Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
філософія методичка.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
12.11.2019
Размер:
374 Кб
Скачать

Питання для самостійної роботи

  1. Фундаментальні риси методу Декарта.

  2. В чому суть теорії пізнання Б. Спінози?

  3. Вчення Г. В. Лейбніца про манади.

  4. Теорія пізнання Д Локка (1632 – 1702 рр.)

  5. Які форми державного устрою за Шарлем де Монтеск'є (1689 – 1755рр.)

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Фундаментальні риси свого методу Декарт викладає в "Розмірковуванні над методом правильного застосування розуму." За ним, слід:

— обминаючи всі пересуди, визнавати іс­тинним тільки те, що можна пізнати чіт­ко і ясно ("clare et distincte регсіреге");

— наскільки це можливо, ділити проблему на частини;

  • просуватися від найпростішого об'єкта до найскладнішого, "ніби сходинками";

  • забезпечити повноту системи за допо­могою переліку.

Ці методи, запозичені з математики, за Де­картом, необхідно застосовувати при до­слідженні будь-якого об'єкта, їхня мета — сягнути пізнанням "простих природ" (аналітичний метод), які осягаються безпосередньо явно (ін­туїція). З таких пізнавальних актів ("certe et evidenter cognoscere") слід дедукувати, тобто виводити твердження, що з них виплива­ють.

  1. В чому суть теорії пізнання б. Спінози?

Відповідно до теорії пізнання Спінози, ідеї людського духу адекватні й істинні в тому разі, якщо вони співвідносяться з Богом. Будь-яка істинна ідея існує в Богові, тому що ідеї — це модуси божественного атри­буту мислення. Істинні ідеї ясні й чіткі. Для Них характерна достовірна істинність, оскільки істина — це властиве їм мірило, а поза нею немає іншого критерію (Veritas norma sui et falsi est).

"Адекватність ідеї має в собі... відношен­ня до реально існуючої речі... завдяки Ідеям про Бога... Лише оскільки наше мислення в основі своїй — це мислення Бога, наші ідеї можуть бути адекватними" (В. Рьод).

Спіноза розрізняє три способи пізнання:

чуттєвий, що виникає з афектів і здат­ний породжувати лише смутні й невпорядковані родові поняття;

  • раціональний, який оперує загальними поняттями шляхом умовиводів;

  • інтуїтивний, який здійснюється "sub specie aeternitatis" ("з погляду вічності"), тобто у відношенні до абсолюту.

Джерелом помилок може бути лише пер­ший спосіб пізнання.

З погляду етичного, пізнання істинної при­роди афектів покликане віднайти можли­вість вести тривале й досконале життя. Добре і погане Спіноза розглядає як таке, що посилює або послаблює людську "міць", тобто ступінь самореалізації людини. Істинна свобода — це усвідомлення неми­нучості необхідного. Тією мірою, якою ро­зум пізнає адекватно, він звільняється від афектів, які віддаляють її від самореалі­зації.

Людина, яка пізнала, що все необхідне втілюється в Богові, звільняється, йдучи за ходом подій, визначених Богом. Отже, найвища діяльність полягає в пра­вильному пізнанні, найвищою формою якого є пізнання Бога.

  1. Вчення г. В. Лейбніца про манади.

Стрижень філософії Лейбніца — розв'язан­ня ним метафізичних проблем шляхом вве­дення поняття монада. Субстанція не може бути протяжною (на противагу декартовій "res extensa", бо в такому разі вона була б подільною. Тому для субстанції характерно, що вона діє, має силу. Такі "силові атоми" Лейбнщ називає монадами. "Отже, монади — це справжні атоми природи, словом, елементи речей". Ці елементи субстанції мають такі ознаки:

  • у них немає форми, бо з неї витікала б подільність;

  • як субстанції вони не можуть бути ні породжені, ні знищені;

  • вони індивідуальні: жодна монада не є ідентичною з іншою;

  • як самосутні істоти вони "без вікон": жодна субстанція чи обставина не в змозі справляти вплив ні з них, ні на них.

Взаємодію монад Лейбніц пояснює наперед встановленою гармонією. Монади поєдну­ються в "спілки", "агрегати". Це нагадує організм: одна "головна" монада оточує себе не­скінченною множиною інших, діючи як їхня ентелехія. Загалом, будь-яка монада перебуває у від­ношеннях з будь-якою іншою. Оскільки монади не мають вікон, але кожна монада взаємодіє з кожною іншою, світ із необ­хідністю влаштований Богом так, що всі стани монад погоджені один з одним у перспективі.

Найбільш відомий ужитий Лейбніцом при­клад із годинником, за допомогою якого він ілюструє наперед встановлену гармо­нію душі й тіла. Щоб синхронізувати два годинники, тре­ба або додатково пов'язати їх між собою, або щоразу звіряти їх, або покластися на якусь досконало налаштовану автоном­ність. За Лейбніцом, лише останнє має сенс.