“Да ведают потомки православних

Земли родной минувшую судьбу”.

У програмовій передмові першої книжки видавець зазначив завдання видань такими словами: “...дослідження і приведення до належної відомости всього того, що стосується Києва і всієї Південної Руси – Київської і Галицької”.

Завдання це було виконане якнайкраще з доповненням змісту історичного, на теми мови, бібліографічного і творами красного письменства.

В цей же час появляється Альманах п.н. “Ластовка” (формат 13,5 х 10,5, стор.382).

Вийшов цей Альманах у Петербурзі 1841 р. у виданні і за редакцією Є. Гребінки.

Ще в 1830 р. Є. Гребінка робив заходи, щоб дістати дозвіл на видання українського часопису, але безуспішно. Так само безуспішні були його старання дістати дозвіл на український додаток при петербурзькому журналі “Отечественные Записки”. Після цього взявся він до видання, бодай, літературного альманаху, який і появився під згаданою назвою.

Зміст його склався з творів українських письменників. Деякі з них стали широко популярними, доживши й до наших днів. (Є. Гребінка. “Ні, мамо, не можна нелюба любити”, Л. Чужбинського: “Скажи мені правду, мій любий козаче”, та інші).

Залетіла “Ластовка” і на західньоукраїнські землі, де зустрів її Маркіян Шашкевич такими словами у своєму листі до Мих. Козловського, якому він 1842 р. її посилав: “Рідні, любезненькі! – писав М. Шашкевич – Несеся воздухами до Вас, мої миленькі, шпарка “Ластовка”. Ой ластівка ж то ластівка! Такої ще зроду ніхто не бачив, бо не то, що гарно виспівує та щебече та так мов промовляє, а то ще і на зиму не ховаєся, і все снуєся, і все літає і все виспівує, що забудеш і біду, і горе, і смуток, і журбу і здається тобі, що завсігди весна. От такато летить до Вас “Ластівка”...”

У прикінцевому слові Альманаху – “До зобачення” звертається Є. Гребінка до земляків з такими словами: “Полюбіте же, земляки, нашу ластовочку, читайте її швидко, бо незабаром може прилетять солов'ї, тоді хто стане слухати Ластовку!?”

Помилився видавець “Ластівки”. Ще довго довелося чекати українському суспільству на солов’їв.

Того ж 1841 року появився ще один альманах, що його видав Ол. Корсун п.н. “Сніп”. А в 1843-44 рр. появився альманах “Молодик”, якого вийшло чотири книжки. Видавцем його був І. Бецький. Видано було у Харкові, а потім в Петербурзі мовами українською й російською на користь харківського дитячого притулку для сиріт.

Преса на західноукраїнських землях. Історичне тло. Перші спроби.

Не в ліпшому стані була в цей період справа періодичних українських видань і на західньоукраїнських землях. З часів створення т.зв. Руського воєвідства та прилучення його до земель польської корони й до кінця XVIII перебувала Галичина під польським пануванням. Становими привілеями та матеріяльними вигодами перетягала Польща сукцесивно на свій бік потомків наших княжих родів, боярства й міщанства. Решту зустрічали тяжкі обмеження й переслідування тих освічених верств українського суспільства, що прямували до національно-культурної сепарації від Польщі.

Українська культура, що колись стояла без порівняння вище від польської, падала постійно, не маючи настільки підтримки з боку держави, але й втрачаючи підтримку власних останків вищих верств – шляхти й міщанства. Римо-католицька церква зі справною організацією та дисципліною, з доброю пропагандою та системою середніх і високих шкіл та виховних закладів брала явну перевагу над нашою православною та уніятсько-католицькою церквою. В кінці XVIII ст. при кінці старої польської держави, в Західній Україні православна церква впала була зовсім, а залишилася формально тільки українська католицька церква, однак між її вірними було тільки селянство, рештки міщанства і нижчої “ходачкової” шляхти, з яких рекрутувалося духовенство. Під час першого поділу Польщі 1772 р. Галичина перейшла під Австрію. При українськім народі залишився ще тільки „хлоп і поп", як це згірдливо говорили тоді польські шляхтичі.

Втративши верхні верстви, що зріклися свого народу, галицько-українські землі залишилися лише з нижчим духовенством та українським селянством, придушеним неволею. Те ж саме і на Закарпаттю, де політика асиміляції українського населення привела до повного національно-культурного поневолення, пізніш підпертого “науковим” узасадненням Мадярської Академії Наук (1825).

В таких умовах застає західньоукраїнські землі після першого поділу Польші, коли Галичина відійшла до Астрії, цісар Йосип ІІ. Він приносить з собою надії на культурне піднесення українського народу. Здавалося, що доба, коли вже „не було властиво русинів, а тільки поляки грецького та латинського обряду", минула. Та сподівання не справдились. Незабаром, по смерті Йосипа II (1790), наступила реакція, що тяжко відбилася на українському житті.

Особлива неприхильність до українського народу виявилася саме в роках народження української періодичної преси на східніх українських землях (1816-18). Впродовж першого тридцятиліття XIX ст. не могло бути ані мови про будь-яке українське друковане слово, а тим більш про періодичні видання.

Реакція безупинно висувала на чільне місце польський елемент, що звиклою рукою закріплював своє панівне становище і насаджував свою культуру.

А все ж ціною великої енергії і зусиль щастить таки національне свідомій частині українського суспільства перебороти всі труднощі і покласти підвалини для пізнішого розвитку української книжки і періодичної преси.

Першу спробу робить 1830 р. Маркіян Шашкевич. Бувши в той час ще семінаристом, почав він старатися про дозвіл на видання українського часопису. Але йому було відмовлено.

“Руська трійця". Спроба видання часописів.