51. План Юнга та його наслідки.

 

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії «плану Дауеса» закінчував­ся в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати. Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет експертів» на чолі з аме­риканським банкіром Юнгом, який виробив новий репа­раційний план. «План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд марок, тепер — 113,9 млрд марок). Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій змен­шувався на 20 % — до 2 млрд марок. Змінено порядок збирання репарацій — тільки за рахунок непрямих подат­ків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, за­сновано Базельський банк міжнародних розрахунків (за­мість репараційної комісії).

«План Юнга» становив продовження «плану Дауеса» й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила міжімперіалістичні суперечності.

На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний мораторій на борги —припинити на рік виплату репарацій і союзницьких бор­гів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполу­ченим Штатам втрачала 2 млрд франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.

Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збіль­шити свій експорт до 5 млрд марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило неможливим вико­нання задумів західної дипломатії.

Почалися нові консультації, нові конференції. Вреш­ті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років зали­шок у розмірі 3 млрд марок через облігації й на 1 млрд марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.

Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошен­ня мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила випла­ту репарацій. З установленої загальної суми репарацій

Франція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд марок, хоча їй належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд марок.

Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й бор­ги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.

53. США і Латинська Америка

З кінця ХІХ ст., особливо після американо-іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США застосовували політику „великого дрючка”, „дипломатію канонерок” та „дипломатію долара”. Майже всі країни Латинської Америки відчули на собі присутність американських військ. У деяких країнах політичне життя цілковито оберталось навколо представництва якоїсь могутньої американської компанії. Так, „Юнайт фрутс” повністю панувала в Центральній Америці. Кубу та Пуерто-Рико США взагалі фактично перетворили на свої колонії.

Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скоригувати політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції. США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Важливим у цьому напрямку було проведення Панамериканських конгресів та конференцій. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії створила передумови для участі країн регіону в Другій світовій війні на боці Антигітлерівської коаліції (19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами Організації Об’єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Міждержавні конфлікти

Країни Латинської Америки нечасто воювали між собою. У міжвоєнний період найсерйозніший конфлікт вирував між Болівією та Параґваєм, увійшовши в історію під назвою Чакська війна (1932-1935 рр.). Конфлікт між двома найбіднішими країнами регіону був зумовлений невизначиностю кордону в малозаселеному районі Ґран-Чако. Поштовхом до протистояння стали знайдені тут поклади нафти. Крім того Болівія, що раніше втратила вихід до Тихого океану, сподівалася здобути порт на річці Парана для більш зручного зв’язку зі світом. Вона ініціювала війну ретельно підготувавши армію, закупивши сучасну зброю, найнявши німецьких інструкторів. Проте болівійська армія, що рушила задля заволодіння спірною територією, наразилася на відчайдушний опір пагано озброєної та малочисельної параґвайської армії. Війна перетворилася на затяжний виснажливий конфлікт у джунглях і пустелях Чако. Зрештою після трьох років боїв параґвайська армія завдала поразки болівійцям. У 1938 р. спірні території за мирним договором були закріплені за Параґваєм.

Ще одним неспокійним регіоном був район, де сходяться кордони Перу, Еквадора та Колумбії. Прагнення контролю над цими малозаселеними районами псували стосунки між сусідами аж до кінця ХХ ст., коли в основному вдалося розв`язати територіальні суперечки. Майже всі спірні території увійшли до складу Перу.