План лекції:

1. Філософська думка України X-XVIII ст.

2. “Філософія серця"”, самопізнання, вчення про три світи у Григорія Сковороди.

3. Філософія Києво-Могилянської доби.

4. Українська філософська традиція екзистенціалізму.

Семінар: Українська філософія:

1. Філософія доби Київської Русі.

2. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України ( XVI – XVII ст.)

3. Григорій Сковорода – засновник української класичної філософії.

4. «Філософія серця» Памфіла Юркевича.

Мета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на філософську думку українського та інших народів. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г.Сковороди. Проаналізувати погляди М.Костомарова, Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. М.Драгоманова, Д.Чижевського та розвиток філософії в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства.

Основні поняття: кордоцентризм, концепція “трьох світів», сродна праця, всеєдність, Софія.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше запитання зазначимо, що, філософія цієї доби багато в чому була спадкоємницею дохристиянського мислення, світосприймання. З іншого боку, вона якісно відрізнялася від до­християнського новим світоглядом. Основними філософсько-світоглядними проблемами у давній культурі слов'ян, як свідчать джерела, були такі: проблеми буття; уявлення про Всесвіт; проблеми життя і смерті; розуміння добра і зла; проблеми людської історії і т. ін.

Кінець X — початок XIII століття характеризується поширенням й утвердженням християнської ідеології в Київській Русі. Християнська ідеологія ронила визначальний вплив на розвиток філософської думки.

На противагу язичницькому, християнське світосприйняття помістило Бога за межі природи, поставивши в Центр Всесвіту людину, а Бог через природі впливав на людину, передавав їй заповіді поведінки. У новому світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне, і саме духовному віддається першість — усе творить і всім править дух. З духом і матерією пов'язується боротьба двох протилежних начал — Бога і диявола, душі та плоті, добра і зла, Людині у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір цих протилежних сил.

Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, у яких виразно поставали важливі світоглядні проблеми, глибокі філософські ідеї. Про рівень філософії Київської Русі можна судити а творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточник та ін.

2. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України ( XVI – XVII ст.)

Ідеї гуманізму були пов'язані з активізацією верхніх прошарків ранньобуржуазного суспільства як звернення до людяності, створення умов, гідних життя людини. Маючи конкретні історичні та соціальні виміри, гуманізм за умов епохи Відродження проявляється у витворенні високих зразків художньої та культурної творчості, спрямованої на реальну земну людину, перебудова суспільства через розвиток світової освіти, науки, культури, де все людські має бути підпорядковане людському розуму, а сенс життя — служіння людям, батьківщині.

На відміну від гуманізму, носіями реформації виступали міські середні ті нижчі прошарки, які були прив'язані до релігійних уявлень внаслідок умов] свого існування, і вимагали зміни церкви, її вчення, обмеження монопольно­го становища католицької церкви в усіх сферах життя тодішнього європейсь­кого суспільства, що дійсно було боротьбою європейського міщанства «проти феодалізму». При всіх своїх відмінностях гуманізм і реформація становили цілісний антифеодальний процес, що мав загальноєвропейські виміри, знайшовши свій відбиток і в Україні, яка на той час була вписана до європейського соціально-економічного та культурного простору.

До найбільш видатних представників належать: Павло Русин, Станіслав Оріховський – Роксолан, Юрій Немирич, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарій Копистенський та ін.

Визначними представниками гуманізму і реформації ( друга половина XVII – поч.XVIII ст.) були Петро Могила, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Теофан Прокопович.

Провідні ідеї:

• немає на землі нічого великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму (Й. Кононович-Горбацький);

• пізнання речей відбувається через пізнання причин (І. Гізель), матерія є причиною форми, залежить від неї лише апостеріорно (C. Яворський);

♦ людина — творець власної долі та щастя, владика волі, вчинків, головним критерієм яких є совість;

♦ природне право — вище від закону Божого (І. Гізель);

• матерія має не лише потенціальне буття, але й актуальне; матерія активна, існує об'єктивно у просторі, русі та часі (T. Прокопович).

3. Григорій Сковорода – засновник української класичної філософії.

Про українського філософа Г. Сковороду написано багато творів, у яких висловлені часто суперечливі думки про його творчість. Одні називають його містиком, інші моністом або дуалістом, народним філософом або «українським Сократом».

Кращими творами про життя і творчість Г. Сковороди є праці Д. Багалія, Д. Чижевського, В. Ерна. Як справедливо зазначає Д. Чижевський, зрозуміти Г. Сковороду можна вивчаючи «глибину його власного духа».

1. Як діалектик, Г.Сковорода розглядає існування речей, явищ у їх суперечливому розвитку. «В цьому цілому світі я бачу два світи, що один світ утворюють: світ видимий та невидимий, живий та мертвий, цілий та розпадливий. Цей є риза, а той тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостас, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі є вічністю у тлінні, життя у смерті, пробудження у світі, світло у тьмі, у брехні правда, в печалі радість, у відчаї надія».

Мислення Г. Сковороди антитетичне, діалектичне, його думки просякнуті переконанням про протиріччя світу та буття.

2. Рух урівноважує протилежності. Згідно з думкою Г. Сковороди, діалектич­ний рух — це рух, який повертається до свого початку. Рух з'єднує протилежні сторони предметів, явищ. Коловий рух він робить принципом буття світу. Рух між протилежностями — це боротьба «світла» й «тьми», «добра» та «зла». Не ли­ше весь світ як ціле стоїть для Сковороди під знаком цієї боротьби, але й буття кожного індивіда, кожного об'єкту. Цей загальний закон буття філософ вислов­лює з допомогою символів, порівнянь, образів (коло, сім'я, зерно, змія та ін.).

3.Вчення про матерію. Г. Сковорода визначає матерію й весь матеріальний світ суто негативно. Матерія — «бруд», «ніщо», «пустота», «видимість», «мертва тінь» і т. ін.

4.«Дві натури — матерія і Бог (матерія і форма) утворюють три світи». Мислитель поділяв усю дійсність на три гармонійно взаємопов'язані світи: макрокосм; мікрокосм; символічний світ (Біблія).

Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип «пізнай себе» є провідним у філософських творах Ско­вороди. Самопізнання (богопізнання) — ключ до розкриття всіх таємниць світу і самої людини. У цьому основна риса його філософії — антропологізм.

5. Ідея триступеневості самопізнання:

Перший ступінь — це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості.

Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти.

Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за об­разом і подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, то­му, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Морально-етична або практична філософія Г.Сковороди грунтується на таки провідних ідеях:

1. Основне етичне завдання людини — досягти стану рівності з Богом. Це означає, що людина стає людиною тоді, коли вона звільнилася від cyто зовнішніх характеристик і набула внутрішньої духовності. Фактично — ці обожнення людини, уподобання її Богові, де воля Бога стає єдиним! керівництвом. Піднестися до Бога людина здатна лише на засадах самопізнання.

2. Спокій, мир, рівновага людини. Корінь щастя людини не в палацах, грунтах, грошах, а у спокої серця.

3. Уникати принад світу, задовольнятися малим, досягнути внутрішньої сво­боди. Внутрішня свобода — це цвіт людського життя. Сковорода сам не дав себе спіймати світові, принаймні він склав для свого надгробку відповідний Ийпис: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Основні заповіді Сковороди: «само зменшення», «очищення», «спустошення» та й «убивання» себе самого або своїх пристрастей є традиційним добром християнської етики.

4. Ідея «нерівної рівності». Природні здібності дає кожному з нас Бог: царст­во Боже є в нас, до цього внутрішнього голосу і треба прислухатися, коли обирають собі працю, та не братися за те, до чого нездатний. Г. Сковорода наголошував: кожен має зробити вибір «спорідненої праці».

4.«Філософія Серця» Памфіла Юркевича.

Провідні ідеї:

1. Дух є абсолютною основою будь-якої діяльності.

2. Основою пізнання є ідея як ідеальна субстанція. Істинна сутність предме­та пізнається не в погляді на предмет, а в ідеї предмета, а звідси витікає, що і сама вона ідеальна.

Пізнання через уявлення — це нижча і найменш досконала форма, пов'яза­на з чуттєвим спогляданням.

Пізнання через поняття— це більш високий рівень пізнавальної діяльності, але й на ньому не досягається певної відповідності між мисленням і буття.

Пізнання через ідею. На цій стадії за допомогою розуму синтезуються результати розсудкового пізнання в один цілісний світогляд, що доповнює одержані знання, і вірою у вищий світ — вірою у Бога, у безсмертя душі та и призначення людини.

3. В основу етичного вчення покладається концепція «філософії серця». На думки П.Юркевича, центром будь-якого життя є серце. Воно постає глибинною основою людської правди і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум — лише вершина, а не корінь духовного життя людини.

4. Вчення про людину. Питання ідеального, свідомо­го — це питання, передусім, філософії, яку вчений розглядав як систему цілісного знання, світосприйняття.

Для людини визначальним є внутрішній досвід серця і душі (до зовнішнього світу може бути застосований зовнішній досвід — чуття і мислення). Звідси:

♦ краса (гармонія) зовнішнього світу з'являється лише в точках, де до світу «торкається» дух. Отже, краса має внутрішньолюдське, а не зовнішньо-природне походження;

♦ людина є носієм духу особистості (а не спільноти). Завдяки цьому вона «богоподібна», здатна до моральних дій і відповідальна за моральні дії;

♦ людині притаманна самосвідомість, яка виявляється у двох формах: критичне ставлення духа до власного чуттєвого «Я»; знання духом власного «Я» як основи духовних явищ.