1. Витоки давньоіндійської культури: Хараппська цивілізація

Заселення території Стародавньої Індії розпочинається у період раннього палеоліту: французька експедиція Ж.-Ф.Жаріжа до Мехргарху (сучасний Пакістан) розкрила архаїчні витоки осілого землеробського населення в Індо стані, що сягають VII тис. до н.е.

Прогрес в-ва в культурі Стародавньої Індії сприяв формуванню тут набазі аграрної культури найдавніша (доведичної) Хараппської цивілізації, яка до приходу індо аріїв переживало різні етапи етнокультурної еволюції.

Історичні відкриття хараппської цивілізації, що становить величезну подію в археологічній, культурно-антропологічній та етнографічній галузях, пов'язане із знахідкою у 1850-х рр. генералом А.Каннінгемом при огляді городища в Хараппі (Пакістан) печатки з „невідомими знаками”. Це відкриття змінило традиційні погляди на індійську культуру як на традицію виключні індуістську (ведичну). Хараппська цивілізація склалася на місцевому ґрунті ще до проникнення на територію Індії індо арійських племен. Це підтверджено розробками Д.Сохні, Р.Банерджі, В.Хантера, Г.Елліста, Г.Бонгард-Лєвіна.

Етнічну основу хараппської цивілізації складали три основні сімейства племен, потомки яких і донині проживають в Індії. До них належать племена коль (коларії) – найбільш давне населення, яке проживає тепер невеликими островками в Центральній Індії, на південь і південний схід від гір Віндхья (сучасні провінції Бенгал та Дрісса); племена дравідів – судячи із розкиданого поселення Коль та існування на північному заході, в районі Белуджистана, близької до дравідів мови „брагер”, ці племена, очевидно, прийшли в Індію з північного заходу (як індо арії, але набагато раніше) та потіснили на схід від хребта Віндія коларіїв, яких іноді вважають спорідненими австралійськими негритосами; племена т.зв. „гімалайські”, що належать до 3-го, „тібето бірманського”, сімейства та проживають по схилах Гімалаїв. Усі вони відступили під тиском ведичних індусів (індо арійських племен, творців „Рігведи”), а значно частина їх лінгвістично асимілювалося із завойовниками, що призвело до поступового розчинення первинних самобутніх особливостей туземної культури в Індії.

Звичайно, що ступінь цивілізованості аборигенних народів Індії був різним, що ускладнює здійснення однозначно позитивних висновків щодо існування тут до приходу індо аріїв розвинутої цивілізації у сучасному культурологічному значенні цього поняття, яке включає відповідні її ознаки: осілість, аграрне господарювання, міський спосіб життя, інститут держави, торгівля, класова диференціація. У „Ведах” чорні туземці змальовувалися такими, що ледве перейшли стадію кочового скотарського побуту: у них є великі стада рогатої худоби та укріплені поселення у яких вони захищалися від індусів. Ще наприкінці ХІХ ст. неарійські племена Індії перебували в цілому на рівні первіснообщинної формації, так що протягом тривалого часу їх сприймали на Заході як носіїв „примітивної ментальності”.

Значний вклад у логіку історіографічних стереотипів західної науки вніс Г.М.Бонгард-Лєвін, російський археолог, історик і релігієзнавець, завдяки культурологічним розробкам якого хараппська цивілізація постала в науковій свідомості у значно багатшому вигляді. Було виявлено, що найдавніша (протоіндська) цивілізація – це високо розвинута культурна система місцевого походження, осередком якої була північна Індія поселення якої поширилося на величезній за тогочасними масштабами території: 1100 км з півночі на південь та 1600 км із заходу на схід. У найбільших містах проживало до 100 тис. чоловік. Найбільш виваженими хронологічними межами хараппської цивілізації прийнято вважати 2500 (2300) – 1800 (1700) рр. до н.е.

Хараппська культура зосереджувалася у міських центрах, основними серед яких були Хараппа та Мохенджо-Даро (у перекладі із сінді „пагорб мертвих”). Площа останнього досягала 2,5 км², ширина вулиць – 10 м; зводилися дво – чи навіть трьохповерхові будинки із сирцевої цегли. Застосовувалася система водопроводу. Отже, очевидною є наявність значних цивілізаційних рис культури, пов'язаних з міським життям: системи планування, монументальної архітектури (в тому числі громадських і культових будівель, цитаделей, що зводилися над „нижнім містом”); системи мір і терез, технологічних зручностей.

Археологам ХХ ст. вдалося виявити зразки місцевої писемності та образотворчого мистецтва. У господарстві представники хараппської культури відзначилися значними успіхами: вони застосовували мідь, бронзу; вирощували пшеницю, ячмінь, бавовну, бобові; розробляли добрива; у річних долинах використовували іригацію. Жителям Хараппи був відомий плуг. Ними були одомашнені вівці, кози, корови, собаки, кішки, віслюки.

З дослідженням хараппської цивілізації пов'язано кілька значних історико-культурологічних проблем, які й донині перебувають у стадії свого розв'язання:

1. Проблема розшифровки мови і писемності Хараппи. На руках у археологів тисячі не розкодованих печаток з написами, здійсненими з права наліво протодравідською мовою. Ю.Кнорозову, який декодував писемність майя, вдалося встановити напрям та етнічну належність хараппської писемності.

Саме тому основними джерелами вивчення цивілізації Хараппи є об'єкти матеріальної культури й вишукані зразки образотворчого мистецтва, серед яких були знайдені круглі горшки з тонкої і твердої глини, доволі витонченої форми; залізна зброя, мідні і золоті прикраси, зображення на печатках теракотова пластика.

2. Проблема реконструкції картини світу в культурі Хараппи. Вирішення даної проблеми видається особливо важливими з огляду на той вплив, який здійснила релігія фарійської Індії на становлення догматів і культової практики індуїзму. Наявність генетичного зв'язку між хараппськими віруваннями з одного боку, та ведичними й брахматичними уявленнями з іншого дозволяла релігієзнавцям виділяти окремим періодом розвитку індуїзму „період протоіндійської цивілізації” (див. нижче)

Головним джерелом реконструкції хараппської картини світу, за умов нерозкодованості писемності, є образотворче мистецтво. Теракотові фігурки жінок, знайдені при розкопках, свідчать про наявність у хараппській цивілізації типових для аграріїв культів: матріархального культу богині – матері, культу рослин і тварин (відголос мисливського, тотемізму), культу вогню і води (про останній свідчить басейн у Мохенджо-Даро). Хараппські космологічні та антропологічні релігійно-міфологічні уявлення з відповідною іконографічною системою зафіксовані численними зображеннями на печатках, серед яких: сцени жертвоприношення, зображення олтаря, жерця (можливо божества чи сакралізованого правителя) на троні – як бачимо, мова йде про архетичні риси художньої культури й світогляду стародавніх цивілізацій.

Про розвинуту обрядову сферу в хараппській релігії свідчать відкриті археологами в цитаделі Калібангану цегляні платформи для олтарів, а також посудини з рештками золи, призначені для пишних церемоній.

Серед численних зображень на печатках особливі світоглядні значення має зображення так званого „рогатого бога”, яке отримало дреру назву: „прото-Шива”. Божество зображене в логічній позі, на голові його видно 2 роги з деревом посередині. „Прото-Шиву” оточують тварини: тигр, носорог, слон, зебу. Іноді на його голові зображують ще 2 виступи: дослідники вбачають у них натяк на наявність кількох іпостасей цього божества. Суттєво, що в індуїзмі Шива іноді зображується в образі Пашу паті – трьохликого покровителя худоби, володаря природи.

Супутницею „прото-Шиви” на зображеннях часто виступала богиня-володарка – рогата істота з довгими косами, перед якою на колінах поміщалося божество з квітучою гілкою на голові.

Як бачимо, в хараппській картині світу вперше на території Індії сформувалися принципи антропоморфізму й зооморфізму у зображенні богів, утвердилася практика йоги, набули поширення солярно-вегетативні культи з притаманними їм архетипами плодючості і жіночості.

На одній з хараппських печаток можна побачити образ носорога як своєрідного прототипа однорогого вепря („аватори”, тобто перевтілення бога Вішну в індуїзмі). Цікаву інтерпретацію „рогатого бога” надав історик релігії Ю.Васильков: 12 колець, з яких складаються роги, він проінтерпретував як 12-річний календарний цикл – термін правління сакралізованого царя. Отже, в хараппській культурі відбувається зародження циклічної моделі культури, типової для космологічних уявлень осілих землеробів. Творче засвоєння зазначених архетипів індуїзмом, будуїзмом й джайнізмом свідчить про суттєву роль хараппської релігії, яку можна тлумачити як „протоіндуїзм”, у становленні і розвитку картини світу в культурі Стародавньої Індії.

3. Проблема виявлення причин загибелі хараппської цивілізації. Розв'язання цієї проблеми ускладнюється браком історичних джерел. Відало тільки, що закат Хараппи – складний тривалий процес, який розгортався одночасно у багатьох її регіонах, але першими постраждали центри на Інді. Причинами цього були, очевидно, як внутрішні (засолення ґрунту, паводки, епідемії), так і зовнішні (нашестя арійців і прихід культури „Рігведи” в ХІ-Х ст. до н.е.) чинники. Таким чином, великий хронологічний розрив (майже 600 р. !) між появою у регіоні арійців й початком затухання центрів землеробства не Інді (1700 р. до н.е) не дозволяють редукувати всю багатоманітність причин занепаду Хараппи виключно до військового фактору.

Питання про вплив Хараппи на подальший розвиток культури Стародавньої Індії нині розв'язується позитивно: хараппські риси мають тексти ведичної та брахматичної епох. Археологічні розробки в Пенджабі і Харьяні виявили спадковість у зміні археологічних шарів пізньохараппської культури та „культури сірої розписної кераміки”, що ототожнюється з індо аріями ведичної епохи ХІ-Х ст. до н.е.