4. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Центральні органи державної влади і управління

Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монарії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників. Великі князі активно втручались у роздачу земель місцевим князями і у призначення ними місцевої адміністрації (урядників), а також розглядали скарги населення на місцевих князів. Процес централізації завершився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції – воєводства і староства. Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворились на його слуг і поступово змішались з верхівкою служилої знаті. Землеволодіння стало нерозривно пов`язаним зі службою, передусім військовою, Великому князеві, завдяки чому він розпоряджався усіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління лише у господарських справах, опіці над церквою, судочинстві та інших незначних місцевих справах. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворились у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

Вже з другої половини 14 ст. Великі князі стали майже необмеженими правителями – зосереджували верховну законодавчу, виконавчу і судову владу, були верховними головнокомандувачами збройних сил, відали дипломатичними зносинами з іноземними державами, оголошували війну і укладали мир, призначали і звільняли державних урядовців, розпоряджались державним майном і коштами. Престол переходив за спадком до старшого сина, та іноді Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. Литовський статут 1588 р. підтвердив доволі широкі повноваження Великого князя з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Та вже з кінця 15 ст. влада господаря значно обмежувалась Пани-Радою і Сеймом, без ухвали яких він не мав права вирішувати основні питання державної політики. До складу Пани-Ради входили найвпливовіші посадові особи князівства: маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком і етикетом при дворі Великого князя та головував на засіданнях Ради і Сейму; його заступник – маршалок дворний, який керував шляхтичами, що служили при дворі Великого князя; канцлер – глава канцелярії Великого князя і Пани-Ради та охоронець великої державної печатки, він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори із сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків і тлумачів; підканцлер – заступник канцлера і охоронець малої державної печатки; підскарбій земський – відав скарбницею Великого князівства Литовського, наглядав за своєчасним збиранням податків; підскарбій двірний – відав скарбницею Великого князя; великий гетьман – головний воєначальник Великого князівства Литовського; намісники (управителі) земель, воєводи, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи, що увійшли після Кревської і Городельської уній з Польщею, і великі феодали; спершу до неї входили також удільні й інші князі та пани-бояри; кількість її членів-урядовців доходила до 80 осіб. Виникнувши як допоміжний, дорадчий орган при господарі, Пани-Рада невдовзі набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря. Формальним приводом до посилення впливу і значення Ради стало обрання у 1444 р. Великого князя Казимира королем Польщі – він переїхав до столиці Польського королівства Кракова (з 1596 р. столицею стала Варшава), лише зрідка навідуючись до Литви. Правове становище Пани-Ради як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського було закріплене привілеями 1492 і 1506 рр. Виданий Пани-Радою привілей 1492 р. юридично обмежив владу Великого князя – він повинен був узгоджувати з Радою усі питання зовнішньої політики, видання і відміну законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з Радою виносити важливі судові рішення; а також врегулював склад і компетенцію Пани-Ради. За привілеєм 1506 р. за відсутності Великого князя Пани-Рада керувала усією внутрішньою і зовнішньою політикою держави, навіть оголошувала мобілізацію і починала війну. Тож Пани-Рада стала постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом; найважливіші державні справи вона вирішувала спільно з князем, а за його відсутності – самостійно; якщо ж князь не погоджувався з її рішенням, повинен був підкоритись їй. До її компетенції належало обрання Великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Зі збільшенням кількості членів Пани-Ради з неї виділився вужчий орган – Таємна Рада, члени якої стали називатись старшими панами; вона стала постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалась Великим князем за потреби.

З часом впливовішим загальнодержавним колегіальним, більш представницьким, органом Великого князівства Литовського стає Великий вальний сейм, на який збирались: Великий князь, Пани-Рада, державні центральні і місцеві урядовники, усі княжата і магнати, яких закликали окремими листами, кілька латинських єпископів, спершу уся шляхта, а з 1512 р. - по 2 делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках. Не існувало визначених строків скликання Сейму, він збирався за потреби, наприклад у разі війни; вперше був скликаний у 1507 р., коли Великий князь потребував грошей для війни з Росією, а до того сейми збирались лише по землях і областях (вперше – у 1446 р.). Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм державним органом, що вирішував широке коло різних питань; до його виключної компетенції належало обрання Великого князя, оголошення про скликання ополчення, а за Литовським статутом 1566 р. ні Великий князь, ні Пани-Рада були не вправі починати війну і встановлювати податки без згоди Сейму.

У Польському королівстві вищими органами державної влади і управління були король, Королівська Рада і Сейм. У 1386 р. Великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі – відтоді утвердився принцип обрання глави держави. Королівська Рада як постійно діючий орган влади сформувалась приблизно у середині 14 ст. До її складу входили: королівський (коронний) канцлер і його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором та здійснював нагляд і судочинство над придворними і його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У 15 ст. Рада стала називатись Великою.

З 14 ст. почали відбуватись наради глави держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою, на підставі чого у 15 ст. сформувався Великий вальний сейм, до складу якого входили члени Великої Ради і депутати від шляхти, що зумовило у подальшому поділ Вального сейму на 2 палати: Сенат, що постав із Королівської Ради, і Посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Сейм збирався щорічно, міг засідати і за відсутності короля. Він вирішував питання про податки і приймав законодавчі акти, а згодом його головною функцією стало обрання глави держави.

За Кревською унією 1385 р. литовський князь Ягайло став також польським королем, а Городельська унія 1413 р. передбачила спільні засідання, польсько-литовські сейми і з`їзди; тобто, зв`язок Литви і Польщі мав характер особистої унії – обидві самостійні держави об`єднувала особа спільного монарха. За Люблінською унією 1569 р. Польща і Литва об`єднались в єдину державу – Річ Посполиту, а Великий князь Литовський став водночас Польським королем. “Генріхові артикули”, прийняті у 1572 р. внаслідок обрання королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа, проголошували Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з обраним королем. Король, за артикулами, визнавав вільну “елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов`язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки Сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожних 2 роки скликати Сейм, а також зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатись повернення втрачених ним і його попередниками провінцій. У разі порушення королем прав і привілеїв шляхти, вона мала право відмовитись від покори йому.

За Люблінською унією законодавча влада передавалась Вальному сейму Речі Посполитої, який складався з 3 станів: короля, Сенату, главою якого у засіданнях був король, і Посольської ізби. Сенат об`єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з розглядуваного питання, на підставі чого король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (висновок, підсумок). Найвпливовішою у Вальному сеймі була Посольська ізба, до складу якої входило 170 делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48 послів від Литви, які попередньо збирались у Слонимі для узгодження своєї діяльності на Вальному сеймі. Посли обирались на шляхетських сеймиках, які також надавали депутатам накази шляхти; тобто, депутати Посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства, і по завершенні роботи Сейму вони звітували на повітових сеймиках. Скликалась Посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття Сейму. Усі питання на Сеймі вирішувались одностайно за відсутності “liberum veto” – висунутої будь-яким членом Сейму “вільної заборони”. Компетенція Сейму була доволі широка – мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики. Постанови Сейму – конституції – оголошувались від імені короля з обов`язковою вказівкою про їхнє прийняття за погодженням із Сенатом. Для обрання короля Речі Посполитої збирались особливі сейми: “конвокаційні” – на них вирішувались питання про час і умови обрання короля, “елекційні” – на них обирали короля, “коронаційні” – на них відбувалась коронація і король складав присягу.

Центральна адміністрація. Центральне управління у Речі Посполитій здійснювали король і призначені за погодженням з Великим вальним сеймом урядовці, причому Литовське князівство і Польське королівство іноді мали власних вищих посадовців. Ще у Великому князівстві Литовському відав князівським двором і головував за відсутності князя на засіданнях Пани-Ради маршалок земський, князівськими дворовими відав маршалок двірський. Королівським двором відав коронний або великий маршалок, його заступником був надвірний маршалок; були також маршалок із судових справ, маршалок дипломатії та ін. Другою після маршалка посадовою особою був коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією, а у Литовському князівстві – литовський канцлер з підканцлером. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський (земський) підскарбій – скарбницею князівства, їхніми заступниками були двірські підскарбії. Коронний гетьман очолював коронне військо, литовський (земський) гетьман – литовське військо, були також польні гетьмани. До урядовців належали також кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий, які, крім відповідних придвірних функцій, часто виконували державні доручення – дипломатичні, адміністративні, судові тощо.

Місцеве управління

Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебувала у руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалась загальнодержавними актами, звичаєвим правом та рішеннями місцевих органів влади. Особливістю системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок, що зумовлювалось тим, що: 1. адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювались у міру поневолення сусідніми державами тих чи інших територій України; 2. окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема у сфері місцевого управління. Так, після приєднання у 14 ст. до Польського королівства у Галичині спершу зберігалась обмежена автономія і навіть карбувалась власна монета; однак, вже у 15 ст. польські королі почали проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на її землі (у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі) своїх старост, і врешті Галицькою землею став управляти генеральний староста, а згодом було введено посаду подільського генерального старости. У 15 ст. у Польщі почалась ліквідація удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які поділялись на повіти; так, Галичина у 1434 р. стала Руським воєводством, а у 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство. На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, існуючу у Польщі. Очолював місцеве управління воєвода з широкими адміністративними і судовими повноваженнями, якому підпорядковувався земський уряд, а після утворення шляхетських сеймиків він став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці 14 ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовського спершу не змінило їх політико-адміністративного устрою – зберігались Київська, Волинська і Подільська землі у кордонах колишніх удільних князівств, у Чернігівській землі винило кілька удільних князівств. Всі ці українські землі вважались власністю великокнязівської династії, та, попри те, зберігали певну автономію і давні місцеві права і звичаї, що обіцяв їм Великий князь у своїх грамотах, включаючи їх до складу своєї держави. У більшості українських князівств і земель у 14-15 ст. зберігалась волосна система адміністративно-територіального поділу; а наприкінці 14 ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти, в які входило кілька волостей, і наприкінці 15 ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях. Очолювали повіти і волості тіуни, а потім державці. Спершу у селах існували самоврядні общини – волості, сотні, сороки, десятки, які очолювали виборні старости, сотники, сорочники, десятники. Ці органи самоврядування сільських общин, в які входили, передусім, отамани (здебільшого у південних землях) або старости (на півночі) і підлеглі їм дрібні адміністратори (войтики, сорочники тощо), становили низову адміністративну ланку; вони, головно, забезпечували збирання податків у князівську скарбницю. Найважливіші питання вирішувались на сходках, вічах. Згодом внаслідок централізації держави і збільшення ролі шляхти селянське самоуправління було ліквідоване.

У другій половині 15 ст. уряд Великого князівства Литовського розпочав остаточне скасування автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Так, у 1452 р. Волинське князівство було перетворене на провінцію Великого князівства Литовського, якою управляв намісник, що призначався Великим князем; у 1471 р. було ліквідовано Київське князівство, і наприкінці 15 ст. лише на Чернігівщині залишались невеличкі уділи українських князів. На початку 16 ст. за урядовою реформою було введено єдиний адміністративно-територіальний поділ на українських землях – Київщина поділялась на повіти з центрами у Києві, Овручі, Чорнобилі, Житомирі, Черкасах і Переяславі та Звягельську, Чуднівьску, Канівську і Черняхівську волості. Очолював місцеву адміністрацію воєвода, який призначався Великим князем фактично на необмежений строк; він наглядав за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав організацією війська, вирішував судові справи. Впливовим посадовцем у місцевій адміністрації був староста, призначуваний Великим князем, який очолював повіт і мав широкі адміністративні і судові повноваження. Так, у Волинській землі уся повнота влади належала луцькому старості, на Поділлі – брацлавському і вінницькому старості, а у Київському воєводстві – київському воєводі. Воєводи і старости були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійснювали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством; вони обороняли свою територію, наглядали за фортецями та забезпеченням їх зброєю і припасами, за порядком тощо. З появою місцевих шляхетських сеймиків воєводи і старости почали розв`язувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно із шляхтою. Великі міста, у т.ч. Київ, мали своїх старост, у менші – призначались державці. Центральний повіт воєводства, де знаходився адміністративний центр воєводства, іноді називався каштелянія і очолювався каштеляном, який був помічником воєводи. До міської адміністрації належали помічники старост – тіуни і дітські, а також повітові маршалки, стольники, возні (виконували судові рішення), хорунжі, городничі, мостівничі та ін.

Віленський сейм 1564-1566 рр. суттєво реорганізував місцеве управління в українських землях, наблизивши його до існуючої у Польському королівстві системи, - уся територія Великого князівства Литовського (у т.ч. і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалось 30 повітів; зокрема, Київське воєводство поділялось на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство – на Брацлавський і Вінницький повіти. Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських, у яких брали участь усі шляхтичі, що мали земельні маєтки у даному повіті; повітові сеймики обирали кандидатів у судді у земські підкоморні суди та по 2 кандидати від кожного повіту на Вальний сейм Великого князівства Литовського.

Після утворення за Люблінською унією 1569 р. єдиної держави – Речі Посполитої – вона була адміністративно поділена на 3 провінції: Велика Польща, Мала Польща, до складу якої входили більшість загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литва. Провінції поділялись на воєводства і повіти, а у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберігались і землі. Литва зберігала певну автономію у законодавстві, державному управлінні і судочинстві; та чисельність воєводств у Литві скоротилась до 9, а повітів – до 22, оскільки за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені з її складу і передані Польщі. Своєрідною адміністративно-територіальною і господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалось королем за службу. Українські землі у складі Речі Посполитої остаточно втратили автономію і були адміністративно поділені на 6 воєводств за польським зразком: Руське воєводство (головно, Галичина) охоплювало 5 земель – Львівську, Галицьку, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську; Белзьке воєводство об`єднувало 3 повіти – Бузький, Городельський, Гробовецький; Волинське – Володимирський, Луцький, Кремінецький повіти; Подільське – Камінецький, Червоноградський, Литичівський повіти; Брацлавське – Брацлавський і Вінницький повіти; Київське – Київський, Овруцький, Житомирський повіти; а у 1630 р. було утворене Чернігівське воєводство. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни. Кожне воєводство мало свої шляхетські сеймики (станом на 1569 р. – 70, з яких 24 – у Литві), які доволі обмежували значення апарату місцевого управління, та делегувало своїх депутатів на Великий вальний сейм. У Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах зберігали чинність Литовський статут та українська мова у діловодстві, а найвищою судовою установою для цих земель був Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна. Місцеве управління, як і раніше, здійснювали воєводи, каштеляни, старости та інші громадські і земські посадовці; зокрема, у південній Київщині і на Поділлі – 8 коронних старост з широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Низову ланку адміністрації Речі Посполитої становили волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому підпорядковувався волосний писар. Справи села вирішував сільський схід, який обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив і на їх місце воєводи і старости стали призначати управителів, а на землях, які перебували у приватному володінні, управителів призначав власник.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. За правовим становищем міста і містечки поділялись на королівські, великокнязівські, приватні і церковні. У 14-15 ст. окремі міста отримали самоврядування за магдебурзьким правом, що було закріплено у Литовському статуті 1588 р., який поділяв міста на привілейовані (які мали магдебурзьке право) і непривілейовані. Система управління міста залежала від категорії, до якої воно належало. У королівських і великокнязівських містах органи управління формувались Польським королем або Великим князем; представниками адміністрації були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости призначали усіх посадовців міської адміністрації, які відали певними галузями управління і суду; у великих королівських містах допускались окремі елементи самоврядування; війт призначався центральною владою фактично на необмежений строк, а верхівка міщан обирала його помічників – радовців. У приватних і церковних містах і містечках управління здійснювали магнати, шляхта, церква – вони призначали міську адміністрацію, до якої входили старости, війти, каштеляни. У деяких приватних містах міщани обирали ратуші.

Значного поширення в українських землях набуло міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві, яке наприкінці 15 ст. польський і литовський уряди почали надавати у формі грамот на “вільність” окремим українським містам. Жалувані грамоти на самоврядування проголошували 3 основних принципи: відміна діючих звичаїв литовського, польського і руського права; скасування влади і суду урядовців щодо міщан; утворення органу самоврядування – Ради, що обиралась міщанами. При отриманні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських і великокнязівських урядовців. Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали адміністративний і судовий орган самоврядування – магістрат, який в українських містах складався з 2 колегій – міської ради і лави. До складу міської Ради щорічно обирались радці (”райці”) – 6-24 багатих міщан, які з-поміж себе обирали бурмістра, що головував на засіданнях Ради; у королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а уприватних – пан міста, а часто староста чи власник міста сам призначав радців і бурмістрів. Міська Рада була головним органом самоврядування – виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах, а також обирала чи призначала лавників і судового війта та іноді призначала цехових старшин. Лава – судовий орган, до складу якого входили лавники, очолював її війт; іноді її засідання відбувались під головуванням помічника війта – лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан та їх претензії до феодалів. Упродовж 15 - першої половини 16 ст. самоврядування отримали: Київ у 1497 р., Луцьк у 1497 р., Дубно у 1498 р., Рівно наприкінці 15 ст., Львів у 1503 р., Дорогобуш у 1514 р., Ковель у 1518 р., Кремінець у 1536 р., Торчин у 1540 р., Берестечко у 1547 р., Брацлав у 1564 р. У цих та інших містах склалась певна процедура формування органів міського самоврядування – вибори здійснювались щорічно у заздалегідь визначений день; у виборах брали участь усі міщани міста, а для пасивного виборчого права встановлювались вимоги “законнонародженості, доброго імені, богобоязності, справедливості і правдивості, а також нерозголошення міських таємниць, твердості у словах і справах та нежадібності і некористолюбства”, віковий ценз у різних містах - 25-90 рр., та “осілість” (володіння нерухомим майном у місті) для кандидатів до Ради. Наприклад, у Ковелі схід міщан щорічно у перший понеділок осені обирав з-поміж себе 8 кандидатів на посади радців і бурмістра, відомості про яких передавались на розгляд міському старості, який затверджував на посаді радців 4-х з них та призначав з-поміж них бурмістра. Однак, річний термін перебування у складі Ради не дотримувався і іноді деякі особи були радцями упродовж 10 р., тому для нагляду за владними зловживаннями у деяких містах утворювались контрольні установи, які перевіряли міські рахунки; так, у Львові діяла Комісія 40 мужів, до якої входили 20 купців і 20 ремісників. Рада мала широкі повноваження – забезпечувала оборону міста і порядок у ньому, розглядала цивільні справи, вирішувала господарські питання міста, розподіляла податки між міщанами і наглядала за їх своєчасним збором, регулювала торгівельні операції, видавала міщанам доручення на укладення торгівельних угод, наглядала за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали Раді, санкціонувала акти купівлі-продажу нерухомого майна у межах міста, розпоряджала ділянками міської території – плацами, їй підпорядковувались ремісницькі цехи.

Поза тим, у самоврядних містах існували відокремлені міські території – юридики, які адміністративно і юридично повністю або частково контролювались феодальними власниками; на них не поширювалась судово-адміністративна влада міського самоврядування, управління їх населенням здійснювалось від імені феодала спеціальними посадовцями – війтами і тіунами. Поділ міста на юридики зумовлював і розподіл функцій з управління містом між їх власниками. Юридики існували у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Самборі та інших містах України.

Наприкінці 16 – у першій половині 17 ст. в Україні відбувся бурхливий розвиток міст, з`явились Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. У середині 17 ст. в Україні було понад тисячу містечок, які, здебільшого, налічували по 2-3 тис. мешканців, а Львів – 15-18 тис., Київ – 15 тис., Біла Церква – 10 тис. міщан. Більшість міст в українських землях належала феодалам і церкві, деякі магнати мали по кілька міст і містечок. У 80-х рр. 15 ст. в українських землях з`являються громадські організації православного міщанства – братства, які спершу мали економічні завдання – видавали грошові позики своїм членам, організовували позичкові каси, допомагали міщанам-боржникам, не дозволяли продавати будинки чужинцями, влаштовували притулки для збіднілих братчиків і старців; притому, усі братські книги і розрахунки ретельно контролювались. У 16 ст. вони поширили також політичну і культурну діяльність – організовували оборону міщанства від національного гніту, надсилали скарги до судів на міські магістрати, висилали посольство до королів, звертались по допомогу до шляхти і вельмож. Братства діяли на підставі статутів, які регулювали їхню організацію і діяльність. Принаймні, щомісячно відбувались сходи братства, а щорічно – загальні збори, на яких обирали старшину – старших братів; щоправда, не було налагоджено постійного зв`язку між різними братствами – не було скликано з`їзд усіх братств. Братство наглядало за дисципліною своїх членів – за кожну провину братчик сплачував штраф воском або відсиджував певний строк на церковній дзвіниці. Усі справи поміж братчиками вирішував братський суд, а не міський чи державний. Найактивніші братства намагались утворити самостійні органи міського самоврядування. Найвпливовішим в Україні було Львівське братство при церкві Успенія, до якого входило 20-30 заможних і високоосвічених членів; у 1539 р. воно домоглось відновлення галицького єпископства, яке було скасоване у 15 ст., а у 1570-х рр. – представництва у Колегії 40 мужів. Львівське братство зініціювало заснування братств у всіх містах і містечках України, тож братська організація поширилась по усій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Згодом братський рух поширився з міщан і на шляхту, духовенство і навіть вільне селянство, тож братства стали загальнонаціональними установами.