105

План-проспект лекцій з курсу «Культура стародавніх цивілізацій»

Культурогенез і первісна культура.

Поняття культурогенезу в культурології. Культурогенез у вимірі різних концептуальних парадигм культурології. Генезис культури як семіотичний процес. Знакова діяльність як культурний феномен. Міфологія як форма буття культури. Особливості міфології. Структура міфології. Історіографія міфу. Картина світу у первісній культурі. Культурні архетипи як базові елементи універсальної картини світу. Первісність як основа діалогу культур у світовому часопросторі.

Культурогенез – процес зародження культури людства, пов'язаний із становленням знаряддєвої, комунікаційної та семантичної діяльності. Діалоговий погляд на культурогенез вимагає “поліфонічного” розгляду цього поняття крізь призму теоретичної рефлексії про нього різних концептуальних парадигм.

З точки зору еволюціоністської парадигми основною причиною культурогенезу є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов існування. При цьому дана адаптація здійснювалася принципово новими засобами: не через біологічну (генетично закладену) програму поведінки, а через соціальну; не через сигнали чи події, а через знаки – адаптовані до ситуації комунікації (у першу чергу, через мову). Отже, головним чинником культурогенезу є семіотичний процес. З цього приводу американський культурантрополог Л. Уайт, засновник класичної парадигми культурології, у парадигмальній для інституціалізації культурологічної науки праці “Наука про культуру” (1949 р.) писав: „Будь-який живий організм… повинен здійснювати певний мінімум пристосування (adjustment) до оточуючого середовища. Один з аспектів цього процесу… ми називаємо „розумінням” (understanding)… тільки у людини як виду ми знаходимо розуміння як процес пристосування через символічні засоби…” []. Культура як механізм адаптації у даному контексті постає як „екстрасоматична традиція”, “континуум символічних подій” [].

З точки зору теологічної парадигми, зокрема теорії “виклику-відповіді”, розробленої відомим англійським істориком-циклістом А.Тойнбі у ФЙпраці “Пізнання історії”, будь-який акт культурної творчості, будь-яке зростання внутрішніх сил культури, виражене у відповідних текстах, є “відповіддю” на “виклик” [] – об’єктивно закономірною реакцією людського духу на кризову ситуацію в культурі, обумовлену природними чи соціальними перешкодами на шляху її поступового прогресивного розвитку, тобто, висловлюючись семіотичною мовою структуралізму, притаманною концепції Ю. Лотмана, – на ситуацію “вибуху” []. При цьому можливі різні реакції людського духу як творчого культурформуючого начала на один і той самий “виклик”, що породжує альтернативні варіанти культурного розвитку (за А. Тойнбі, “локальні цивілізації”) [].

У світлі психологічної парадигми дихотомія “виклик-відповідь” як свого роду діалог-конфлікт переноситься у простір внутрішнього світу людини, що породжує психологічне протистояння свідомого і підсвідомого, “Над-Я”(“Супер-Его”) та “Воно” (“Ід”), “Суворого Батька” та “Коня”, або, якщо вдатися до розшифровки славнозвісної метафорики З. Фрейда, норм моралі та вітальних потягів, пригнічених і перенесених у прийнятні з точки зору морально-етичних норм сфери культурної практики. Культура як сублімована енергія лібідо постає як результат колективного неврозу людства – стану занепокоєння і страждання, що провокує опосередковане (через перенесення-сублімацію) задоволення своїх бажань. У праці “Тотем і табу” Фрейд пояснює культурогенез виникненням перших заборон на інцест і батьковбивство, перенесених на культ священної тварини (тотема) патріархальними традиціями у первісній родині []. “Викликом” тут служить не зовнішній (природа, суспільство), а внутрішній (підсвідоме) чинник, який однаково породжує в людині екзистенційний (Е. Фромм) конфлікт – драматичний розкол тілесного і духовного, стан страждання і, відповідно, прагнення позбавитися від нього через культурну гармонізацію простору проживання (“осмислення” у буквальному етимологічному значенні слова як “оточення смислами”, наділення соціально значущими сенсами свого оточення)

Панівний у сучасній культурології синергетичний підхід пояснює, творчо успадковуючи попередні концепції, культурогенез і динаміку культури тенденціями культурної системи до самоорганізації, присутніми у хаосі, які реалізуються у точках біфуркації (порогах усталеності системи, що несуть поліваріантність розвитку). Поблизу цих моментів провідну роль відіграють випадкові відхилення (флуктуації) як багатоманітні “відповіді”, присутні у численних формах, що породжуються культурою.

З точки зору проблеми аналізу культурної форми як ключової категорії культурології культурогенез – це не однократний акт, а процес постійного народження нових культурних форм і систем. Цей процес завжди високофункціональний, пов'язаний з потребою адаптації людини до навколишнього середовища. Він складається з трьох умовних фаз: ініціювання новацій (“соціальне замовлення”), створення нових форм та їх конкурування, впровадження відібраних форм у практику через відтворення в артефакті.

Як бачимо, будь-які тлумачення культурогенезу, що складалися у філософсько-культурологічному дискурсі, фіксували таку важливу особливість процесу виникнення культури як наявність двох (та більше) взаємодіючих начал: активного, провокуючого та пасивного, або вторинно активного, відповідаючого на провокування, стимулу і реакції, “Виклику” і “Відповіді”, біфуркації та флуктуації. Зазначену дуалістичність, що віддзеркалюється у бінарних опозиціях людського мислення від первісних часів, можна однаково тлумачити як “діалогічність”, бесіду двох чи кількох голосів-смислів, яка знаходить своє відображення у міфології як першій історичній формі світогляду та рефлексії архаїчних культур.

Вже за однією своєю сутністю міфологія постає як діалогічне утворення. Адже міфологія як спосіб осмислення і форма відчуття світу – це цілісна синкретична структура, що являє собою результат діалогу у первісній свідомості інтуїцій та інтенцій, притаманних філософії, релігії, магії, мистецтва, науки. Слово “міфологія” походить від грецького слова “miphos”, що означає “турбуватися про щось, пристрасно чогось бажати”, а також “переказ”, “думку” (пор. з російським словом “мысль”). У культурологічному розумінні – це перша форма раціонального осягнення світу, його образно-символічного відтворення і пояснення, що виливається в практичні рекомендації дій. Міф народжується у процесі складної взаємодії первісної людини з оточенням під впливом різного роду суспільно-психологічних травм (соціально-класових, духовно-душевних, онтологічних, гносеологічних чинники). Міф виконує призначення культури задовольняти потребу людини у позбавленні від неврозу через наділення простору свого існування смислами. Отже, міф перетворює хаос в космос і створює сприятливі світоглядні передумови для осягнення світу як певного організованого цілого.

Бінарна опозиція “хаос – космос” складає основу міфологічного мислення. У сфері міжплемінних й міжетнічних стосунків вона може трактуватися як протистояння “свої – чужі”, про які йшла мова у попередніх підрозділах; у морально-етичній площині – як протистояння “Добро – Зло”; в естетичній – як “прекрасне – потворне” і т.д. Момент нормативного рялятивізму у даних дихотоміях знімається через виявлення “Третього” як вираження уявлень про спільні витоки суб’єктів культурного конфлікту, усвідомлення їх сутнісної схожості і спорідненості. Міфологія, таким чином, будучи сферою творення і функціонування архетипів, як прообраз сучасної науки становить також первинну спробу їх імпліцитного осмислення й аналізу.

Розглянемо зазначені образи-поняття докладніше. Хаос як архетип позначає: пітьму, безкінечність, неструктурованість, неупорядкованість, дисгармонійність, стихійність, позбавлення форми, плинність; архаїчними символами хаосу в традиційному фольклорі й просторових мистецтвах постають безодня, провалля, вода, буря, жерло (наприклад, у палеолітичних довільних наскельних малюнках пальцями – так званих “макаронах”; у насиченій етнографічними мотивами драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки у вуста міфологічної героїні Мавки вкладається типова погроза: “У нас у лісі є такі провалля...” []). Космос на противагу хаосу – світло, гармонійність, упорядкованість, структурованість, втілена в образах землі, неба, острова, берега, каменя, дерева, гори і стовпа (давньоєгипетські міфи говорять про народження священного пагорбу Бенбен з хаосу Нуну; у синтоїзмі міфологічна модель космогонії постає як виникнення із вод світового Океану японських островів; у язичницьких віруваннях стародавніх слов’ян образ космосу матеріалізується в археологічному Збруцькому ідолі; з образом космосу в анімістичних дуалістичних культах пов’язані давньослов’янські берегині – добрі русалки, що турбуються про врожаї і воду для посівів; берегині мешкають біля берега і охороняють рибалок від бурі і вітру; звідти – етимологічна спорідненість українських слів: “берег” як тверда опора і “оберега”, “оберігати”, тобто – охороняти, захищати від бід; у християнських переказах про життя Григорія Богослова герой рятується від бурі морської пристрасною молитвою, що забезпечує досягнення “лагідної землі – Деметри” []; цей же дуальний “хаотично-космічний” образ виражається у дохристиянській колядці “Коли не було з нащада світу”, де на початку світотворення є “зелений явір”, що стоїть посеред “Синього моря”; гідна подиву схожість: у космології індіанців доколумбової Америки Всесвіт (порядок світобудови) – це квадратна ділянка, обмежена чотирма різнокольоровими деревами по сторонах світу, посередині якої росте зелене дерево; полісемантичний образ дерева – життя, пізнання, райської насолоди. вічного цвітіння, весни, безсмертя – зафіксований в старозавітному переказі про вигнання з раю, буддійському міфі про “просвітлення” Будди; семантиці мечеті тощо).

Наявність бінарних архетипів у міфології, з одного боку, віддзеркалює реальні суперечності первісного життя, а з іншого, виступає передумовою боротьби з ними. Як засіб подолання соціокультурних протиріч міф характеризується такими ознаками:

• Антропоморфізм – перенесення внутрішніх рис людини на зовнішній світ, уподібнення дійсності людини, тотальне анімістичне одухотворення природи як універсальної космічної общини.

• Конкретність – чуттєвість, наочність, відсутність абстракцій.

• Первісна нерозколотість світу – відсутність суб’єкт-об’єктної опозиції.

• Субстанціональність міфологічних образів, що позначають певні сутності та стихії, виступаючи їх наочно-конкретними персоніфікаціями.

• Глобальність масштабу – міфологічний часопростір охоплює світ в цілому.

• Синкретизм – полікультурна структура міфології як нерозривної первісної єдності різних форм духовного життя людини.

• Відсутність суперечності між дійсним та бажаним – міфологія творить уявний ідеалізований світ, який сприймається як нагально необхідна для виживання сутнісна реальність, яка виявляється не менше, якщо не більше, важливою для людини, ніж реальна дійсність.

• Самосакралізація як захисний механізм – міфологія передбачає освячення та канонізацію власного змісту; тавтологічна замкнутість на собі міфологічного мислення послаблює у ньому момент діалогічності: власне це розмова скоріше із “собою”, а не зі світом, причому розмова вкрай регламентована, без скільки-небудь розвинутої рефлексії чи етичного напруження (на відміну від релігійних діалогів).

• Сакралізація імені (боги, вожді, герої, лідери),

• Обов'язкове поєднання з ритуалом – він відповідає за регулярне відтворення міфу в культовій практиці через індивідуальні та колективні символічні дії, що наочно репрезентують і кожного разу ніби заново “здійснюють” акт світотворення як переходу від хаосу до космосу.

• Консервативність й нерефлексивність – міф є структурою традиційною; він виключає будь-яку спробу аналізу, сумніву чи раціональної критики, пропонуючи натомість установку на консервацію і збереження наявної норми як запоруки космічності світобудови. Довільне втручання у неї (у формі індивідуальної творчої ініціативи) сприймається як загроза існуючому порядку речей, передбаченому вищими силами (духами, богами, універсальним шляхом буття на зразок “дао” або „синто”).

Міфологічний стиль мислення, як і будь-яка інша історична форма світогляду, передбачає нерозривну єдність теорії та практики, слова і дії, думки і вчинку як тексту, що об’єктивізує певний символічний смисл. Пропонуємо розглянути структуру міфології у формі таблиці, яка фіксує наявність трьох основних категорій міфів (за схемою класифікації, запропонованою М. Еліаде []) та ритуалів, які забезпечують їх практичне відтворення, освячене традицією.

Таблиця 1