59. Початок агресії Японії проти Китаю, розгляд Китайського питання у Лізі Націй. Позиції срср і сша.

 

На початку 30-х років міжнародне стано­вище на Далекому Сході особливо загострилося. За інвес­тиціями в Китаї в 1931 р. перше місце посідала Англія (36,7 %), друге — Японія (35,1 %). У зовнішній торгівлі Китаю перше місце закріпилося за Японією (23,4 %), дру­ге — за США (18,8 %). Сполучені Штати, підтримуючи уряд Чан Кайші в Нанкіні, рішуче відтісняли своїх конкурентів з китайського ринку.

Але ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Танаки, відбиваючи інтереси найагресивніших кіл Японії, прийняв програму широкої експансії на Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні за­вдання японських збройних інтервенцій: розтрощити США, необхід­но спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед захопити Маньчжурію, потім Внут­рішню Монголію. Далі знову схрестити зброю з Росією.

У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на трети­ну, з'явилося понад 3 млн безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихід тільки у війні в Китаї. У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби. Це була провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупа­ція в Маньчжурії.

Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Оскіль­ки японська інтервенція тривала, Рада Ліги Націй на про­хання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на міс­це подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літгона понад півроку добиралася до Ки­таю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкін­ці 1931 — в січні 1932 рр. японські війська окупували Цицикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шанхай, бомбардували китайські міста. Західні держави морально осудили Японію за пору­шення пакту Бріана—Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши інтервен­цію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про невизнання її захоплень китайської терито­рії), водночас оголосив: «Вони (японці. — Г. Ц.) віднов­люють порядок у більшовизованій частині Китаю». Дауес (посол США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що США не хочуть еконо­мічних санкцій проти Японії й пропонують спільну «інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.

Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і за­пропонував Японії укласти договір про ненапад, але ос­тання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР 12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатич­ні відносини. СРСР почав економічно допомагати Китаю.

Не натрапивши на опір великих держав (жодних санк­цій з боку Ліги Націй!), японське командування з допо­могою своїх китайських прихильників проголосило 9 бе­резня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чо­лі з імператором Пу І, який прибрав собі ім'я Канте.

Нарешті комісія Літтона добралася до Китаю і в жовт­ні 1932 р. (майже через рік після призначення) опубліку­вала свою доповідь. Комісія в цілому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушен­ні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробіт­ництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.

В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги На­цій заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Саймон навіть підтримав Японію. Асамблея пере­дала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пе­кіна й Внутрішньої Монголії.

В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй на­решті затвердила доповідь (Японія голосувала проти), осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє ціл­ковите безсилля. Японська делегація лицемірно заявила, що «зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй досягли своєї межі» і що Японія не може залишатися чле­ном організації. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги.

В начале марта 1933 г. японские войска захватили всю провинцию Жэхэ. Затем они пересекли Великую китайскую стену и начали продвигаться в соседнюю провинцию Хэбэй, на территорию собственно Китая, в направлении Пекина и Тяньцзиня. Китайские войска терпели поражения и отступали. Чтобы предотвратить падение этих городов, китайские лидеры пошли на подписание перемирия с японскими силами (31 мая 1933 г. в г. Тангу). Войска сторон отводились из северо-восточной части провинции Хэбэй (к югу от Великой стены), и там создавалась демилитаризованная зона. Соглашение спасло Китай от новых поражений. Оно означало завершение первого этапа военной экспансии Японии на континенте. Хотя формально Нанкин не признал отторжения Маньчжурии и провинции Жэхэ, он по-прежнему отказывался фактически от активного сопротивления Японии и продолжал поиски компромисса с нею.

Відношення США до ситуації в Китаї

Политика западных стран в отношении событий на Дальнем Востоке определялась прагматическими соображениями. Хотя всем было очевидно, что агрессором в регионе выступает Япония, ни одной из западных держав партнерство с Китаем в тот период не казалось важнее партнерства с Японией. Поэтому в ситуациях вынужденного выбора между поддержкой независимости и целостности Китая и интересами избежания конфликта с сильной и экономически активной Японией США, Британия, Франция, равно как и Германия, неизменно делали выбор в пользу компромисса с последней - в том числе и за счет потерь самого Китая.

США стремились сохранить в японо-китайском конфликте позицию равноудаленности, хотя морально американское общественно-политическое мнение было склонно поддерживать именно Китай. Тем не менее, на практике американская политика формировалась под воздействием двух групп соображений. Во-первых, экономические связи с Японией были для США важнее связей с Китаем. Во-вторых, позиции американских изоляционистов были достаточно сильны, и администрация президента Ф.Д.Рузвельта должна была считаться с их требованиями избегать вовлеченности в конфликты за пределами "обеих Америк". Первоначально президент Рузвельт, например, несмотря на требования изоляционистов, отказывался применить к японо-китайскому конфликту закон о нейтралитете, запрещавший продажу вооружения воюющим странам, так как от такого запрета гораздо больше пострадал бы именно Китай. Лишь после того как Япония установила блокаду китайского побережья, президент запретил с 14 сентября 1937 г. кораблям, находившимся в государственной собственности США, перевозить в Китай или Японию вооружения. Сочувствие американской стороны Китаю также не мешало Японии вплоть до 1941 г. закупать в США оружие и стратегическое сырье (нефть, металлолом).

Доктрина Стімпсона

Поскольку вопрос об экономических санкциях против Японии обсуждаться не мог, американское руководство решило, что лучшим средством противодействия Японии будет отказ от признания результатов ее агрессии. 7 января 1932 г. Стимсон направил Японии и Китаю идентичные ноты с изложением позиции США в отношении японских захватов в Китае. Соединенные Штаты заявили, что они не признают и не будут признавать никакого фактического положения дел и никаких договоров, которые будут навязаны Китаю насильственными методами, противоречащими пакту Бриана - Келлога, наносить ущерб правам и интересам США и американских граждан в Китае, включая те, что относятся к суверенитету, независимости или территориальной и административной целостности Китая или к международной политике в отношении Китая, известной под названием политики "открытых дверей". Новая линия американской администрации вошла в историю под названием "доктрины Стимсона" или "доктрины непризнания". Она была одним из первых свидетельств поворота США к признанию потенциальной угрозы со стороны Японии в зоне Восточной Азии.

Ни Великобритания, ни Франция американский демарш не поддержали. Не высказался в его поддержку и СССР.