Розділ 1. Конспект лекцій

Тема 1. Визначення віри.

Релігія як форма світогляду, її структура

1. Поняття віри взагалі і релігійної зокрема.

2. Релігія як специфічна форма світогляду, її сутнісні ознаки, складові. Класифікація релігій.

3. Тлумачення феномену релігійності. Релігієзнавство в системі наук.

1

Слово «віра» є надто часто вживаним людьми у різноманітних контекстах. Так, жінка, будучи вагітною, як правило, вірить у народження здорової дитини, студент вірить у те, що він складе іспит, наречені – вірять у любов і щасливе майбутнє, люди, які стоять на зупинці або летять на літаку – вірять у те, що транспорт незабаром підійде, або у те, що літак благополучно приземлиться.

Чим саме є ця поширена серед людей властивість і яким чином її можна чітко визначити?

У науковій літературі віра так чи інакше дефінується як типовий емоційно-психологічний стан неаргументованої впевненості у безперешкодному досягненні предмету потреб, або у те, що актуальна людина вже має конкретні атрибути (відтак ми, віримо, у те що ми, наші батьки, або кохані – «хороші» люди тощо).

З таким визначенням варто погодитися, бо впевненість не передбачає доказів, раціональної аргументації – людина її не потребує, вона просто вірить у певний предмет (духовний чи матеріальний), певну подію, певне розв’язання ситуації, чи певних людей.

Раціональна частина психіки такої людини, логічне мислення зокрема, незадіяні – вагітна може палити або вживати алкоголь, студент може не володіти елементарними знаннями з предмету, наречені – бути непристосованими до подружнього життя, транспорт годинами запізнюватися і так далі. Але всі люди, наведені у прикладах будуть все д’но вірити не замислюючись над раціональною аргументацією – у ряд випадків їх поведінка взагалі не є розумною.

Для чого ж людині необхідна віра якщо вона поширена як типова властивість її психіки?

Елементарний аналіз доцільності цього стану може навести нас на такі вірні висновки:

• віра заспокоює у випадку дефіциту інформації про шляхи досягнення бажаного об’єкту – особливо якщо потреба у даному об’єкті є нагальною. Іншими словами, віра є потужним засобом психологічного захисту від стресу у ситуації невизначеності;

• віра має також функцію цілеполягання (телеологічну). Більшість предметів віри (наприклад, кар’єрне зростання, добробут, здоров’я дітей, любов коханої, власний саморозвиток тощо) можуть спонукати до діяльності, бо є так званими «життєвими цілями». Але варто наголосити, що людина може просто у них вірити без будь-якої активності, наче герой фольклору Ємеля. Цілеполягання такої пасивної особи, є по суті, її нереалізованими фантазіями чи оманами. Для діяльної, активної особистості – інша справа – самообману немає, телеологічний вплив віри постійно спонукає до діяльності, впевненого наближення до бажаних предметів.

Разом з цим, не будемо відволікатися від головної теми – віри релігійної.

Семантично поняття «віруюча людина» і «релігійна людина» майже тотожні з точки зору повсякденного вжитку.

Чи існує концептуальна відмінність від «віри взагалі» і релігійної, зокрема?

Різноманітні науки, аналізуючи це питання, не знаходять такої відмінності. Релігійно віруючій людині так само не потрібно доказів існування Бога, богів, надприродних сил тощо і вона, ясна річ, цілком впевнена у їх реальному існуванні.

Таким чином релігійна віра є різновидом проаналізованої вище і виконує такі ж функції. Ефект захисту від стресу, досягнення душевного стану у ситуації невизначеності у релігійної віри ясний і наочний – так само як і ефект спонукання до конкретних, релігійно схвалених дій.

Чому існує, чи то пак – як виникає релігійна віра – з наукової точки зору?

Послуговуючись знаннями гуманітарних наук – зокрема, соціології та психології, шлях до набуття релігійної віри схематично можна окреслити таким чином.

Релігійна віра у більшості країн та соціумів є неодмінним елементом традиційної культури і її соціалізація триває з дитинства завдяки механізмам наслідування, емпатії, рефлексії, або, навіть, імпринтингу.

Для атеїстично налаштованих суспільств типовим є інший спосіб набуття релігійності – через депривацію та фрустрацію актуалізованих потреб. Потреби такої людини (як правило, соціальні), тривало не задовольняються конкретними соціальними інститутами, що викликає стабільний дискомфорт. Наприклад, інститут Сім’ї довгий час не надає любов та емоційну підтримку, Професійна діяльність не забезпечує матеріально попри всі зусилля, Охорона здоров’я не може вилікувати тощо. Відтак не дивно, що віра у підтримку соціуму зникає – настає стан депресії, безвиході, апатії, постійного стресу, морального виснаження.

Для такої особи шляхів досягнення комфортного душевного стану майже зовсім не залишається і вона типово може набути релігійної віри - віри у надприродного розпорядника благ, який, скажімо, випробовує, вимушує терпіти негаразди – за що нагородить згодом (конкретна інтерпретація самозаспокійливих формул різна – це залежить від конкретної релігійної системи).

Таким чином, підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що релігійна віра – це бездоказова впевненість у існуванні надприродного первеня, який є координатором особистої долі, будь-чого матеріального, справедливим розпорядником благ та санкцій тощо.

2.

Така віра у сакральне існує у значної кількості людей. Як і будь-який різновид світоглядних систем (філософський, науковий, мистецький і, навіть, примітивний), релігія орієнтує особистість у континуумі питань ставлення до себе, до соціуму, до діяльності (праці) і до природного середовища.

Лише один з цих світоглядних різновидів – примітивний (профано-дилетансткий) є незрілим – його носій послуговується інстинктивним і тому суто суб’єктивним, неосмисленим ставленням до себе і оточення.

Релігія, належачи до зрілих, розвинених світоглядних форм, містить відповідні принципи – відносно чіткі правила (наприклад, заповіді), які догматично диктують необхідність когнітивних, емоційних і поведінкових аспектів, яким має слідувати віруюча людина.

Разом з цим, варто чіткіше визначити у чому саме є головна особливість релігійного світогляду, яка відрізняє його серед інших різновидів.

Філософський світогляд базується на максимально критичному аналітичному ставленні людини до буття. Будь-який науковий світогляд, як прийнято вважати, послуговується знанням об’єктивних, але доволі вузькоспецифічних правил і положень, з точки зору яких тлумачиться світ, природа людини тощо. Представник мистецтва оперує інтуїтивно чи раціонально сприйманими поняттями «краса», «гармонія». Примітивний людський індивід, як вже було зазначено, є носієм профанного світогляду, не має раціонально вироблених правил життя і тому діє інстинктивно (зоологічно).

Очевидна особливість релігійного світогляду полягає у тому, що правила і норми, які містить будь-яка релігія не розробляються людиною – вона їх не формулює, не піддає ревізії, критичному аналізові. Це навіть не передбачається. Людині ці норми транслюються – іншими словами їй пропонується з ними некритично погодитися, повірити.

Таким чином, стисло кажучи, релігійний світогляд базується на вірі у існування надприродного.

Але постає питання, чи можна будь-яку людину, яка невиразно вірить у будь-яке таємниче, сакральне і надприродне вважати адептом конкретної релігії?

Очевидно – ні. Ми можемо зустрічати безліч людей, які скажуть, що вони «просто вірять» або «вірять взагалі», але не зможуть чітко роз’яснити – у що саме. Уявлення про надприродне в них туманні, або взагалі невизначені. Саме тому нам варто якомога чіткіше роз’яснити структурні компоненти релігійних систем – тобто атрибути, ознаки, які обов’язково мають бути присутніми у їх адептів.

Складові релігії. Виділяючи їх, дослідники демонстрували, загалом, три підходи. Відповідно першому, необхідним атрибутом релігійної людини є релігійна свідомість - особливі погляди, судження, почуття і переживання. Другий підхід наголошує, що специфіка релігії пов'язана з релігійною (культовою) діяльністю. Третій підкреслює те, що адепт релігії є членом конкретної релігійної організації.

На думку укладача даного посібника, доцільним і оптимальним є синтетичний підхід до визначення атрибутів релігійного індивіда. Розглянемо виокремлені ознаки детальніше.

Релігійна свідомість. Набута з певних причин віра у надприродне викликає інтелектуально-вольовий або емоційний потяг до конкретної моделі сакрального. Людина засвоює пропонований їх образ сакрального, на базі якого формуються розумові конструкції: поняття, судження, умовиводи, якими людина пояснює власну долю, причини появи себе на світ, мету життя тощо. До цього додаються релігійні переживання і релігійні почуття, викликані як власними умоглядними побудованими, так і специфічними релігійними символами.

Але в чому особливість релігійних почуттів, чим вони відрізняються від інших людських почуттів? Вчені та богослови вважають, що вона полягає у визначенні їх як почуття благоговіння перед сакральним – почуття, когнітивні і вольові процеси релігійно віруючої особистості спрямовані на предмет надприродного.

Іншими словами, звичайні людські почуття любові, страху, радості, надії наповнені змістом «божественного». Так існує відчуття божественної любові, страх перед божественною карою, почуття піднесення, ейфорії викликаються або відповідною релігійною знаковою системою, або думками про присутність надприродного тощо.

Відтак у кожної релігійної людини під час трансляції інформації формується образ конкретного надприродного, яке має конкретне ім’я, канонічні (стандартні) складові компоненти (наприклад, триєдиний Бог християн), засвоюються релігійні знання з космогонії, антропо- та етногенезу тощо. Цією конкретикою релігійна людина радикально різниться від нерелігійної, або від тих осіб, які вірять у щось неконкретне.

Крім цього, варто зазначити, що релігіє знавці схильні виокремлювати принаймні два рівні релігійної свідомості:

• повсякденна оперує переважно уявленнями та емоційними утвореннями - образами, установками, настроями, почуттями, переживаннями, звичками, традиціями. На раціональному рівні людина володіє фрагментарною інформацією про нюанси історії своєї релігії, її знакових систем тощо;

• концептуальна релігійна свідомість існує у формі систематизованого віровчення. Людина прагне до якомога вичерпного набуття релігійної інформації – вивчає священні тексти, засвоює перелік догматів, визнання яких розцінюється як неодмінна умова «правовірності».

Релігійна діяльність. Культ. Визнання релігійної свідомості як провідного елементу релігійного комплексу є домінуючою, але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві.

З точки зору будь-якої релігійної системи адепти повинні виконувати певні дії - ритуальні рухи, вербальні формули – принаймні їх мінімум.

Дійсно, між релігійною свідомістю і релігійними діями існує органічний взаємозв'язок. Особливі (культові) дії є ніщо інше, як соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, реалізація релігійної віри в діях соціальної групи або окремих індивідів. Якщо ж людина не прагне їх засвоїти і виконувати – вона не розцінюється як повноцінний адепт релігії.

Культова система являє собою сукупність конкретних стандартизованих (канонічних) обрядів - сукупності стереотипних дій, які символізують конкретні ідеї, норми, ідеали та уявлення. Найважливіша ознака обряду – його символічний характер – стисла, непряма репрезентація актуальних предметів віри. Тому в обряді будь-який рух, жест, слово, матеріальна річ наповнені певними значеннями, які поза цим взаємозв'язком, тобто за межами знаково-символічної ситуації перестають бути обрядовими.

Зазначимо також, що релігійний культ базується на вірі в наявність між людиною й предметом його віри можливості встановлення певних взаємин. Найбільш яскраво це виявляється в умилостивлювальних діях, починаючи від примітивних форм жертвоприносини і закінчуючи високодуховними молитвами.

Еволюція релігійних обрядів ішла по лінії їх спіритуалізації – відходу від механічних, тілесних рухів, до духовної діяльності. Вершиною такого шляху є молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Етнографи стверджують, що молитва як специфічний релігійний обряд сформувалася на основі язичних заклинань і була елементом жертвоприношення. Згодом вона молитва відокремилася і стала найважливішим компонентом культу багатьох релігій.

Для того, щоб постійно підтримувати релігійні почуття, задовольняти релігійні потреби віруючих у багатьох розвинених релігіях встановлюється богослужбовий канон, що містить у собі цикли релігійної діяльності – наприклад, християнське «коло річного богослужіння», «коло добового богослужіння», «седьмичне» (тижневе) тощо.

Таким чином, за допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, символи, думки, ініціюються відповідні емоції. У результаті відбувається трансформація негативних емоцій у позитивні, виникає задоволеність відчуттям комунікації з надприродним тощо.

Релігійні організації, їх типи.

Третій напрямок у тлумаченні пріоритетів між елементами релігійного комплексу пов'язане з розвитком соціології релігії. Соціологи підкреслюють, що релігійна культова система - це насамперед система колективних дій, які не можуть відбуватися спонтанно, хаотично. Вони історично упорядковуються, організуються – так на базі спільної релігійної свідомості, культових дій, відносин і формується релігія як соціальний інститут.

Як і будь-який соціальний інститут, релігія складається з різноманітних груп, окремих організацій, в яких формується система функціональної неоднорідності, делегування повноважень, координації (управління). Розглянемо це детальніше.

Первинною надіндивідуальною ланкою є релігійна група. Вона виникає на основі спільного (колективного) відправлення релігійних обрядів. Коло членів такої групи спочатку співпадав з колом учасників трудових та інших соціальних дій (плем'ям, родом, сусідською громадою тощо).

Спочатку в культових діях брали участь на рівних підставах всі члени первісних громад. Диференціація їхніх функцій здійснювалася лише за віком і статтю. Однак по мірі ускладнення громадського життя виділяються спеціальні люди, які відігравали все більше важливу роль в обрядах. Так поступово в релігійних групах виокремлюються фахівці з проведення культових дій: чаклуни, шамани. Вони утворюють своєрідну спеціалізовану професійну групу, яка позиціювала себе як найкращих комунікаторів зі світом надприродного тощо.

Спочатку ці «фахівці» обиралися громадою і не мали ніяких привілеїв. Однак, пізніше вони перетворюється на особливу соціальну групу, стаючи частиною родової верхівки.

Розвиток суспільства призводить до істотного ускладнення громадського життя, у тому числі і релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На передній план виходять ідеологічні завдання з управління помислами і діяльністю людей в інтересах правлячих класів, а також доведення надприродного походження влади.

Культові дії ускладнюються, всередині служителів культу відбувається подальша спеціалізація, а цей соціальний шар сукупно перетворюється на потужний стан (або закриту касту) суспільства, близький до владного стану, або тотожний йому.

З плином історії у кожній релігійній системі виникають організації, які виконують ряд функцій:

- вироблення систематизованого віровчення;

- розробка систем його ідеологічного захисту;

- керівництво і здійснення культової діяльності;

- контроль за діяльністю (і мисленням) членів, здійснення санкцій за невиконання релігійних норм;

- підтримка зв'язків зі світськими організаціями, державним апаратом.

Таким чином будь-яка релігійна організація і до сьогодні включає принаймні два шари членів – «звичайні» віруючі і «керівний апарат» - священнослужителі. Між цими підсистемами існують нормативно оформлені, ієрархічно витримані відносин, що дозволяють здійснювати керування релігійною діяльністю і упорядковане її здійснення.

Тепер ми цілком можемо визначити релігію як суспільний інститут, який організаційно об’єднує індивідів завдяки існування в них спільних вірувань у надприродне, подібних релігійних дій.

У «вузькому значенні», вона також може бути дефінована як віра у існування конкретних надприродних сил, що супроводжується переконанням у їх здатності впливати на Всесвіт і долю людей. Ця релігійна віра відбивається на свідомості (думках, відчуттях і волі), включає в себе певний етичний кодекс і ритуали.

Дослідники виділяють чотири основні типи соціального існування релігійних організацій: церкву, секту, харизматичний культ і деномінацію.

Церква (тут - не плутати з християнським храмом) - це тип релігійної організації зі складною суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії між священнослужителями та віруючими, яка здійснює функції вироблення, збереження і передачі релігійної інформації, організації та координації релігійної діяльності людей, а також контролю за ними. Церква, як правило, має велику кількість послідовників. Належність до церкви визначається не вільним вибором індивіда, а традицією. Фактом свого народження в конкретному релігійному середовищі, на основі певного обряду індивід автоматично включається в цю релігійну спільноту. У церкві відсутнє постійне і суворо контрольоване членство.

Секта виникає в результаті відділення від церкви частини віруючих і священнослужителів на основі інотлумачення ними загального віровчення і культу. Характерними рисами, які має сформована секта є: порівняно невелика кількість послідовників, добровільне постійно контрольоване членство, прагнення відгородитися від інших релігійних об'єднань та ізолюватися від мирського життя, претензія на винятковість установок і цінностей, переконання у «Божій обраності», опозиційність до інакомислячих, формальна відсутність розподілу на священнослужителів і мирян, проголошення рівності всіх членів організації.

Харизматичний культ створюється на основі об'єднання прихильників конкретної особистості, яка визнає себе і визнається іншими як носій особливих божественних якостей (харизми). Засновник і керівник такої релігійної організації проголошується або самим богом або його безпосереднім представником Бога або якої-небудь іншої надприродної сили. Такий культ, як правило, нечисленний, у ньому яскраво виражені претензії на винятковість, ізоляціонізм, фанатизм та містицизм.

Деномінація (від латинського «перейменування») - проміжний тип релігійної організації. Залежно від характеру утворення і тенденцій еволюції він може поєднувати риси церкви і секти. Від церкви запозичується відносно висока система централізації та ієрархічний принцип керування, відмова від політики ізоляціонізму, визнання можливості духовного прогресу, порятунку душі для всіх віруючих тощо. З сектою її зближує принцип добровільності, сталості і суворості контролю за членством, претензія на винятковість установок і цінностей, ідея богообраності. Яскравим прикладом деномінацій є конфесії в межах базових ланок релігійної системи – наприклад, адвентисти, баптисти, кальвіністи, п’ятидесятники – це конфесії протестантизму, до православ’я себе відносять такі деномінації, як дохалкідонська, давньосхідна православна, халкідонська тощо.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що розвинені релігії являють собою складні структуровані утворення, які включають три основних елементи - релігійну свідомість, культову діяльність і релігійні організації. Ці складові взаємопов’язані і перебувають у взаємному впливі в процесі функціонування релігійної системи в суспільстві.

Класифікація релігійних вірувань.

Зрозуміло, що релігійні системи світу суттєво відрізняються. Вони по-різному тлумачать сутність надприродного, неоднакового його структурують, роз’яснюють роль людини і фізичного світу, генеруються окремими етносами або підтримуються інтернаціонально, виникають самобутньо чи «на перетині» існуючи вірувань тощо. Як справедливо зазначають сучасні дослідники, зібрати комплексну і вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких сьогодні нараховується близько 5 тисяч, неможливо. Тому існуючі системи класифікації релігій оперують різними основами поділу. Наведено деякі з них.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі різновиди:

а) ранні вірування - вірування первісної доби (анімізм, магія, тотемізм, культ предків). Тут зазначимо, що віднесення цих світоглядних конструктів до релігій суперечливе з причин, які будуть висвітлені у наступному розділі;

б) політеїстичні релігії;

в) монотеїстичні релігії;

г) синкретичні релігії, що утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій;

д) нові релігійні течії.

Застосовують також інші критерії класифікації: статистичний (за кількістю віруючих та їх відсотком до чисельності населення), час виникнення, ступінь організації релігійних спільнот, наявність державного статусу, правова оцінка та ін.

Разом з цим, найпоширенішою може вважатися така класифікація:

1. Дорелігійні і ранні релігігійні вірування родоплеменних спільнот.

2. Національні релігії, до яких відносять ранні та пізні етнічні вірування.

3. Світові релігії.

4. Нетрадиційні релігії - новітні релігійні рухи:

Саме такого поділу ми будемо дотримуватися протягом даного курсу.

3.

Крім визначення поняття, аналізу структурних компонентів релігії, варто також ознайомитися з підходами, які прагнуть з’ясувати причини релігійності людини в принципі.

Тривалі спроби гуманітаріїв прояснити, що ж являє собою релігія, які її сутнісні характеристики, вилилися у формування спеціальної галузі знання - релігієзнавство.

Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування й розвитку релігії, її будову, прояви в історії суспільства, роль у житті окремої людини, конкретних суспільств, взаємозв'язок і взаємодію релігії з іншими царинами культури. Це комплексна галузь людського знання. Воно сформувалося в результаті зусиль представників богословсько-теологічної, філософської і наукової думки.

Методологія підходів до релігійної проблематики в кожної з цих галузей знання, які у підсумку породили релігієзнавство, не була однакова. Ознайомимося з ними.

У Європі історично першою формою знання, яке аналізувало суто релігійну тематику є теологія - вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції, а також богослов'я як наука про прославляння Бога в православній традиції, оскільки православ'я відкидає можливість пізнання Бога і вважає за можливе тільки його прославляння.

Аналоги таких систем знання (теології або богослов'я) є не лише у християнському світі. Вони завжди виникають з прагнення роз'яснити основні положення тієї або іншої релігії, які містяться у священних книгах, постановах соборів тощо, перевести образи і догматичні формули на мову понять, зробити їх доступними масі віруючих.

Варто погодитися з сучасними аналітиками, що богословський і теологічний підхід до релігії - це підхід немов би «зсередини» - з позицій самої релігії. Основою такого підходу, звісно, є релігійна віра.

Відтак, осягнути причини власної релігійності, як вважають теологи, може лише релігійна людина, бо віра і релігійність тлумачиться як особливе, надприродне явище, результат надприродного зв'язку людини з сакральним.

Наприклад, православний богослов О.Мень відстоював положення про надприродну природу релігії, яка є відповіддю людини на прояв Божественної сутності. Вона органічно випливає з природного прагнення людської душі до зв’язку з такої ж за природою, але переважаючою Божественною субстанцією. Таким чином релігійна віра виступає як духовна потреба, яка, так само я к і потреби тілесні, є абсолютно нормальним явищем.

Богословсько-теологічному підходу до аналізу релігії «зсередини» протистоять філософські і наукові способи її тлумачення. Такий підхід не означає обов'язково негативну позицію відносно релігії.

Філософська та наукова методологія, яка позиціонується як об’єктивна, вимагає вийти за межі віри, піддати релігію критичному дослідженню з позицій розуму, логіко-теоретичних і емпірико-наукових критеріїв істинності.

Як відомо, філософія не є однорідною. Навпаки, ця максимально теоретична галузь знання є поліпарадигмальною і плюралістичною. Тут традиційно існують два потужні вектори раціонального мислення – ідеалізм та матеріалізм.

Філософи-ідеалісти, зокрема, релігійні філософи, завжди намагалися раціонально сформулювати первинність духовного первеня над світом матеріального. У цьому напрямі напрацьований значний масив абстрактно-логічних доведень первинності інформації, яка передує фізичним об’єктам, сформульовані умоглядні докази існування Бога, Вищого розуму тощо.

Істотний вплив на становлення релігієзнавства здійснила матеріалістична тенденція, яскравим представником якої був німецький філософ Л.Фейєрбах, який спробував розкрити природні, «земні» витоки релігії. Релігія тлумачиться як людський продукт, наслідок і форма відчуження людиною своєї сутності.

Матеріалісти загалом пояснюють виникнення релігії безпорадністю і неуцтвом первісної людини, її повною залежністю від сил природи. Відтак вирішальне значення у формуванні релігійних образів надаються силі уяви і фантазії, іншим ірраціональним складовим психіки людей, завдяки яким одні риси дійсності редукуються, а інші роздуваються, перебільшуються.

Філософами-матеріалістами також доводиться похідний характер релігій, які є надбудовою конкретно-історичного базису і завжди йому відповідають. Інакше кажучи, з цієї точки зору, релігія є результатом і формою відбиття людиною тих суспільних потреб, які не були реалізовані. Вона формується як відповідь на ситуацію несвободи людини і потребу в подоланні панівних сил. На думку ряду мислителів, ця потреба при певних соціально-економічних і політичних умовах не може бути задоволена реальним чином шляхом матеріально-практичної зміни світу. Виходом для людини стає діяльність духовна - створення особливого континууму ідеальних форм, світу вигаданих істот, властивостей, зв'язків і відносин, за допомогою якого людина розраховує задовольнити власні потреби.

З середини XIX століття поряд з теологічним і філософським починає формуватися науковий підхід.

Якщо філософія розглядає релігію з точки зору базових світоглядних проблем первинності матеріального чи духовного, то науку більше цікавить те, яку ролі релігія відіграє у громадському житті, якою є її взаємодія з іншими його царинами. До того ж науковців-гуманітаріїв цікавить генезис і алгоритм формування релігії, особливості її нормативно-регулюючої соціальної функції тощо.

Розходження між філософією і наукою проявляється не лише у предметній сфері, але й у методах дослідження релігії. Філософія не передбачає емпіричного дослідження дійсності, вона в більшій мірі розв’язує проблеми умоглядно, керуючись певними установками, які розвиваються на основі ланцюга логічних міркувань. Наука ж прагне спиратися на емпіричний матеріал, фактичні дані, отримані на основі безпосередніх досліджень конкретних народів - їхніх вірувань, звичаїв, організації життя.

Відтак у науковому релігієзнавстві з самого початку його формування широко застосовується історичний метод, що припускає вивчення релігійних систем у процесі їхнього виникнення, становлення й розвитку, а також врахування взаємодії в цьому процесі як загальних закономірностей історії, так і своєрідних конкретних обставин.

Історичний метод може бути реалізований у вигляді генетичного підходу, коли дослідник виводить всі наступні стадії з початкової фази. У ході цієї процедури важливе значення має відшукання всіх проміжних стадій у ланцюзі еволюції релігії.

Активно використається в релігієзнавстві і порівняльно-історичне дослідження. У ході цього дослідження здійснюється співставлення різних етапів розвитку однієї й тієї ж релігії у різні моменти часу, різних релігій, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку, проводиться реконструкція тенденцій розвитку.

Розглянемо стисло як тлумачать проблему природи релігії конкретні царини наукового релігієзнавства.

Соціологія релігії. Свого часу ще засновник соціології французький мислитель О. Конт, вирішуючи питання про те, що лежить в основі соціального порядку, неминуче зіштовхнувся з проблемою ролі релігії в суспільстві. Як відомо, він сформулював закон про три послідовні стадії розвитку людства: теологічну, метафізичну і позитивну.

На першій стадії людина пояснює всі явища на основі релігійних уявлень, оперує поняттям надприродного. Віра в богів або єдиного Бога обумовлює стабільність суспільної системи. Цій стадії відповідає тривалий період історії, вершиною якого є Середньовіччя.

На другій, метафізичній стадії, людина не задовольняється апеляцією до надприродного і намагається все пояснити за допомогою абстрактних сутностей і причин (філософією). Яскравим прикладом такого періоду є епоха Просвітництва. Руйнуючи релігійні уявлення, вона обумовлює прихід третьої стадії – позитивного (наукового) знання.

Дослідженням релігії з соціологічних позицій займалися також М. Вебер та Е. Дюркгейм. На думку першого, соціолог, на відміну від теолога й філософа, не повинен торкатися питання про джерело релігії і не повинен визначати якусь метафізичну «сутність» релігії. Соціолога цікавить не сутність релігії, а умови її існування. Інакше кажучи, для соціолога релігія цікава лише як особливий тип мотивації соціального поводження людей.

М. Вебер розглядав релігію як соціокультурний інститут, який надає віруючим певне тлумачення світу і забезпечує їх засобами орієнтації в ньому. Релігія також задає систему цінностей і норм, у відповідність з якими одні дії забороняються, а інші дозволяються - тим самим вона відіграє роль соціального регулятора діяльності людини.

Особливу увагу М. Вебер приділяв також обумовленості конкретної релігійної ідеології соціально-економічними реалія суспільства.

Інший підхід до дослідження релігії демонстрував французький соціолог Е. Дюркгейм. Він розглядав релігію як створений людиною соціальний інститут, що формується як відповідь на окремі умови існування з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії відтак є сам соціальний спосіб існування людей. У релігії суспільство ніби-то обожествляє себе, а зміст і призначення релігії полягає у тому, щоб культивувати соціальне почуття, забезпечити вплив колективу на індивіда.

З цими тезами варто погодитися, бо монархічна влада фараонів, тиранія диктаторів, елементи демократії певною мірою нагадували конкретні системи вірувань, ієрархію пантеону давнього Єгипту, Греції, Риму тощо. До того ж владна верхівка часто-густо перебувала у симбіозі з основними жрецькими групами.

Е. Дюркгейм дав таке визначення релігії. «Релігія являє собою цілісну систему вірувань і обрядів, що ставляться до священних речей, тобто до речей особливих, заборонних, це система таких вірувань і обрядів, які поєднують у єдину моральну громаду,…, всіх тих, хто визнає ці вірування і обряди».

Іншими словами, священне, релігійне і соціальне певною мірою абстрактно ототожнюються - «священні об'єкти» тлумачаться як символи суспільної єдності, ідентифікації, релігійні настанови є державними законами або тісно з ними корелюють тощо.

Крім цього, цей соціолог визнавав наявність безперервного процесу звільнення всіх сфер громадського життя від впливу релігії. Однак розвиток цього процесу не означає кінця релігійності. Релігія, на його думку, буде існувати завжди, бо не може існувати таке суспільство, яке б не потребувало регулярного пожвавлення і підкріплення колективних почуттів та ідей, що затверджують його єдність та індивідуальність.

Психологія релігії. Соціальна філософія і соціологія досліджують природу релігії з погляду прояву в ній соціальних закономірностей. Однак релігія включає не лише соціальні, але й психологічні феномени, є складовою внутрішнього емоційно-вольового і духовного життя релігійної особистості.

Саме на цю сторону релігії роблять акцент у своїх дослідженнях представники психології релігії - одного з розділів релігієзнавства.

Ця галузь гуманітарного знання оформлює наприкінці XIX – на початку XX століття завдяки роботам У. Джемса та 3. Фрейда. Основна теза психології релігії полягає в тому, що джерело релігії перебуває не в навколишньому світі, а в самій людині, у її внутрішньому світі – зокрема у емоційно-вольовій сфері.

За Джемсом, релігійний досвід коріниться в глибинах психіки конкретної людини. Він властивий всім людям незалежно від національної належності. Проте цим досвідом люди володіють у різній мірі - одні з них виявляють більшу здатність містично злитися з ним, інші - менш «обдаровані», треті зовсім не чують у собі цей «голос» (невіруючі).

Якщо такий релігійний досвід принципово однаковий у всіх віруючих - буддистів, християн, мусульман, тоді виникає питання: яким же чином утворюються релігійні віросповідання, конфесії?

Тут У.Джемс звертався до впливу соціальної реальності. Він вважав, що залежно від конкретних умов соціального буття людей, обумовлених місцем народження, особливостями виховання тощо, людина набуває конкретного віросповідання.

Інший підхід до пояснення природи релігії пропонував фундатор психоаналізу 3. Фрейд.

Відкидаючи існування надприродного джерела релігії, вчений вважав її цілком нормальним феноменом - продуктом, породженим складною взаємодією базових складових людської психіки.

У своїх роботах він встановлював зв'язок між релігією і несвідомими суб'єктивними враженнями, бажаннями. Як відомо, ці бажання, викликані людським «Воно» пов’язані з прагненням до насолоди. У дорослої, вихованої у соціумі особи ці потяги підсвідомо конфліктують з блоком внутрішніх заборон («Супер-Его»). Складовими цього «внутрішнього цензора» є (в тому числі) релігійні заборони конкретних різновидів поведінки. Людині від цих заборон некомфортно, виникає внутрішній конфлікт і потреба пояснити чому саме самій собі потрібно забороняти ряд шляхів до насолоди.

Простіше кажучи, людині незручно щось забороняти самій собі і, тим паче, себе самообмежувати – тому, за Фрейдом, людина впевнює себе у існуванні Бога, який ззовні їй щось забороняє. Іншими словами – вигадує Бога для ілюзорної самовиправдовувальної мотивації. Тобто релігійність випливає з придушенням потужних природних прагнень засвоєними соціальними нормами.

Історично такі «вигадки Бога» оформлюються у культурному суспільному бутті у вигляді різних надбудовних структур – конкретних релігій.

Учень 3. Фрейда, а згодом один з його критиків, швейцарський вчений, лікар-психоаналітик К.Г. Юнг як основу релігії також розглядав несвідоме, однак не індивідуальне, а колективне.

Розробляючи цю ідею, К.Г.Юнг вважав, що колективне несвідоме – реально існуюча частина психіки будь-якої людини, яка включає у стислій формі загальнолюдський досвід, характерний для певного народу. Воно являє собою сховані сліди пам'яті людського минулого і, навіть, тваринного стану.

Складається це колективне несвідоме з архетипів - «психічних залишків незліченних переживань» символічної природи, які протягом життя прагнуть реалізуватися. Іншими словами, будь-яка людина реалізує архетипи Батька, Судді, Злодія, Героя, Жертви, Друга, Ворога тощо. Зміст архетипів відбитий у народному епосі, міфах, казках, інших продуктах народної творчості.

Релігія, на думку К.Г.Юнга, виступає як одна з найважливіших форм прояву архетипів. Таким чином доводиться теза про те, що психіка будь-якої людини за своєю підсвідомою природою містить зародки релігійності.

Отже, підсумовуючи викладе, треба зазначити, що релігійність може розглядатися як форма світогляду, базована на вірі у конкретну «модель» надприродного. Ця віра формує потребу у взаємодії з ним за допомогою культових дій у колі конкретної релігійної організації. Крім цього, релігійна людина має ряд духовних особливостей, які сукупно отримують назву релігійної свідомості.

До тлумачення витоків релігійності гуманітарні та сакральні царини людського знання підходять по-різному, але розмаїття теософських, філософських і наукових теорій тяжіє до її ендогенних або екзогенних джерел.