4. Держава і право Боспорського царства

Найбільша з античних держав Північного Причорномор`я – Боспорське царство (Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки) з центром у Пантікапеї, що виникло внаслідок об`єднання міст-держав у 480 р. до н.е. У середині 4 ст. до н.е. до нього приєднались всі великі міста-держави Північного Причорномор`я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Німфей, Кіммерік та ін.) і землі, заселені племенами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї державності. (На той час процес становлення держави у скіфських племен – основної частини населення Керченського півострова - лише починався). Столицею Боспорського царства став Пантікапей. Розквіт Боспорського царства припадає на 4-3 ст. до н.е.; з другої половини 2 ст. до н.е. воно зазнає повстань рабів і підкорених скіфських племен. На початку 1 ст. до н.е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об`єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор`я, у т.ч. Боспорське царство. Після поразки і загибелі царя у боротьбі з Римом у середині 1 ст. до н.е. Боспорське царство потрапило під владу Стародавнього Риму як васальна держава – царів Боспору затверджували римські імператори. Навала готів і боранів у середині 3 ст. н.е. розорила Боспорське царство, а гуни в останній чверті 4 ст. зруйнували його, і воно увійшло до складу Візантії як її володіння.

Суспільство поділялось на рабовласників і рабів, вільних і невільників. Рабовласниками були цар і його оточення, жерці, чиновники державного апарату, великі землевласники, судновласники, власники ремісничих майстерень-ергастерій, купці, работорговці, воєначальники. Купці, найбільшим з-поміж яких був цар, а також до них належали посадові особи, у т.ч. воєначальники, - мали право безмитної торгівлі. Вільні землевласники служили у війську, сплачували царю податок врожаєм, оскільки оброблювана ними земля вважалась царською.

Раби поділялись на приватних і державних; джерела рабства: полон і купівля у кочівників. Державні раби використовувались при будівництві оборонних споруд на кордонах держави, вони перебували у кращому становищі, ніж приватні раби, які використовувались на громадських роботах (у майстернях, пекарнях, у виноробстві) і в домашньому господарстві, та іноді у сільському господарстві. Використовувалась також праця залежного землеробського населення – пелатів, які обробляли землю царів і великих землевласників, за що сплачували їм частину врожаю. У 1-3 ст. почалось масове відпущення рабів на волю, а посилення експлуатації залежних напіввільних виробників привело до зародження феодальних відносин.

Боспорське царство – рабовласницька монархія. Спершу це був союз грецьких полісів, які зберігали певну автономію у внутрішніх справах – мали органи самоврядування (Народні збори, Ради міст, виборні посади), проводили самостійну торгівельну політику, карбували власну монету (Пантікапей – з 6 ст. до н.е., інші міста – з 5 ст. до н.е.; пізніше це право було надане лише Пантікапею, що карбував загальнодержавну монету). Перші правителі Боспорського царства вважались архонтами Пантікапею і всього Боспору, їх влада була спадковою (на відміну, у давньогрецьких державах ця посада була тимчасовою); у 4 ст. до н.е. до Боспорського царства була приєднана Феодосія і цар став називатись “архонт Боспору і Феодосії”. Певний час існував специфічний інститут співправителів – у середині 4 ст. до н.е. водночас правили Спарток ІІ і Перісад І як “архонти Боспору і Феодосії і царі підвладних племен”. Цей подвійний титул відмінив на початку 3 ст. до н.е. Спарток ІІІ, що став “царем Боспору”; він ліквідував форми самоврядування і Боспорське царство було перетворено на монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим спадковим главою держави, що має верховну владу, здійснює судові і жрецькі функції, є військовокомандувачем, а також володарем великих земельних угідь, найбагатшим торговцем, власником майстерень і промислів. Опинившись у залежності від Риму цар отримує офіційний титул “друг кесаря (тобто римського імператора) і друг римлян”, і на престолі його затверджує римський імператор.

Центральний державний апарат становив двір царя, в який входило його найближче оточення – військова і цивільна знать – призначені царем придворні чини, які здійснювали виконавчу владу. Особлива роль належала главі (міністрові) двору і особистому царському секретарю. Решта управителів (охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів, управителі сіл, різні придворні чини) були керівниками відомств. Зв`язки з іншими державами і місцевими племенами здійснював штат спеціальних чиновників на чолі з головним перекладачем. Військовими посадами були: стратег громадян, наварх, пресбевт, архікойтоніт та ін., одним з вищих воєначальників був лохаг.

Спершу автономію мали міста і місцеві племена – вони мали власних царків чи вождів, сплачували боспорським царям данину хлібом та іншими продуктами, у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї. У перших століттях нашої ери містами починають управляти царські намісники, органи місцевого самоврядування ліквідуються. Відбувається бюрократизація і аристократизація державного апарату. У час залежності від Риму Боспорське царство було поділене на округи, на чолі яких стояли призначені царем намісники.

Основу війська становили найманці (греки і фракійці) та воїни з підвладних чи союзних племен. За потреби скликалось ополчення з громадян. Царі мали також власний флот.

Джерела права: законодавча діяльність царів, право грецьких міст-полісів, що входили до Боспорського царства, звичаї місцевих племен, римське право. Передбачалась державна і приватна власність на землю (цар був верховним власником, тому всі землевласники несли йому повинності), худобу, рухоме майно, рабів. Було розвинене зобов`язальне право: договори купівлі-продажу, дарування, позики та ін. Найнебезпечнішими злочинами вважались: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними вигнанцями, - що карались смертною карою з конфіскацією майна. Були відомі також злочини проти власності і проти особи, за які передбачались такі покарання: смертна кара, конфіскація майна, штрафи. Судові рішення виконували судові виконавці.