Цензура і ,, Киевская Старина"

Великих труднощів і турбот зазнала „Киевская Старина" від цензури. За час свого існування довелося їй мати діло не тільки з місцевою, а також і з центральною цензурою. Підозріння в українофільстві викликали встановлення дуже складної та незручної для періодичного видання цензури статтей, в яких зустрічався український текст. Такі статті місцевий, київський цензор повинен був надсилати до Головного Управління у справах друку. Звідти йшли вони до Петербурзького Цензурного Комітету, який доручав їх одному із своїх цензорів. Його висновок повертався до редакції тим же шляхом. Щойно 1898 року В. Науменкові, при зичливій допомозі ген. губернатора Драгомірова, пощастило передати цензуру окремому цензору в Києві.

Особливо немилість цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, користувалися такі слова, як „Україна", ,,Січ", ,,Козак", як також вживания в українських текстах літери „і". Зокрема похід проти „і" розпочав, під впливом часопису „Киевлянин" і з наказу Головного Управління друку, окремий київський цензор В. Рафальський.

„Феоктистов, — писав з цього приводу Т. Лебединцев — якщо вірити цензору, наказав йому особисто гнати літеру „і" при кожній нагоді („во что би то не стало").

У практиці приводило це часто до нісенітниці і повного безглуздя.

„Головному переслідуванню підпало „і", писав він же до Косрова — а без нього не можна обійтися. Доходить до нісенітниць. У рецензії на „Покуття" Кольберта було сказано:... „у мові гуцулів та підгорян літера „о" переходить в „і" в словах односкладових, напр; „кінь", „віл", та інші, і знову повертається на місце, коли те саме слово набирає більше складів...

...Цензор залишив „і" тільки в правилі, а в прикладах викреслив і постави „и", тобто те, чого немає в правилі".

Не менш труднощів завдавали і інші цензори, з яких згадати хоч би проф. „чистоі'" математики П. Ромера, фахівця в своїх наукових дисциплінах, але, як характеризує його Іг. Житецький, ,,людина вузького світогляду, впертої і, як цензор, з усякими бюрократичними витребеньками".

Та ще гірше було при його наступникові Борисові Михайловичу Юзефовичеві, молодшому синові відомого з лихої пам'яті Михаила Юзефовича. Той же Іг. Житецький характеризує цю особу такими словами: „Борис Михайлович був чоловіком зовсім нечесний, темний в справах свого приватного життя, і в місті не вважали його за особу серйозну; зате він вислуговувався сервілізмом і надмірним консерватизмом".

За Юзефовичевого цензуровання раз-у-раз доводилося боротися за кожний рядок змісту матеріялів „Киевской Старики", бо він повсюди вбачав двозначність, зраду і сепаратизм, і перешкоджав різними зачіпками своєчасному виходу чергових чисел.

Взагалі цензура не тільки викидала ті чи інші праці, але і краяла їх часто так, що редакції доводилося самій зрікатися їх.

„Що виробляє цензор, одному Богу відомо — писав Т. Лебединцев до А. Бичкова — я викидав і цілі статті, і окремі речения, інше зовсім притримав, — нічого не помагає".

Щойно з початком XX ст. цензурна практика дещо послабшала. На сторінках „Киевской Старики" почали з'являтися навіть українські твори красного письменства (Винниченко, Грінченко, Коцюбинський, П. Мирний та інші). Окремий цензор Сідоров звернув на це увагу Головного Управління в справах друку, яке відповіло, що „белетристичні і критичні статті, що не стосуються до історії і побуту Южной Россіі, не повинні бути дозволені до їх публікації у „Киевский Старики". Про мову статтей нічого не було сказано.

Так зустріла „Киевская Старина" 1905 рік, коли не треба було вже шукати ласки Головного Управління і цензури.