13. Локарнські угоди, двоїстий стандарт безпеки в Європі.

 

Держави Антанти прагнули доповнити «план Дауеса», який стано­вив результат їхнього економічного компромісу, політич­ним об'єднанням з участю Німеччини. У вересні 1924 р. уряд Німеччини настійно ставив питання про прийняття своєї країни до Ліги Націй з наданням їй постійного міс­ця в Раді, про зняття з неї відповідальності за війну, про перегляд воєнних статей Версальського договору. В груд­ні Німеччина знову порушила ці питання, підкресливши необхідність ліквідувати нерівність в озброєнні. Харак­терно, що Англія була вже готова задовольнити домаган­ня Німеччини в обмін на гарантії її західних кордонів. Обидві держави пропонували укласти гарантійний пакт про додержання територіального статус-кво на Рейні.

Новий президент США К. Кулідж двічі влітку 1925 р. підтримав цю ідею. Більше того, американський посол в Англії А. Хаутон попередив, що США не нададуть креди­тів тим країнам, які не підпишуть гарантійного пакту. Державний секретар Ф. Келлог заявив, що гарантійний пакт — це «природне й остаточне розв'язання завдань ко­місії Дауеса».

Для здійснення об'єднання Західної Європи на основі політичної інтеграції Німеччини у Версальську систему була скликана 5—16 жовтня 1925 р. Локарнська конфе­ренція. В ній брали участь Англія, Франція, Німеччина, Італія й Бельгія, в кінці конференції Польща й Чехословаччина. Країн-учасниць репрезентували відповідно О. Чемберлен, А. Бріан (новий міністр закордонних справ Франції, який обіймав цю посаду до січня 1932 р.), Штреземан, Муссоліні та Вандервельде.

На конференції в Локарно було вироблено комп­лекс з 8 угод і договорів. Заключний протокол підписа­но 16 жовтня, а останні 7 документів парафовано і потім остаточно підписано в Лондоні 1 грудня 1925 р., а трохи пізніше ратифіковано.

Найважливіший з документів становив Рейнський гарантійний пакт, який передбачав взаємне й колектив­не гарантування кордонів та зобов'язання про взаємний ненапад між Німеччиною й Францією, між Німеччиною й Бельгією під гарантію Англії та Італії. В статті 2 зазначалося, що в разі вторгнення Німеччини в Рейнську де­мілітаризовану зону проти неї може бути застосована сила. Стаття 4 визначала можливість допомоги жертві агресії.

Крім того, були підписані 4 двосторонні конвенції про арбітраж між Німеччиною і кожною окремо Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною на випадок виник­нення якихось прикордонних суперечок. Долучалося також двосторонні договори про союз між Францією й Польщею, Францією й Чехословаччиною. Німеччина за підтримки Англії заблокувала всі спроби заінтересованих держав ук­ласти гарантійний пакт про німецькі східні кордони.

Згідно з 9-м документом — колективним зверненням до Ліги Націй — 8 вересня 1926р. Німеччина була прий­нята в Лігу з наданням їй постійного місця в Раді. Через два дні німецька делегація на чолі зі Штреземаном упер­ше взяла участь у роботі Асамблеї Ліги Націй.

Отже, підсумки Локарнської конференції однозначно свідчили: її угоди було укладено в інтересах Німеччини. За­галом у Локарно німецька дипломатія досягла безпереч­ного успіху: вона домоглася відносної «рівноправності» з великими державами. Правлячі кола західних держав-союзників пишномовно рекламували Локарнські угоди як «початок нової ери» й «ліквідацію війни назавжди». Чемберлен, Бріан і Штреземан здобули Нобелівські премії за «миротворчу» діяльність. Але, на відміну від них, німець­ка дипломатія із самого початку розглядала «пакт прими­рення» й компроміс, досягнутий у Локарно, як перший крок до ліквідації Версальської системи. Для Берліна Ло­карнські угоди були тимчасовим компромісом на шляху до відновлення світової могутності Німеччини. Пізніше, в 30-х роках, гітлерівці, не вагаючись, холоднокровне ро­зірвали ці угоди під час агресії в Європі.

Ще один, не менш важливий висновок — Локарнський комплекс договорів, створюючи  міраж «умиротворення Європи», спрямовувався проти Радянського Союзу. Саме в Локарно було покладено початок майбутній «мюнхен­ській» політиці західних держав щодо «умиротворення», а фактично — заохочування фашистських агресорів. «План Дауеса» по суті становив економічну базу, а Локарнські договори й конвенції — політичне оформлення блоку ка­піталістичних держав Європи з відвертим антирадянським змістом.

За зразком Локарнських договорів англійська й фран­цузька дипломатія заходилася розробляти проекти ство­рення «Прибалтійського Локарно», «Північного Локар­но», «Східного Локарно», «Балканського Локарно», «Се­редньоєвропейського Локарно», «Балкано-Дунайської федерації» й т. п. — різні комбінації об'єднання відповід­них держав на кордонах СРСР з явно вираженою антирадянською спрямованістю. По суті це означало не що ін­ше, як нову розстановку сил для майбутньої війни — так званий «дух Локарно» в міжнародних відносинах.

В итоге долгих и сложных дипломатических маневров в октябре 1925 г. в Локарно (Швейцария) были парафированы, а 1 декабря в Лондоне окончательно подписаны договоры и соглашения, получившие общее название Локарнских. Главным из них был Рейнский гарантийный пакт между Германией, Францией, Бельгией, Великобританией и Италией. По этому пакту Германия, Франция и Бельгия признали неприкосновенность границ Германии с Бельгией и Францией в том виде, как они были установлены Версальским договором, а также обязались соблюдать постановления Версальского договора о демилитаризации Рейнской зоны. Германия, Франция и Бельгия обязались также разрешать все спорные между ними вопросы путем арбитража или судебного решения. Обязанности гарантов соблюдения пакта приняли на себя Великобритания и Италия.

Принятые Германией обязательства признавать неприкосновенность границ не исключали, как заявил Штреземан, ставший в конце 1923 г. министром иностранных дел Германии, возможности пересмотреть их переговорным путем. И действительно, как только Локарнские соглашения были подписаны, Германия приступила к секретным переговорам с бельгийским правительством о передаче ей кантонов Эйпен и Мальмеди.

Одновременно с Рейнским пактом в Локарно были подписаны двусторонние соглашения Германии с Францией, Бельгией, Польшей и Чехословакией об арбитраже в случае возникновения пограничных споров, а также двусторонние франко-польский и франко-чехословацкий гарантийные договоры. Однако не увязанные в единый комплекс с Рейнским пактом они не были подкреплены достаточно надежными многосторонними международными гарантиями. Восточноевропейские страны в случае конфликта с Германией могли рассчитывать только на поддержку Франции. Ни Британия, ни Италия в этом случае не имели бы официальных оснований воздействовать на Берлин. Локарнские соглашения вступили в силу с принятием Германии в Лигу наций 8 сентября 1926 г., где она получила место постоянного члена Совета Лиги. Прежний военный контроль союзников над Германией был заменен военным контролем со стороны Лиги наций. Франко-бельгийские войска начали по частям покидать Рейнскую зону еще в 1925 г.

Локарнские соглашения разрядили напряженность в Европе, оказав умиротворяющий эффект на настроения европейцев. Современники оценивали соглашения как "высшую точку в возрождении Европы" и как "водораздел между войной и миром

Слабостью "системы Локарно" была ее ограниченность. Она была сфокусирована фактически только на франко-германском примирении и не могла служить основой общеевропейского механизма обеспечения безопасности. Становилось все яснее, что после Локарно основных импульсов нестабильности предстоит ожидать со стороны востока Европы. Локарнский договор не сопровождался подписанием одной или нескольких военных конвенций, и поэтому никакой конкретный механизм включения гарантий против возможного нарушения согласованных условий не был предусмотрен. В случае конфликта державы-гаранты должны были только вступить в переговоры для рассмотрения вопроса о возможности принятия мер против нарушителей. Надежность таких гарантий была невелика.