Загальний образ розвитку української преси

під Росією в 1905-1914 рр.

Порівняння з пресою інших народів

Всього в 1905-14 рр. виходило української преси:

Роки	Назв
1905	3
1905	17
1906	9
1907	8
1908	10
1909	13
1910	16
1911	16
1912	16
1913	19
1914	17

3 початком війни 1914 р. українську пресу було заборонено. На 1915 р. пощастило залишитися лише двом леґальним часописам, два часописи почали виходити наново, а три виходили нелегально. Отже, з 17 часописів, що виходили в 1914 р., леґальних органів було лише 4.

Цікаво порівняти стан увраїнської преси з пресою російською за зазначену добу, що ваходила на українських землях, та з пресою інших народів під Росією. Взявши 1910 р., як середній рік, бачимо, що цього року було 13 назв українських органів на 226 назв російських на українських землях. 3 цих 226 органів російської преси виходило у Києві – 54, в Одесі – 48, у Харкові – 35 і т. д. Того ж року на 13 органів української преси виходило в Росії: польських – 234, німецьких – 69, жидівських – 31 (в жидівській мові), вірменських – 21, грузинських – 13.

Менше ніж українці, мали татари – 11, азербайджанці – 6, білоруси – 1 і чехи – 1.

Административна практика. Цензура. Законопроект про друк і українська преса

Не минуло і двох місяців після оповіщення Маніфестом 17 жовтня (ст. ст.) 1905 р. волі друку, як показалися перші ягідки адміністративної практики супроти української преси. А в наступних роках мобілізована була повна скаля поліційно-адміністративних чинників, починаючи від губернаторів і до сільських стражників включно, покликавши на допомогу місцеву шкільну, лікарську, поштову та церковну адміністрацію, ба, навіть подекуди представників земства.

Однією з перших адміністративних ягідок стала заборона пропускати на села „Хлібороба". А коли попадав таки він на село, то починали діяти стражники, відбираючи його з рук читачів.

В наступних роках ця практика набрала розмірів широкоорганізованого фронту проти читачів та передплатників, вживаючи до того заборон, репресій, переслідувань тощо.

Досить тут спинитися хоч би на кількох фактах із безлічі їх. Одним із перших – обіжник київського губернатора (1911), яким заборонявся доступ українських часописів до сільських кооперативних товариств Київщини. Мотиви заборони: ідея українського національного сепаратизму та друковання статтей „новоствореною т. зв. „Українською мовою", з новим українським правописом, з метою привчити грамотну сільську людність і робітників до цієї нової мови і правопису і прищеплювати їм фікцію якоїсь окремішної з національного і культурного боку України..."

А ось один із засобів боротьби з поширюванням відомостей про українські часописи через оповістки. До газети „Каневская Неделя", що була прихильна українству, були надіслані оповістки про передплату часописів. Щоб мати дозвіл на їх друк, було подано їх до справника (п. Жежелевського). За кілька днів була відповідь:

„Що це за мова у цих оповістках? Я сам малорос, але тієї „мови" не розумію. Що це за „балаганщина", і що це за акцент такий?"

Так і лишилися ці оповістки (на ЛНВ, „Світло", „Добру Новину") у п. Жежелевського, не побачивши світу.

У деяких місцях „урядники" (поліційні) збирали відомості про передплатників. Про наслідки говорять листи до редакцій:

„... я мушу просити негайно припинити її („Раду") висилку мені... хочуть звільнити зі служби і викинути з сім'єю на вулицю. Такс горе!"

Або так, напр., пише одна з учительок із Таврії: „Через незалежні від мене обставити прещиро прохаю Вас по одержанню цього листа неодмінно припинити мені висилку „Ради", ... бо тепер такого дочекалась, що навіть газети не можна одержувати. Прикро, шкода, але... „давление свьіше". Сумно, дуже сумно розставатися..."

В інших місцях інспектори просто ставили вчителям ультиматум: ,,або „Рада", або посада". Подекуди розпорядження давалися на пошту.

„Од начальника нашої пошти – писали з місць – ми дізналися, що учителі не маюгь права вашего шановного часописа одержувати..." Та не лише вчителі були поставлені в такі умови, а також і лікарі та фельдшері. ,,... нас не пускають до нашого кращого читача – сільського інтеліґента, з яким поводяться вже зовсім рішуче..." писала „Рада" в 1912р.

Врешті, з ще більшою ретельністю провадилася охоронна акція перед небезпекою, що загрожувала з боку української преси серед учнів різних шкіл. Читання українського часопису, хоч би був він навіть чисто фаховий, але український, в українській мові, загрожувало завжди виключенням зі школи.

Але боротьби з передплатниками та читачами було не досить. Потрібна була відповідна увага і до самих органів. Це припадало, головним чином, на обов'язок цензури, праця якої часом доводила до абсурдности и відбувалася в повній гармонії з діяльністю адміністраційних чинників. Досить згадати хоч би довгу низку конфіскат, грошевих кар та арештів, що безперестанно сипалися на українську пресу и часто досягали своєї мети – часописи примушені були припиняти свое існування, а редактори не тільки відсиджували звичайні арешти, але потрапляли і до фортеці и навіть на заслання. Грошові кари накладалися не тільки за каригідні статті з погляду цензора, але і за „тенденційний склад хроніки" тощо.

Щождо конфіскат, то українська преса була в спеціяльних умовах, коли порівняти з пресою російсьою чи інших національностей. Не раз, напр., траплялося, що часопис карано за ту чи іншу статтю, яка в переклад! проходила в російському журналі без жадних кар і перешкод. Або ось такий приклав: було сконфісковано чотири книжки „Літературно-Наукового Вістника" за переклад відомого „Острова Пінгвінів". Конфісковано було той же журнал за статтю М. Грушевського про Мазепу і Виговського, переклад якої одночасно був опублікований в російській газеті і не викликав жадної репресії. Або ще – стаття С. Єфремова п. н. „3 громадського життя" цілком вільно публікується в „Русском Богатстве" і кон-фіскується в українському часописі і т. д., і т. д.

Така була практика цензури і адміністрації в боротьбі з українською пресою.

Року 1914 всі ці способи мали бути узаконен! законопроектом про друк, поданим міністром внутрішніх справ Держави и Думи. Проект було передано комісії, яка виготовила власну редакцію, що позбавляла пресу будьякої ґарантії вільного існування і розвитку. Зокрема залишала вона органи спеціяльного догляду в центрах, вводила нові обмеження для редакторів, санкціонувала карну систему, заведену вже адміністративним шляхом, зміцнюючи її новими засобами.

Українську пресу законопроект бив, головним чином, двома точками. Однією з них передбачалося підпорядкування провінційної преси місцевій адміністрації зо всіма наслідками необмеженого її самовільства. Друга точка – це норми, що робили можливим існування преси, організованої на капіталістично-комерційній основі – за системою грошового забезпечення и відповідальности. Укра-їнська преса не мала ні одного часопису, організованого на комерційній основі. Всі вони видавалися шляхом ідейної підтримки і ледве щастило зводити кінці часто ціною неймовірних зусиль. Коли б за законопроектом була введена згадана система, то ставала загроза, що в короткому часі українська преса зовсім зникла б з українських земель.

Проти законопроекту виступило з протестом „Всеросійське Літературне Т-во" та Київське Т-во періодичної преси, до якого прилучилися провінціяльні члени Т-ва зо всіх українських земель.

Збори цього Т-ва (12-13.IV.1914) винесли спеціяльні постанови та ухвалили спаціяльну резолюцію в справі української преси та преси інших недержавних народів такого змісту:

„Загальні Збори, вислухавши доклад про становище української преси..., визнаючи за кожною національністю право мати пресу в своїй мові або наріччю, вважають, що законопроект комісії Державної Думи особливо тяжко відіб'ється на становищі цієї преси, і що інтереси її треба так само захистити, як і інтереси преси в російській мові".

Законопроект мав прийти на пленум Державної Думи десь на осінь 1914 р. Але в цей час настали вже воєнні часи зі своїми законами і умовами.