17. Політичний переустрій східної європи

В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ ХУ111 СТ. ТА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ.

Міжнародне становище українських земель в останній третині ХУ111 ст. визначалося масштабними геополітичними змінами на європейському континенті, які охопили у т.ч. і його східну та південну частини. Йдеться про виникнення т.зв. “пентархії” (влади п’яти великих держав) в особі Англії, Франції, Прусії, Росії та Австро-Угорщини. Зворотньою стороною народження “пентархії” стали - хронічна криза кількох колишніх лідерів Європи – Швеції, Речі Посполитої, Османської імперії та Іспанії,- перерозподіл їхніх колишніх територій, сфер впливу та ресурсної бази між новими володарями Європи.

Першорядним чинником стала політико-територіальна експансія Російської імперії, зміцнілої завдяки структурним та адміністративним реформам Петра 1. Закріпивши за собою Лівобережну Україну та Запоріжжя. та перетворивши Річ Посполиту в контрольованого сателліта (з поч.ХУ111 ст,), імперія Романових уже з 30-х рр. ХУ111 ст. розпочала енергійне просування на Південь з виходом до узбережжя Чорного моря.

Вирішальні зміни сталися в останній третині ХУ111 ст. Переможна для Росії шестилітня війна проти Османської імперії (1768-1774 РР.) й укладений за її результатами Кючук-Карнайджійський мирний договір та наступна переконлива перемога над турками у війні 1787-91 рр., закріплена у Яському мирному договорі – принесли Росії всю територію Північного Причорномор’я від гирла Дністра до Півн.Кавказу.

Цими анексіями плани Росії в Причорномор’ї, однак, не вичерпувались: вони йшли значно далі – аж до повного витіснення турків з Європи і заволодіння протоками Босфор і Дарданелли, що давало б вихід до Середземного моря. Тим самим, формувався один з “вузлів” європейської нестабільності на майбутнє.

Перемоги й приєднання територій у Причорномор’ї стали можливими не тільки завдяки загальній перевазі Росії на Османською імперією – військовій, організаційній, техніко-економічній. Серйозне значення мав і ще один чинник - дипломатична підтримка деяких держав “пентархії” – спочатку Прусії, а на пізніших етапах – і Австро-Угорщини.

За першою з цих конвенцій – 1772 р. - Австро-Угорщина отримала українську Сх. Галичину по р.Збруч. Для того, щоб територіально з’єднати цей край з закарпатськими територіями уряд Марії-Терезії у 1775 р. нав’язав ослабленій поразкою Туреччині угоду про передачу Буковини Австро-Угорщині.

Таким чином, три західноукраїнські території - Сх.Галичина, Півн.Буковина та Закарпаття до закінчення першої світової війни (1918 р.) перебували в складі імперії Габсбургів.

За “другим поділом Польщі” (1793 р.) Росія отримала українське Правобережжя – Київщину,Волинь та Поділля. Рішенням “таємної конференції” 23 грудня 1794 р. до Росії відійшла ще й західна частина історичної Волині – Холмщина.

Таким чином, разом з причорноморськими територіями Росія контролювала в сукупності понад 4/5 всіх українських земель.

Припинення військових дій, стабілізація, впорядкування управління українськими землями, елементарні гарантії безпеки населення та майна – все це мало позитивний вплив на динаміку народонаселення, зростання працересурсного, культурно-економічного потенціалуукраїнських земель. Значна частина їх – степи Півд.України,

Півн.Буковина, Закарпаття, південно-східна Галичина – практично вперше в історії України були стабільно заселені та освоєні в господарському відношенні.

Слід, однак, врахувати й інший бік проблеми – держави “пентархії”, переділюючи між собою величезні території мало рахувалися з їх етнічним складом населення, історико-культурними зв’язками і жодним чином – з їхнім волевиявленням (принцип “національ-

го самовизначення” ще був чужим і незнайомим тодішнім феодальнии монархам). А це в перспективі створювало потужні бар’єри на шляхах національного розвитку європейських народів, включаючи й українців.