3. Здобутки цивілізації Стародавньої Індії

Досягнення давньоіндійської культури характеризуються синкретичністю сфер духовного життя відповідно до цілісного космологічного світовідчуття, складеного у межах індуїзму та буддизму.

На грунті зазначених релігійних систем високого рівня розвитку досягла філософія. Найбільш відомою школою давньоіндійських матеріалістів була локаята (чарвака), прибічники якої заперечували ідеї релігійного «звільнення» і вивладдя богів, оголошуючи джерелом пізнання чуттєвий досвід. Великим досягненням давньоіндійської філософії було атомістичне вчення школи вайшишика, яке знаходить аналогії у Демокріта. У контексті релігійно-ідеалістичної проблематики творив Нагарджуна, який виступив з концепцією «загальної відносності», або «пустоти» (шунья-вада). Його ідеї здійснили значний вплив на розвиток філософії та логіки в Індії, Тибеті, Китаї.

Давньоіндійська література займає визначне місце в історії світової літератури. Вона надзвичайно різноманітна як за жанрами, так і за мовно-культурними традиціями. Історію давньоіндійської літератури прийнято підрозділяти на кілька етапів: водійський, епічний, період класичної санскритської художньої літератури (так звана література «кав’яр»), хоча поруч із творами на санскриті існувала багата літературна традиція на пракритах (середньо індійських мовах) й на дравідійських мовах, перш за все, на тамільській. Для перших двох етапів характерна перевага усної традиції передачі тексту. На третьому етапі з’являються дві великі епічні поеми: «Махабхарата» та «Рамаяна», які були справжніми енциклопедіями життя і побуту стародавніх індусів.

В основі сюжету «Махабхарати» - оповідь про суперництво двох царських родів – Кауравів та Пандавів. Центральною частиною «Махабхарати» є «Бхагавадгіта» («Пісня Бхагавата»), яка стала духовним символом Індії. Основний зміст «Гіти» зводиться до діалогу воїна Арджуни з Крішною (земним втіленням верховного бога) – морально-етичної та релігійно-філософської бесіди про шляхи «звільненням», головним серед яких визначається любов до Бога (бхакті). До мотивів «Гіти» неодноразово зверталися видатні культурні діячі Сходу (М.Ганді, Дж.Неру, Р.Тагор).

В основі сюжету «Рамаяни» - оповідь про похід на острів Ланка царя Рами для порятунку своєї коханої Сіти, вкраденої царем демонів Раваною. Пара «Рама – Сіта» в давньоіндійській культурі стала ключовою світоглядною тендерною дихотомією, яка мала глибоке символічне значення (подібно до образів «Трістан – Ізольда», «Ромео-Джульєта» тощо в культурі Заходу).

Остаточні редакції давньоіндійських епічних поем належать до перших століть н.е., але шлях ускладнення цих творів простягнувся на тривалий період і передбачав діалог фольклорних і релігійно-філософських традицій. Вже у ранньому Середньовіччі великі епопеї Індії стали популярними вздовж усього східного регіону (Непал, Камбоджа, Індонезія, Тібет, Японія, Китай) та надихали видатних індійських письменників, зокрема славнозвісного Калідасу (IV ст.. - V ст..н.е. ) – автора численних п’єс та поем (драма «Шакунтала», поема «Мегхадута», санскр. «Хмарина-вісник»).

Час життя Калідаси (імперія Гунтів) був епохою розквіту давньоіндійського театру. У спеціальних драматургічних трактатах («Натьяшастра») йдеться про прийоми акторської гри, техніку сцени тощо. Високий рівень розвитку театрального мистецтва в традиційній Індії не виключає впливу на останнє традицій античного театру, але давньогрецькі й давньоримські запозичення не перешкоджали вияву його самобутності й архаїчного походження. Велику популярність серед санскритських літературних творів здобула збірка «Панчатантра», сірійський переклад якої («Стефаніт та Ухнілат») ліг в основу давньоруських перекладів.

Поруч із санскритськими пам’ятками, пов’язаними з брахманічно-індуїстськими традиціями, у Стародавній Індії існувала багата буддійська література. Із найбільш яскравих зірок – поема «Буддхачаріта» («Життєпис Будди») санскритськомовного поета і драматурга Ашвагхоші (І-ІІ ст..н.е.). Високого рівня розвитку досягла в Стародавній Індії тамільська літературна традиція, яка репрезентувала фольклорну творчість дровідського поселення (зокрема, збірка афоризмів „Курал”).

Перші пам’ятки архітектури та образотворчого мистецтва Стародавньої Індії належать до епохи Хараппської цивілізації, але найбільш яскраві зразки були створені в Кумано-гуптську епоху.

У стародавні часи більшість споруд зводилася з дерева і тому не збереглася до наших днів (наприклад, у записах Мегасфена згадується величезний дерев’яний палац маурійського царя Чандрагупти). Камінь починає застосовуватися в перші ст.. н.е. У цей період розвивається монументальна релігійна архітектура, репрезентована печерними комплексами (храми в Карле та Еллорі), храмами (буддійськими, джайністськими та індуськими, зокрема наземний храм у Санчі) та так званими «стергами»- кам’яними спорудами, в яких, за традицією, зберігалися реліквії Будди (ступа в Санчі).

У Стародавній Індії існувало кілька шкіл скульптури, з яких найбільшими були:

1. Гундхарська школа (Північно-Західна Індія) – результат синтезу буддійської, середньо азійської та, особливо, греко-римської традиції, що дозволяло вченим розробити теорію елліністичного походження цієї школи. Її світоглядною базою є доктрина махаони, про що свідчать численні статуї сакралізованогор Будди, який первинно зображувався символами (дерево Бодхи, колесо), та статуї бодхшатв.

2. Матхурська школа (в долині Ганга)- напрям кушанмської епохи, в якому відчутними були світські мотиви (статуї правителів і меценатів). Ця школа зазнала також впливу Хараппи (теракотові фігури богіні-матері).

3. Школа Амараваті (в Андхрі) – результат взаємодії південно індійських та буддістських традицій. Ця школа здійснила значний вплив на розвиток мистецтва Шрі-Ланки, Південно-Східної Азії.

Найбільш відомими пам’ятниками давньоіндійського живопису є настінні розписи в печерах Аджанти, відомі під назвою „фрески Аджанти” (хоча фресками у буквальному значенні вони не були, оскільки розписи наносилися на суху штукатурку). У цьому буддійському комплексі, який складався з 29 печер, живопис вкриває стіни і стелю внутрішніх приміщень. Різноманітні сюжети передають сцени з життя Будди, різноманітні міфологічні теми, події з буддійських переказів (авадани), замальовки з повсякденного життя, двірцеву тематику (сцени полювань, прийомів тощо). Аджантські розписи, незважаючи на вологий клімат й багатовіковий проміжок часу, прекрасно збереглися: старовинні індуси добре володіли мистецтвом зміцнення ґрунту й знали секрет стійкості фарб. Кольору надавалося символічне значення: богів і царів малювали білою фарбою; у білому не зображувалися злі персонажі. Традиції Аджанти здійснили вплив на живопис інших районів Індії та на мистецтво Шрі-Ланки.

Давньоіндійська культура має визначні досягнення в різних галузях науки: математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Наукові проекти стародавніх індусів – через арабську та троно-персидську традиції – багато в чому визначили розвиток новоєвропейського знання.

Значне місце в історії східної математики та астрономії займає творчість Арьябхати (V – поч. VI ст.).Індійському вченому було відоме значення числа π , він запропонував оригінальне розв’язування лінійного рівняння. Суттєво, що в давньоіндійській математиці була створена десятична система лічби із застосуванням нулю, який окрім свого буквального значення математичної величини, мав ще й символічне, світоглядне значення: в його основі лежало філософське поняття „пустоти”, введене Нагарджуною. Десятична система була запозичена арабськими вченими ( „арабські цифри”) і поширена по всьому світу. Таким чином, давньоіндійська алгебра, з притаманним для неї абстрактними уявленнями про число, складало серйозну альтернативу античній науці, зокрема пластичності й образності давньогрецької геометрії. Алгебраїчні трактати індійських математиків у період Середньовіччя були використанні арабськими вченими; з творами останніх же в ХІ – ХІІІ ст. ознайомилася інтелектуальна еліта Західної Європи.

Деякі сучасні математичні терміни мають індійське походження: „цифра”, „сінус”, „корень”. Мистецтво математиків займало високий щабель у ціннісній ієрархії і було виявом соціального престижу й конкуренції: „Як сонце затьмарює своїм блиском зірки, - писав математик Брахмагупта (кінець VI – початок VII ст.. н.е.), - так і вчений може затьмарити слову інших, пропонуючи, а тим більше розв’язуючи математичні задачі”.

Розвиток алгебри в Індії сприяв розквіту астрономічних знань: Арьябхата, наприклад, незалежно від античної науки та незважаючи на тодішню відсутність телескопа й обсерваторій, висловив здогадку про обертання Землі навколо власної осі.

Привертає увагу високий рівень розвитку давньоіндійської медицини: представники Аюрведи ( санскр. „наука про довголіття”) вивчали цілющі особливості рослин, механізми впливу на людський організм природних умов, розробляли правила особистої гігієни й рецепти дієти. У хірургічних трактатах згадується до 300 видів операцій і 120 назв інструментів. Фізіологи розробляють вчення про 3 „життєвих соки” („першоелементи”): вітер (рух), жовч (вогонь), флегма (розм’якшення). Нині „Аюрведа” в езотеричному ключі складає предмет популярності на Заході.

У галузі лінгвістики індійські вині, завдяки визначній ролі в культурі фольклору та оформленню в основі наук і мистецтв, - досягли визначних результатів. У граматиці „Аштадхья” („Восьмикнижжя”) надається глибокий аналіз мовного матеріалу, наближений до сучасного.

Одним із найбільш яскравих виявів відкритості індо-буддіської культури є традиційна індійська музика, яка по суті є викладом у художній формі основних ідей ортодоксальної та неортодоксальної релігійної філософії. Про передачу музикою динаміки пульсуючого сакрального начала Всесвіту свідчить сама її назва – «сангіта», що перекладається із санскриту як «зведення воєдино і вираження всього». Медитативність індійської музики, що є ніби «озвученим» втіленням внутрішнього діалогу стану йоги, повною мірою передає концепція раги (санскр. «пристрасть», «колір», «прихильність), складена у V – VII ст. н.е. – мелодії певної доби, яким відповідають різні кольори і які виконуються через імпровізацію. Імпровізаційне виконання раги передбаччає вільний потік звуків, що порівнюється із щирою розмовою, де обидва співбесідники – Автор і Слухач – не приховують одне від одного своїх почуттів. Виконуючи рагу, музикант турбується не стільки про складіність і широту, скільки про силу і глибину своєї композиції.Тому час виконання не має значення: він встановлюється довільно, як і витончена орнаментика раги – мелодійні прикраси, подібні до західного джазу, що утворюють своєрідний континуум інтерсуб’єктивної передачі смислів. Звідси – гідна подиву відвертість виступу, якому не передує репетиція і під час якого музикант ніколи не приховує від глядача «підготовчих» моментів: налаштування інструменту, тренування голосу тощо. Складається свого роду індійський «хеппенінг» – концепція співучасті слухачів у всіх етапах живого органічного творчого процесу, який стає безкінечною і щоразу новою варіацією музичного тексту із глибинним сакральним «підтекстом», який передає дихання вічності. Для порівняння наведемо містичну ідею «беззвучного звучання» як ідеал індійської мистецької психофізичної практики – «йоги змії» (кундаліни-йоги), – звуковий образ, який східні мислителі ХХ ст. порівнюють з гудінням проводів електропередачі. Це звучання перелає священна сполука літер «АУМ», що складається з трьох частин: трьох звуків із наступною тишею – відповідно, символами індивідуальної свідомості Атмана, загальної свідомості Брахмана, їх злиття у стані сновидіння та первісної мовчазної єдності усіх вище перелічених станів. Сакральна тиша нагадує нам про принцип «невисловленого» у європейській концепції Третього в діалозі Я та Іншого.

Такий самий підтекст присутній і в класичному індійському танці, що поділяється на «нрітту» (суто естетична хореографія), «нрітью» (танець, що передає ідею) та їх злиття у театральній виставі – «натья». Ступінь полісемантичності (прихованих смислів) зростає мірою еволюції (символізації) нрітти у натью або, навпаки, зменшується мірою естетизації натьї у нрітту (відносно первинності того чи іншого різновиду дійства у дослідників немає одностайної думки). У будь-якому випадку – перед нами яскравий приклад культури тлумачення твору як тексту, що перетворює глядача в герменевтичної інтерпретатора прихованого коду та учасника діалогічних процесів – функція, якій відповідає сакральна, медитативна спрямованість індійського мистецтва, принадність якого для іноземця завжди полягала у моменті нерозгаданості, містичної втаємниченості..

Завдяки розгалуженій системі етнокультурних, торгівельно-економічних та дипломатичних зв’язків Стародавньої Індії (з Месопотамією, Іраном, Середньою Азією, Єгиптом, Південно-Східною Азією, Далеким Сходом і, що особливо важливо з античним світом) активно підтримувався діалог культур. Давньоіндійський спадок тсав джерелом натхнення для багатьох європейських (І.Гердер, І.Гете, Г.Гейне, Г. Гессе, С. Цвейг, Ф. Шиллєр, Р.Роллан), американських ( І.Емерсон, Г.Торо, У. Уїтмен) та російських (М.Карамзін, В.Бєлінський, Ф.Тютчев, О.Фет, В.Жуковський, Л.Толстой, І.Бунін, В.Брюсов, К.Бальмонт, О.Блок, М.Горький) письменників.

У сучасній Індії завдяки виключній традиційності її культури стародавній спадок виявляється у всіх сферах духовного життя. Це визначає унікальне місце індійської цивілізації серед інших культур світу як кульутри, де парадоксальним чином поєдналися елементи традиціоналізму з яскравим діалогізмом, пластичністю та схильністю до реформаторства.

Література:

1. Шевнюк О. Л. Культурологія / Олена Леонідівна Шевнюк. – К.: Знання, 2004. – 353 с.

2. Бонгард-Левин Г. М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия. / Григорий Максимович Бонгард-Левин. –М., Наука-ВЛ. 1993. – 317 стр. 

3. Бонгард-Левин Г. М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия / Григорий Максимович Бонгард-Левин. – М., Наука. 1980. – 334 с.

4. Бэшем А. Л. Чудо, которым была Индия /  Артур Лэвеллин Бэшем. – М.: Наука (ГРВЛ), 1977. — 616 с. — (Культура народов Востока).

5. Вайнтруб І.В. Країна островів О-я-сіма // Людина і світ. – 1998. – № 4. – С. 45-47.

6. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 149-213.

7. Васильев Л. С. История религий Востока / Леонид Сергеевич Васильев. – М.: Высшая школа, 1988. - 416 с.

8. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. – С. 220-240.

9. Иофан Н.А.Культура древней Японии. М.: Наука, 1974. - 264 с. 

10. Кислюк К. В. Релігієзнавство: Підручник / Кислюк К. В., Кучер О. М. . - Київ: Кондор, 2004. - 646 с.

11. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу / О.П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2001.

12. Поликарпов B.C. История религий. Лекции и хрестоматия / Виталий Семенович Поликарпов. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. — 312 с.

13. Поликарпов В.С. Лекции по культурологии/ Виталий Семенович Поликарпов. – М.: "Гардарика", "Экспертное бюро", 1997. - 344с.

Культура Стародавнього Китаю.

Анотація лекції:

Витоки давньокитайської культури. Археологічні культури Яншао, Луншань та Хуншань. Становлення давньокитайської державності: місто-держава Шан (ХІV – ХІ ст. до н.е.). Консолідація суспільства на засадах культу імператора як «Сина Неба» (Тянь-цзи) в епоху Західного Чжоу (ХІ – VІІІ ст. до н.е.). Становлення комплексу «серединних царств» та еволюція цивілізаційної свідомості стародавніх китайців в епохи Чуньцю (VІІІ – V ст. до н.е.) та Джаньго (V – ІІІ ст. до н.е.). Зростання могутності царства Цинь як передумова становлення імперії Хань. Картина світу в культурі Стародавнього Китаю. Вплив даосизму та конфуціанства на ментальність стародавніх китайців. Онтологічна модель давньокитайської картини світу: образ природного «Дао». Історіософська та антропологічна моделі: образ соціального «Дао», «де» як вияв «Дао» в людині. Шляхи до світової гармонії: служіння суспільству, благопристойність («лі») або відсторонення від суспільства, невтручання («увей»). Раціональне в картині світу Стародавнього Китаю. Досягнення Стародавнього Китаю. Розквіт культури в Чжаньго-Цинь-Ханьську епоху. «Золотий вік» китайської філософії: «суперництво ста шкіл», діяльність академій Цзися, діалог філософських ідей з міфологічними архетипами. Досягнення природничих наук епохи Хань. Сакралізація даосизму та розвиток вільнодумства («Критичні міркування» Ван Чуна). Здобутки художньої культури: специфіка давньокитайської поезії (жанр «фу»). Матеріальні звершення: лакове виробництво, шовк, папір.

Текст лекції:

Давньокитайська цивілізація належить до числа найстаріших цивілізаційних систем світу. Історія Китаю нараховує ≈ 7 тис., 1/3 з яких займає епоха давньокитайської цивілізації (ІІІ – ІІ тис. до н.е. – 220 р. н.е.). Перші протоміські культури виникли на півночі Китаю, в долинах рік Вей і Хуанке. До VI тис. до н.е. землероби на плодючому ґрунті вирощували просо; розводили свиней; виготовляли керамічні вироби. Умови для становлення державності були менш сприятливі, ніж у Шумері та Єгипті, до того ж до середини І тис. до н.е. Китай був майже ізольований від інших цивілізацій. Перші цивілізаційні осередки були неіригаційними: це неолітична культура розписної кераміки яншао (V тис.), що змінилася у середині ІІІ тис. до н.е. пізньонеолітичного культурою чорної кераміки луншань. На північному сході Китаю, в Ляоніні, археологи винайшли прадавню кераміку хуншань. Яншао, луншань і хуншань – попередниці китайської цивілізації.

Перші міста-держави, засновані на паводковому й атмосферному зрошуванні, були виявлені у місцевостях: Хунані, Шаньсі, Шеньсі, Шаньуне, Хебее, півн. Частині Хунані, Цзянсі. Серед них виключне місце займає розкопаний в Хунані, в р-ні м. Ананьяно, „Велике місто Шан” (за протокитайськими „гадальними написами” ХІV – XI ст.. до н.е.). Шанське місто-держава стояв на чолі значного цивілізованого об’єднання доби бронзи (ХVIII–XІ ст.) – цивілізація епохи Шан (за ім’ям правлячої династії). Шанський правитель, що поєднував жерця, стратега і організатора в-ва, носив титул „ван”. Шанці вели постійні війни, полонених масами приносили в „жертву” обожнюваним духам предків. З останніми „спілкувалися” через запитання, виріз лені на кістках тварин або панцирах черепах („гадальні написи”).

На межі ІІ–І тис. до н.е. країна була завойована чжоуськими племенами із Заходу, з басейну р. Вей, в результаті чого була створена велика, але неміцна, поліетнична держава Західне Жоу (ХІ–VIIIст. До н.е.). У цей період було розроблено аржтипну для трад. Китаю доктрину божественної природи влади царя – вана як Сина Неба (Тянь-цзи) та „Єдиного” земного втілення його, наділеного магічною силою „де”, яка перетворює царя в надприродну істоту- посередника між Небом і людьми й володарем „Танься” – Пірибиної. Небесне повеління на царювання – „Тянь мін”. Дуалістичний культ верховного божества Неба і Сина Неба був над племінним, міжетнічним, адаптованим до общинних культів, що сприяло ідейній консолідації джоуського суспільства.

Із середини ІХ ст. чжоуська держава вступає у смугу внутрішньополітичної кризи, пов’язаної із зростанням сепаратизму вищої аристократії – чжухоу. У VIII ст. послаблена держава чжоуеців була захоплена північно-західними племенами, в результаті чого столицю перенесли на Схід і стали називати державу Східне Жоу.

У цей час в Китаї формується багато самостійних царств, серед яких виділялися єдністю культурної традиції царства середньої течії р. Хуанке і Великої Китайської рівнини (культ Сина Неба); на їх території йшов процес формування культурно-генетичної спільноти хуася, в ході якого у середині І тис. утворюється етнокультурно-політичний комплекс „серединних царств” (чжунго). Ідея культурного пріоритету „чжунгожень” (людей середини царств) стає важливим компонентом самосвідомості стародавніх китайців.

Після утворення зазначеного комплексу Ст. Китай проходить у своєму розвитку такі етапи:

1. Період Чуньцю (весен і осеней): VIII–V ст. н.е. – панівне становище у державах займає родова аристократія, владу якої правителі намагаються підірвати на простих найманців з народу – „гожень” (люди країни”.

2. Період Джанью („Воюючих царств”): V- ІІІ ст. до н.е. – боротьба за політичний вплив у Піднебесній „семи найсильніших царств: Цинь, Янь, Чу (варварські) та Вей, Чжао, Хань, Ци (серединні”). Найвидатнішим було царство Цинь: етнонім „циньци” став назвою стародавніх китайців (лат. „Сіне”, нім. „Хіна”, франц. Шін”, англ.. „Чайна”). Засвоєння металургії заліза створює передумови для становлення іригаційного землеробства; розвитку торгівлі, міст, рабовласництва; поширення монетної форми грошей. У середині ІV ст. до н.е. міністр Цинь Шан Ян провів політико-адміністративну реформу, спрямовану на подрив могутності аристократичних родів (відміна спадкових титулів, роль особистих заслуг) і встановлення воєнно-бюрократичної деспотії з ранніми ознаками імперії.

З цього часу цинські правителі стають на шлях агресії: у 221 р. підкорено усі царства, Ван приймає титул „хуанді” (імператор) і стає Цинь Шихуанді – „Перший імператор Цинь”. Його піддані, що зазнають терору (страти, державне рабство), називаються „чорноголові” (уніфікована „мегамашина”). Імперія Цинь проіснувала всього 15 років, але вона заклала основи видатної держави традиційного Китаю й всієї Східної Азії – імперія Хань (китайці – „ханцьци”), що виникла після смерті Цинь Шихуанді й вдалого повстання общинника Лю Бана. Імперія Хань має два періода історії: Старша (Рання) Хань (202 р. до н.е. – 8 р. н.е.) і Молодша (Пізня) Хань (25-220 р.р. н.е.). Державність Хань базувалася на агресивній зовнішній політиці, непосильних податках та грандіозній міжнародній торгівлі на Великому шовковому шляхові (7 тис. км до Середньомор’я): Бактерія, Пергам, Індія, Корея, Японія, Рим.

Головним предметом експорту був шовк. Китайське залізо вважалося кращим у світі. В імперії проживало 1/5 тогочасного населення планети: 60 млн. чол. Втомленість жителів Хань вилилася у стихійні масові повстання: „Червоних брів” (18р. н.е.), визвольна війна у В’єтнамі під керівництвом Ситер Чинг (40-44 р.р. н.е.), повстання „жовтих пов’язок” на чолі з керівником продаоської секти лінер-магом Чжан Цзяо (184 н.е.: символ боротьби справедливого Жовтого Неба з несправедливим Синім). У 220 р. імперія розпалася.

Картина світу давньокитайської цивілізації: формула «пристосування»

Світоглядна історія Китаю сходить до межі ІІІ – ІІ тис. до н.е. На межі епох Чуньую ( VIII – V ст.. до н.е.) – Чжаньго ( V – III ст. до н.е.) під час правління династії Чжоу (ХІ – ІІІст. до н.е.) склалися релігійно-філософські традиції духовної культури ст. Китаю, які зводяться до 2 основних течій: