Кримінальне право

Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., уведене у дію з 1846 р., яке вміщувало 2224 статті і закріплювало деякі принципи буржуазного кримінального права – визначення поняття злочину, дія закону у часі і просторі, особиста відповідальність тощо, однак, за змістом було феодально-кріпосницьким кодексом, зокрема, дворяни мали право засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т.п. Значно розширився перелік складів злочинів – Уложення передбачало нові види злочинів, зокрема участь селян в антикріпосницьких виступах і робітників у страйках вважались політичними злочинами.

Поняття злочину у Зводі визначалось як заборонена законом дія під загрозою покарання, а в Уложенні – як дія, що посягає на недоторканість прав верховної влади і встановлених нею влад або на право і безпеку суспільства чи приватних осіб. Злочинні дії поділялись на тяжкі злочини, злочини і проступки. Формами вини визнавались умисел і необережність. За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину і ступенів співучасті.

Метою покарання було передусім залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертню карою. Система покарань складалась з 35 видів – від смертної кари до догани (осуду). “Звід установлень і статутів про утримуваних від вартою і про засланих” 1832 р. – перший документ загальноросійського тюремного законодавства, що регламентував застосування таких видів покарання, як заслання, каторга, тюремне ув`язнення. Зберігались тілесні покарання, від яких звільнялись дворяни, духовенство, купці 1-ої і 2-ої гільдій, почесні громадяни тощо. Щоправда, “Уложення про покарання кримінальні і виправні” у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але допускалась заміна короткотривалого ув`язнення для осіб, не звільнених від тілесних покарань, покаранням різками. Короткотермінове ув`язнення дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом чи арештом у приміщенні відомства, в якому вони перебували на службі.

Судочинство

Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут” 1839 р.

Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, спори про села, спори про дворових людей і селян без землі, спори про міські і приміські двори, мизи, сади, рибні ловлі, млини та інше нерухоме майно, спори про право власності на рухоме майно; 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням.

У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки. Кримінальна справа починалась за донесенням або ініціативою прокурорів, стряпчих чи поліції. Судового слідства не існувало. Справа доповідалась одним з членів суду або секретарем. Зазвичай, свідки чи експерти у суд не викликались. Обвинувачений був не суб`єктом, а об`єктом процесу. “Звід” закріплював систему формальних доказів; за недостатності доказів суд не оголошував вирок, а залишав підсудного під підозрою, що для селян і міщан іноді завершувалось виселенням до Сибіру.

Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя. Справи селян за антипоміщицькі виступи, придушені військовими командами, розглядав військовий суд в особливому порядку. Дрібні кримінальні справи (крадіжки до 20 крб., легкі побої, пиятика тщо) вирішувались у скороченому порядку поліційними чиновниками. Закон надавав поміщикам право здійснювати судочинство над своїми селянами за незначні злочини.