Питання для самоконтролю:

1. Назвіть базові характеристики міфологічного світогляду

2. Чому міфологічний світогляд називається історично первинним?

3. Назвіть форми реалізації цього світогляду

4. Дайте наукове тлумачення кожній з цих форм

5. До яких релігійних феноменів логічно призводять анімістичні вірування?

6. Чи простежуються у соціальній чи приватній сфері сучасної людини форми міфологічного світогляду? Як саме? Наведіть приклади.

Рекомендована література для самостійної роботи за темою 2:

• Кислюк К.В. Кучер О.М. Релігієзнавство: Підручник для студентів вузів - К.: Народ.ук.академія, 2007. – 636 с. – С. 77 – 109.

• Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 352 с. – С. 59 – 71.

• Религиоведение: Учебное пособие. 4-е изд., испр. и доп. / Научный редактор А.В.Солдатов. – Санкт Петербург: Лань, 2003. – 800 с. – С. 134 – 151.

• Радугин А.А. Введение в религиеведение: теория, история и современные религии: курс лекций. – Москва: Центр, 2000. – 240 с. С. 62 – 75.

• Докаш В.І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 376 с. – С. 56 – 66.

• Религиоведение: Учебное пособие / Авторы-составители: Воронянский А.В., Власенко О.И., Зайончковский Ю.В. – Харьков: Парус, 2009. – 512 с. – С. 52 – 77.

• Яртись А.В., Васьків А.Ю. Релігієзнавство: Навчальний посібник – К.: Знання, 2010. – 423 с. – С. 39 – 50.

Тема 3. Національні релігійні системи

1. Логіка формування національних релігій

2. Національні релігійні системи минулого – загальна характеристика

2.1. Релігії Давнього Єгипту і Месопотамії

2.2. Особливості античних релігійних вірувань

2.3. Києворуські дохристиянські вірування

3. Сучасні національні релігійні системи

3.1. Індуїзм

3.2. Національні релігії Китаю

3.3.Іудаїзм

1.

Як наголошують досягнення сучасної соціології, суспільство протягом еволюції прагне до самоорганізації. Родові та племенні спільноти, які мають різні тотеми, табу та магічні практики, з точки зору глобальної історії, доволі швидко усвідомлюють вигідність взаємної кооперації. Між ними активно відбувається генетичний обмін, обмін товарами, знаннями, навичками, іноді менші племена поглинаються більшими тощо. Сукупно це призводить до поступового формування прото-етносів, державних об'єднань, урбанізації та інституалізації суспільств.

Разом з цим, у контексті нашої дисципліни, варто пам’ятати про виключну роль тотемів для світогляду членів конкретних племен, а понад те - наслідки їх образи, зневаги, нешанобливого ставлення до них. Іншими словами, при формуванні союзів племен, тотеми навіть дрібних спільнот неможливо і, навіть немислимо, було відмінити – це призвело б до конфронтації, війни, а утворення етносів на базі племен просто не відбулося, бо будь-яка конструктивна кооперація між ворогами, звісно, неможлива.

Таким чином, формування колективних, спільних вірувань передбачало не відміну, а об’єднання тотемів у єдиний «протопантеон». Крім цього, спільними ставали також анімістичні вірування і магічні дії. Це, так би мовити, перший щабель логіки формування майбутніх народних релігій.

Другим важливим ключовим моментом є розподіл праці, який динамічно прогресував.

Вже у первісному суспільстві серед загального тла членів племені виділявся вождь і шаман (чаклун, ведун, знахар тощо), які спочатку формально були такими ж людьми, які і інші, але з плином історії почали претендували на винятковість, закріплену у нових табу.

Для вождів та шаманів загальна праця все менше ставала обов’язковою, вони пов’язували себе з виконанням спеціалізованих функцій. Зауважимо, що шаман, як правило, позиціював себе як найбільш компетентну особу, яка спеціалізується на спілкування з світом надприродного.

Але на зміну первісному суспільству глобально приходив рабовласницький уклад, який передбачав не просто грубу дихотомічну стратифікацію соціуму на рабів та рабовласників, але й утворення високоспеціалізованих прошарків, зокрема, жерців.

Зрозуміло, що останні, подібно до шаманів у первісному суспільстві, були зацікавлені не у праці, а у споживанні різноманітних «надлишків виробництва», а також у активній співпраці з владою (як правило, монархічною) і у тому, щоб саме їх, жерців, вважали єдиними посередниками між людьми і світом сакрального.

Активна діяльність жерців, яка відбувалася, почасти, у симбіозі з владою, так чи інакше артикулювала звичайному люду їх другорядність перед духовними сутностями і ними, посередниками, а також підпорядкованість фізичного світу світові «богів», на яких перетворилися «духи» первісної людини.

Саме ця, нова риса світогляду робить його якісно новим - релігійним, а не міфологічним.

Іншими словами, якщо у первісному суспільстві будь-який дорослий чоловік чи жінка, або, навіть дитина вважали себе повноправними суб’єктами взаємодії з надприродним, то з часів рабовласницького укладу людина переводилася у рецесивний, підпорядкований, однозначно підлеглий стан. Звичайні люди – ремісники, селяни, раби та ін. почасти вже не мали навіть формального права здійснювати певні обрядові дії – ця функція була узурпована жерцями і монархами (наприклад, фараонами).

Розуміння такої логіки робить цілком наочним ряд характерних рис, які типово простежуються у релігійних системах, які традиційно називаються національними – тобто вони були сформовані консолідованими племенами, етносами, окремими народами, а значить їх адептами є представники конкретних етносів, країн, націй.

По-перше, будь-яка відома національна релігія, принаймні спочатку передбачала поклоніння політеїстичному пантеону. Ця найяскравіша риса (політеїзм) є прямим наслідком еволюції первинних вірувань у ряд тотемів, про що вже було сказано вище.

По-друге, з причини антропоморфізації світу сакрального, відбувається уявне уподоблення богів людині, але цей процес не відбувається миттєво. Ми сьогодні можемо спостерігати різні стадії антропоморфізму. Скажімо, у релігійних системах, які не встигли еволюціювати, людиноподібність пантеону часткова, як, наприклад, у більшості богів Давнього Єгипту - вони зберігають явні зооморфні ознаки, що свідчить про спорідненість їх з прадавніми тотемами племен.

По-третє, відповідаючи на запити суспільства, жерці прагнули виробити логічно несуперечливу генеалогію пантеону – встановити між різними божествами родинні зв’язки. Як і попередньому випадку, ця задача розв’язувалася поступово – відомий твір рапсода Гесіода «Теогонія» може вважатися завершенням цього процесу – тоді як «родове дерево» у релігіях Месопотамії, Давнього Єгипту і, Київської Русі у деяких моментах доволі туманне.

По-четверте, клани жерців активно працювали над функціональною спеціалізацією пантеону. Перші боги, похідні від тотемів, мали подібні функції – тому пантеон треба було детально «розподілити» за силами природи. Саме з цієї причини релігійні системи, які не встигли еволюціювати, на вершині пантеону мають декілька загалом подібних божеств. Натомість, розвинені релігії «закріплюють» за окремою стихією, рисою характеру людини і, навіть містом окреме божество, як, скажімо, у античності.

Таким чином різний ступінь антропоморфності, опрацьованості генеалогії, функціональної спеціалізації політеїстичного пантеону спостерігається у будь-якої релігії етносів минулого. З часом боги стають все більше «схожі» на людину, родинні зв’язки між ними простежуються все чіткіше, іноді, у доволі рідкісних випадках, еволюція національних релігії сягає стадії монотеїзму, про що буде сказано нижче.

Зазначимо, що наведені ознаки національних релігій можуть бути застосовані не лише для ступеня «зрілості» конкретної національної релігії чи фіксації її на ранніх стадіях розвитку, але й для умоглядних індуктивних умовиводів. Скажімо, персона верховного бога або богів, риси його зооморфності або асоціація верхівки пантеону з природними явищами (Сонцем, небом та ін.) дають об’єктивний ґрунт для висновків про історичну батьківщину народу, домінуючий різновид господарювання, войовничість тощо.

2.

Простежимо тепер характерні прояви виділених нами ознак у національних релігіях минулого.

2.1. Як і всі ранні національні релігії, система вірувань давніх єгиптян мала виражений політеїстичний характер. Єгиптяни поклонялися численним божествам – існують свідчення про «тисячу богів і богинь».

Крім цього, ще сильний вплив тотемізму. Всі божества найбільш древнього періоду зображуються зооподібно - у вигляді сокола, бика, корови, барана, кішки, ібіса та ін. Поступово зооморфізм перетворюється на, як правило, неповний антропоморфізм. Наприклад, бог Ра зображувався людиною з головою сокола, бог Монту мав вигляд чоловіка з головою сокола і сонячним диском, бог Нун – чоловіка з головою жаби, бог Себек – чоловіка з головою крокодила, богиня Аманует (Мут) - жінки з головою змії. Боги ділилися на місцеві божества, шановані в кожному окремому регіоні і загальноєгипетські.

Такий «надлишок» богів, переплетення їхніх функцій вимагало впорядкування взаємин пантеону. Жерці - виконавці і організатори культових - прагнули провести цю роботу. На основі цієї діяльності формувалася ієрархія богів.

Найбільш шанованими верховними божествами були боги сонця Амон та Ра, культ яких об’єднався з причини ототожнення, бог Птах, який створив світ богів і людей своїм божественним словом. Популярними божествами були також Осіріс, який, зокрема, персоніфікував умираючу природу та її воскресіння, богиня Ісіда - покровителька подружньої любові й материнства, Хатор – богиня жіночності та краси, провідник у потойбічний світ - бог Анубіс та ін.

Слід відзначити, що у різні періоди давньоєгипетської історії роль ряду божеств переосмислювалася – так, покровитель царської влади і охоронець сонця-Ра, бог Сет, став пізніше персоніфікацією зла тощо.

Особливу роль у Давньому Єгипті грало обожнювання фараона. Відповідно до вірувань єгиптян фараон уважався втіленням божества в людському вигляді. Його ім'я було священним і ніхто не міг його вимовляти, щоб не нанести цареві шкоди. Власне слово «фараон» означає «високий дім», палац. Всі розпорядження фараона здобували характер божественного веління.

Єгиптяни вважали, що могутні і грізні боги створили людей з однією метою - щоб змусити їх служити собі. Якщо люди про це забували, то їх чекала сувора кара. Від заступництва богів, їхньої милості або гніву залежали долі людей. Тому люди, щоб забезпечити собі благовоління, повинні були служити їм. З цією метою у Давньому Єгипті сформувалася розвинена культова система: будувалися храми, створювалися статуї богів, утримувалася величезна кількість жертовних тварин.

Служіння богам здійснювали жерці, які виразно виділялися у особливу верству суспільства Вважалося, що без канонічних обрядів земля не принесе плодів, військо не здобуде перемоги, жоден померлий не потрапить у царство мертвих. Крім цього жерці виконували ряд важливих державних функцій, вели астрономічні спостереження, активно приймали участь у законодавстві та судочинстві тощо

У цій релігії непересічне місце займав заупокійний культ. Відповідно до вірувань, кожна людина є синтезом трьох основних субстанцій: фізичного тіла, духовного двійника і душі. Тільки спільне їх існування може забезпечити безсмертя, тобто вічне посмертне існування. Тому єгиптяни надавали великого значення посмертному збереженню тіла – муміфікації, вартісні послуги щодо якої також надавали жерці.

У Давньому Єгипті симбіоз влади та релігії був цілком наочним. Жерці впевнювали жителів, що фараон є живим богом, від волі якого залежить життєдіяльність держави, родючість ґрунту, розливи Нилу інші явища природи. Фараон – з свого боку – підтримував певну групу жерців. Відомо, що жрецькі клани неявно конфліктували і деякі з фараонів (принаймні Ехнатон) підтримували інших верховних божеств (Атона), хоча жерці мали власні засоби впливу на правлячу династію. Зрештою, вершину пантеону обійняв Амон-Ра, а його жерці, відповідно, стали користуватися найбільшою пошаною.

Єгиптяни вважали, що основою взаємин людей з богами є жертвоприношення, що було привілеєю і обов'язком фараонів, які могли делегували його жерцям як власним представникам.

Цей стислий нарис, як бачимо, демонструє справедливість виділених вище ознак ранніх національних релігій.

Приблизно в той же давній час у Давній Месопотамії формується велика шумерська держава з розвиненою культурою, важливою складовою якої була релігія.

Як і у Давньому Єгипті, вона також була політеїстичною. Шумерський пантеон уявлявся як свого роду ієрархізована асамблея при головуванні бога-царя. Зібрання богів поділялося на групи, основна з яких (50 божеств) відома під назвою «Великі боги» - вона вирішувала долю людства. Також божества поділялися на креативні і некреативні. Перші відповідали за небо (Ан), землю (богиня-матір Нінхурсаг), море (Енкі), повітря (Енліль).

Всесвіт складався з «верхнього» і «нижнього» збалансованих світів і землі між ними. Нижнім світом правили боги Нергаль и Ерешкігаль.

Космічні явища підтримувалися у гармонії завдяки так званим «Ме» – правил кожної космічної сутності, які поширювалися і на соціально-культурні феномени.

Людина, за шумерською релігією, створена з глини, яка замішана на божественній крові. Роль людини – служити богам. Однак своїми діями, працею, жертвоприношеннями люди ніби «годують» богів і вони без людей не змогли б існувати – так само як і люди без богів.

У віруваннях присутня легенда про всесвітній потоп. Кожне місто мало свого бога-заступника.

Шумерська держава була не єдиною державою Месопотамії. У цьому регіоні не було стабільних централізованих держав - Шумер, Аккад, Вавілонія, Ассирія у різні часи відігравали тут провідну роль.

Тому тут постійно відбувався процес модифікації релігійно-культових систем: на зміну одним богам і храмам приходили інші, котрим приписувалися функції і заслуги вже відмерлих богів.

Більшість богів месопотамської цивілізації вже мали антропоморфний вигляд, хоча і мали іноді цілком явні зооморфні ознаки (крила тощо).

Оскільки ряж богів асоціювалися з планетами, розвиток отримувала астрономія і астрологія, а у культурі помітне місце належить взаємодії людей з небесними світилами.

Як і у Єгипті, жерці виконували ряд важливих державних функцій – вони управляли культовою діяльністю, будівництвом іригаційних каналів, збором податків, зберіганням і розпорядженням надлишками продукції, торгівлі. У їх сфері компетентності також було судочинство

2.2. Важливе місце в розвитку світової цивілізації займає антична культура, своїми джерелами пов'язана з релігійними уявленнями стародавніх греків та римлян (хоча справедливо до цих культур долучити ще принаймні етруську, мінойську та мікеньску).

Релігійні системи стародавніх греків і римлян, на відміну від вже розглянутих, пройшли тривалий шлях розвитку і зазнали певних еволюційних змін.

Історики, що вивчають культуру, побут народів Давньої Греції, відзначають, що у догомерівський період найпоширенішими були типово міфологічні тотемічні, фетишистські та анімістичні вірування. Оточуючий світ сприймався населеним різними духами, втіленими у священні предмети, істоти і явища природи. Вони таїлися у печерах, горах, джерелах, деревах тощо. Це могли бути звіроподібні, людиноподібні, або частково зооморфні божества. Відлуння таких вірувань зустрічаються і у більш пізній період – навіть верховні боги зберігають неявний зооморфізм – можуть перетворюватися на конкретних тварин, мають очі корови (Гера), сови (Афіна), крила на сандаліях (Гермес) тощо.

Догомерівська релігія базувалася на культі Землі, з якої все виникає й у яку все повертається. Небо вважалося її породженням - це та інше відбите у знаменитому творі «Теогонії» Гесіода (VІ – VІІ ст. до н.е.). Слід відзначити, що саме цей твір є прикладом детального опрацювання родоводу та ієрархії пантеону.

Цілком логічна система генеалогії богів, зрештою, має такий загальний вигляд: з точки зору давніх греків, спочатку існував тільки вічний безмежний Хаос, з якого виникли безсмертні боги та світ. З Хаосу походить і богиня Гея - Земля. Під землею виник похмурий Тартар. З Хаосу народився Ерос (Кохання). Безмежний Хаос також породив вічний Морок (Ереб) і темну Ніч (Нікс), від яких походять ясний Ефір та осяйний день (Гемера).

Від могутньої життєдайної Землі народився Уран (Небо), який запанував у світі і одружився з Геєю. Від цього шлюбу народилися шість синів і шість дочок - титанів та титанід. Титан Океан і богиня Тетія породили морських богинь - океанід. Титан Гіперіон і Тейя дали світові Сонце (Геліоса), Місяць (Селену) і ранкову Зорю (Еос). Від Астрея та Еос походять усі зірки та вітри. Крім титанів, Гея породила однооких кіклопів і трьох п’ятдесятиголових сторуких велетнів - гекатонхейрів.

Уран зненавидів своїх дітей-титанів, замкнув у надрах Землі («лоні» Геї). Гея закликала титанів повстати проти Урана і наймолодший з них Кронос відняв у батька владу. Ніч народила на покару Кроносові цілий сонм божеств: Танатоса (Смерть), Еріду (Розбрат), Апату (Оману), Кер (знищення), Гіпноса (Сон), Немесіду, яка карала за злочини. Щоб уникнути долі батька, Кронос наказав своїй дружині Реї приносити йому народжуваних дітей, яких він ковтав. Так він пожер Гестію, Деметру, Геру, Аїда і Посейдона.

Реї пощастило врятувати тільки Зевса, замість якого вона дала проковтнути Кроносові камінь, загорнутий у пелюшку, а Зевса відправила зростати на острів Крит. Згодом Зевс, урятувавши з кроносового черева своїх братів та сестер, став найвищим божеством і царем богів та людей. Останнім син титана Япета Прометей подарував вогонь, за що зазнав тяжкої кари.

Таким чином був систематизований пантеон на чолі з Зевсом.

Щодо антропоморфізму, то в уявленні людей античності, боги були, переважно, цілком людиноподібними істотами, наділеними відносно нечисленними надприродними якостями: вічне життя, молодість, особливе місце «мешкання», особливий режим харчування, вміння змінювати подобу та ін. Але їх можна було вразити, обхитрувати, вступити у стосунки з ними тощо. Вважається, що взаємовідношення пантеону були своєрідним відбиттям специфіки родоплеменних, родинних, тендерних, міжвікових взаємин.

Вони вже не є самими стихіями, а, так би мовити, їх «менеджерами» - керівниками. Боги також персоніфікували певні людські властивості (Діана - цнота і певна агресивність, нонконформізм, Арес – войовничість, Афіна – мудрість тощо), які могли адресно ініціювати у людей. Крім цього, боги здійснювали патронаж над містами, іншими спільнотами людей.

Як бачимо, виділені ознаки характеризують релігійні системи античності як цілком «зрілі» і розвинені – на відміну від, скажімо, давньоєгипетської релігії.

Щодо інших їх особливостей, то слід згадати культ пророкування долі або подій. У Греції воно здійснювалося у знаменитому храмі Аполлона у Дельфах. Бажаючий довідатися щось важливе про минуле або про майбутнє, звертався з проханням і служителька - Піфія - повідомляла йому в алегоричній формі волю богів. Помітне місце у культі займало також гадання по нутрощам жертовної тварини – гаруспіції. Від таких пророкувань залежала поведінка простої людини, воєначальників, правителів.

Таким чином, однією з важливих характеристик релігійного світогляду була віру у всесилля Долі. Як вважалося, вона панує над богами і людьми - немає такої сили, такої влади, що могла б змінити хоч що-небудь у тому, що визначено богам і людям. Одні лише дочки Зевса і Феміди (Мойри) знають веління Долі. «Мойри правлять світом» - одна з основних ідей давньогрецького світогляду. Мойра Клото пряде життєву нитку кожної людини, визначає термін її життя, Лахесіс вносить у цю нитку елемент випадковості, а Мойра Атропос заносить у сувій все, що призначили людині або богу її сестри і це все стає неминучим.

Дещо пізніше фаталізм модифікується і пом’якшується – починає враховуватися позиція, що вільна воля людини також має значення для суб’єктивної Долі.

Серед релігійних дій, крім жертвоприношень, займають релігійні свята, які розташовані у вигляді типового річного циклу. Тут слід згадати олімпіади, діонісії, панафінеї, таргелії, теофанії, тесмофорії, присвячені Зевсу, Аполлону, Діонісу, Де метрі, іншим богам.

Релігія Давнього Риму пройшла, подібно до грецької, тривалу еволюцію. Про пережитки тотемічних вірувань свідчить, скажімо, легенда про засновників Риму - братах Ромула і Рема, яких вигодувала вовчиця.

Завоювання римлянами Давньої Греції, культура якої перебувала на значно вищому рівні розвитку, вплинуло на всі сфери життя римського суспільства, у тому числі і на релігію. Римляни запозичили у греків практично весь пантеон богів, а також пов'язану з ними обрядовість. Грецькі боги отримали нові імена (Зевс - Юпітер, Гера - Юнона, Деметра - Церера, Мойри – Парки, Аврора - Еос тощо).

Зазначимо також, що постійні завойовницькі війни і приєднання до імперії інших етносів спричинило асиміляцію пантеоном їх божеств. Так, наприклад, в елліністичний період у Римському суспільстві, особливо в армії, отримав поширення культ іранського бога Мітри.

Імперія, яка складалася з багатьох народів, які сповідували різні вірування і культи, мала потребу в єдиному інтегруючому культі. Історія знає приклади спроб створити культ імператора – будувалися спеціальні храми, статуї імператора, розроблялася процедура культових дії. Але ці спроби не увінчалася успіхом і релігія Риму залишилася виразно політеїстичною з допущенням, як і у греків, плюралізму у виборі божества, який здійснював «патронаж».

2.3. Подібно до інших давніх національних релігій, дохристиянські вірування давніх слов'ян-автохтонів були політеїстичними і тісно пов'язаними з обожненням явищ та сил природи.

Кожна х цих сил мала певне надприродне пояснення та пов'язувалася з певним божеством чи таємничою істотою - все життя пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Цікавим моментом релігійних уявлень є Дерево Життя, яке росте посеред Вирію (дохристиянського раю). Воно уособлює поєднання трьох сфер буття – Яву (видимого світу), Праву (світу правил, обрядів, законів і закономірностей) і Наву (світу потойбічного, невидимого, сакрального).

Відповідно до пантеону, ієрархія якого, на відміну від античної, є недостатньо чіткою, давніх пращурів більш за все вражали явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню.

Одним з верховних божеств, особливо військової верстви суспільства, був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий та руйнівний первень. Саме йому воїни (княжі гридні, варяги) традиційно були вдячні за військові перемоги, присвячуючи Перуну вбитих ворогів і клялися не ганьбити батьківщини. Ідоли Перуна було прийнято робити з дуба.

Не менш сильними і грізними були:

• Сварог - бог вогню, який за деякими міфами належав до первинних богів, владик світу;

• Стрибог (Посвист, Посвист) – цар-батько вітрів (Сівера, Літника, Стриги, Моряна, Ласкавця і Перелесника), який втілює грозу, бурю, стріли і війну;

• Даждьбог – син Сварога, бог успіху, гаразду і достатку, який ототожнювався з Сонцем. Вважалося, що його супроводжують побратими Ярило, Семиярило і Коляда;

• Хорс – також бог Сонця, а також Місяця;

• Велес (Волос, Влас) – бог мистецтва, краси, опікун тварин, покровитель ясновидців (волохів, ведунів);

• Род (Рожай, Рід) – за деякими уявленнями – творець Всесвіту і життя взагалі, володар Вирію, уособлення краси і довершеності.

Взагалі у пантеоні східнослов'янських божеств їх нараховується десятки – вони асоціюються з конкретними інтересами і знаннями людей, їх почуттями, напрямками мистецтва, з потягом до сакрального знання, а також зі стихіями та явищами циклічності природи, випадковості у ній – щасливої або прикрої.

Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів, який, разом з іншими ознаками, ясно свідчить про глибоку древність аналізованої релігії

Більшість базових божеств могли позначатися специфічними символами – меандром, солярними знаками, свастикою різного типу, знаком Берегині тощо. Ці знаки активно вживаються і сьогодні у народному мистецтві – наприклад, у вишивці. Більше того, українська мова активно зберігає назви богів у звичайних побутових словах «безпека», «врода», «врожай» тощо.

Києворуська язичницька релігія не відзначалася жорстким фаталізмом – поняття долі, ясна річ, існувало, але людина, як вважалося, мала змогу її оптимізувати шляхом жертвоприношень і вчинків.

Щодо релігійних дій, то ідоли богів встановлювалися не у храмах, а в гаях, на берегах річок тощо - такі місця називалися капищами.

Існував річний цикл поклоніння конкретним богам та предкам, складні специфічні обряди, які у напівзабутій формі і сьогодні відбиваються у колядках, гаївках, щедрівках, повазі до хліба, печі, порогу, води, землі тощо. Майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

3.

Розглянемо тепер ряд національних релігійних систем, які збереглися з давнини і певною мірою еволюціювали до сьогодні.

3.1. Індуїзм був провідною релігією Давньої Індії. До середини III тисячоріччя до н.е. у долині Інду сформувалася цивілізація, на базі якої сформувалася оригінальна релігійно-культова система - індуїзм. Деякі дослідники виявляють кілька його історичних форм.

Основи індуїзму закладені у ведичній релігії, яку принесли на територію Індостану племена аріїв у середині II тисячоріччя до н.е. Веди - це свого роду бібліотека гімнів, молитовних заклинань, медичної інформації (Аюрведа), своєрідної древньої історіографії і релігійних знань.

Індуїзм, подібно до більшості національних релігій, політеїстичний.

Ранні його форми не демонструють чітку ієрархію пантеону, який нараховував безліч богів. Найчастіше у давній Рігведі згадується про подвиги бога буревію Індри, який боровся з безформним чудовиськом. Поряд з Індрою згадуються бог Сонця - Сурая, бог вогню – Агні та ін. Вважалося, що боги живуть на небесах і одна з їхніх назв - дева асоціюється зі словами, що позначали небо, денне світло. Поряд з девами у Ведах згадується інша група богів - асури. До їх числа належать Варуна, Мітра. Окремі риси описів богів свідчать, що індуїзм, переважно, відійшов від тотемістичних вірувань і представляв своїх богів у загалом антропоморфному вигляді.

У І тисячолітті до н.е. настає брахманський період в індуїзмі. Основним джерелом релігійної інформації цього періоду є збірник ведичних гімнів - Упанішади. Релігія оформляються у два основні напрямки - вішнуїзм та шиваїзм. Брахманізм виробляє певну систему взаємин богів. Найважливішими з них оголошується трійця (Тримурті) - Брахма, Шива і Вішну, які розділяють між собою, хоча і не зовсім чітко, основні функції верховного божества - творчу, руйнівну й охоронну.

У шиваїзмі найбільш шанованим божеством став Шива. У його культі на перший план вийшов творчий момент - культ життєвої сили і чоловічого начала. Зооморфні символи асоціюються з животворними можливостями і деяким нонконформізмом. Шива має жіночу іпостась - Шакті, яка має також інші імена - Дургі, Калі, Парваті.

У вішнуїзмі образ бога Вішну тлумачиться як охоронець світового порядку. Виконуючи цю функцію, бог Вішну втілюється у аватарах (свого роду вождях, лідерах). Основними і найбільш шанованими є герой ведичного епосу Рамаяна - воїн Рама і герой епосу Махабхарата - Крішна.

Третій член трійці вищих божеств індуїзму Брахма взагалі розглядається як Абсолют - першопричина світу, справжній Всесвіт і творець людства.

Основа віровчення індуїзму включає оригінальну ідею про те, що світ є не випадковим, хаотичним сполученням речей і явищ, а універсальним космічним порядком – Рта. Він панує над всіма і йому підкоряються навіть боги.

Сила, яка зберігає, утримує Всесвіт як єдине ціле - дхарма (від санскритського - «тримати»). Це знеособлена закономірність Всесвіту, що перебуває в самих речах і явищах - все підпорядковано дхармі і будь-яке явище, істота чи об’єкт доцільні і мають своє місце у впорядкованій світобудові.

Важливе місце у віровченні індуїзму також займає вчення про переселення душ (сансара). Сенс існування людини полягає у тому, щоб зрозуміти, що множинність світу, істот у ньому – ілюзія, тому що є одне життя, одна сутність, одна мета - світова душа - Брахма.

Завданням кожної людини є отримати можливість об'єднати індивідуальну сакральну складову - Атман з Абсолютом (Брахмою, Брахманом).

У досягненні цієї мети індуїсти бачать найбільше благо й вище призначення. Сукупність засобів, за допомогою яких можна осягнути духовну основу світу і злитися з нею, називається йога. Індуїзм розробив складну систему, по суті, релігійних дій, вправ і медитацій, які дозволяють людині (Атману, наділеному ілюзорним тілом) опанувати своїми фізіологічними і психологічними потенціями, досягти високого рівня духовності, позбавитися від ілюзії особистості і, в перспективі, досягти Нірвани – світу безмежного спокою і насолоди. Цей світ є складовою ієрархічного багатошарового Космосу, який був породжений Брахманом – у тому числі з метою створення умов для моральної реабілітації будь-якого недосконалого Атману.

По суті всім істотам нашої фізичної реальності вона здається – і тіло, і власна особистість є навіюванням, примаренням. Тип ілюзорного тіла (тваринне, рослинне чи людське) відповідає закону - Кармі, який встановлює відповідність ступеня морального прогресу типові тіла після нового народження – реінкарнації.

За віровченням індуїзму, злиття Атману з Брахманом неможливе в плині одного життя - повинна відбутися тривала низка перевтілень. Сансара – коло обіг народжень і смертей, як вважають індуїсти, триває доти, доки Атман не звільниться від всіх бажань і емоційно забарвлених потягів. До цих пір діє Карма, яка враховує загальну суму думок, вчинків та їх наслідків, і визначає специфіку майбутнього життя Атману у «світі фізичному», «астральному» тощо.

Щодо специфіки культових дій, то у ведичний період постійних місць - храмів для їх проведення не було. Для особливо значимих ритуальних дій споруджувалися спеціальні будівлі - вівтарі. В епоху брахманізму починається храмове будівництво, а разом з ним і храмове богослужіння. Найважливішою частиною святкових церемоній були урочисті ходи і процесії, на чолі яких несли зображення божества. Жертвоприносини тварин і рослин поступово замінялися більше символічними формами шанування божества: надяганням на його зображення квіткових гірлянд, палінням пахощів, запалюванням світильників і омиванням водою, олією, молоком.

Виконувати функції жерців мали право тільки знавці ритуалів і таємних заклинань. З часом вони утворюють замкнуту соціальну групу (варну брахманів або брамінів), належність до якої визначалася походженням.

Цікаво і те, що індуїзм тривалий час офіційно обумовлював соціальну стратифікацію суспільства. Положення кожної варни (касти) визначалася її місцем у релігійно-культовій системі. На основі цього положення регламентувалася вся діяльність і взаємовідношення у соціумі. Крім брахманів існували такі касти: кшатрії (воїни), вайш’ї (хлібороби, ремісники і торговці) і шудри («знедолені»).

Щоб стати повноправним членом однієї з перших трьох варн, необхідно було не лише народитися в ній, але пройти церемонію посвячення і спеціального навчання в будинку вчителя - брахмана. Шудрам не дозволялося проводити посвячення – вважалося, що їх атмани лише вперше досягли такого стану, коли Карма дозволила їм отримати людське тіло.

Як бачимо, по суті, індуїзм транслював намагання індивідуального духовного прогресу – згідно своєрідних релігійних переконань.

3.2. Своєрідні типи національних релігійних вірувань були утворені також і у Древньому Китаї. Історики-китаєзнавці (синологи) виділяють чотири найбільш великі форми національної китайської релігії, які одночасно можна розглядати і як основні етапи її еволюції: культ Шан-ді, культ Неба, даосизм і конфуціанство.

Культ Шан-ді - типова рання політеїстична форма релігії, сформована з первісних вірувань народів, які населяють територію Китаю. Культ мав тотемічний і анімістичний характер. Його розвиток призвів до того, що з численного пантеону духів і богів на перше місце вийшов бог панівного племені іньців - Шан-ді.

Шан-ді сприймався як верховне божество, їх легендарний тотемний пращур, воїн-предок, який піклується про добробут свого народу, карає тих, хто відступає від древніх усталених норм.

У XI столітті до н.е. по мірі розвитку культури культ Шан-ді витісняється культом Тянь (Неба). Це, спочатку аморфне, божество уособлювало верховний космічний порядок, циклічність природи – подібно до індуїстичних уявлень про дхарму і карму.

Давні китайці вірили, що Небо одночасно з природним порядком, прагне встановити також моральний порядок у суспільстві – воно вважалося прабатьком імператора (Сина Неба), карало недостойних і винагороджувало доброчесних. Будь-яка чеснота тлумачилася похідною від закону Неба. Тому і сенс життя полягав у встановленні й підтримці правильних відносин людини з Небом, у прагненні вписатися у божественний світопорядок.

Звідси видно, що давньому китайському світосприйняттю була глибоко співзвучна ідея досконалості природи, внутрішньої її гармонії, гармонізації внутрішнього світу окремої людини.

Відправлення культу Неба було головною прерогативою самого правителя Китаю, а також чиновників, яким частково делегувалося це право. Тут ми можемо бачити цікаву відмінність від інших національних релігій – спільнота жерців не отримала значного поширення. В китайській релігійно-культовій системі правитель і будь-який керівник розглядалися як уособлення керівного начала Неба і тому саме вони мали право (навіть обов’язок) відправляти культові дії. Тому релігійна діяльність все більше зазнавала формалізації, суворої стандартизації, і, навіть, бюрократичного відтінку. Конкретні і систематизовані ритуали та церемонії пронизували все соціальне життя Давнього Китаю.

Змальовуючі концептуальні основи, з яких еволюціювали похідні національні релігії «Піднебесної», варто згадати поняття «Ян» та «Інь», завдяки балансу яких, як вважалося, Небо підтримує порядок у Всесвіті і суспільстві. Ці два первеня – нонконформістський, ініціюючий, агресивний (Ян) і субстратний, консервативний, пасивний (Інь) породжують одвічну і нескінченну динаміку об’єктів, цикли природи, агрегатні стани речовин тощо.

Таким чином, культи Шан-ді, Неба з їх космологічними, морально-етичними установками і педантичною обрядовістю складають основу традиційної китайської культури. Саме на цьому підмурівку еволюціонують інші релігійні системи, більшість з яких послуговується практично тотожними поняттями, але по-різному розставляють в них смислові акценти, інтерпретують телеологічні мотиви, моральні настанови тощо.

Даосизм виникає у Китаї у VII ст. до н.е. і формується у вигляді розвиненої релігійної системи вже у IV-III ст. до н.е. Засновником даосизму вважається напівлегендарний мислитель Лао-цзи. Основний доробок, у якому викладені ідеї даосизму - це трактат «Дао де цзин» (приблизний переклад – «Шлях Дао»).

Наріжним каменем, категорією даоської релігійно-культової системи є Дао – певною мірою подібний до символу Неба, Закон Буття, космосу, універсальна єднаюча і впорядковуюча сила світу. Дао ніхто не створив, але все – будь-який рух і розвиток, шлях до індивідуального комфортного стану, спокою, гармонії, довершеності і щастя бере початок з Дао. Його неможливо сприйняти почуттями і виразити словами, бо воно не є чимось постійним.

Якби Лао-цзи та інші класики даосизму обмежилися лише такими, цілком філософськими позиціями, то релігійною системою даосизм не став би.

Але Дао містить і принципово непізнаване (принаймні повністю), містичне знання. Воно є інтуїтивно осяжним, а не інтелектуальним шляхом, у всеохопно оптимізуючи силу якого треба вірити.

Кожна людина, щоб стати щасливою, має вгамувати пристрасті, надмірну активність у хаотичних почуттях та потягах – їй рекомендується відчути плин Дао і злитися з цим порядком.

Більш конкретно звучать головні принципи даосизму, які ми стисло тут наведемо.

Правило «у-вей» («недіяння», «бездіяльність») означає пріоритет споглядальної активності, саморефлексії, а вже потім, коли людина змогла досягти внутрішнього спокою і відстороненості від світу - інтуїтивно ініційованої діяльності, підказаної Дао.

Інший принцип «пу» («необроблений шматок дерева») проголошує самодостатність будь-якої людської особистості, а також непотрібність для досягнення внутрішнього комфорту і щастя зміни себе на щось інше, більш складне. Інакше кажучи, даос прагне до простоти власного психічного відбиття життя, неускладненого страхами, зайвими хаотичними думками - треба мислити безхитрісно, просто і чесно.

Цей принцип знаходить своє продовження у правилі доцільності всього на світі – кожна людина, тварина, природний об’єкт служить Дао і виконує свою унікальну функцію відповідно до своєї природи. Таким чином, пізнання власної самобутності також є метою для даоса.

Адептові даосизму також потрібно демонструвати доброзичливе ставлення до оточуючих – без сплесків надмірної активності чи опіки, а як постійну спокійну емоційну налаштованість.

Таким чином, неспішне і комфортне слідування шляху, інтуїтивно підказаному Дао стає ідеалом поведінки і життя, шляхом до щастя, яке, є природною і легко знаходженою у собі властивістю. Як і більшість релігій, крім ортодоксальних канонів, даосизм розвиває містичну сторону – рекомендації щодо досягнення індивідуального безсмертя, медитативної активності тощо.

Ця релігія імпонує сьогодні багатьом і, заснована у Китаї, знаходить своїх адептів по всьому світу. Приблизна оцінка кількості прихильників даосизму – 200 мільйонів.

Конфуціанство як релігійно-філософське вчення розроблене великим китайським мислителем Кун-цзи або учителем на ім’я Кун (551 – 479 рр. до н.е.). Свої ідеї він розвивав у ході бесід і не залишив впорядкованого письмового викладу свого навчання - його висловлювання були записані друзями та учнями і видані у вигляді трактату «Лунъ-юй» («Бесіди і судження»).

Кун-цзи (європеїзоване ім’я – Конфуцій) жив у добу смут і міжусобиць.

Переосмилюючи зазначені вище концептуальні релігійно-філософські основи і досліджуючи Великі книги Китаю (І-Цзин, Ші-Цзин, Шу-Цзин, Лі-шу та Чунь-цю), він прагнув стабілізувати життя китайського суспільства, дати йому міцну морально-релігійну опору.

З цією метою Конфуцій переосмислює культи Неба ті Шан-ді, надаючи їм актуального для свого часу морально-етичного і соціально впорядковуючого звучання.

Небо, за Конфуцієм, відбивається у суспільстві у персоні імператора - такою є його воля (Неба), абсолютний закон і найкращий порядок.

Для оптимізації суспільних стосунків на всіх рівнях, повинні бути впроваджені такі принципи:

- Чжен мін («виправлення імен»), який означає індивідуальне усвідомлення кожного громадянина свого місця у соціумі, у системі його стратифікації та ієрархії;

- Лі («благопристойність») – свідоме прагнення кожного до компетентності щодо системи ритуалів та церемоній – стосовно його соціальному щаблю. Це означало знання етикету, специфіки пристойного мовлення, а також обрядів стосовно імператора, Неба, предків;

- Жень («гуманність»), яка проголошується основою етично бездоганних соціальних стосунків. При цьому гуманність розуміється як повага, співчуття, а також інтегрованість людини у державний і «небесний» порядок. Плекання такої гуманності повинне стати основою освіти і виховання – за Конфуцієм.

Взагалі, мислитель вважав, що як Космос, так і суспільство побудовані за моделлю своєрідної сім’ї – з чіткою системою підпорядкування молодших старшим. У цьому контексті наполегливо проводиться принцип Сяо – «синовньої поваги» - некритичного підпорядкування будь-якого «молодшого» за віком чи за посадою відповідному «старшому» і дієва демонстрація поваги до нього.

Конфуцій вважав, що релігійний і моральний ідеал, який необхідно наслідувати всім людям – це «мудрець», «шляхетна» або «благородна» людина, якій повсякчас протиставляється людина «низька».

«Благородній» властиві п'ять основних якостей, які є свідченням його прагнення до ідеального небесного порядку: чуттєвість, відчуття обов’язку, обізнаність, почуття міри і повага. При цьому така людина їх демонструє мимовільно, невимушено, природно.

«Низька» людина позбавлена цих якостей внаслідок вад виховання і самовиховання. Життя її позбавлене порядку, хаотичне – цей індивід не є генератором поваги та чеснот і не відчуває їх на собі.

«Благородна» людина піклується про обов’язок і закон, «низька» - думає над зиском. Перша вимоглива до себе, друга – лише до інших. Про велич першої свідчать її масштабні справи, про другу - дріб'язкові, смішні і суто побутові.

Отже, конфуціанство - це своєрідна етико-філософська система, але релігійні мотиви у ній виразні і наочні Принцип Лі обов’язково передбачає обряди шанування предків, служіння їх духам.

«Велике Тянь» (Велике Небо) перебуває на чільному традиційному місці всезагального божества. Тільки «Велике Тянь» встановлює закономірності природи, визначає для кожної людини її становище в суспільстві, дає людям багатство і бідність, знатність і незнатність. Власні судження Конфуцій також вважав наслідком «небесного веління».

Не потрібно зайвий раз роз’яснювати, що така релігійно-етична система була вигідна імператорській владі, бо значно зміцнювала її. Сам Кун-Цзи був канонізований як божество у II ст. до н.е., а у 267 році імператорський указ передбачив здійснювати на його честь жертвоприношення. Понад це, у 555 році було прийнято рішення про зведення у кожному місті храму на честь цього «божественного мудреця», вчення якого значно вплинуло на китайський національний менталітет.

Сьогодні конфуціанство, як релігійна система існує, хоча вже не є провідною релігією Китаю та інших близьких до нього держав. Разом з цим, вказані принципи досі традиційно покладені у основу педагогіки, виховання, етики, відбиті у національному філософському світогляді.

3.3. Іудаїзм – релігія єврейської нації. Оскільки вона визначальним чином вплинула на появу християнства та ісламу, деякі аналітики розглядають іудаїзм у зв’язку з цими релігіями – особливо, з християнством. Однак, укладач цього посібника підтримує позицію про самодостатність іудаїзму, а також його самоцінність для дослідників, а також людей, які прагнуть розширити власну ерудицію. Таким чином, треба розкрити зміст цієї релігії самої по собі, а вплив, який вона здійснила на інші релігійні системи буде згаданий згодом.

Іудаїзм виник на території Палестини на межі II-I тисячоліття до н.е. Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об'єднання Іуди, яке було найчисленнішим серед всіх 12 єврейських племен («колін ізраїлевих»), а, згодом, і панівним.

Історики відзначають, що формування іудаїзму як національної релігії євреїв починається тоді, коли їхні кочові племена прийшли на територію Палестини. Спочатку вірування, ритуали і обряди єврейських племен принципово не відрізнялися від вірувань, ритуалів і обрядів інших народів, які перебували на аналогічній стадії розвитку. Відтак поширеними були тотемістичні, анімістичні, магічні вірування і обряди. Релігійно-культова система того періоду носила яскраво виражений політеїстичний характер.

Але яскравою відмінністю сучасного іудаїзму є його монотеїстичний характер, який почав складатися з XIII століття до н.е. Звісно, монотеїзм не міг бути сформованим відразу і раптово – його формування зайняло відносно тривалий історичний період. Перехідною формою на шляху формування монотеїзму був генотеїзм, який припускав існування у певного народу якогось конкретного бога. У єврейського народу ним вважався Ягве (Ієгова), але представники цього народу і ті часи допускали, що інші народи можуть поклонятися своїм богам.

Правовірний іудей був зобов'язаний поклонятися тільки своєму богові і не вступати у відносини з іншими. Для поклоніння Ягве у столиці держави Ізраїль сином Давида царем Соломоном був побудований храм Яхве, який став центром культової діяльності іудаїзму. Однак відносна толерантність до багатобожжя серед євреїв проіснувала ще кілька сторіч.

У 586 році до н.е. Іудея була захоплена вавілонським царем Навуходоносором. Храм Ягве був зруйнований, а євреї потрапили у полон, під час якого іудаїзм стає ідейною основою боротьби за звільнення, відновлення власної державності і повернення на землю предків. Приблизно з цього часу євреї остаточно стають прихильниками монотеїзму.

Додатковим чинником у цьому були також свідчення численних патріархів і пророків, які наполягали на існуванні лише одного Ягве і заперечували будь-яких інших богів.

Особливу роль серед цих осіб (Авраам, Соломон, Ісайя та інші) займає пророк Моїсей. Відповідно до віровчення, бог Яхве саме через цього пророка запропонував народу Ізраїлю «завіт» - свого роду угоду. Цей завіт містить два ключових положення.

Перше - євреї зобов'язані визнати, що бог Яхве - це не просто один з богів, нехай навіть найдужчий і наймогутніший, а єдиний Бог, творець і володар усього того, що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини. Друге - єврейський народ є обраним Богом для поширення релігійних морально-етичних нормативів поведінки (заповідей) і буде перебувати під особливим заступництвом всемогутнього Бога доти, поки залишиться вірним цим нормативам.

Ці два положення є центральними в релігійно-культовій системі іудаїзму. Незважаючи на те, що в іудаїзмі Бог проголошується творцем і координатором усього людства, він підкреслює, що єврейський народ - це особливий, обраний народ, (народ – Месія), покликаний здійснювати особливу цивілізаторську місію з метою встановлення на землі царства благоденства, миру і справедливості.

Здавалося було б логічним прагнення представників іудаїзму вийти за рамки окремого народу, поширюючи свою віру серед інших народів. Але іудейське духівництво перешкоджає асиміляції євреїв. Ще у 444 році до н.е. воно настояло на прийнятті закону, який забороняє євреям вступати у родинні відносини з іншими народами. У такий спосіб іудаїзм досі орієнтує єврейський народ на певну етнічну замкнутість. І це має свої негативні наслідки, пов'язані із протиставленням євреїв іншим народам. Але поряд з негативними моментами, ця орієнтація стала однією з причин виняткової життєстійкості єврейського народу, на долю якого в історії випали дуже важкі випробування - втрати і відновлення державності, розселення по всьому світу, жорсткі переслідування у Середньовіччі, геноцид у ХХ сторіччі.

Віровчення іудаїзму викладене в ряді канонічних документів: Священному Писанні (Танах) і Священному Переказі (Талмуд). До Танаху входять Тора (Закон або П'ятикнижжя Моїсея), Невіім (Пророки або книги пророцькі) та Ктувім (Писання або книги історичні). Зміст Священного Писання може бути відомим читачеві, бо складає основу Вітхого (Старого) Завіту християнської Біблії.

У період розселення (діаспори) створюється Талмуд, який стає основою законодавства, судочинства і комплексним морально-етичним кодексом для віруючих євреїв.

Отже, на основі Танаху і Талмуду іудаїзм функціонує як складний комплекс релігійних уявлень і обрядів, морально-етичних і правових норм, які регулюють всю життєдіяльність єврея як індивіда, єврейської сім’ї, суспільства і держави.

У Танаху викладе уявлення про космогонію – утворення Ягве Всесвіту і Землі, життя на ній, антропогенез і його мету, причини вигнання Адама та Єви з раю і утворення суспільства. Потім іде оповідання про долю нащадків перших людей і опис суспільної історії, здебільшого, як приклади його моральної деградації, яка жорстко санкціонувалася Ягве (покарання Содома і Гоморри, Великий Потоп тощо).

Однак найбільший інтерес при розгляді віровчення і культу іудаїзму представляє зміст того «завіту», що дав Ягве на горі Синай пророкові Моїсею. Цей «завіт» являє собою 10 (число іноді викликає дискусії) заповідей:

1) Нехай не буде в тебе інших богів перед ликом моїм;

2) Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, що на землі внизу, що у воді, нижче води, не поклоняйся їм і не служи їм;

3) Не вимовляй імені Бога твого даремно;

4) Пам’ятай день суботній, щоб освятити його, шість днів працюй і роби в них усякі справи твої, а день сьомий - суботу присвяти Господу своєму, тому що в шість днів створив Господь небо і землю, а на сьомий почивав, тому благословив Господь день суботній і освятив його;

5) Шануй батька твого і мати твою;

6) Не вбивай;

7) Не чини перелюбу;

8) Не кради;

9) Не виголошуй помилкового свідчення на ближнього твого;

10) Не бажай будинку ближнього твого і ні дружини ближнього твого, ні раба його, і ні рабині його, ні осла, нічого, що є в ближнього твого.

Іудейська релігійно-культова система у Танаху, а тим паче – у Талмуді містить безліч положень, що регламентують харчування, шлюбні відносини, поводження у суспільстві і у культових спорудах.

Найбільш значимими є обряди, пов'язані з релігійною ініціацією, церемонія бар-міцва і бат-міцва, які означають вступ у повноліття хлопчиків і дівчинок. Значна роль в іудаїзмі приділяється релігійним святам. Слід вказати такі: шабат (субота) - час відпочинку і заборони на будь-яку діяльність, крім релігійних бесід; Йом-кіппур (день всепрощення) - добовий пост, який символізує покаяння; Песах - свято, встановлене на честь визволення євреїв з єгипетського полону; Сімхат-тора (радість Тори) - свято з нагоди завершення циклу читання Тори в синагозі, Ханука. З цими та іншими святами асоціюються чіткі події, стандарти поведінки тощо.

Організаційна структура іудаїзму протягом чотирьох тисячоріч його існування перетерплювала значні зміни. Тривалий час провідну роль відігравали жерці. У період розсіювання (діаспори) релігійна діяльність починає концентруватися навколо синагог – храмів, де відбувалися зібрання віруючих, на чолі з равином (учителем). Для консолідації єврейської нації, наявність такого храму важко переоцінити, адже саме завдяки таким спільним діям у середовищі інших етносів значно стимулювалося національне самоусвідомлення, підтримувалася і успадковувалася самобутня культура євреїв.

Наостанок слід ще раз підкреслити, що з причини деякої етнічної інкапсуляції і незрозумілості для не-євреїв їх віровчення, оригінальності зовнішнього вигляду іудея, цей народ у деінтелектуалізованих соціумах (наприклад, після Першої світової війни), нажаль ставав звичним суб’єктом репресій. Євреям несправедливо приписувалися наміри світового панування, які нічного спільного з мирною і моральною концепцією ортодоксального індуїзму не мають.