4. Русь на початковому етапі державотворення: історіографія проблеми, фактори та причини консолідації, просторові координати. Діяльність київських князів у 60-х рр. Іх - першій половині х ст.

Питання про походження Русі цікавило істориків-літописців ще в ХІ-ХІІ ст. Так автор Повісті минулих літ задався питанням, звідки пішла Руська земля і хто почав в ній спершу князювати? Але так і не дав чіткої відповіді. В черговий раз це питання постало у ХУІІІ ст., коли вчені-німці Петербурзької Академії Наук Г. Баєр та Г. Міллер обґрунтували Норманську концепцію походження Русі. Посилаючись на літописний текст 862р. про покликання варягів, вчені висунули тезу про скандинавські корені походження Давньоруської держави. На їхню думку, Русь отримала свою назву від терміна „руотсі” (так у середині ІХ ст. шведи називали фінів). Більшість власних імен руських послів, зафіксованих у договорах з Візантією 911-944 рр., мають скандинавське походження. В праці Костянтина Багрянородного „Про управління імперією” наводяться як слов’янські, так і руські назви Дніпровських порогів, назви яких мають норманське походження. Бертинські аннали також вказують на скандинавське походження імен руських послів до Візантійського імператора.

Рішучим опонентом і критиком норманізму став російській вчений М.Ломоносов. Не погоджуючись із запереченням державотворчої здатності слов’ян, він висловив ідею про словяно-роксоланські корені походження Русі. Так виникла антинорманська теорія походження Давньоруської держави. Основні аргументи антинорманістів зводилися до того, що назва Русь слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Росава, Роставиця. Арабські письменники чітко називають русів слов’янським племенем. Жодного племені або народу під назвою Русь писемні джерела на території Скандинавії не фіксують. Археологічні матеріали переконливо вказують на незначний вплив Варязького фактору. Важливою на сьогодні залишається неонорманська гіпотеза. Прихильники її ( О. Мельникова В. Петрухин) не наполягають на вирішальній ролі варягів у формуванні Давньоруської держави, проте продовжують виводити назву Русь зі Скандинавії.

Досить поширеною на сьогодні є також соціальна гіпотеза (С.Юшков, О.Пріцак), за якою назва „руси” носить не етнічний характер, а вживається лише на позначення торгово-аристократичної правлячої верхівки. Таким чином, проблема походження Русі на сьогодні належить до однієї з найбільш дискусійних, яка поки що не може бути вирішена у зв’язку з недостатністю і суперечливістю джерельної бази.

Поява державності у східних слов’ян – результат взаємодії найрізноманітніших факторів і чинників, що проявлялися в соціально-економічній, політичній та культурній сфері. Так об’єктивний розвиток сільського господарства призводить до змін в соціальній структурі суспільства. Як наслідок – поглиблення майнової і соціальної диференціації суспільства, що у свою чергу створило сприятливе підгрунтя для активного державотворчого процесу.

В політичній сфері зменшується роль народних зборів і на перше місце піднімається князівська влада. Виділяється професійна дружина, з’являються постійні органи примусу.

Іншою важливою проблемою, на якій слід закцентувати увагу, є питання початкової Русі. На сьогоднішній день в цілому сформувалося два напрямки визначення її просторових координат – на півночі і на півдні. Північна гіпотеза пов’язує формування Русі з ільменськими словенами, політичними осередками яких були Стара Ладога, Стара Руса, а пізніше Новгород. Дослідники (Д.Мачинський, В.Янін) наголошують на домінуючому впливі варязького фактору. Відстоюючи південну гіпотезу початкової Русі (Б.Рибаков, М.Тихомиров, Б.Греков, П.Толочко, О.Моця), учені вважають, що первісним осередком формування державності було Середнє Подніпров’я. Саме тут виникло велике об’єднання поляно-русів з центром у Києві. Спираючись на дружини полян-русі, київські князі досягли певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких текли до Києва. Тут зійшлися кілька величезних переселенських потоків слов’ян.

Що ж до діяльності перших київських князів, то варто перш за все пам’ятати, що відомості літописців про східнослов'янське суспільство персоніфі­куються з другої половини IX ст. Розповідаючи (під умовним 862 р.) про утвердження в Києві воєвод новгородського князя Рюрика, „Повість временних літ” повід­омляє про Аскольда і Діра. За іншою версією Аскольд і Дір виступають нащадками Кия.

Як свідчить ПВЛ, політична ситуація у 979 р. у східнослов’янському світі суттєво змінилася. Помирає Рюрик, і влада над північною Руссю перейшла до рук його родича (за іншою версією воєводи) -- Олега. Формально ж при владі знаходився малолітній син Рюрика Ігор. Вочевидь на відміну від Рюрика Олега не задовольняла роль новгородсько-ладозького князя. Його більше приваблювали південні землі і далекий Царгород.

У 882 р. Олег збирає під дружину із варяг, чуді, словен, кривичів, мері і весі і йде походом вниз по Дніпру. Оволодівши Смоленськом, Любечем, які управлялись з Києва, він посадив там своїх намісників.

Розглядаючи часи князювання Олега, варто передусім наголосити на активізації консолідацій них процесів. Влада Києва поширюється не тільки на полян, древлян і сіверян, а також і на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю. Аналізуючи зовнішню політику, зазначимо, що одним з вважливих заходів Олега як київського князя була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті підпорядковувалась щорічна данина в 300 гривень, яку Русь виплачувала варягам „мир поділяючи”.

Важливим напрямком зовнішньої політики Русі за часів Олега став візантійський. Так, за умовами договору 907 р. Візантія зобов’язувалася виплатити одноразову контрибуцію „по 12 гривень на ключ”, а також давати щорічну данину. Значні пільги надавалися руським купцям. Очевидно, якісь угоди було укладено й у військовій сфері, оскільки відомо, що в 911 р. 700 руських дружинників приймали участь у війні на Кріті. Активною політика Русі була і на Сході

Після загадкової смерті Олега великим руським князем стає син Рюрика Ігор (912-945 рр.). Політична діяльність Ігоря почалася в складних умовах. Йому довелося по- новому підкорювати племен, а які вийшли з-під влади Києва після смерті Олега (древляни, уличі).

У 915 р. виникає ще одна проблема, пов’язана з печенігами, яку Ігорю вдалося врегулювати. Але вже в 30-х рр. стосунки з кочівниками набувають загрозливого для Русі характеру

Активна зовнішня політика (і головним чином мирні договори з Візантією) були актами великої історичної ваги, що засвідчували утвердження Русі як рівноправного економічного партнера імперії. Князюванням Олега та Ігоря завершився процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Київська Русь ІХ – початку Х ст. являла собою велику ранньофеодальну державу, яка все впевненіше виходила на одне з провідних місць у системі міжнародних відносин.