Семінар: Сучасна західноєвропейська філософія:

1. Загальна характеристика етапів становлення сучасної некласичної філософії XIX-XXI ст.

2. Некласична філософія XIX ст.: протистояння ірраціоналізму та сцієнтизму.

3. Науково-натуралістична філософія XX ст.: неопозитивізм, лінгвістична філософія, постпозитивізм, радикальна гносеологія та неокантіанство.

4. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст..: феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтикачасна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії. с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських .

5. Філософія доби постмодерну:

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

1. Відповідаючи на перше запитання студент повинен знати різницю між класичною та некласичною філософією, а також між модерною та постмодерною філософією. Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIX ст. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну поч. – сер. XX ст. Третій – становлення постнекласичної філософії доби постмодерну кін. XX – поч. XXI ст. Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляють ся шукати абсолютні принципи. Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини минулого століття. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, інтеграція до загальної вищої освіти, публічність, посилення некласичних рис, відкритість та різноманітність напрямів, спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах, відмова від пошуку абсолютів, центральною залишається проблема людини. Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повертали до дологосного стану свідомості.

2. Філософський ірраціоналізм XIX ст. розвивали представники філософії життя (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) та С. К’єркегор. Шопенгауер першим виступив проти гегелівського раціоналізму. Він вчив, що світ нерозривний з нашою уявою і підкорений пануванню нерозумної світової Волі. К’єркегор підкреслює неповторність окремої людини, яку неможливо дослідити засобами науки. Людина може осягнути себе лише у внутрішньому переживанні. Становлення людини проходить три стадії: естетичну, етичну та релігійну. Для Ніцше єдиною реальністю є життя, тому він підтримує все, що його зміцнює (мужність, сила) і критикує все, що його послаблює (мораль, релігія, Бог). Розробкою наукової філософії, що відстоювала сцієнтистський світогляд займалися позитивізм, марксизм, неокантіанство та прагматизм. Для позитивізму справжнє знання має бути позитивним – реальним, корисним, достовірним, точним та конструктивним. Таке знання формувалося на трьох стадіях: релігійній, метафізичній та науковій. Іншим варіантом наукової філософії був марксизм, який світ, історію та духовні процеси розглядав як результат еволюції матерії. Маркс розробив матеріалістичне розуміння історії, вчення про капітал, додану вартість, класову боротьбу та диктатуру пролетаріату. Прагматизм вважає критерієм знання та істини практичний досвід та користь. Філософія прагматизму – це філософія діяльності та успіху.

3. Некласична сцієнтистська філософія створювала нову парадигму неметафізичної науки. Це завдання виконували логічний позитивізм, аналітична філософія, постпозитивізм, неокантіанство марбурзької школи, радикальна епістемологія. Неопозитивізм встановлює позитивне знання за допомогою процедур верифікації, фальсифікації, конвенціональності.&&&& Він розробив математичну логіку та вдосконалив мову науки. Завдяки неопозитивізму сучасна філософія розглядає науку як сукупність інтелектуальних засобів покликаних оптимізувати взаємини з дійсністю, а не дати її істину картину. З’ясувалося, що неможливо досягнути мети неопозитивізму – дійти повної відповідності між наукою та фактами, адже наука включає у свій зміст принципи, які неможливо зіставити фактами. Представники постпозитивізму довели історико-культурну зумовленість наукового знання. А неокантіанець Касірер прийшов висновку про символічну природу людської діяльності. Радикальна епістемологія вважає, що людські знання є інтелектуальним конструюванням, яке творить реальність на основі внутрішнього структурування інтелекту. А пізній Вітгенштейн визначав мову науки, поряд з мовою релігії, мовою філософії та буденною мовою, однією з мовних ігор.

4. В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз часна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії. с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських . Усі вони покладали людину в центр філософії, критикували ідею історичного прогресу, розвивали нову онтологію людини, критикували сцієнтизм сучасної цивілізації. Засновник феноменології Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (філософія, мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія). Представники екзистенціалізму, використовуючи феноменологію, аналізували людину як специфічне буття – екзистенцію, яка якісно відрізняється від сущого – світу речей і визначає його. Для Ґайдеггера буття людини є завжди проблемним, бо лише вона ставить Буття під питання. На відміну від сущого (світу речей), Буття – це умова, яка робить можливим усе існуюче. Буття – це усюдиприсутність, яка ніколи не може бути об’єктивованою. Суще можливо зрозуміти лише як часовий проміжок між Буттям та Ніщо. Лише в людині як темпоральній істоті, якщо вона зможе відритися для нього, може виявитися Буття. Усі екзистенціалісти вчили про онтологічну єдність людського існування та світу і цим самим заперечували гносеологізм, який роз’єднував буття на суб’єкт та об’єкт пізнання. Екзистенція: позбавлена субстанційного, предметного характеру; трансцендує над собою; здатна бути іншою; неповторна та унікальна; не об’єктивується; охоплена турботою та усвідомлює свою смертність; є часовим існуванням; здійснює комунікацію; вільна. Психоаналіз – вчення про домінуючу роль підсвідомого в житті людини. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального початку (моральні та культурні норми) та біологічних потягів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого. То для його послідовників несвідоме відіграє вже кільтуротворчу роль. Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А У Фрома вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» і «мати». Для представників персоналізму (Мунье, Бердяев) особистість людини є виявом божественного в людині.