3. Висловлювання педагогів про рухливі і національні ігри

Передові мислителі і вчені добре розуміли велике значення ігор у ихованні підростаючого покоління.

Видатний чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670) високо оцінював роль ігор, «які полягають у русі», для вирішення оздоровчих, освітніх і виховних завдань.

Підкреслюючи велике значення правильного керування іграми з боку старших, Я. А. Коменський говорив, що при дотриманні необхідних умов гра повинна бути «серйозною справою, тобто або розвитком здоров'я, або відпочинком для розуму, або передоднем (підготовкою) для життєвої діяльності, або всім цим одночасно». Згідно з його порадами варто використовувати народні ігри, «пристосовані до народного звичаю». Ігри повинні відповідати віку, містити різноманітні рухи (з м'ячем, ходьбою під час прогулянок, з бігом, стрибками). Способи проведення ігор треба змінювати, щоб завдати більше задоволення гравцям. Прикрасою гри Я. А. Коменський вважав «рухливість тіла», життєрадісність, порядок, дотримання правил, досягнення перемоги доблестю, а також надання гравцям можливості розпоряджатися й коритися. В іграх він засуджував млявість, недоброзичливість, галас і «підступництво».

Єпифаній Славинецький (XVII в.) у своєму оригінальному педагогічному творі «Громадянство звичаїв дитячих» вказував, що заняття іграми повинні допомагати зміцненню здоров'я й розвитку фізичних сил дітей. У «гранні чесному» треба виховувати розважливість, стриманість, безкорисливість. Діти повинні проявляти наполегливість, привчатися до спільних дій, поважати більш слабких гравців.

Рухливі ігри, на думку Н. Ф. Бунакова, є педагогічним матеріалом, який учитель може запозичити «прямо з життя». На основі спостережень за самодіяльними заняттями дітей можливо, вибравши ту або іншу гру, подивитися, чи повністю вона відповідає педагогічним завданням. При потребі таку гру, взяту «з життя», треба змінити, доповнити або скоротити, творчо створивши нову, більш досконалу. Такі ігри Н. Ф. Бунаков пропонував широко використовувати з метою сприяння гармонійному розвитку учнів у фізичному, розумовому й моральному відносинах.

Видатний російський педагог К. Д. Ушинський (1824-1870) неодноразово у своїх працях звертає увагу на те, що діяльність дитини - це її праця, основними видами якої є гра, позанавчальні заняття, навчання.

Самостійна праця, яка яскраво виявляється під час гри, виражає, за Ушинським, найнормальніший стан дитини. Тому вже в цей час вихователь, керуючи ігро­вим процесом, повинен привчати дітей до подолання труднощів і до самостійності.

П. Ф. Лесгафт (1837-1909) у своїх працях (кінець XIX – поча­ток XX ст.) розглядав ігри як один із засобів вихован­ня. Положення, висунуті ним, залишаються актуаль­ними і на сьогодні. Зокрема П. Ф. Лесгафт розгля­дав питання про поведінку і взаємостосунки гравців, про відповідність ігор поставленим завданням, а та­кож про провідну роль педагога.

Методичні настанови П. Ф. Лесгафта щодо прове­дення гри використовуються педагогами та організаторами ігор у культурно-освітніх устано­вах. Ці настанови включають такі вимоги: 1) обов'яз­кове визначення перед кожною грою конкретної мети; 2) відповідність гри силам і здібностям учасників; 3) забезпечення позитивного емоційного впливу на гравців; 4) систематичність і послідовність проведен­ня ігор; 5) спонукання учасників до прояву активно­сті, самостійності (при спрямовуючій ролі педагога, організатора).

Особливу увагу приділяв П. Ф. Лесгафт рухливим іграм дітей шкільного віку. Він визначив роль і зав­дання рухливих ігор, навів основні методичні вказівки та описав близько 100 різноманітних ігор відповідно до виз­наченого ним же розподілу на дві групи (1-ша гру­па – прості ігри, 2-га – складні).

Великий внесок у розвиток гри зробили радянські теоретики. Вони акцентували увагу насамперед на ви­ховній ролі гри. Так, Н. К. Крупська у своїх працях неодноразово наголошувала на тому, що гру потрібно використовувати з метою всебічного виховання підро­стаючого покоління. Вона розкрила можливості виховання в іграх товариської згуртованості, почуття ко­лективізму, дружби, свідомої дисципліни.

А. С. Макаренко засуджував як невтручання батьків і педагогів у гру дітей, так і зайву допомогу їм в іграх. Перебільшена опіка над дітьми призводить до розвит­ку в них невпевненості у своїх силах, до виникнення страху перед поразкою. А. С. Макаренко визначав три стадії в розвитку дитячої гри відповідно до віку (до 6 років, від 6 до 12, від 12 до 14). Проте такий поділ цілком умовний. Так, часто діти 11-12 років грають в ігри, найпростіші за організацією колективу, але з дуже складними правилами та змістом.

За своїм походженням і суттю національні рухливі ігри, як зазначає С.Б.Мудрик, орієнтовані на масове сприйняття і засвоєння їх, бо за змістом і формою рухи в них прості і доступні учням різних вікових груп. Ці ігри характеризуються внутрішнім багатством змісту, супроводжують життя народу, виховують національну психологію, характер, свідомість.

Народні ігри та забави, як зазначає Н.А. Деделюк, особливо весняні, відображали, з одного боку, побут людей, а з іншого, – своїм змістом впливали на навколишній світ і людину, а тому виконували світоглядні функції (родинно-побутову, профілактичну, оздоровчу, похвальну, вегетаційну, спонукальну, релаксаційну)

У середині і наприкінці XX століття були розглянуті питання взаємопоєднання рухливих ігор з іншими засобами фізичного виховання, зокрема зі спортом (І.М. Коротков, В.П. Філін).

У ряді методичних посібників (Л.В.Билєєва, В.М.Качашкин) відображений досвід творчого використання рухливих ігор в урочних й позаурочних формах занять учителями фізичної культури – С.В. Покровським, А.А. Гугіним, І.І.Должиковим.