Методичні рекомендації до семінару.

1. Готуючись до семінарського заняття, зверніть увагу на те, що з Сократа (бл.470 – 399 рр. до н.е.) починається класичний період грецької філософії. Найважливіше джерело знань про нього – це діалоги Платона. У них він постає людиною, яка в бесідах випробовує своїх співвітчизників і намагається наставити їх на правильний шлях життя. У центрі його філософії стоять питання про благо, чесноти. Спонукою для цього Сократ вважає напис на оракулі в Дельфах; «Пізнай самого себе». У нього це як вимога піддати випробовуванню людські знання і визначити належне людині благо. Найважливіше завдання людської душі є пізнання і прагнення до істини.

В діалогах філософ намагається довести, що громадяни перебувають у полоні оманливого знання, яке не витримує випробування логосом (розумом) у бесідах. Щоб досягти достовірного пізнання, він розробляє свій еленктичний метод(від еленхос – розкриття, виявлення (істини)). Сократ розуміє свою філософію як майєвтику ( повивальне мистецтво), оскільки він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить знаходити в самому собі, оскільки їх не можна засвоїти ззовні. Зверніть увагу, що знання, якого домагається Сократ, - це практичне знання, зміст якого в пізнанні добра і зла. Воно повинно бути спрямоване на правильне застосування на практиці.

Чесноти (аретé) на думку Сократа у людини знаходяться в божественній і розумній частині її самої – в душі. Із стану душі бере початок благо всієї людини, адже душа про все дбає і в усьому слід дбати про неї саму.

2. Учнем Сократа був Платон (427 – 347 рр. до н. е.), який у 385 р. до н.е. заснував Академію, що проіснувала майже 1000 років. Розкриваючи філософію Платона зазначте, що зміст платонівського вчення про ідеї – передбачуване царство нематеріальних, вічних і незмінних сутностей, ідей (гр.. ейдос, ідеа). Це праобрази реальності, за якими сформовано предмети видимого світу. Ці ідеї існують об’єктивно, тобто незалежно від нашого пізнання і мислення. Вони виникають не з актів нашої свідомості, а пізнаються з її допомогою. Позицією Платона є об’єктивний ідеалізм.

У викладі теорії двох світів Платон виходить з того, що світ незмінних ідей вищий за мінливий світ. Світ ідей є істинно існуючим. Світ речей підпорядкований світу ідей як з етичної, так і з онтологічної точок зору.

Прочитавши діалог Платона «Тімей» зверніть увагу, що в ньому викладені ідеї платонівської фізики. Становлення матеріального світу планомірно і доцільно будується творцем світу деміургом (телеологія), який сформував його за праобразом ідей. Тому в розумінні Платона світ є також космос, природна гармонія.

Пізнання зводиться до раціоналізму, джерело слід вбачати в розумі, а не в наочному спогляданні.

Звідки тоді душа відає про ідеї? Платон дає відповідь в дусі своєї антропології. Вона знає їх зі свого попереднього, потойбічного буття. Ідеї не розробляються, а споглядаються – вони заново пригадуються. Будь - яке пізнання і навчання полягає в пригадуванні, або анамнезисі. (Розкажіть притчу про печеру). Розкрийте діалектичний метод, який веде до пізнання, про істинне буття на противагу фізиці, що займається процесами емпіричного світу.

Пригадування ідей можливе лише на шляху діалогу можливе лише на шляху діалогу. У діалозі ідеї мають виявляти свій зміст, а їхні взаємозв’язки вести до більшої ясності діалектично, без звернення про допомогу до наочних уявлень. Це досягається шляхом аналізу і синтезу понять, завдяки побудові гіпотез, які відкидаються чи приймаються внаслідок перевірки. Учасники платонівського діалогу свідомо стають на протилежні позиції, щоб перевірити тези й антитези.

( Рекомендуємо прочитати діалоги «Бенкет», «Менон», «Пеетет», «Тімей»).

У діалогах «Держава» та «Закони» Платон окреслює модель ідеальної держави, подає свої думки про найкращу з можливих форм держави. Обгрунтовує виникнення державності, поділу держави на стани. Основою всього державного життя є виховання, а благополуччя держави залежить від зусиль правителів, що реалізуються шляхом розвитку набутої мудрості. Розкрийте його відношення до приватної власності, справедливості, тоталітарну державу, аристократичний устрій, олігархію, демократію, тиранію.

У «Законах» Платон виходить уже не з образу ідеального правителя: державою управляють за допомогою законів.

3. Розкриваючи наступне питання про філософію Аристотеля (384 – 324 рр. до н.е. ) слід відмітити, що одним з найважливіших його внесків в історію філософії є його логіка. Аристотель переший досліджував мислення не лише з боку змісту, а й з боку форми (формальна логіка). (Пригадайте з логіки і дайте визначення термінам: поняття, категорія, судження, силогізм, доказ, дедукція, індукція, принцип).

Стиль аристотелевого мислення є дискурсивно – епістемним, тобто конкретно – науковим, орієнтованим на кінцевий чіткий результат – істину, яку він цінує вище від друга.

Полем аристотелевої полеміки ( гр. полемос – роздори, війна) з Платоном стала метафізика, а конкретніше – онтологія. У своїх філософських творах під загальною назвою «Метафізика» Аристотель спочатку описує онтологічні погляди вчителя, потім представляє детальну критику платонівської теорії ідей.

На відміну вчителя, він вважає, що все суще має чотири онтологічні начала або причини. Першою причиною, говорить Стагирит, - « ми вважаємо…суть буття речі» (букв. «чим стала річ, що стала»), тобто її форму або формальну складову. Другою причиною «…ми вважаємо матерію, або субстрат; третьою – те, звідки починається рух; четвертою – причину, протилежну третій, а саме « Те, заради чого», або благо (оскільки благо є метою всілякого виникнення і руху)» Аристотель. Метафизика// Соч.: т.1. – М., 1976

Аристотель бажає подолати платонівський дуалізм між ідеєю і реальним предметом. Сутність (гр. усія) речей може полягати тільки в них самих. Проголошує інший дуалізм: матерії і форми. У предметах вони трапляються лише разом: чисту матерію знайти так само неможливо, як і чисту форму. Найвищий принцип – Бог – мусить бути чистою формою. У своїй психології розрізняє три частини душі, які належать до трьох ієрархій природи:

• Вегетативна або рослинна душа;

• Чуттєва або тваринна душа;

• Розум, який притаманний лише людині.

Предмет етики Аристотеля – сфера людської практики як діяльності, заснованої на виборі. Благо для людини є діяльність відповідно до розуму.

У ньому людина здобуває евдемонію (блаженство), яка не залежить від зовнішніх обставин і є остаточною її метою. (Прочитайте Аристотель, Никомахова этика // Соч.: 4т. – М.,1983 й ви дізнаєтесь про це більше)

На основі історичного аналізу вчення про державу Аристотель доходить висновку, що найкращою державною формою є та, яка найбільше відповідає конкретній країні і потребам її громадян. Що ж до внутрішнього устрою держави, зазначає, що сім’ю слід підтримувати так само, як і приватну власність. Держава несе повну відповідальність за виховання молоді.

У середні віки вчення Аристотеля стало основою схоластики.

4. В останньому питанні слід відмітити, що соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. На передньому плані опиняються проблеми етики. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними.

Еллінізм і є власне грецький еллінський вплив на культуру інших народів. Дуже вплинули на філософську думку римлян створені греками вчення епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, неоплатонізму.

Даючи характеристику кожному із напрямків дайте їм визначення і зверніть увагу на найголовніші риси.

Епікуреїзм – вчення грецького філософа Епікура (341 – 270 рр. до н.е.) та його учнів і послідовників. Загальними засадами школи, яку створив Епікур в Афінах в 306 рр. до н.е. були:

• світ доступний розумові і піддається осмисленню;

• у світі є місце для щастя;

• щастя – позбавлення страждань і турбот;

• для досягнення щастя і спокою людина не потребує нічого, окрім себе;

• для цього їй не потрібні держава, знатність, багатство і навіть Боги, оскільки вона є самодостатньою істотою.

Фізика епікура ґрунтується на трьох принципах:

• ніщо не виникає з небуття;

• ніщо не зникає з небуття;

• Всесвіт завжди був таким, яким є тепер і завжди буде таким, Всесвіт складається лише з тіл і порожнечі. Тіла є поєднанням атомів.

Етика є ядром вчення Епікура. Її основний принцип – насолода. Він визначає насолоду як відсутність болю і збентеження. Відчуття насолоди стають різноманітнішими після задоволення елементарних природних потреб: голоду і спраги.

Стоїчна філософія проіснувала в античному світі майже п’ятсот років. Головним же інваріантом, закладеним ще Зеноном із Кітіона (бл. 336 – 264 рр. до н.е.), був ідеал достойного протистояння мужньої людини впливам недоброзичливого світу. Стоїцизм проповідував незворушність, відсторонення від бід і радощів життя.

Метафізику розуміють надто широко, реалізують типове для античності тілесно – статуарне розуміння світу: буттям є тільки те, що здатне діяти і страждати. Тілесними є Космос, людина, її чесноти і пороки, благо та істина.

Теологічна складова метафізики стоїцизму характеризується епохальним надбанням – пантеїзмом. « Все є божественним», що у всьому присутній Бог. А тому у світі не може бути речей, які б випромінювали онтологічну злу енергію. Окремі речі можуть лише здаватися людині недосконалими і ворожими. Але, з точки зору космічної цілісності, вони нічим не відрізняються від тих, які здаються благими.

Бог стоїків усе узгоджує, гармонізує, організує, підпорядковуючи кожну річ і кожну людську індивідуальність світовому організмові. Усе охоплено Божественним не передбаченням, або провидінням. Щодо окремої людини – провидіння – це жорстка необхідність, «фатум», «доля». Вона може здаватися доброю, може злою. Але від неї нікуди не дінешся, оскільки об’єктивно вона є, і є такою, якою має бути. Вона – сам Логос космосу, його нездоланний закон. Від нього, як від своєї долі, не втече жодна річ, навіть сам Космос.

Антропологія стоїцизму є відображенням його метафізики. Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу – логосу.

Гносеологія концентрується на проблемі розуміння і визнання. Незалежно від того, яким обирається світ, якою – доля, праксеологія стоїків виробила ряд практичних імперативів щодо ставлення до них людини.

Щастя – це безумовне прийняття долі, тобто присвоєння власного буття, це – відсторонення від усього, що йому загрожує, це примирення із самим собою і з усіма іншими.

Істинна мудрість, яка збігається зі свободою, полягає в добровільному узгодженні своїх волінь з тим, чого хоче Доля. Хто добровільно згодився з Долею, того вона веде. Хто не бажає згоди, - насильно волочить. Так говорив Сенека, якому доля дарувала і високі блага і великі нещастя.

У скептиків принцип протиставлення чуттєвих даних про світ думкам про нього ґрунтується на зрозумілих реаліях. Хоча світ один, органи його відчуття у всіх мудреців однакові, думок – безліч, причому прямо протилежних одна одній. Яка з них істинна, яка хибна? Не поспішайте, - каже скептик, - зупиніться, оскільки будь-яке ваше судження про їхню істинність чи хибність може бути і хибним, і істинним. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді, ніж, поспішивши, помилитися.

Скептики сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійсненні ідеалів.

Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття, пов'язаний з новою, зумовленою розширенням християнства, інтерпретацією вчення Платона. Завдячуючи неоплатонізму, християнська теологія вперше отримала філософське підґрунтя, критично асимілювала його ідеї, шанобливо зберегла та розвинула їх.

Неоплатонізм III поч. VI віків пов'язується з іменами Плотіна, яскравого представника Александрійської школи, котрий у 244р. засновує школу в Римі, його учня Порфирія (233 – 305рр.). Ямвліха (бл.280 – 330рр.), який вчився у Порфирія і став главою сирійської школи академізму. Прокла (410 – 485рр.) головного представника афінської школи – схоласта нечисленної тоді Афінської Академії.

Філософсько–діалектична досконалість творів неоплатоніків мала величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.