до Європейського Союзу у галузі авторського права і суміжних прав, затверджені відповідними наказами Державного агентства України з авторських і суміжних прав від 25 серпня 1998 року та від 26 січня 1999 року.

У частині приєднання до відповідних міжнародних угод (зокрема, Римської Конвенції, договорів ВОІВ “Про авторське право”, “Про виконання і фонограми” та ін.) зазначені програмні документи виконані. Проте залишається відкритим питання гармонізації національного законодавства до деяких норм директив ЄС.

Слід зазначити, що всі європейські країни мають власні закони про авторське право і ними вже досягнутий досить високий рівень гармонізації [⁷⁹;246].

Оскільки питання гармонізації законодавства України до законодавства ЄС є важливою та актуальною проблемою, перейдемо до розгляду уніфікаційних міжнародно-правових актів.

Як відмічається у літературі, “економічна інтеграція передбачає об’єднання національних ринків країн-учасниць з метою створення спільного ринку, який мав би всі ознаки внутрішнього ринку окремої країни. Важливим правовим інструментом забезпечення вільного пересування осіб, капіталів, товарів та послуг у межах інтеграційного об’єднання є гармонізація законодавства країн-членів. Вона є гарантом створення однакових правових засад для функціонування суб’єктів підприємницької діяльності на спільному ринку” [⁸⁰;3]. Таким чином право ЄС у сфері інтелектуальної власності характеризується спрямованістю, скоріше за все, на захист інвестицій, ніж безпосередньо на суб’єкта творчої діяльності [⁸¹;11].

У рамках цієї роботи для визначення процесу приведення законодавства України у відповідність до вимог ЄС використовується термін “гармонізація”. Проте слід звернути увагу на відсутність як у законодавстві, так і у теоретичних роботах з зазначеної тематики, єдиного терміну для визначення цього процесу. Одночасно використовуються такі терміни як “гармонізація”, “адаптація”, “апроксимація”, “зближення”, “наближення”. Найчастіше всі ці терміни використовуються як синоніми. Однак у працях деяких авторів робиться спроба розрізнити ці поняття. Так, наприклад, звертається увага на необхідність розрізняти терміни “наближення”, як процес досягнення певного рівня відповідності норм, та “гармонізація”, як процес досягнення ідентичності норм права шляхом прийняття регламентів та директив ЄС [⁸²;19]. Національне законодавство найчастіше використовує термін “адаптація”. Відповідно до Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах - членах ЄС та передбачає реформування правової системи України та поступове приведення її у відповідність із європейськими стандартами [⁸³]. Можливо погодитись, що така ситуація термінологічної невпорядкованості спричинена тим, що, “ні у міжнародно-правовій теорії, ні в сучасній правотворчій практиці до останнього часу не приділялося належної уваги теорії гармонізації законодавства, з’ясуванню базових понять та підходів, хоча прикладні аспекти гармонізації законодавства є одними з найбільш актуальних і широко досліджуваних у зарубіжній правовій теорії” [⁸⁴;88]. Навіть у самій УПС спостерігається термінологічна невпорядкованість. Так, у статті 51 використовуються терміни “зближення”, “приведення у відповідність”, “адекватність”.

В той же час всі ці терміни є суть одного процесу – гармонізації, який можна визначити як “узгодження національних норм таким чином, щоб в обох випадках вони створювали однакові правові умови для діяльності суб'єктів господарювання в межах спільного ринку” [⁸⁵;18].

В цілому гармонізаційні процеси у праві ЄС застережені у двох напрямках: врегулювання питань стосовно “нових” або “нетрадиційних” об’єктів інтелектуальної власності та нові способи використання об’єктів інтелектуальної власності. Така ситуація пояснюється “з одного боку, тим, що вказане явище само собою є вимогою сучасного стану розвитку науково-технічної революції та її досягнень, а з іншого – саме нові сфери правової охорони краще та легше “піддаються” єдинообразному правовому врегулюванню, оскільки не зачапають вже існуючих форм та методів, внутрішньодержавних традицій правового регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Іншими словами, нові об’єкти правової охорони в сфері творчості і нові форми їх використання “вільні” з точки зору погодження воль держав-учасників ЄС та виробітки єдиних підходів до визначення їх уніфікованого інтракоммунітарного правового статусу” [⁸⁶;12].

До уніфікаційних міжнародно-правових актів належать принципи, рекомендації, директиви, прийняти на рівні ООН, ВОІВ, ЮНЕСКО та ін. Наприклад, Принципи охорони інтересів авторів, виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення у зв’язку з кабельним розповсюдженням програм, схвалені ВОІВ, ЮНЕСКО і МОП 24 березня 1983 року, Директива 92/100 ЄЕС від 19 листопада 1992 року про права на оренду і прокат стосовно авторського права і суміжних прав, Директива 93/83 ЄЕС від 27 вересня 1993 року про координацію деяких норм авторського права і суміжних прав при застосуванні їх до супутникового мовлення і кабельної ретрансляції, Директива 93/98 ЄЕС від 29 жовтня 1993 року стосовно уніфікації строку охорони авторського права і деяких суміжних прав. Основною метою цих актів також є забезпечення більш ефективної її охороні на міжнародному рівні.

Особлива роль у забезпеченні процесу гармонізації національних законодавств у сфері авторського права і суміжних прав належить директивам ЄС. Директиву можна визначити як акт, адресований певній державі, що є обов'язковим для виконання цією державою з досягненням певного результату, при вільному виборі засобів його досягнення [⁸⁷;287].

На сьогоднішній день у сфері авторського права і суміжних прав ЄС було прийнято наступні директиви :

Директива 89/552 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 3 жовтня 1989 року, спрямована на координацію деяких адміністративних, нормативних і законодавчих положень держав-членів, що відносяться до телемовної діяльності (“Телебачення без кордонів”);

Директива 91/250 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 14 травня 1991 року про правову охорону комп'ютерних програм;

Директива 92/100 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 19 листопада 1992 року стосовно прокату, позичення і деяких положень авторського права і суміжних прав у сфері інтелектуальної власності;

Директива 93/83 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 27 вересня 1993 року про координацію деяких положень авторського права і суміжних прав, застосовних до радіомовлення через супутники і до ретрансляції по кабелю (“Ефірне мовлення через супутник і кабельна ретрансляція”);

Директива 93/98 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 29 жовтня 1993 року про уніфікацію строку дії охорони авторського права і деяких суміжних прав (“Строк дії”);

Директива 96/9 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 11 березня 1996 року про правову охорону баз даних.

З огляду на забезпечення належного захисту прав виробників фонограм серед директив Європейського Союзу на особливу увагу заслуговує Директива 92/100 ЄЕС Ради Європейського Співтовариства від 19 листопада 1992 року стосовно прав прокату, позичання і деяких положень авторського права і суміжних прав у сфері інтелектуальної власності¹ [⁸⁸]. Підставою для прийняття Директиви 92/100 стали відмінності законодавчих положень національних законодавств держав-членів у сфері прокату і позичення творів, що охороняються авторським правом і об'єктів, що охороняються суміжними правами. Було визначено, що такі відмінності створюють перешкоди для взаємних обмінів, викликають перекоси в конкуренції, завдають шкоди нормальній роботі спільного ринку. Крім того наголошується на високому ступіні загрози піратства у зазначеній сфері, необхідності враховувати такі нові економічні реалії, як нові форми експлуатації, необхідності гарантувати одержання авторами та артистами-виконавцями відповідного доходу для забезпечення безперервності художньої і творчої діяльності, а виробниками фонограм і фільмів – амортизації капіталовкладень. Одним з завдань Директиви 92/100 є також надання чіткого визначення понять прокату і надання в позичення.

Відповідно до Директиви 92/100 прокат об'єктів – це надання їх в розпорядження для використання на певний обмежений строк з метою економічного або комерційного ефекту, прямого або опосередкованого. Під позичанням об'єктів розуміється їх надання в розпорядження для використання на обмежений або необмежений час з метою економічного або комерційного ефекту, прямого або опосередкованого, коли це здійснюється установами, доступними невизначеному колу осіб.

Відповідно до статті 2 Директиви 92/100 виключне право дозволяти або забороняти прокат або позичення належить:

- автору стосовно оригіналу і примірників його твору;

- артисту-виконавцю або виконавцю стосовно запису їх виконання;

- продюсеру фонограм стосовно його фонограм;

- продюсеру першого запису стосовно оригіналу і копій його фільму.

Зазначене право може бути передано іншій особі за договірною ліцензією.

Україна є повноправним членом Ради Європи з 9 листопада 1995 року. Тому, при здійсненні розвитку та реформування національного законодавства, зокрема – у сфері авторського права і суміжних прав, слід звернути увагу на наступні документи:

Рекомендація № R (88)2 Ради Європи про засоби боротьби з піратством у сфері авторського права і суміжних прав;

Рекомендація № R (95)1 Ради Європи про засоби боротьби проти звукового і аудіовізуального піратства;

Пропозиція Рекомендації Ради Європи про засоби захисту авторського права і суміжних прав та боротьбу з піратством, особливо в цифровому середовищі;

Керівництво з боротьби проти звукового і аудіовізуального піратства.

Звісно, рекомендації не мають обов’язкового характеру. Проте вони мають велике значення для визначення напрямів подальшого удосконалення законодавства. Слід також відмітити “комплексний характер” цих актів. Питання боротьби з піратством у сфері авторського права і суміжних прав розглядається в них з різних позицій:

- забезпечення визнання прав та захисту майнових прав від піратства;

- засобів захисту прав та санкцій;

- співпраці між Державами-членами;

- ратифікації відповідних міжнародних угод;

- використання технічних засобів і управління правами;

- співпраці між правоохоронними органами, громадськими організаціями і правовласниками тощо.

Аналіз сучасної юридичної літератури показав, що питання відповідності українського законодавства у сфері авторського права і (або) суміжних прав є маловивченим. Проте воно є актуальним та своєчасним з огляду на європейську орієнтацію України і заслуговує на окреме дослідження.