Мовна боротьба. Її характер. Причини. Відхід і роля Якова Головацького

На східньоукраїнських землях в українському суспільстві, на світанку народження української преси, мовного питания, власне, не існувало. Коли ж на сторінках часописів і порушувалася справа мови, то лише, як вияв змагання за рідну мову проти сторонніх національних чинників та політики російського уряду. Інакше ста-лося на західніх українських землях. Довший час мовна справа, мовна боротьба в самому українському суспільстві займала сторінки часописів, відсовуючи набік, часом дуже пекучі справи національно-політичного характеру. Була це, як казав Ів. Франко – „азбучна війна" в українському суспільстві. Вилилася вона в поділ суспільства на три табори, які дали представникам польської політичної ради відому зброю – „divide et impera" (поділяй і пануй). На початку цієї війни виявилося три наступні течії:

1. народньої української мови;

2. староруської і цековнослов'янської,

3. російської (чи московської) літературної мови.

3 бігом часу з другої течії витворилося т.зв. „язичіє", цебто мішанина з мов церковнослов'янської, московської, польської, по-декуди мадярської (Закарпаття) та місцевих говірок (льокалізмів). Пізніш це „язичіє" почало відігравати ролю прикривки в пропаґанді, культивуванню російської (московської) літературної мови, що створило цілу течію культурного і політичного т. зв. москвофільста з його безоглядним поборюванням українського народньо-культурного розвитку.

Початки активізації цієї течії можна помітити вже на початку 1849 р., а розвиток припадає на добу політичної реакції. Упродовж десяти років вона всіма засобами намагається поборювати кожний вияв українського національного руху та підбити широкі маси населения під свій вплив.

Центром цієї акції стає останній з членів „Руської трійці", що забувши дану за життя Маркіяна Шашкевича обітницю, йде на послуги, російським культурним і національно-політичним інтересам. Був це Яків Головацький. Створюється гурток людей, захоплених ідеями російського історика Погодіна, який під гаслом „русскости" ширив думки єдности української нації та її культури з з російською чи московською.

„Атаманом" цього гуртка людей, як сам себе назвав, став згадуваний вже галицький історик Ден. Зубрицький.

У практичній діяльності з 1850 р. висунувся брат Якова – Іван Головацький. Нав'язавши ближчі зв'язки з агентами російського уряду за кордоном – протоієреєм о. Раєвським у Відні і Родолинським у Будині (Букарешті), він вже з початку 1850-их років, коли став редактором „Вестника", і упродовж цілого десятиліття, сумлінно виконував ролю зв'язкового між згаданим гуртком і осередком російської (московської) пропаГанди, яким був дім о. Раєвського.

Реакція 1851 р. Розвиток т. Зв. Москвофільства

3 реакцією 1851 р. на арену галицько-українського життя виступила ціла низка активних діячів москвофільського руху. Серед них, крім згадуваних вже Як. Головацького та Д. Зубрицького, здибуємо і тих, що в часи „весни народів" (1848–49) поставали були в ряди провідників українського национального руху. Одним із перших був тут колишній видавець і редактор часописів ,,Новини" та „Пчола" – Ів. Гушалевич. Тут же зустрічаємо Б. Дідицького, з його захистом т.зв. ,,книжнаго язика", спільного для всіх „русів", та інших.

Були це люди, виховані переважно на почуттю погорди і відрази до всього народнього, українського. їх ідеалом і провідником був Д. Зубрицький з поглядом, висловленим ним 1855 р. такими словами:

,,Є таємні злочинці, або, скоріш низькі неуки, що досі жили в лінощах, нехтували всякою наукою власної мови, що вживали чужої мови, прислухалися тільки простонародній і власних слуг та ро-бітників, і що тепер хочуть, щоб ми писали свою історію місцевою говіркою галицької черні. Дивна вимога! Історії пишуться для освіченої кляси народу. Для простолюддя досить молитовника, катехизиса та псалтиря".

Звідси той ґрунт, на який стали москвофіли, характер якого можна визначати такими рисами:

1. Погорда до свого народу в його масі, як до нижчої суспільної верстви, а тим самим і погорда до його мови;

2. Бажання відмежувати себе від цієї суспільної верстви, а для того зречення своєї народности та перехід до одної з пануючих із прийняттям її мови і культури, або бодай витворення спеціальної мови, що відрізняла б їх від українських народніх має і наближала до пануючих (в даному випадку – „язичіє"). Отже, нехіть, а часто и ненависть до всього, що несе в собі національні українські ознаки.