3. Брахманічний період середини і тис. - кінець і тис. До н.Е., який є результатом пристосування до водійської релігії місцевих культів.

Цей період характеризується встановленням кастового ладу, який протягом тривалого часу визначав розвиток культури в традиційній Індії.

Приблизно у 1200 тис. рр.. до н.е. індуси просуваються з Пенджабу далі на схід, до верхньої течії рік Янг, Яшина (Джурина), Сарасваті, Дршадваті. Відбуваються відповідні соціокультурні зміни: перехід до осілого способу життя, розвиток ремісництва, консолідація окремих етнічних груп, заснування великих міст і династій. Тривалі культурні контакти сприяли утворенню індійської етнокультурної спільноти, в межах якої вивищуються окремі державні утворення, зокрема Стародавня Магадха в долині Гангу. У V столітті до н.е. вона перетворюється у потужній адміністративний і духовний центр. На основі політичної системи Магадхи в Стародавній Індії була створена імперія Маур’їв. Саме Магадха стала осередком поширення буддизму у «після осьовій» Індії.

У брахманічний період відбувається формування одного з ключових етнічних та релігійних архетипів культури традиційної Індії, який віддзеркалював індо арійський ідеал соціальної мегамашини – мова йде про кастову систему (каста – санскр. «варна»- колір). У результаті тривалої боротьби між прилеглими і місцевими племенами останнім було відведено нижче місце у соціальній ієрархії. Вже у гімні Гігведи про походження світу з космічного велетня Пуруші («пуруша-сухта») надається релігійне обґрунтування каст, а в «Яджурведі» вони вже є досить виробленими:

1. Брахмани (жреці)- стан професійних священнослужителів;

2. Раджанья (царські), або кшатрія (шляхетні, панівні)- стан вій1ськової аристократії;

3. Вайшья (народні, селяни) – стан торговців, ремісників, землеробів;

4. Шудри (слуги)- населення неарійське або змішане.

Увесь стиль життя стародавніх індусів упорядковується у відповідності з кастовою системою. Брахмани приносять жертву весною. Богами - покровителями брахманів вважаються Брхаспаті, Мітра, Варуна. Кшатрії приносять жертву влітку. Їх бог - Індра, у Вайшья патронами є Марути і т.д. Шудри як не арійці та іновірці виключаються з процесу жертвоприношення: вони навіть не можуть доїти корову при жертвоприношенні та виготовляти посуд для жертовного молока.

Якщо соціальне положення шур з плином часу дедалі погіршується, то статус професійних священнослужителів невтомно зростає, що негативно впливає на суспільну мораль і картину світу в цілому. Брахмани шануються як монопольні власники сакрального знання. Представники брахманської еліти укладають численні богословські, релігійно-філософські та морально-етичні трактати «брахмани» (прозаїчні коментарі до Вед), «араньяки» (повчання для відлюдників), «упанішади» (філософські твори) та «сутри» (збірки правил особистого та громадського життя). Сутри, зокрема «грхьясутри», надають цінний історико-культурн6ий матеріал з особливостей картини світу в брахманічній Індії: суддя повинен вирішувати справи лише на користь брахманів; убивство не брахманів майже легалізоване; при жертві Сомі брахман отримує не менше 100 корів; при обряді посвячення в царі-золото, 1000 корів; земельну ділянку. Славнозвісна сутра з правил подружнього життя («камасутра») через докладно регламентовані сексуальні вправи покликана подолати психологічне відчудження у внутрікастових шлюбах, укладених на основі династичних і майнових інтересів батьків подружжя.

Брахмани ускладнюють релігійний культ, що сприяє формуванню класичних основ індуїзму. У центрі релігійно-духовного життя перебувало жертвоприношення, через яке жерці начебто утримували у своїй владі самих богів. Для правильного здійснення усіх його видів розробляється складна, розгалужена система правил, приписів, ритуалів, літургічних формул, що пригнічують особистість.

Елементи формалізації помітні у брахманському віровченні: на відміну від яскравих, пластичних образів Ріг веди, в «брахманах» та Яджурведі утверджуються символізація та синкретизм у тлумаченні сакральних ідей. Основу культу складає шанування трьох головних богів (Трімурті): Брахма (творець світу), Шива (руйнівник світу) та Вішну (охоронець світу, здатний приймати земні образи – аватари). У ранніх індуїстських текстах говориться про 10 аватар («несходжень») Вішну: риба, черепаха, вепр, людина-лев, карлик, Парашу рама (Рама з топором), Раша (епічний герой), Крішна (герой племені ядовів, популярний літературний персонаж, культ якого виділився у самостійну гілку індуїзму – кришнаїзм), Будда (результат діалогу з буддизмом), Калка (майбутній есхатологічний рятівник). Виділення в культі Вішну: Шиви призвело до оформлення двох основних напрямів в індуїзмі- вішнуїзму ти шиваїзму, поява яких зафіксована у текстах «пуран»- головних пам’яток індуїстської думки перших століть н.е.

Зрілий індуїзм здійснив значний вплив на формування традиційної індійської картини світу. Догматизм і консерватизм брахманічних вимог, їх формальний характер у поєднанні з посиленим соціально-економічним та політичним тиском вищих каст обумовлюють поширення у Стародавній Індії умонастроїв відлюдництва, ісихарму, містичного споглядання, аскези, що віддзеркалюється в «Упанішадах». Розробляються 4 стадії особистого життя: «учень» (брахмачарін), «домогосподар» (грхастха), «лісовий відлюдник» (ванапрастха) та «той, що відрікся від світу» (самньясін). Із них брахман повинен був пройти 4, кшатрія-3, вайшья-2.

Прагнення до умоглядного, споглядального, спекулятивного життя духу підготувало потужний світоглядний грунт для культурної революції «осьового часу» в давньоіндійській цивілізації і появи буддизму, оскільки це прагнення сприяло розвитку філософських інтуїцій у межах індуїзму як національної релігії. Зазначені інтуїції можна прослідкувати у нових релігійних уявленнях протопантеїстичного та протомонотеїстичного характеру: верховним божеством став Брахма, еманаціями якого є все сутнє; в основу образу Брахми лежить безособове поняття про «брахмана» («святе»)- первинно поняття молитви, а потім - категорія, яка фіксує сакральну сутність молитви, жертви, жерця; квінтесенцію метафізичного, що ототожнюється з «душею світу» (Атманом).

Відчуття мінливості людського існування на шляху до життя з Атманом породжує еспанізм – песимістичну оцінку людського буття у світі, прагнення до «втечі» від нього. Емпірична дійсність уявлялася ланцюгом страждань, перевтілень безсмертної душі (реінкарнація), послідовним і нескінченним рухом. Вчення про переселення душ фіксується поняттям Сансара (санскр. «коловорот»), що підпорядковується закону Карши (санскр. «віддяка»), коли переродження людини визначається сумою доброго і злого у земному житті. Відчуття єдності всього сутнього – рослин, тварин, людей, небесних істот як вияв єдиної реальності неподільного Всесвіту обумовило синкретизм давньоіндійських мистецтва, релігії, філософії та науки; перешкоджало розвитку тут реалістичної літератури, емпіричного природознавства західного зразку та історіографії, що підмінювалося епосом. Натомість всі інтелектуально-духовні зусилля спрямовувалися на самовдосконалення, інтровертоване занурення людини в себе й досягнення «просвітлення» ( звільнення від карми або мотиа), силеволами якої є поза лотоса в мистецтві йоги, канон напівзакритих очей у зображеннях.

Найбільш яскраво пафос релігійно-містичного споглядання передає буддизм, у світоглядній боротьбі з яким формувався індуїзм. Поява буддизму символізує прихід «осьового часу» в давньоіндійській культурі. Буддизм є не тільки найдавнішою релігією, але й складним духовним феноменом, який охоплює в єдності різні форми культури: релігію, філософію, мораль, психологію, містику, фізичну підготовку, мистецтво – та виявляє здатність до взаємодії з різними історико-культурними традиціями. Саме завдяки своїй «пластичності» та діалогічності буддизм протягом V ст. до н.е. - VI ст.. до н.е. поширюється з Індії на територію Центральної Азії, Китаю, Індокитаю, Кореї, Японії, Тибету. Його світоглядну роль в історії народів Азії можна порівняти з роллю християнства в Європі.

Соціально-економічними передумовами появи буддизму була класова боротьба у князівстві Магатха V ст. до н.е. - VI ст. до н.е., яка призвела до підриву кастової системи та поширення на цьому грунті незадоволення соціальним гнітом. Це незадоволення знайшло своє вираження у формі єресей, мандрівного чернецтва, аскетизму, відлюдництва, філософського вільнодумства (школа «чарвака»). Усі ці елементи й увібрав певною мірою буддизм, проєднавши їх з основними ідейними джерелами: ведичною та брахманічною традиціями, зрілим індуїзмом, окремими ідеями даосизму.

Засновник буддизму – Сіддхартха Гаутама Шак’ямуні («відлюдник з роду Шак’їв»)- народився у 563 р. до н.е. у містечку Лумбіні (сучасний Непал) у кшатрійській родині. Він був сином царя Шуддходона і, відповідно до своєї славнозвісної міфічної біографії, все життя провів серед розкошів і розваг у своєму блискучому палаці, ізольований від страждань світу. Одного разу, проїжджаючи містом на святковій колісниці, Сіддхартха безпосередньо побачив похмурі сторони життя. Він побачив хворого, який страждав від виразки, помираючого старця, поховальну процесію і, нарешті, аскета, зануреного у сої думки (так звані «чотири зустрічі»). Ця подія спричинила духовний переворот царевича: побачивши головні джерела людських страждань (хвороба, старість, смерть), він вирішив присвятити себе служінню людям, пошуку причин їх страждання і шляхів звільнення від нього. Сіддхардха 7 років проводить, усамітнений, у лісі; займається йогою, як аскет, але це не задовольняє його. Шлях спасіння відкривається царевичу у 35 років, на березі ріки Напранджони у м.Урувіл’я під смоківницею (санскр. «бодхи» - «древо пізнання»). Сіддхартху «осяяла» істина: правильний шлях існування полягає не в аскезі і не в гедонізмі, а в самозаглибленні з метою пізнання істини, набуття спокою й просвітлення духу. Відтоді Гаутама став називатися Буддою («просвітленим»). Будда починає проповідницьку діяльність у містах і селах Північної Індії.

Основою міфологеми Будди складають численні легенди про велике божество, яке після 550 перероджень прийняло тіло царевича, щоб виконати своє призначення: місію порятунку. Месіанізм буддійського віровчення віддзеркалено у переказі про пророцтво старого мудреця Асити, який при народженні хлопчика передбачив перехід рятівника на землю. Відсутність достовірних історичних даних, синхронних часу життя Будди, не завадила вченим постулювати історичність засновника буддизму, біографія якого могла піддатися перетворенням у традиції. Традиція приписує Будді слова про те, що, подібно до води в океані, яка має присмак солі, так і його вчення має «присмак звільнення». «Звільнення», або «спасіння» - головна ідея буддизму, яка фіксується у понятті «нірвана». Нірвана - це стан блаженства, спокою і просвітлення, досягнути якого можна, йдучи правильним шляхом Будди.

За віровченням ранніх буддистів, нірвани могли лише ченці, але прагнути до неї повинен будь-який віруючий. Щоб набути «звільнення», необхідно дотримуватись основних заповідей, перш за все так званих «4 шляхетних істин», які складають квінтесенцію буддійської картини світу:

1. Про страждання: все життя - це страждання.

2. Про причину страждань: причиною страждань є наші бажання, прагнення до буття (насолод, влади, матеріальних благ).

3. Про усунення причини страждань: для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань і пристрастей.

4. Про шлях припинення страждань: щоб позбавитися від бажань, треба наслідувати вчення Будди про «восьмеричний шлях», який включає: праведні погляди, праведну поведінку, праведні зусилля, праведну мову, праведний спосіб думок, праведну пам’ять, праведний спосіб життя, праведне самозаглиблення.

У залежності від ступеня проходження «восьмеричного шляху» буддисти поділяють такі категорії:

1. Будди – просвітлені істоти, які живуть у космічному просторі.

2. Архати – святі, мудреці, яким вдалося досягти останнього, ідеального стану буття – нірвани. Сама етимологія терміну «нірвана» (санскр. «згасання») вказує на сутність цього стану як абсолютного заспокоєння, звільнення від страждаючого «Его». У картині світу індо-буддійської культури «нірвана» означає вихід душі з колеса Санжари й звільнення з-під дії закону Карми. Через вчення про нірвану передається морально-етичне напруження буддизму, яке, закликаючи до індивідуального духовного удосконалення, тим самим утверджує ідею самоцінності особистості у світі кастових відносин.

3. Бодхісатви – істоти, які наділені здатністю стати Буддою і безпосередньо наближені до нірвани. Але вони відмовляються вступати у цей стан через велике співстраждання до цього світу й прагнення просвітити інших.

Особливого значення культ бодхісанв набув у період імперії Маур’їв, коли відбулося оформлення у буддизмі 2 напрямів: хінаяни («мала колісниця», «вузький шлях порятунку») та махаони («велика колісниця», «широкий шлях порятунку»). Хінаяна – чернечий буддизм, більш ортодоксальний і замкнутий напрям, спрямований на сурове дотримання догматів початкового буддизму. За вченням хінаяністів, нірвани могли досягти тільки ченці. Будда в хінаяні вважався реальною історичною особою, яка вказувала шляхи до «просвітління».

Махаяністи, перші тексти яких з’являються на межі н.е., розробивили світську версію буддизму. Вони вчили, що нірвани може досягти будь-який мірянин за умов дотримання «5 моральних заборон»: не вбивати жодної живої істоти, не зазіхати на чужу власність, не торкатися чужої дружини, не говорити неправди, не пити вина. У межах махаони набула поширення інша трактовка образу Будди: він був сакралізований як всевишня абсолютна істота. Було розроблено також культ бодхісатв, яким робилися багаті пожертвування.

Інтровертованість та універсалізм індо-буддійської картини світу, поширення цієї всезагальної реальності, непротивлення злу насиллям («сатьяграхи»), екологічного ставлення до всього живого («ахінси») та культу плодючості сприяли поширенню буддизму та втіленню його світогляду в численних текстах Стародавньої Індії.