Питання для самостійної роботи:

1. Хто був засновником давньогрецької філософії? Що Ви знаєте про цю людину?

2. Що вважали першоосновою світу натурфілософи?

3. Поясніть тезу Парменіда про єдність буття і мислення.

4. Які властивості має буття і небуття згідно з Парменідом?

5. Хто такі софісти? Назвіть античних софістів.

6. У чому Сократ намагається знайти нові підстави для мислення і моралі?

7. У чому полягає духовне народження за Сократом?

8. Які шляхи пізнання істини згідно з Платоном?

9. Чим є ідеї стосовно речей?

10. Які доброчестності Платон вважав головними і чому?

11. Хто повинен правити державою згідно з Платоном і чому?

12. Що таке "сутність" і "форма" згідно з Аристотелем?

13. Що таке рушійна і цільова причини згідно з Аристотелем?

14. Яка основна ідея етики стоїків?

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Готуючи відповідь на перше запитання необхідно розповісти про засновника філософської школи в Мілеті Фалеса (між 624 – 546рр. до н.е.), який стверджував, що єдиною першопричиною і осново речей є Вода.

Поміж двома головними різновидами (Матерія – ідея) він обирає матерію – воду, трактуючи її зовсім не як відому всім речовину. Вода – основа буття: зерна всього сущого мають вологу природу. Висихання означає смерть. Фалесівська «гідор» - скоріше мета – фізична, замежована сутність, що тече у руслі річки Стікс, водами якої клялись боги. Ця вода породжує все і все приймає, подібно до давньокитайського Дао.

Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії.

2. Натурфілософія (від лат. nature – природа) – це сукупність філософських спроб тлумачити і пояснювати природу з метою об’єднання нашого загального знання про неї, вияснення важливих природничо-наукових понять (субстанція, матерія, сила, розвиток, закон природи).

Перші філософські теорії зумовлені думкою, що у всього сущого є одне спільне первоначало (архé), яке як єдина першоматерія лежить в основі багатоманіття речей і як першопричина зумовлює досвідно - пізнавальні процеси.

Емпедокл ( бл. 492 – 432рр. до н.е.) вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.

3 – 4. Власні філософські погляди Парменід (бл. 540 – 470) виклав у роботі «Про природу». Він позначає основу сущого буттям. Буття – те, що дає існування. Буття – всеосяжне, як Бог Ксенофана. Воно – єдине. Небуття немає, тому буття неподільне і нерухоме. До того ж воно збігається з мисленням «мислити і бути – одне й те саме». Буття є те, що не породжене і не знищуване. Є вічним теперішнім без початку і без кінця. Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.

5. Софісти (від грец. Софістес – мудреці, носії мудрості) були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики. Вони почали за плату готувати молодих політиків до практичної діяльності, навчити їх логіці, риториці, політиці, етиці, праву. Вони тренували вміння учнів аргументувати «за» і «проти» якогось твердження. Метою таких учінь був виграш сумерки або судового процесу, а не пошуки істинної, правильної чи справедливої відповіді. Ось чому софісти найчастіше вчили вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, ніж мистецтв раціональної аргументації. Вони перетворилися у витончених гравців, за що їх справедливо критикували. Найбільш відомими софістами, з якими полемізували Сократ, Платон і Аристотель, були Горгій (бл. 483 – 374рр. до н. е.), Продік, Гіппій та Антисфен. Можете зупинитися на деяких їх думках.

6 – 7. Сократ намагається знайти нові підстави для мислення і моралі в пошуку дійсної істини і визначає шлях до неї у раціоналістичній логіці. Гносеологічні питання отримують суто практичне значення як для цілеспрямованої зміни на підставі усвідомлення ідеї Блага суспільства, так і для свідомого виховання людини. Але «любомудріє» - не є виключно діяльність розуму. Сократ розцінює останню як обов’язково моральнісну діяльність, якщо «знання» саме по собі є «добро», обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед.

8. У своєму викладі двох світів Платон виходить з того, що світ незмінних ідей вищий за мінливий світ. Перший світ є істинно існуючим, що вже олеати приписували буттю.

Світ речей підпорядкований світу ідей – як з етичної, так і з онтологічної точок зору: він має своє буття лише за причетністю чи наслідуванням світу ідей, наділеного власним буттям. На це (поряд із теоретико – пізнавальними та методичними компонентами) вказує символ лінії в діалозі «Держава». За ним світ можна поділити на дві сфери, кожна з яких ще ділиться надвоє.

Світ видимого:

• те, що сприймається опосередковано (наприклад, тіні й відображення);

• те, що сприймається безпосередньо (наприклад, предмети й живі істоти).

Світ доступного лише для духу:

• сфера науки, наприклад, математика, яка підносить свій наочний матеріал (скажімо, геометричні фігури) до духовних пізнань як загального принципу;

• царство ідей, доступне чистому розуму без посередництва будь-якої наочності.

9. Зміст платонівського вчення про ідеї – передбачуване царство нематеріальних, вічних і незмінних сутностей, ідей (гр. éйдос, ідéа). Ідеї у розумінні Платона – це праобрази реальності, за якими сформовано предмети видимого світу.

Ці ідеї існують об’єктивно, тобто незалежно від нашого пізнання і мислення. Отже, вони виникають не з актів нашої свідомості, а пізнаються з її допомогою. Тому позицію Платона можна визначити як об’єктивний ідеалізм. Наприклад, з того, що ми незважаючи на різний зовнішній вигляд мухи, риби і коня, визнаємо ці окремі істоти тваринами, можна зробити висновок, що існує загальний праобраз «тварина», спільний для всіх звірів, який визначає їхню сутнісну форму. Так, є ідея тварини, завдяки якій найрізноманітніші організми є тваринами.

10 – 11. За вченням Платона загальною для всіх груп доброчесністю є справедливість – не що інше, як гармонія, яка суміщає і співрозмірює.

Ідеал героїзму означає цілковиту підпорядкованість індивіда спільноті. Проблематика розглядається в діалозі «Держава». Держава буде справедливою і гармонійною, якщо будуватиметься відповідно до впорядкованої структури людської душі. В ній мають мирно співпрацювати три соціальні групи: правителі, у яких переважає розумна частина душі, воїни, в душах яких домінує воля і відданість обов’язку, землероби, ремісники та купці з домінантною чуттєвістю і сріблолюбством. А для кожної з трьох частин душі Платон визначає певну чесноту.

Завдання розумної частини людської душі – стати мудрою: її чеснота – мудрість; завдання мужності – рішуче слухатися розуму; її чеснота – відвага; жага також мусить підкорятися розпорядженням розуму; її чеснота – стриманість. Над цими трьома чеснотами, що припадають відповідно на одну з інстанцій душі, Платон ставить четверту, вищу, чесноту справедливості. Вона панує над душею, тоді як інші частини душі належним чином виконують свої завдання. Саме в цій чесноті проявляється схильність греків вважати чеснотами поміркованість і гармонію. Ці чотири чесноти (мудрість, відвага, стриманість справедливість) до сьогодні називають кардинальними чеснотами.

12. Для Аристотеля сутність (гр. усія) може полягати тільки в них самих. І хоча, на його думку, роди також є сутностями, та лише у вторинному розумінні.

Замість цього Аристотель проголошує інший дуалізм: матерії і форми. У предметах вони трапляються лише разом чисту матерію знайти так само неможливо, як і чисту форму. За Аристотелем, форма є активним фактором, дякуючи якій річ стає дійсною і метою процесу становлення.