Спадкоємці,, Киевской Старини": ,, Україна", „Записки Наукового т-ва" у Києві та його журнал ,, Україна"

Разом із долею „Нової Громади" наприкінці 1906 р. важилася доля і „Киевской Старини". Стара Київська Громада, вже ослаблена на цей час, хотіла зняти зі себе видання цього журналу. Користаючи з того, що припадало саме 25 років існування „Киевской Старини", Громада вирішила припинити її на цьому ювілейному році. Але не хотіла залишатися без органу. Виникла була думка злучити „Киевску Старину" із „Записками НТШ" у Львові, але цей проект не знайшов підтримки. Видавати журнал українською мовою Гро­мада не рішилася, бо для багатьох членів і співробітників не легко було відразу перейти на українську мову. Побоювалися також загубити читачів та передплатників, яких і так було не багато (щось коло 300). Ці вагання і породили спадкоємця „Киевской Старини", яким з 1907 р. став журнал „Україна", журнал переходового часу, документ переходу української інтеліґенції і наукових сил на нові шляхи.

Був це місячник в 10-12 аркушів друку, що складався з двох частин: наукової и інформативно-публіцистичної, друкованих у двох мовах: українській і російській. Продовжував він традиції „Киевской Старини". Красне письменство, однак, було тут відсутнє. В передмові редакція заповідала поширити зміст журналу, „не обмежуючись історією минувшего, а розглядаючи критично і всі події в біжучих хвилях суспільного життя", та надати йому „більш національний характер".

Однак впродовж року виявилося, що в такій переходовій формі журнал зустрівся з малим відгуком і не знайшов грунту в українському суспільстві. Це привело до того, що вже восени 1907 р. заявив він про своє припинення.

Тим часом розвинуло вже діяльність Українське Наукове Т-во у Києві. Мало воно приступити до видання свого органу. Серед його членів були прихильники того, щоб Т-во перебрало традицію „Киевской Старики" і приступило до видання журналу її типу, одначе більшість членів відхилила цей проект з огляду на те, що „Киевска Старина" мала ширший характер, не цураючись популяризації науки і белетристичної творчости, тоді як Наукове Т-во мусить дати суспільству журнал суто наукового характеру.

По довших дебатах на Загальних Зборах Т-ва, а потім на Раді вирішено приступити до видання наукового органу п. н. „Записки Українського Наукового Товариства в Києві". Спочатку неперіодично – коло 10 аркушів кожної книжки.

Перша книжка появилася 1908 р. за редакцією М. Грушевського, Гр. Павлуцького і В. Перетця. Охоплювала вона собою розвідки, критичні статті, матеріяли з різних галузей знания, а передовсім - з українознавства, огляди та інше. Деякі поодинокі випуски присвячені були пам'яті визначніших діячів української науки і національно-громадського життя: (П. Житецькому, В. Антоновичу та іншим). П'яту книжку присвячено М. Гоголю з працями М. Грушевського, П. Петровського, К. Невірової.

Старшій українській письменності київського періоду присвячені були праці Сушицького, Шахматова; середньої доби української літератури торкається праця В. Адріянова. Чимало праць торкаються ХУІ-ХУІІ ст. (М. Петров, В. Перетць, Ів. Франко, С. Гаєвський, Л. Карпович та інші).

3 історії української мови – праці Е. Тимченка, Ів. Огієнка, К. Михальчука. Дослідам українського фолкльору присвячені були праці М. Грушевського, Б. Грінченка, I. Каманіна та інших. 3 історії українського мистецтва появилися праці Н. Біляшевського, А. Но-вицького та інших. Спеціяльно історії та археологи присвячені були праці М. Грушевського, Ол. Грушевського, Ор. Левицького, Васи-ленка та інших.

Крім того з питань економіки і статистики були тут праці М. Стасюка („Економічні відносини України до Великобританії і Польщі"), С. Драгоманова, М. Порша та інших.

Таким, в загальних рисах, був зміст „Записок".

3 початком 1914 р. Т-во приступило до видання другого науко-вого органу, призначеного для ширших кіл суспільства. Був ним квартальник, названий: „Україна", як орган українознавства. Почав він виходити під безпосереднім проводом М. Грушевського. В 1914 р. появилося чотири книжки, після чого журнал було припинено. Відновився він в 1917 р., коли появилися дві подвійні книжки, а р. 1918 – одна подвійна.

Доцільно бодай, коротенько згадати про зміст цього органу того часу, щоб побачити, наскільки цінним було його появления.

Крім М. Грушевського, який дав тут довгу низку своі'х праць (згадати хоч б такі, як: ,,Український рух на Схід: Розселення за московською границею до 1648 р.", „Історія Хмельниччини, списана Силуаном Мугжилтським", „Велика, Мала і Біла Русь", „Сполучення України з Московщиною", ,,Новий хозарський текст про войни Олега" та інші), появилися тут праці Ол. Грушевського (,,з настроїв і думок Кирило-Мефодієвців", „Сучасне архивознавство", „3 початків нової української історіографії", Шевченківська література за останні роки" та інші), Ор. Левицького, П. Житецького, О. Бо-гумила („Начерк історії літератури української мови до Ів. Котля-ревського "), С. Возняка („Початки української комедії та інші), В, Степового (В. Біднова) – (,,До історії задунайської Січи"), Е. Перфецького („Угорська Русь-Україна в першій половині XVII ст.", „До питания про Нестора Печерського" та інші), К. Жироцького з українського мистецтва, В. Перетця, М. Василенка та інших. Тут же вперше опубліковано записки В. Білозерського: ,,3 ідеології Кирило-Методіївців, що була відома в Переказах. Окреме місце займає відділ матеріялів і заміток, де було подано низку цінних розвідок, оглядів, критичних заміток тощо (В. Міяковський, I. Каманін, Е. Онацький, К. Широцький та інші). Року 1918 видання „України" знову припи-нилося, щоб відновитися вже при інших обставинах і умовах. Ста-лося це 1924 р., коли по повороті М. Грушевського з еміґрації до Ки­ева стала вона органом історичної секції Української Академії Наук.