Питання для самоконтролю:

1. Що таке віра і чому вона актуалізується у певних ситуаціях?

2. На що націлена віра? Що може виступати її об’єктом?

3. У чому полягає специфіка релігійної віри?

4. Якими є особливості емоцій, волі, пізнавальних процесів у релігійної людини?

5. Назвіть типові дії, які можуть бути названі «культовими».

6. Що таке релігійна організація? Наведіть конкретні приклади.

7. На які базові різновиди класифікують релігійні системи?

8. Чим, на думку науковців та богословів пояснюється наявність у людини релігійної віри?

Рекомендована література для самостійної роботи за темою 1:

• Релігієзнавство: Підручник/ За ред. О.П.Сидоренка. – К.: Знання, 2007. – 468 с. – С. 15 – 30.

• Кислюк К.В. Кучер О.М. Релігієзнавство: Підручник для студентів вузів / Народ.ук.академія. – 5-е вид., виправ. і доп. – К.: 2007. – 636 с. – С. 8 – 76.

• Релігієзнавство: Підручник / Є.К. Дулуман, М.М. Закович, М.Ф. Рибачук та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 350 с. – С. 9 – 31.

• Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник – К.: Вілбор, 1997. – 480 с. – С. 3 – 100 с.

• Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Академвидав, 2002. – 432 с. – С. 22 – 47.

• Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 352 с. – С. 7 – 38.

• Религиоведение: Учебное пособие. 4-е изд., испр. и доп. / Научный редактор А.В.Солдатов. – Санкт Петербург: Лань, 2003. – 800 с. – С. 6 – 120.

• Єришев А.О. Релігієзнавство: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1999. – 280 с. – С. 7 – 67.

• Радугин А.А. Введение в религиеведение: теория, история и современные религии: курс лекций. – Москва: Центр, 2000. – 240 с. - С. 11 – 62.

• Докаш В.І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 376 с. – С. 14 – 55.

• Религиоведение: Учебное пособие / Авторы-составители: Воронянский А.В., Власенко О.И., Зайончковский Ю.В. – Харьков: Парус, 2009. – 512 с. – С. 388 – 400; 438 – 463.

• Яртись А.В., Васьків А.Ю. Релігієзнавство: Навчальний посібник – К.: Знання, 2010. – 423 с. – С. 9 – 36.

Тема 2. Проторелігійність.

Міфологічний світогляд, його форми

1. Визначення і характерні особливості міфологічного світогляду;

2. Форми реалізації міфологічного світогляду: тотемізм, табу, магія,

фетишизм, анімізм

1.

У попередній темі ми визначили релігію як своєрідний тип світоглядної системи, яка ґрунтується на вірі у конкретну модель надприродного і пов’язана з канонічними (стандартними) релігійними діями та потягом перебувати у конкретній релігійній спільноті (організації). Розглянемо тепер наукові погляди на генезис релігійних систем з точки зору соціально-історичної динаміки.

Спостерігаючи розмаїття сучасних різновидів і форм світогляду, дослідники доводять існування первинного історичного світогляду, який містить «зародки» і науки, і філософії, і мистецтва, і релігії. Зрозуміло, що така світоглядна прото-форма мала місце у найпершому з відомих соціальних устроїв людства – первісному або родо-племінному укладі.

Такий світогляд умовно був названий «міфологічний» і дійсно мав місце глобально у найдавніші часи – це підтверджується численними археологічними артефактами, а також даними антропології, етнографії, порівняльного мовознавства, вербальними конструкціями (казками, легендами тощо), які у деформованому вигляді досі свідчать про побут і звичаї людей тих далеких часів.

Якщо погодитися з тезою про те, що наші установки формуються під впливом середовища і саме воно обумовлює базові напрямки інтересів, потреб і цінностей, то первісне життя також обумовило відповідні риси світогляду найдавніших людей.

Постійний і жорсткий вплив природи, необхідність повсякчас берегтися від її суворих метеорологічних умов, хижих тварин, постійно працювати, конкуруючи з іншими істотами, піклуватися про безпечне (також суто природне) житло, вогонь, відсутність зрілих медичних знань робили життя як правило, нетривалим, некомфортним і насиченим постійною важкою фізичною працею.

Зрозуміло, що таке існування неодмінно формувало певні загальні світоглядні установки:

• людина, звісно, не бачила ніякого приводу вважати себе «приматом» («primus» – перший, домінуючий). Натомість вона мусила визнати себе істотою, яка однакова, рівнозначна з іншими;

• разом з цим, характерна риса нашої психології – допитливість обумовлювала пошук відповідей на актуальні питання. До них, по-перше належали ті, від відповіді на які залежав бодай примітивний добробут – вони стосувалися природи вогню, води, Сонця, вітру та інших феноменів погоди, лісу, поведінки тварин тощо. Так чи інакше людину цікавило те, чому вони ведуть себе так (певним чином) і як на них вплинути, чи гармонійно пристосуватися, щоб існувати комфортніше?

Аналіз власної природи зіштовхував людину з такими феноменами, як сон, затьмарення свідомості, радість, сум, ейфорія тощо. Тобто, узагальнюючи всі ці явища психіки, первісна людина, не маючи термінологічного апарату, бачила, що у її тілі знаходиться «те, що-у-тілі-сидить», керує ним, але не є тілом («відлітає» під час сну або смерті). Таким чином людина пояснювала і різну поведінку тварин, погоди, стихій, світил, лісу, які або до людини «добрі» (щедрі, милостиві), або ні – бо у Сонці, лісі, воді, вогні, скелі щось також «сидить» і керує цим об’єктом. При цьому укладач не наполягає, що саме така вербальна конструкція дійсно мала місце безпосередньо – але аналогічні – безумовно.

Таким чином відбувалася антропоморфізація природи – перенесення на її явища людських якостей, емоцій. Це спостерігається і сьогодні, коли ми мислимо не раціонально (море ласкаве, небо суворе, поле щедре).

- іншою яскравою рисою первісного світогляду був синкретизм – нерозривне відображення себе і об’єктів довкілля як взаємодію «видимого» (тілесного) і «невидимого», явно більш значимого первеня. Іншими словами, людина не розділяла світ на «матеріальний» та «нематеріальний» - він був для неї єдиний – за кожним об’єктом – деревом, твариною, річкою таїлося нематеріальне «щось», яке ним керувало і з яким людині треба було спілкуватися для оптимізації власного життя.

- до цього додамо інтемпоральність рефлексії первісної людини. З точки зору неї плину історії не відбувалося – рік був загалом подібний до року, весна – до весни, кожен наступний день – аналогічний до попереднього. Про майбутнє наші найдавніші пращури не мали приводу замислюватися.

Таким чином ми можемо явно бачити зародок релігії, яка базується на вірі у надприродне. Загалом ця віра може вважатися похідною від синкретизму світогляду первісної людини, хоча тут наука вступає на хиткий ґрунт, а вчені-аналітики змушені оперувати гіпотезами, припущенням, для підтвердження яких не завжди достатньо емпіричного матеріалу.

2.

Розглянемо найбільш архаїчні форми реалізації такого міфологічного світосприйняття.

Тотемізм. Цей термін запозичений у північноамериканського племені ожибве і означає «з його роду». Цю форму міфологічного світогляду визначають як віру у існування родинного зв'язку між конкретною групою людей (плем'ям, фратрією, родом) і певним різновидом тварин, рослин або інших значимих для спільноти явищ природи.

Основна ознака тотемізму полягає в тому, що тотем вважається пращуром цієї соціальної групи, а кожен її індивід - кревним родичем тотему. Крім цього багато племен вірили, що після смерті кожна людина перетворюється на тварину-тотема, а кожна така тварина - померлий родич.

Тотемічні вірування обумовлюють певні відносини між людьми. Вони, зокрема, ділять всіх людей на «своїх» й «чужих» - тобто мають функцію індивідуальної та групової ідентифікації, територіального межування, історичної первинної соціальної регламентації поведінки (про так звані «табу» буде сказано нижче).

Узагальнюючи відомі гіпотези про причини та передумови появи тотемізму, можна зауважити, що, імовірно, він виникав за такою логікою.

Будучи зацікавленим відносно успіху у одному з домінуючих різновидів первісної діяльності – на полюванні, мисливець підмічав манеру поведінки найуспішнішого хижака на даному ареалі (леопарда, ведмедя, орла, вовка тощо). Спостереження і наслідування його тваринної манери вести полювання (людина могла імітувати камуфлюючи забарвлення, повільно підкрадатися і стрімко застосовувати зброю) дійсно допомагало успішніше добувати власну здобич.

А коли первісний мисливець міркував над таким причинно-наслідковим зв’язком – «Чому коли я нагадую тварину-хижака (скажімо, леопарда), він мені незримо допомагає?». Цілком імовірно, що у людини виникала така відповідь «Він (леопард) мені лише тоді допомагає, коли я намагаюся стати леопардом сам - слухаюся його, поважаю його, вчуся у нього, як у своїх предків. Можливо я і є його далекий нащадок? А коли я це згадую – леопард про мені допомагає – так само, як я турбуюся про власних дітей».

Це – найпоширеніша логіка формування тотемізму. Дійсно, за даними археологів та інших фахівців, більшість племен себе ототожнювала саме з конкретними хижаками. Але тотемом міг ставати не лише найуспішніший хижак, але й найпоширеніша істота (існували племена, де тотемами були жаба, кенгуру, чи, навіть, миша), домінуючий природний об’єкт – так виникали племена під назвою «діти моря» (річки, вогняної гори, озера, скелі тощо).

Крім цього, зазначимо, що тотемічні вірування існували не у вигляді абстрактних подань, а у формі системи життєдіяльності людей, їх повсякденних вчинків, відносин з навколишнім середовищем, з іншими людьми.

Найважливішою складовою такої діяльності є тотемічна обрядовість, у якій значне місце займають численні дії щодо поклоніння тотему, залучення до нього. З цією обрядовістю пов'язані всі важливі етапи в житті людини: народження, ініціація, смерть.

Таким чином відбувалася первісна соціалізація індивіда, засвоєння ним звичаїв, традицій, навичок своєї громади. Тому тотемізм не можна просто розглядати як сукупність вірувань і обрядів – він є соціальним інститутом, похідним від інституту Роду.

З тотемічними віруваннями пов’язана система специфічних заборон - табу. Це слово можна перекласти з полінезійської буквально як «особливо виділений», «відзначений», а терміном-антонімом є «пот-а» - тобто «загальний», «звичайний».

Табу у первісному суспільстві як первинна система соціальних правил охоплювала всі сфери життя і заміняла все те, що зараз іменується Мораллю, Правом, або релігійною регламентацією.

Зрозуміло, що система табу стрімко розвивалася історично – наприклад, коли у племені з’являється сталий інститут вождя і (або) чаклуна, то будь-які стосунки і претензії на його жінку, майно були суворо заборонені – оголошувалися «табу».

Але найперші табу, прямо похідні від тотемізму були простими і стосувалися заборони будь-якої зневаги до тотему, безпідставного вбивства родовича, сезонного полювання на конкретних тварин (під час їх парування тощо), кревні інтимні зносини (ендогамія), стосунки з жінкою або чоловіком у конкретні періоди (до обряду ініціації - набуття «справжнього імені», з чоловіками - перед полюванням та ін.). Деякі залишки етнічних «спогадів» про такі табу ми бачимо у безлічі казок, в яких головний герой цілком шаблонно за «тридев’ять земель» мусив шукати собі наречену.

Таким чином, колективна влада над індивідом у той далекий час здійснювалася у авторитарній формі. Порушник табу або ставав для племені «не-людиною» - чужим і був вимушений вести суворе самостійне (як правило, нетривале) існування, або позбавлявся життя, або швидко помирав сам від усвідомлення своєї провини перед тотемом і родом – такі випадки відомі і науково пояснюються потужним самонавіюванням.

Іншими словами, тотемізм давав функцію вищого санкціонування родовим установам. Найголовнішими концептуальними «політичними» підвалинами роду були: недоторканність тотему, життя родичів, неприступність тотемічної обрядовості для «чужих», конкретні правила статевої регламентації, обов'язкове спадкування тотема.

У тісному взаємозв’язку з тотемізмом і табу значне місце в життєдіяльності первісної людини займала магія (від грецького «чаклунство», «чарівництво»). Вона визначається як сукупність вірувань і обрядів, спрямованих на надприродний вплив на різні об’єкти.

Поява магії активно досліджувалася соціологами, етнографами, антропологами та іншими гуманітаріями. Загалом вони приходять до таких логічних ланцюгів появи магічних вірувань.

Первісний мисливець мав передавати власний досвід, але з причини вкрай невеликого словникового запасу, мусив наглядно-дієво (як правило у вигляді своєрідних рухів, «танцю») передавати свій досвід молодим членам племені. Останні мусили так само наглядно-дієво цей досвід засвоювати.

Такий мисливський «танок», який протягом кожного дня повторювався багато разів, логічно завершувався застосуванням зброї – списа, лука на моделі (зображенні, муляжі) майбутньої здобичі.

Оперуючи сучасними науковими знаннями про тренування навичок, розвиток окоміру, мускулатури тощо ми розуміємо, що такі «репетиції» об’єктивно призводили до успіху – скажімо, до мисливської точності на реальному полюванні.

Але первісна людина бачила простий зв’язок - несправжнє вбивство несправжньої здобичі допомагає згодо вбити справжню. Так народилася перша з відомих магічна «формула» - «символічний вплив на модель позначається на прототипі».

Друга випливала з необхідності врахування природних сил – вітру, Місяця, сонця, тощо. Надприродні сутності, які стоять за ними, як вважалося, дійсно можуть або полегшити, або значно утруднити, полювання, риболовлю, мандрівку тощо. Друга «формула» проголошує – «не можеш сам – заручися підтримкою надприродних сил».

Третя «формула» була похідною від спостереження певних психологічних феноменів, пов’язаних з комунікацією – як правило – невербальною (положення тіла, різновид погляду, жести, специфіка мовлення тощо). Стисло вона виглядає так – «за допомогою своєї надприродної сутності можна впливати не чужі».

Саме за цими наведеними «формулами» магію традиційно поділяють на головні три різновиди:

• симпатичну – базовану на вірі у те, що подібні об’єкти взаємопов’язані на надприродному рівні;

• теургію – тут присутня віра у спроможність спілкуватися, маніпулювати надприродними істотами;

• психургію – людина переконана у спроможності силою власного «духу» впливати на волю інших людей.

За безпосередньою метою магія буває: промислова, любовна (приворотна), шкідлива (бойова), лікувальна, метеорологічна та ін.

У свою чергу, за ступенем безпосередності фізичного контакту з об’єктом впливу її поділяють на контактну і дистантну (вербальну, візуальну, через середовище – аква-, піро-, аеро-, герба-, літо магію тощо).

Магія пронизувала всі сфери життєдіяльності людини. Однак дослідники відзначають, що магічні дії застосовуються там, де діяльність у більшій мірі має імовірнісний або небезпечний характер. Так, у рибальстві магічні прийоми практикувалися при промислі акул та інших великих риб, при лові дрібних риб магічні дії вважалися зайвими. Будівництво човна, як правило, супроводжувалося магічним обрядом, будівництво будинку - не завжди.

Тобто магічні уявлення виникали тоді, коли людина не була впевнена у своїх силах, коли вона зіштовхувалася з проблемами, вирішення яких залежить не лише від неї, але й від безлічі малопередбачуваних чинників.

Таким чином, таємничою силою наділяються конкретні дії людей. Але первісні люди також вірили, що носіями цієї таємничої сили можуть бути конкретні предмети - фетиші (найпоширеніша версія про походження цього терміну від португальського feitico - чарівний, чудодійний). Звідси виникає така повсюдно розповсюджена форма первісної релігії як фетишизм.

Фетишем може стати будь-який предмет, що чомусь вразив уяву людини: камінь незвичайної форми або забарвлення, зуб тварини, шматок дерева, вістря «щасливого» (на думку мисливця) списа, пучок запашної трави, скажімо валеріани тощо.

Для міфологічного світогляду було важливо, що за предметом була підмічена певна чарівна сила. Як правило, науково ця «сила» не підтверджується, або спростовується, але певні трави, які містять, скажімо, леткі седативні речовини дійсно могли справляти «чудодійний» фармакологічний ефект, а деякі мінерали – лікувальний.

Тут слід зауважити на відмінностях фетишу і тотему. Фетиш не вважався предком роду, його допоміжна «сила» була вузькоспеціалізована за різновидом господарювання людини – відтак деякі фетиші «допомагали» лише на полюванні, деякі – при рибальстві, деякі – при догляданні дітей, деякі – на війні тощо.

Фетишу, на відміну від тотему, можна було позбутися, замінити, і навіть покарати.

Разом з тотемізмом, табу, магією та фетишизмом, важливою формою реалізації міфологічного світогляду є анімізм (від лат. anima, animus - душа, дух).

Зрозуміло, що синкретично рефлексуюча первісна людина за кожним фізичним об’єктом та силою природи передбачала існування координуючої сили – «духу», з яким прагнула гармонійно співіснувати, впливати на нього, задобрювати, спілкуватися.

Світ первісної людини був населений цими духами з точки зору цих переконань людина тлумачила цілий ряду оптичних і акустичних явищ: тіней, луни, відбиттів, шумів, вітру, погоди, сезонності природи тощо.

Світ духів існував в уяві поряд зі звичайним тілесним. Таким чином духи не були проявами чогось надприродного, вони належали до такого ж природного порядку, як та інші речі і явища. Їх єдина відмінність - здатність бути невловимими. Пізніше цей невидимий світ почав наділятися таємничою силою, відбувалося розмежування духів на «добрих» і «злих» тощо.

Цілком зрозуміло, що для полегшення комунікації у своїй уяві людина антропоморфізувала ці духовні сутності природи – наділяла людиноподібними елементами. Віднайдені археологами та антропологами ідоли стихійних сил, тотеми так чи інакше мають очі, рот, кінцівки тощо. Антропоморфізований анімізм еволюцію вав у ранні політеїстичні пантеони, про що мова піде у наступній лекції.

Вищою формою розвитку анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. На думку етнографів, різні фізіологічні явища (сон, транс, сугестія, хвороби, непритомність, дихання, кровообіг та ін.), призводили до думки, що функціями життя керують особливі сутності, від волі або стану яких залежало все життя людини. Ці душі могли бути різної природи. Одні з них, як, наприклад, кров, подих становлять видимі частини або функції тіла, інші, залишають тіло під час сну, переселяються в інших людей, тварин, у рослини, предмети тощо. Зрештою розвиток анімістичних вірувань призвів до визнання існування душі як двійника конкретної людини, як тієї частини його організму, що активує, координує емоції.

Змальовані тотемізм, табу, магія, фетишизм та анімізм характеризують вірування і обряди первісної людини.

Але це не означає, що вони існували лише у первісному суспільстві. Домінуючи у давні часи, вони у стертій формі продовжують простежуватися і зараз.

Так, у атрибутиці спортивних команд, марок автомобілів, назвах міст іноді доволі явно простежується тотемізм. Спілкуючись з незнайомими людьми, ми прагнемо не розкривати власне ім’я, а при анонімній комунікації, скажімо, у мережі Інтернет, почасти підміняємо його зоологічними нікнеймами, асоціюємо себе зі знаками Зодіаку. До того ж мимовільне звертання сучасних людей до неживих об’єктів (банкоматів, комп’ютерів, автомобілів) також підтверджує присутність у підсвідомому міфологічного світосприйняття в цілому і його конкретних форм зокрема.