2. 4. Предикативні і модальні прислівники

Означальні і обставинні прислівники не вичерпують усього розмаїття незмінних слів, які принципово відрізняються і від іменних частин мови, і від дієслова. Так, В.М. Русанівський [14] ставить слушне питання: як бути з тими випадками, коли прислівник уживається як головний член односкладного речення або перебуває поза синтаксичним зв’язком з іншими членами речення? Для зіставлення розглядає три речення зі словом ясно: 1. Ясно світять далекі осінні зорі. 2. Сьогодні надворі ясно. 3. Поїзд сьогодні, ясно, запізниться. У першому реченні слово ясно – обставина (пояснює дієслово), у другому – головний член у безособовому реченні, а в третьому – вставне слово. Серед граматистів (В.В. Виноградов, О.В. Ісаченко, М.С. Поспєлов та ін.) існує думка, що у першому випадку – це прислівник, у другому – слово категорії стану, а в третьому – модальне слово. Але ж, робить висновок В.М. Русанівський, слово ясно не змінило своєї морфологічної природи залежно від зміни синтаксичної ролі. З огляду на це виникає потреба виділити й інші розряди прислівників. У науковій літературі деякий час велися пошуки термінів на позначення цих розрядів. Так, у підручнику «Українська мова. Ч. І.» за ред. П.С. Дудика [18, 362] прислівники типу соромно, прикро, потрібно, необхідно, треба, шкода, можна, не можна тощо названі присудковими, оскільки виконують роль присудків у безособових реченнях. У підручнику «Сучасна українська літературна мова» за ред. М.Я. Плющ незмінні слова, які виражають «відношення до особи, яка зазнає певного стану, або вказують на загальний фізичний стан природи» (легко, весело, сумно; тихо, тепло, темно і под.), чи виражають зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти, необхідно виконати тощо), названо безособово-предикативними прислівниками [16, 290].

Останнім часом за незмінними словами такої семантики, включаючи, крім того, слова на вираження оцінки якого-небудь стану з морально етичного погляду (гріх, жаль, сором, лінь, охота), закріплено термін «предикативні прислівники» [17, 453-454; 20, 528; 12, 82 та ін.]. Предикативні прислівники займають у реченні синтаксично незалежну позицію. Частина з них за структурою і значенням співвідносні з якісно-означальними прислівниками (Порівняймо: Радісно зустріти гостей. –Радісно нам. Гаряче вітали переможців. – Гаряче у серпні.). Предикативні прислівники поповнили свій склад також за рахунок іменників, які виступають функціональними синонімами прислівників (страх – страшно, сором – соромно, досада – досадно та ін.. Напр.: Сором хилитися, долі коритися. – Леся Українка; І комусь буде жаль. – О. Довженко). Невелика група предикативних прислівників не має співзвучних слів серед інших частин мови: можна, можливо, треба, потрібно, відрадно, необхідно, важливо та ін. Наприклад: Де можна лантух, там торби не треба (М.Номис).

Модальні прислівники – це такі прислівники, які не пов’язуються граматично і семантично з якимось із членів речення, а служать для виявлення ставлення мовця до змісту висловлюваного [14, 25]. Вони надають окремому із членів речення чи всьому реченню модальних відтінків – можливості/неможливості, припущення (вірогідності), достовірності; виражають зв'язок думок, їх послідовність. Напр.: можливо, видно, очевидно, певно, напевно; звичайно, безумовно; щоправда; отже, нарешті, навпаки, наприклад, по-перше; по-друге і т. ін. В усному мовленні модальні прислівники виділяються інтонацією, а на письмі – комами. Напр.: Напевно, там водилися й гадюки (О. Довженко).

Одностайності у поглядах на групи слів, об’єднані в розряд предикативних та модальних, немає.