3. Східні слов’яни в іу -на поч. Іх ст.: доба воєнно-політичних союзів і племінних княжінь. Полянська земля та заснування старокиївської династії.

Найдавніший період історії слов’ян сягає у глибину сер. ІІ тис. до н.е. Рані східні слов’яни займали, очевидно, основну територію лісостепового межиріччя Дніпра з виходом на землі Верхнього Подніпров’я і Прип’ятського Полісся. Стосовно локалізації прабатьківщини слов’ян, то їх можна звести до чотирьох груп: а) найдавніша рання – дунайська, пов’язана з «Повістю временних літ» (далі ПВЛ). Вона була підтримана і розроблена П. Шафариком у ХІХ ст.; має своїх послідовників і сьогодні (Ляпушкін І., Трубачов О.); б) не сходить з історичної сцени й віслоодерська концепція, створена польськими вченими О. Костжевським і М. Рудницьким, а натепер з нею пов’язують походження слов’янських старожитностей І. Русанова, В. Сєдов; в) найбільша група дослідників поміщає давніх слов’ян на території між Дніпром і Віслою – вісло-дніпровська концепція (Л. Нідерле, В. Петров, В. Баран, Д. Козак та ін.); г) починаючи з 50-х рр. ХХ ст. з’явилися роботи, в яких вчені (Б. Рибаков, П. Третьяков, М. Артамонов) спробували розширити ймовірні межі локалізації давніх слов’ян від Дніпра до Одри – дніпро-одерська концепція.

1. Сучасні археологи не мають єдиної думки щодо матеріально-культурної ідентифікації давніх слов’ян: одні (Є. Максимов, В. Баран) бачать їхню типологічну близькість з зарубіжними племенами (кін. ІІІ ст. до н.е – ІІ ст. н.е.); другі (М. Брайчевський) переконані, що археологічний еквівалент східних слов’ян (антський союз) невід’ємний від черняхівської культури (кін. ІІ – ІУ ст. н.е.); треті (П. Толочко, В. Борисенко, Р.Терпиловський, Н. Кравченко) пов’язують ранньосередньовічне слов’янство з археологічними пам’ятками частково київської (ІІІ – поч. У ст. н.е., як генетичний попередник), празько-карпатської, пеньківської та колочинської (У – УІІ ст. н.е.).

2. Про історію давньослов’янських племен рубежу і першої половини І тис. н.е. відомо з писемних греко-римських джерел. Античні автори Пліній Старший, Птоломей Таціт (І – ІІ ст. н.е.) зазивають слов’ян, що жили на території Південно-Східної Європи, венедами.

3. Завершальний етап слов’янського етногенезу (кін. ІІ – ІІІ ст. – УІ ст. н.е.) історично співпав з великим переселення народів (далі - ВПН). ВПН слід розглядати як особливий період історичного розвитку, коли на значному географічному просторі (Європа, Азійський Степ, Північна Африка) з кінця ІІ по УІІ ст. н.е. відбувалася інтенсивна взаємодія варварства й античної цивілізації. Результатом цієї взаємодії стало:

• зародження західноєвропейської середньовічної цивілізації та Візантійської імперії;

• становлення слов’янського культурно територіального світу;

• тюркизація Великого Степу та формування строкатих кочових протодержав. Особливістю ВПН на давньоукраїнських землях був своєрідний перетин двох його хвиль: а) з північного заходу – готської у ІІІ – ІУ ст. н.е. (готи – східна група германських племен); б) з південного сходу – тюрксько-кочові у ІУ – на поч. УІІ ст. н.е. (гуни, протоболгари, авари). В цілому їхнє взаємопроникнення геополітизувало історичний процес слов’яногенезу у лісостеповій та лісовій зоні Середнього Подніпров’я та Правобережжя.

Сьогодні дослідниками (В. Баран, О. Приходнюк, В. Борисенко) переконливо визначено, що склавінам на українських землях належала слов’янська празько-корчатська культура. Пам’ятки ж антів відомі в науці як поетапний комплекс черняхівської, київської та особливо пеньківської й колочинської культур.

5. Суспільний розвиток давніх слов’ян у ІІІ – ІУ ст. н.е. досяг рівня, за якого почали виникати перші протодержавні утворення. Саме два такі воєнно-політичні об’днання – дуліби та анти – відомі за писемними джерелами на території України.

Вперше етнонім «дуліби» знаходимо у ПВЛ у зв’язку з нападом аварів (сер. УІ ст. н.е.), при цьому точно локалізується й їхня територія – «…дуліби жили тоді по Бугу, де нині волиняни». Дослідники – славісти ХІХ – поч. ХХ ст. Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Ключевський, а також сучасні – В. Баран, Д. Козак дійшли висновку про існування у ІІІ – УІ ст. на території

Ім’я антів ні в якому разі не є самоназвою: жодних слідів його в східнослов’янських джерелах немає. Походження терміну «анти» на сьогодні в науковій літературі виглядає як гіпнотичне (від тюркського кореня – «присяга, союз», іранське тлумачення – «рубіж, край»; за гіпотезою М. Брайчевського, власною назвою склавинів і антів був етнонім «поляни» та ін.).

Суспільно-політичний статус антів і дулібів сучасними вченими характеризується як додержавна доба воєнно-родової демократії чи воєнно-політичних союзів. У англомовній літературі суспільства такого типу прийнято називати словом «чіфдом» (chiefdom), що дослівно означає «вождівство» (М. Фрід, Е. Сервіс). Стратифікація антського та дулібського союзів, як простих вождівств, дозволяє виділити такі основні їх ознаки:

• обрані вожді (Бож, Ардагаст, Пирогаст), родові старійшини, полководці;

• загальне ополчення, до якого належало усе чоловіче населення – дружина;

• народні збори – віче;

• основна форма групування населення – кровно-родова община («верв», «мир»);

• общині відповідали гнізда одночасних поселень, де проживали окремі патріархальні сім’ї, що складалися із кровноспоріднених малих сімей (наприклад, Земнівське городище на Волині . У гострій боротьбі з сусідніми племенами, а також кочовиками –аварами припиняють існування та розпадаються воєнно-політичні союзи антів (остання згадка датується 602 р. і дулібів (бл. 610 р.).

6.Наступний етап суспільного розвитку ранньосередньовічних слов’ян - Складні вождівства – це великі племінні об’єднання або племінні княжіння. Їх доволі різносторонню характеристику (маршрут розселення, географія, звичаї, мова, релігійні вірування; кількісна сукупність слов’янських родів – 15, наприклад, поляни, древляни, радимичі, сіверяни, словени таін., при цьому літописець у всіх випадках вживає термін «рід», що позначає його як у власному розумінні слова, так і у широкому – народ) знаходимо у недатованій космографічній частині ПВЛ.

Отже, племінні княжіння не були ще формою східнослов’янської державності, це додержавні об’єднання. Разом з тим, вони були фундаментом державотворення і стали безпосередніми попередниками першої справжньої держави – Русі. При цьому джерела свідчать, що пост племінні княжіння збереглися й співіснували з Давньоруською державою, при наймі до кінця Х ст.

Останнім часом дослідники (О. Толочко , І. Данилевський, А. Горський) дедалі частіше пов’язують літописних полян із пам’ятками так званої «дружинної культури», поліетнічної в своїй основі. Це, у свою чергу, дає підстави гадати, що Київ, як політичний і економічний центр на Дніпрі, від самого зародження становив міжплемінний інтегрувальний осередок.