1. Культура цивілізацій Доколумбової Америки.

Анотація лекції:

Таємниця цивілізаційних систем Мезаамерики. Конкіста як трагічна доля міфопоетичної культури індіанців. Відмова від «скла елінської класики» (європоцентризму) як передумова розгляду автохтонних культур аборигеннх народів американського континенту. Відносно пізнє походження американської цивілізації, магія, шаманство та традиційна міфологія як джерела картини світу. Есхатологізм американської культури: пророцтва про кінець світу, літописання, календарі. Архетип дерева як основа просторової світомоделі. Криваве жертвоприношення як етнокультурний архетип. Основні осередки цивілізації в Америці: ацтеки, майя, інки.

Походження автохтонної американської культури: географічні, кліматичні та господарські умови життя стародавніх племен Центральної та Південної Америки. Перехід до землеробства й становлення перших міст-держав (ІV-ІІІ тис. до н.е.). Феномен давньоамериканського рабовласництва. Зародження ступінчастих форм – специфічної світоглядної й технічної властивості архітектури індіанців. Картина світу в культурі Стародавньої Америки. Уявлення про будову Всесвіту: простора модель космосу як оселі. Бінарна структура універсуму: боротьба добрих і злих сил. Ахетипні символи першоелементів буття в індіанській картині світу: культ сонця і культ вогню. Місце людини у Всесвіті. Динамічний тип сприйняття просторово-часових реалій (лінійна модель культури) та есхатологічні уявлення про долю людства. Розвиток культової ритуалістики. Людські жертвоприношення. Домінуючі цінності давніх американців: шана правителів, культ предків, зневага до життя, війна, дотримання порядку (космосу). Агональність давньоамериканської культури: феномен ритуальної гри у м’яч. Здобутки давньоамериканської цивілізації. Релігійна спрямованість давньоамериканського мистецтва: ідеологічне обґрунтування влади сакралізованого деспота. Матеріальні основи художньої культури: кераміка, ткацтво, гончарне виробництво, зведення «плавучих садів». «Кількісний стиль» – спільна мистецька основа стародавньої архітектури Старого і Нового світів. Культурні шедеври майя: монументальна архітектура («Храм масок» у Тікалі, «Храм сонця» в Паленке); наукові знання (календар, ієрогліфічна писемність, математичні відкриття); художня література (епос «Тополь-Вух»). Культурні здобутки ацтеків і тольтеків: діалог мирної та мілітаризованої традицій. Культ Кецалькоатля й культ Хунцилопочтлі. Розкіш храмових комплексів (Теночтітлан). Цивілізація інків: «індіанський» Рим». Золото Куско. Суспільний устрій і стиль життя імперії. Війна як релігійна цінність і політичне знаряддя. Конкіста (1532-1536рр.) і занепад давньоамериканської цивілізації. Архетипи доколумбової Америки в культурі Заходу.

Текст лекції:

Народи Стародавньої Америки створили багату культуру, зокрема міфологічну, протонаукову (філософську і природничу) та художньо-естетичну. Культура ця була значною мірою знищена під час іспанського вторгнення і завоювання  (Конкіста) в кінці XV - на початку XVI ст. Культура народів Стародавньої Америки сягає: народу майя (в Центральній Америці - території сучасних країн Нікарагуа, Гватемала, Гондурас, Сальвадор) до І тис. н. е.; народу ацтеків (територія сучасної Мексики) - до XII ст. н. е.; інків (території сучасних Перу, Еквадору і Північного Чілі) - до XIV ст. н. е. Існували інші племена і території Стародавньої Америки, що залишили менш цінну спадщину. Визначним дослідником культури аборигенів Стародавньої Америки був радянський учений Ю. В. Кнорозов, що розшифрував писемність майя - піктографічну і ієрогліфічну. Після відкриття Америки експедиціями Христофора Колумба (1492), а після нього - Амеріго Веспуччі - країни Східної півкулі збагатилися невідомими доти сільськогосподарськими культурами (картопля, кукурудза, гарбуз, диня, тютюн, какао, бавовна), а також лікарськими речовинами: кора хінного дерева проти малярії; гваякове дерево, яким лікували тоді сифіліс і туберкульоз, іпекакуана, наперстянка, перуанський бальзам та ін. Значного розвитку досягли медичні знання у народів майя і ацтеків: досягнутий ними рівень цілковито можна порівняти з досягненнями Греції і Риму у Східній півкулі, а в деяких галузях він навіть перевищував медицину феодальної Європи в XV ст.

Доколумбовий період в історії Америки розпочався близько 40 тисяч років тому, коли племена монгольської раси перетнули перешийок на місці майбутньої Берингової протоки і почали засвоювати північноамериканські землі, а закінчився в 1492 р., коли європейці відкрили Новий Світ. Індіанці Північної Америки в цілому залишилися на стадії первіснообщинного ладу, у них домінували ранньоісторичні форми релігії (анімістичні, тотемні, шаманські культи). Натомість на теренах Центральної Америки (Мезоамерики) та західного узбережжя Південної Америки зародилося кілька рабовласницьких цивілізацій з відповідними національними релігіями, характерною особливістю яких було поєднання високих інтелектуальних і художніх звершень із жорстокістю первісних культів. Найвідоміші із цих цивілізацій – імперії ацтеків, майя та інків. Імперії ацтеків та інків занепали під час Конкісти (1492 р. – середина XVI ст.) – від ісп. «завоювання» – період завоювання Нового Світу іспанськими колонізаторами. Таємниця загибелі майя і досі невідома. Серед джерел реконструкції індіанської культури: археологічні знахідки, європейські християнські хроніки, піктографічні та ієрогліфічні рукописи, кодекси ацтеків.

Власне, кульутрні здобутки ацтеків (ісп. «aztecas» – так називали жителів Астлана – «країни чапель», у ацтеків – першопочаткова батьківщина), які мешкали на території сучасної Мексики, відносно добре збереглися. Серед релігійно-літературних пам’яток, які залишили ацтеки, можна відмітити тексти «Мексиканських пісень»; кодекси (Ріосський, Телерано-Реймський, Борджиа, Борбонікус, Флорентійський, Бурбонський, Мендоса Фехерварі-Мейєра); книги XVІ – початку XVIІ ст.. на мові науа («Аннали Куатітлана», «Легенда про Сонця», «Толтеко-чічімекська історія», «Історичні аннали мексиканської нації»), а також «Різні оригінальної історії царств Кулуакан, Мешико та інших провінцій» Домінго Чімалпоіна; «Мексиканська хроніка» і «Хроніка мешикайотль» Альварадо Тесосомока – відомого ацтекського історика і письменника, царського нащадка, чиновника при колоніальному режимі.

Головним символом розкішної ацтекської релігійної культури, що вражала уяву конкістадорів, були кактус, орел і пташине пір’я. Самоназва ацтеків – «мешики» (від імені легендарного вождя Меші ІІ ст.). Протягом тривалих мандрів Мексиканським нагір’ям під керівництвом своїх ватажків ацтеки-мешики осідають на двох болотяних островах озера Тескоко, де в XIII-XV ст. вони засновують поселення і розбудовують священну столицю – місто Теночтітлан (на честь вождя Теноча – «обранця народу») – добре укріплену фортецю, прикрашену храмами із золота й алмазів, палацами і пірамідами..

Могутність і багатство блискучого Теночтітлану, міста «білих ароматних квітів» [, с. 301] віддзеркалює генеалогічний міф про знамення, яке побачили ацтеки на острові відповідно до пророцтва їх древнього бога Хунцилопочтлі: пророцтво говорило, що «земля обітована» буде там, де мандрівники побачать живого орла, що сидить на верхівці кактусу із змією у дзьобі (цікаво, що перший радник ацтекського царя відтоді носив дивний ритуальний титул «жінка-змія»). Згідно хронік, це знамення було явлене 1325 р.. Відтоді імперія ацтеків зростала аж до її підкорення іспанськими конкістадорами під командуванням Ернана Кортеса у 1525 р.

Релігійні вірування ацтеків складалися внаслідок взаємодії двох культурних традицій: місцевої, осілої, мирної традиції асимільованих ацтекськими завойовниками тольтеків з автохтонним культом відносно лагідного бога Кецалькоатля та пришлої, кочової, агресивної культури власне ацтекського етносу, які шанували жорстокого бога війни Хунцилопочтлі (так, у 1487 р. під час освячення храму на честь цього божества було вбито 20 тис. чол.).

Ацтекська релігія – релігія доволі розвинутого політеїзму з елементами синкретичності мислення, вираженого в ідеї злиття і ототожнення божеств: антропоморфних, зооморфних та міксантропічних. На вершині божественної ієрархії перебував вищий непізнаваний дух творення – Тлоке Ноуке, або Упалнемоуані – «той, у якого все в собі самому», «той, завдяки якому усі живуть». Цей образ має містичний характер. Він чимось нагадує китайське Дао – «єдине», «глибоке», «повне», «всепроникаюче», «велике» і «чисте», або неоплатонічний образ Абсолюту, який споглядає сам себе через власні творіння-маніфестації і долає через злиття у своїй особі джерела й одночасно предмета трансцендентної любові іманентну протилежність суб’єкту і об’єкту. Щаблем нижче в ацтекському пантеоні стояла божественна пара прабатьків Всесвіту – чоловіче начало Тонакатекутлі («владика нашої плоті і нашої основи») та жіноче начало Тонакаліуатль («владичиця нашої плоті і нашої основи») – закономірна бінарна опозиція архетипів, на яку розпадається первісна нерозчленована єдність творця і прародителя космосу (порівняйте: «Інь» та «Ян» у даосизмі та конфуціанстві). Чоловіче і жіноче в ацтеків, як і в інших древніх народів, складали сакральну передумову народження і розвитку універсуму; космогенез поставав як гігантські космічні пологи.

Реальна же влада у Всесвіті належала найшановнішим ацтекським богам, які малу світлу, спокійну, аристокартичну («аполлонівську») природу і, подібно до богів Олімпу, турбувалися про збереження космічного порядку. Серед них: «чаклун колібрі», син богині плодючості і землі, бог війни і блакитного ясного неба, своєрідний ацтекській Марс, що постійно вимагав кривавих жертв – неперевершений Хунцилопочтлі із шлемом у формі пташки колібрі, одягнутий у жовте пір’я. Шанували також Кецалькоатля – у тольтеків міфологічного героя, покровителя наук і мистецтв, духовного наставника, що був проміжною ланкою між небом (символом небесного простору вважався «кецаль» – «птах») і землею (символом останньої була «коатль» – «змія»). Пір’я птаха Кецаль символізувало хиткість людського існування і було атрибутом ритуального вбрання жреців.

Серед інших шанованих божеств: бог нічного неба, зими, півночі Тескатліпока («дзеркало, що димить і змушує з’являтися речі») – спостерігач за усіма подіями на землі; богиня врожаю Чикомекоатль («сім змій»); бог дощу і вологи Тлалок («той, хто примушує рослини зростати»); подруга Тлалока, богиня рік і озер Чалчиуітлікуе («владичиця у сукні, вритій коштовностями»); бог зірок і планет Тонатіу («той, хто робить день»); бога чисел Мішкоатль («змія хмар»); бог смерті Міктлонтекутлі («владика області смерті»); бог краси і кохання Ксохіпілі і бог з досить екзотичними функціями – покровитель людських жертвоприношень, уособлення весни Шипе в одязі з людської шкіри («наш владика в обідраний шкірі»).

Яскраво-міфологічні, пластичні образи ацтекських божеств – лише верхній шар розвинутої системи релігійних вірувань ацтеків, жреці яких розробили також і доволі глибоку релігійну ідеологію з елементами прамонотеїзму та еманації. Відповідно до жрецької доктрини, першоосновою світу буття є «вище невідкладне начало», «старий бог», «податель життя» – Ометеотль – персоніфікація абстрактного безособового начала, яким постає вищезазначений Тлоке Ноуке. Ометеотль сам себе мислить і винаходить; він творить світ, роздвоюючись на чоловіче і жіноче начала, втіленнями яких є Ометекутлі («пан дуальності») та Омесіуатль («пані дуальності»). Усі інші боги є його виявами, масками, його ж символом на землі, у світі людей, є знаменитий «пернатий змій» Кецаськоатль. Світ, який творить Ометеотль, має типову для міфопоетичного мислення троїсту вертикальну структуру: він складається з неба, землі – плоского диску, оточеного водою і поділеного на чотири сторони світу (просторова модель), та підземелля – назва останнього звучала як «наш загальний дім». Небо має 13 ярусів, підземелля – 9. На небо, у вічне блаженство, потрапляли душі померлих воїнів та матерів, що померли, народжуючи майбутніх воїнів, а також дітей. Решті доводилося страждати у підземному світі. Люди («масеуами») створені Кецаськоатлем для заповнення землі і служать всього лише розвагою Ометеотлю. Звідси – специфічна система культурних смислів, характерною ознакою якої є девальвація життя, легке і позбавлене трагізму ставлення до смерті. Головне достоїнство людини – слухняність – виражено у пошані до правителя, підкоренні волі богів, жертовності і зневажливому ставленні до свого і чужого (!) життя.

Ацтеки розробили доволі цікаву модель часу, що поєднувала ознаки лінійності і циклізму. Усі космічні події повторюються, подібно до сезонів, але історія Всесвіту в цілому поділяється на 52-річні цикли («шиумальполі»), що завершуються кожного разу «смертю» світобудови, на зміну якій приходить нове народження. Ацтеки побоювалися, що колись відтворення не буде: вони вірили що вже пройшли чотири періоди розвитку і розробили есхатологічний міф про останній період – так зване «п’яте сонце», що завершиться неминучою космічною катастрофою. Найбільш докладно апокаліптичне уявлення про «чотири сонця» і майбутній Армагедон викладено у міфології народів мовної групи нахуа. На відміну від християнізованого африканського міленаризму Кінець світу в ацтеків не є предметом сповнених надії очікувань, пов’язаних із мрією про звільнення та позбавлення від страждань. Навпаки – це вічна, невідворотна і грізна загроза хаосу й смерті. Ацтеки жили у перманентному переживанні її неминучості і закономірності, що вкрай загострювало повсякденні життєві переживання, страхи і пристрасті. Кінець світу не можна «відмінити», але його прихід можна «відсунути», своєрідним чином «уповільнюючи» хід часу. Віддалити загибель Всесвіту можна тільки жертвоприношеннями, особливо кривавими. Звідси – загострене почуття історичного, руху історії, часової динаміки, яке споріднює ацтеків з іудейською культурою.

З метою затримки кінця світу ацтеки зводили велику кількість храмів, встановлених на високих чотирикутних пірамідах. Характерними рисами храмів були монументальність, ступінчастість забудови у вигляді терасних сходів, геометричність форм, символічність, наявність потужної платформи та орнаментальних розписів. Верхню платформу піраміди «прикрашали» гори черепів принесених у жертву людей (в основному, воїнів інших племен ,але також і «своїх»); перед входом у храм розташовувався кам’яний вівтар для людських жертвоприношень, а всередині – дві жарини для спалення людських сердець, що вважалися божественною їжею. Серед найбільш відомих споруд: храмовий комплекс Теокаллі («Дім божеств») у Теночтітлані з храмами на честь Тлалока та Хунцилопочтлі, що являють собою кам’яні будинки з високими дахами, прикриті або морськими черепашками в синьо-білих тонах(для Тлалока), або метеликами в червоно-білих (для Хунцилопочтлі). Поруч із Теокаллі знаходився храм Кецалькоатля – дивовижна споруда у формі змії, вкритої зеленим пір’ям, де замість входу – розкрита паща з червоними кликами та бірюзовими очима.

Обслуговування богів у храмах здійснювали жреці. Ацтекське духовенство мало чітку ієрархію: нижчі жерці, які обслуговували різних богів пантеону, підкорялися вищим – жрецям Ометеотля, що виступали як служителі двох його «масок» - Тлалока і Хунцилопочтлі. Звання жерця можна було отримати не тільки за походження, але й за особисті заслуги – «спосіб життя» та «чистоту серця», що засвідчує наявність в ацтекському суспільству зачатків вертикальної соціальної мобільності, можливості особистісної самореалізації. Жреці молилися, приносили жертви, тлумачили священні книги, складали календарі, керували архітектурними проектами. Так, у контексті релігійної системи імпліцитно розвитвалися ацтекська наука, філософія, література.

Проте вищою місією жрецької діяльності в суспільстві воїнів було забезпечення Сонця кров’ю: постачання Сонцю «дорогоцінної рідини» (чалчиуатль) уможливлювало його рух небосхилом, продовжувало життя на землі і відтягувало момент Кінця Світу. Найціннішою жертвою вважався хоробрий військовополонений, якому виривали серце. Вбивство рабів, жінок і дітей майже не практикувалося. Жертви приносили також заради плодючості і на честь ацтекського свята «Нового Вогню» – початку кожного 52 річного циклу, що означав відродження життя, оновлення і запалення чергового вогнища, яке розводили у грудях жертви, а потім розносили по всіх вівтарях.

Майя – найзагадковіший народ доколумбової Америки – проживали на території південної частини Мезоамерики (сучасної південно-західної Мексики, Гватемали, Гандураса і Сальвадора), переважно, у тропічних джунглях. Це була перша давньоамериканська цивілізація, яка побачила європейців 30 червня 1502 р. в особі Христофора Колумба. Світ майя, що поділялися на дві мовні групи (власне майя і «горні майя» – майя-кіче), являв собою конгломерат міст-держав на зразок шумерських. Майя – давніший за ацтеків народ: «класична епоха» їх розквіту – ІІІ – Х ст., коли розбудовуються знамениті майанські міста: Вашактун, Паненке, Копан, Тикаль, Ішгипон, Бономпак та інші, – які за часів Конкісти уже майже лежали в руїнах.

У Х ст. через невідомі причини, пов’язані, можливо, із внутрішнім повстанням, або нашестям чужоземців, або вичерпанням земельних ресурсів, майя залишають свої блискучі міста. Цивілізація занепадає, як занепала свого часу велична давньоіндійська доарійська Хараппа. Між Х і XIII ст. триває так званий «посткласичний період» розвитку майанської цивілізації, але попередньої могутності досягти вже не вдається. З 1527 р. у майанському світі розпочинається Конкіста, а в 1697 р. племена майя остаточно втрачають свою незалежність. Серед текстів, за якими можемо відтворити їх релігійну історію, знаходимо: жрецькі кодекси (Паризький, Мадридський, Дрезденський, Гральє); книги юкатанських індіанців «Чилам-Балаш» («Книги пророка Балаша») написані алфавітом латиниці, але мовою майя; хроніка «Аннали качкікелей» Франциска Ернандеса Арона і Франциска Діаса; епос майя-кіче «Пополь-Вух» – «Книга народів»; трактати голови ордена францисканців у Гватемалі і Юкатані Дієго де Лонда; свідчення конкістадора Берналя Діаса дель Кастільо «Істинна історія завоювання Нової Іспанії».

З даних текстів виявлеємо: пантеон майянських божеств поділявся на два великих роди: літній (блакитний) і зимовий (червоний). «Літніми» божествами були великий владика неба, бог дощу, покровитель жреців і писемності Іцамна («небесний ягуар»); його дружина, «райдуга», богиня Че-ле; «володар багатства», бог кукурудзи і землеробства Ум-вііл; бог вітру і дощу Кам–іш; бог долин Шангом; бог вогню Маш та ін. Червоне «сімейство» репрезентували темні, пристарнсі, «діонісівські» герої майянської міфології: бог смерті Йум Цек («владика черепів») та його дружина Ум-Цек; бог війни Хун-лах-пе («один, що веде усіх»); бог сонця Кинг-Бен-цил-аан («благе сонце»), бог-сова та ін. Боги по черзі правили універсумом, утворюючи цикли тривалість яких змінювалася: 0,5, 4, 260 років. Дані періоди слугували зразком для правителів майя.

Епос «Пополь-Вух» зберіг цінні свідчення про майянську космогонію [; с.10-11; с 326-327]. На початку світу не існувало нічого, окрім порожнечі, у якій розкинулися холодні і тихі первісні води. Різні стихії світу (світло, небо, земля) з’являлися мірою їх «промовляння» творцями (як бачимо, тут присутня магічна віра у світотворчу силу слова). Через слово боги створили рослин, тварин і людину, завданням якої було піклуватися про своїх творців. Основним матеріалом для творення людини стали зерна кукурудзи. Перша істота з’явилася у формі чотирьох чоловіків із надзвичайними здібностями, яких боги,з метою запобігання космічної небезпеки, позбавили надмірної проникливості. Від шлюбу цих чоловіків зі своїми подругами і пішов майянський «обраний» рід. Решта ж людей, за віруваннями майя, походить від повалених богів підземного царства смерті і зла, куди потрапляла основна маса померлих душ, за винятком душ загиблих воїнів і померлих породіль, що відправлялися в рай бога Сонця.

Картина світу майя вельми нагадую ацтекську: трьохярусний вертикальний поділ на Небо (з 13 напівсфер), Землю та Підземелля (з 9 світів). Горизонтальна структура універсуму майя виступала «макромоделлю» розчищеної в джунглях ділянки землі, зафіксованої по краям деревами, а всередині – житловою халупою. Так, земля мала в уявленнях майя квадратну форму і підпиралася дахом неба. В сакральному Центрі землі зростало зелене дерево – «чаш-те», перше дерево», своєрідна «просторова вісь» Всесвіту, що пронизувала усі шари небес (порівняйте: саме «світове дерево» є космічним центром міфологічного буття скіфів, що відзеркалено у серединному ярусі знаменитої пекторалі із кургану Товста Могила). Під світовим деревом був розташований прохолодний, спокійний рай бога дощу, яким завідувала богиня повішених Іш Тоб («мотузниця»). По краях землі ростуть різнокольорові дерева-стовпи відповідно до чотирьох сторін світу: східне червоне, західне чорне, північне біле і південне жовте (очевидно, давні предки майя бачили сніг, що і закарбувався в етнічній пам’яті). З чотирма сторонами світу були пов’язані божества вітру – чоаки.

Модель світобудови, створена майя, кладеться в основу планування міст, композиційною домінантою яких стала комбінація «прямокутна площа – храм». Майя уславилися створенням великої кількості храмів – «тіч-отуч», «домів жертв» на високих пірамідальних базах – поруд у типовому для стародавніх народів «кількісному стилі», що втілювали архетипи «прапагорба», «священної гори», монументальність простору. У святилищі храму знаходився дерев’яний ідол, прикрашений золотом, черепашками та дорогоцінним камінням. Виготовлення такої статуї вимагало від майстра суворого дотримання ритуальної чистоти. Дах і стіни храму прикрашалися рельєфами із зображенням божеств і правителів. Цікаво, що усі поетичні назви храмів – не автентичні.: вони є продуктом пізніших європейських розвідок. З «класичного періоду» відомі храми у місті Тікаль («місце, де чути голоси духів»): «Храм масок», «Храм гігантського ягуара», «Храм двоголової змії» (з гігантськими зображеннями тотемних тварин). У Паленке збереглися: «Храм сонця» та «Храм написів»; у знаменитому центрі «посткласичної» культури майя на півострові Юкатан – місті Чіче-іце: «Храм воїнів», «Храм духовного жреця», «Храм пернатого змія».

Монументальне храмове будівництво майя було пов’язане з розвинутою сакралізацією правителів («царів», «великих людей»), яким приписувалася магічна сила дії на підданих і після смерті. Тому багато храмів були заупокійними. Із царським загробним культом, що дуже нагадує давньоєгипетський, пов’язане виготовлення колосального розміру кам’яних голів молодих вождів, монументальних стел і панно. На архаїчних етапах розвитку царів обирали на певний проміжок часу («катун») довжиною у 20 років, пов’язаний із пануванням певного божества пантеону, що у подальшому викликало до життя ритуал «омолодження царя», який, щоб продовжити своє перебування при владі, зводив черговому богові нову стелу і тим самим «оновлював» свої життєві сили.

Економічний розвиток майянських міст, укріплення царської влади та ідеологічні потреби визначали надзвичайно високу суспільну роль жерців, які займалися не лише богослужінням, але й вивчали астрономічні і метеорологічні явища, складали календарі і хроніки, керували зведенням храмів та сільськогосподарськими роботами, тобто – контролювали культурне життя народу відповідно до вимог космічного порядку. Внутрішня диференціація майянського жрецтва – надзвичайно складна: віщуни, пророки, служителі богів, їх помічники, і т.д. Титул священнослужителя передавався у спадок або присвоювався нащадкам шляхетних родин. Під час церемоній волосся жреців змазувалося жертовною кров’ю.

Звичаї та етос майя відрізняються нечуваною (навіть у межах етнокультурної специфіки племен Доколумбової Америки). Відхилення від священного ладу несло загрозу космічної катастрофи. Світовідчуттю майя було притаманне розвинуте есхатологічне переживання часу, поділеного ними на знайомі нам 52-річні цикли, що й зумовило витончену, надзвичайно жорстку, культову ритуалістику, покликану затримати неминучій Кінець Світу. Існували календарні свята з відповідними обрядами: куріння смол, молитви, культові танці, пости при храмах. Найбільш популярними були жертвоприношення: квітів, плодів, харчів, тканини, пір’я, кераміки, тварин, птахів, риб, людей, включаючи (явище, безпрецедентне для світової культури!) дітей. Практикувалися публічні самокатування правителів і жреців, які «годували» богів кров’ю, надрізуючи собі вуха, вуста, носа і т.д. Процедури людських жертвоприношень, особливо на останніх стадіях розвитку, були страхітливими: виривання серця, спалювання, потоплювання, здертя шкіри, відрізання голови (наприклад, при ритуальній грі у м’яч у жертву приносили «капітана» команди, що програла). Майя приносили в жертву рабів, полонених і вільних співплемінників. Вельми цікавим різновидом масового обрядово-розважального дійства був майянський «футбол» – криваве масове видовище, подібне до гладіаторських боїв у Стародавньому Римі. Відбувалися змагання з каучуковим м’ячем між двома командами на спеціальному «стадіоні» з амфітеатром, де сиділи глядачі. У стіни стадіону був вмурований «вівтар», на якому в жертву приносили капітана чи гравця побореної команди. До Конкісти масштаб людських жертвоприношень набув нечуваних масштабів, що супроводжувалося апокаліптичною лихоманкою пророцтв про «бородатих людей східних країн» [, с.342; , с. 93], які несуть, з одного боку, загибель, а з іншого – порятунок («знак Бога») майянським племенам. Щодо останнього, цілком можна припустити, що частина майя, дійсно, радо вітала колонізаторів, оскільки на момент початку завоювання аборигенна культура дійшла до повного або майже повного самозаперечення й виснаження.

На значно вищому рівні культурного розвитку перебували інки – «сини Сонця» – жителі Еквадору і Чілі, які створили у Південній Америці свого роду «індіанський Рим» – величну імперію Тауантінсуйю – «Країну чотирьох сторін світу», загально площа якої досягла 1 млн. квадратних км, а населення – 16 млн. осіб (!). Імперія, що проіснувала всього 130 років (XV – XVI ст.), створила унікальні етнокультурні архетипи, а саме: бюрократичний педантизм, виявлений у раціональній здатності до організації і управління спільнотою на величезній території (адміністративний поділ держави на чотири «чверті» по сторонах світу); міфологема «образності», вселенськість, месіанський характер державної «соціальної мегамашини» (у дусі римської держави «земного кола» – «Оrbis Тerarum» або китайської Піднебесної імперії – «Тянь ся»). Дослідники говорять про майже «соціалістичний» характер суспільно-політичного ладу імперії інків, виявлений в обов’язковості праці для кожного підданого, включаючи «сапа інку» – «єдиного (великого) інку», верховного правителя. Звідси – високий професіоналізм, технічні звершення, утилітаризм у повсякденному житті, особливості якого були вкрай уніфіковані (однотипні житла, однакова форма одягу, знов-таки,як у давньокитайській імперії Хань та Цинь, тощо). Імперський месіанізм надавав принципово іншого сакрального змісту феномену війни: не есхатологічного (жертвоприношення заради затримання Армагедону), а громадського (розширення кордонів священної держави).

Соціальний досвід інків, що остаточно втратили незалежність у 1572 р., віддзеркалився у їх релігійній системі, окремі елементи якої, як і у випадку з ацтеками і майя, відновлено за численними іспанськими хроніками (Гарсиласо де ла Веги, Хуана де Бетансона, Бернабе Кабо та ін.). Релігійним віруванням інків був притаманний яскраво виражений прагматизм, виражений в культі Віракочі – бога-творця, джерела життя, покровителя усіх стихій, якому вклонялася еліта імперії. Не менш важливим, ніж Віракоча, був бог Інті («Сонце») – втілення усіх творчих потенцій універсуму, божество Сонця і одночасно неба, грози, грому тощо. Культ Інті був масовим, надав етнонім інкам і фактично витіснив усі інші образи богів. На другорядному місці стояли: богиня місяця, сестра і одночасно (виходячи з біологічних архетипів космогенезу в архаїчній міфопоетиці) дружина Інті – Кілья, богиня «плодючої землі» Пачамала, богиня моря Мамакоча та ін.

В релігії інків, як і в релігійних міфах багатьох інших стародавніх народів (китайців, японців, скіфів), космогонія зливається з генеалогічним міфом і набуває історичного характеру. «Обраний» народ інків зародився від божественного шлюбу Інті та Кільї, які народили подружню пару – першого «сапа інку» Монко Капока та його сестру Маму Окльо, які за велінням Інті спустилися на землю допомогти бідним людям: навчити їх наукам, мистецтвам і господарству; встановити мудрі й гуманістичні, засновані не на страхові, а на довірі (!) методи управління. На землі Капака заснував місто Куско – центр інкського земного царства із славнозвісним палацом Інтіконча – «двір сонця».

Культ першопредків обумовив дві особливості інкської релігії: розвинуті анімістичні основи, пов’язані з шануванням «братів»-уаків, померлих родичів (саме так називали й знамениті інкські східчасті піраміди, зведені на їх честь) та безпрецедентна відносно інших релігій і культур роль золота як духовного символу інків, який створив їм романтичну славу у європейців та спровокував численні пограбування з боку конкістадорів.

Золото – не грошовий символ, але сакральний смисл інкської культури. Головний національний імперський храм Інті Уасі («Дім Інті») в комплексі Коріконча («Золотий дім») був облицьований золотими пластинами («сльозами Інті»). До храму вела вулиця Інті, вкрита плитами з чистого золота. В золоті були прості перед входом, двір, фонтан, але і це ще не все. Храм був оточений знаменитими «золотим садом», всі предмети якого: дерева, рослини, плоди, птахи, пастухи, дівчата, змії, метелики – були вироблені з чистого золота і срібла [с. 194; , с.353]. У центрі святилища вивищувалася гігантська статуя самого Інті у вигляді Сонячного диска з людським обличчям, обрамленим променями. Цікаво, що інки не знали грошової вартості золота: країна перебувала на стадії натурального обміну. Поруч із статуєю ідола на золотих тронах розміщалися забальзамовані тіла сакралізованих правителів, улюбленим серед яких був Уайна Копака (1493 – 1525) – адміністратор Імперії. Не менш розкішними були святилища місячної Кільї та її служниць – планет і сузір’їв: такі храми вкривалися сріблом і прикрашалися зірками. Біля Кільї знаходилися мумії цариць. Еманацію Інті у золотих прикрасах храмів підкреслювала специфічна технологія світла, яке, потрапляючи у приміщення через західний і східний отвори, створювало ефект сліпучого випромінювання.

Інки створили професійний стан жреців, які керували духовним життям імперії. Жрецька корпорація була суворо диференційована, подібно до давньоримської. Жреці поділялися на групи у залежності від функціональних обов’язків: служителі столичних і провінційних храмів, богів та уаків; жреці, що вміли розмовляти з мертвими; відуни за зернами кукурудзи та нутрощами птахів тощо. Жрецькі об’єднання очолювала «комісія» з десяти верховних жерців, які походили із знатного роду Тарпунтой під керівництвом «уільяка уму» («чарівника») – головного священнослужителя родом із сім’ї самого «сапа інки».

Головним обов’язком жреців були жертвоприношення, які у інків не були такими кривавими, як в ацтеків та, особливо, майя. Жертвували тварин, продукти харчування, кукурудзяне пиво «чичу», листя коки. Людські жертви здійснювалися або під час стихійних лих чи війн, або 1 раз на 4 роки у формі знаменитої магічно-охоронної церемонії «капак хуча» («великого жертвоприношення»). Під час «капак хуча» на поталу богові вбивали 10-річну здорову дитину, як правило, із заможної родини, без фізичних вад. Космос здавався інкам, як і єгиптянам, передбачувано-статичним, відчуття захищеності імперії не давало розвинутися есхатологічному умонастрою і, відповідно, збільшити обсяг жертвоприношень. «Капак хуча» символізувала, скоріше, не «відтягування» Кінця Світу, а зв'язок центру імперії з провінціями (пор. з Стародавніми Іраном та Китаєм), звідки обиралася дитина-жертва. Показово, що в інкський жрецькій прошарок входили й жінки – своєрідні індіанські «весталки», цнотливі дівчата, що присвятили себе Інті (їх називали «акльі» – «діви Сонця»). Акльі виховувалися у спеціальних «будинках обраниць», де дівчат навчали вести господарство, співати, грати на музичних інструментах. Після досягнення статевої зрілості дівчата набували статусу «Інті чинам» («наречені Інті»). Вони давали обітницю цноти, за порушення якої могли бути спалені живцем або замурувані в землю, і обслуговувати царську родину: ткали, шили, пекли жертовні хліби, готували напої. Їх головне призначення – провести одну ніч із «сином Інті» (тобто царем, «сапа інкою»), після чого прекрасна аклья залишалася придворною дамою.

Як бачимо, релігії ацтеків, майя, та інків, при незначних варіаціях, схожі між собою в основних цінностях: абсолютна деспотія, сакралізація правителя; фаталізм, усталеність традицій, підпорядкованість буттю; космічність світобудови, підтримувана кривавими жертвоприношеннями; покірність і слухняність; війна, культ військової доблесті і фізичної сили; найчастіше – розвинуте есхатологічне відчуття, що, зрештою, «виправдалося» діями Конкісти.

Література:

1. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 299-365.

2. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. – С. 453-368.

3. Кинжалов Р. В. Культура древних майя / Ростислав Васильевич Кинжалов. – . Л.: Наука, 1971. – 364 с

4. Кнорозов Ю.В. Письменность индейцев майя /Кнорозов Юрий Валентинович. – М.-Л.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – 663 с.

5. Овчинников В.В. Своими глазами: Страницы путевых дневников / Всеволод Владимирович Овчинников. – М.: Изд-во АПН, 1989. – 384 с.

6. Оля Б. Боги Тропической Африки / Б. Оля ; [пер. с франц. С. М. Брейдбард]. – М.: Наука, 1976. - 210 с.

7. Тимофієнко В.І.  Давня Америка: Розвиток архітектури і монументального мистецтва / Володимир Іванович Тимофієнко. - К.: Інстиутут сучасного мистецтва, 2004. - 432 с.: іл. 

Культура Стародавнього Ірану.

Анотація лекції:

Витоки давньоіранської культури. Технологічна підсистема агрокультури Еламу, зародження перших державних утворень (Сузи, Аншан, Аван та ін.). Особливості діалогу-конфлікту Еламу з Месопотамією. Специфіка еламської політичної культури: троїста ієрархія, шлюби на сестрах. Своєрідність еламської релігії: пережитки матріархату. Вплив Персії на культуру Еламу від VІ ст. до н.е. Картина світу в культурі Стародавнього Ірану. Зороастризм як світоглядна засада іранської цивілізації (Х-VІІ ст. до н.е.). Структура Авести. Онтологічна модель зороастрійської картини світу: теза про боротьбу двох начал. Історіософська модель: «ери» історії людства. Антропологічна модель зороастризму: вільна людина в контексті дуалізму. Етика зороастризму: тріада шляху Добра. Екологічні мотиви у зороастрійській ритуальній практиці. Культ вогню, піклування про чистоту. Здобутки давньоіранської цивілізації. Діалог культур в Ірані «доосьового» й «осьового часу» та його вплив на розвиток культури. Давньоіранський клинопис. Давньоперсидський місячний календар. Монументальна архітектура Ірану як вплив «престижного» будівництва (гробниця Кіра ІІ). Специфіка ахеменідського мистецтва. Вплив духовної культури стародавнього Ірану на західноєвропейську та арабо-мусульманську традиції.

Давньоіранська цивілізація охоплює два визначні осредки: Елам та Персію, що генетично пов‘язані культурною спадковістю традицій мітраїзму та зороастризму як двох типологічно споріднених, але відмінних за ідейним змістом культурнх традицій, що у діалозі сформували обличчя давньоіранської культури. Домінуючим типом світобачення стало вчення Заратуштри. Архаїчним джерелом розвитку давньоіранської культури є Еламське царство. Елам – одна з найдревніших відомих цивілізацій, стародавня країна на південному заході Ірану, приблизно в межах сучасних провінцій Хузестан та Ілам (назва останньої походить від Еламу). Еламська мова, яка не була споріднена з жодною іншою мовою, з'являється у піктографічних написах перед 3000 р до н.Хр. Столицею Еламу були Сузи, і Елам був тісно пов'язаний культурно і політично з Шумером і Вавилонією (які він тимчасово завойовував у 2 тисячолітті до н.Хр.) до часу включеня і асиміляції перською імперієюАхеменідів (6 ст. до н.Хр.). Еламом в давнину називалася низинна, а в середній і верхній частині - полонина річок Каруна і Керхе, вливаються в висохлу тепер лагуну Перської затоки на схід від р.. Тигр, а також навколишні гірські райони - принаймні нинішні іранські області Хузістан і Фарс, може бути і більш віддалені (на Схід). У самих Еламська текстах країна називається Hatamti, зустрічається і Hal-tamti - форма, можливо, більш архаїчна (пор. Елам. Hal 'країна'). У III тисячолітті до н. Е.. з шумеро-аккадських джерел відомий цілий ряд Еламська міст-держав: Шушен (Сузи), Аншан (Анчан), Симашко, Б / Парахсе (пізніше Мархаші), Адамдун (мабуть, шумерська форма терміна Hatamti) і багато інших. У II тисячолітті до н. Е.. найважливішими складовими частинами Еламу були Шушен (Шушун) і Анчан; Еламська царі незмінно вказують ці два міста у своїй титулатурі. Шушен - це Сузи грецьких авторів, добре досліджене городище між Карун і Керхе, поселення, що сходить до IV тисячоліття до н. Е..; Анчан - це городище Тепе-Малья недалеко від суч. Шираза в Фарсі.

Історію Еламу можна умовно розділити на три періоди, що охоплюють більше двох тисячоліть. Період до першого відомий як протоеламскій:

• Протоеламскій період: 3200 до н.е. - 2700 до н.е., що плив локально в замку.

• Старий еламська період: 2700 до н.е. - 1600 до н.е., ранній період, що проходив до приходу до влади в Сузах династії Епарті.

• Близький еламський період: 1500 до н.е. - 1100 до н.е., період до вавилонського вторгнення в Сузи.

• Неоеламскій період: 1100 до н.е. - 539 до н.е., період характерного іранського і сирійського впливу. У 549 році до н.е. Елам завойовують перси, проте вони настільки адаптують культуру поневоленої країни, що Йосип Флавій навіть називав еламітів предками персів 

Релігія еламітів - політеїзм, мала багато рис, сближавшие її з релігіями сусідній Месопотамії. Головним божеством в III тисячолітті до н. Е.. була богиня Піненкір (існували ще 2 богині-матері - Парті і Кіріріша), через тисячу років «на престолі» її змінив чоловічий бог Хумпан. Велике значення грав також культ бога міста Сузи Іншушінака. Інші відомі боги - Хутран, Манзат, Наххунте, Нарунді. За віруваннями еламітів, кожне божество мало надприродно ауру Кітен, яка могла перетворюватися в металевий або кам'яний знак - табу. Богам приносили жертви і поклонялися в храмах, побудованих на зразок месопотамських на вершинах східчастих пірамід - зіккуратів. Такий зіккурат зберігся в нинішньому Чога-Занбіль, він побудований за часів царя Унташ-Напіріші. Крім того, відомі обряди поклоніння богам у священних гаях, які росли біля храмів. Еламські язичницькі звичаї були трансформовані у єдину світоглядну систему монотеїстичного типу, засноником якої був перший відомий в історії людства пророк – Заратуштра. Мова йде про зороастризм.

Зороастризм – давноіранська релігія, що склалась на основі реформованого пророком Заратеритра маздеїзму у І тис. до н.е. Релігійна система зороастризму є унікальним духовним феноменом у кількох аспектах. По-перше, надзвичайно складними є її історичні витоки. Генетично зороастризм, хоча і є релігією одкровення (має свого засновника), але природними коренями заглиблюється у вірування і звичаї варварських кочових скотарських племен, які залишили свій слід у південно руських степах (скіфи, кімлирійці, сармати) і які виробили досить розвинуті пасі теїстичні уявлення. Показовою у цьому плані є наявність у давньослов’янському пантеоні князя Володимира Святославовича (980р.) божества посівів, крилатого пса Сімаргла, що мав давньоіранське походження. Крім того, безсумнівно очевидними є культурні зв’язки між зороастрійцями та ведичними індусами (аріями), релігії яких скріпляють загальні індоєвропейські архетипи що закарбовуються також у релігіях стародавніх греків, германців і слов’ян. Отже, як бачимо, зороастрицизм як релігія індоєвропейського походження віддзеркалює спільне історичне минуле численних племен Євразії.

По-друге, і досі не до кінця проясненою залишається проблема співвідношення зороастризму і більш давньої релігійної системи, поширеної в Середній Азії, - маздеїзму. Найдавніша з відомих форм маздеїзму – перська – належить до У-ІУ ст.. до н.е. У ті часи перси переутворювали велику імперію – від Індії до Греції, від Єгипту до Центральної Азії. Перський цар, який мав офіційний титул «великий цар, цар царів, цар країн», правив від імені бога-творця Ахурамазди, виступаючи, таким чином, гарантом комічності світобудови і підтримки порядку в соціальному космосі (державі). Що нового вніс у маздеїзм пророк Заратеритра? Які ідеї були ним збережені?

Третя унікальна особливість зороастризму виявляється в його світоглядній ролі в історії релігій світу. Зороастризм одним із перших поставив проблему морально-етичного та онтологічного дуалізму – жорсткого поділу Всесвіту на світ Добра і світ Зла та проблему свободи волі особистості – здатності людини до вибору індивідуального життєвого шляху в контексті боротьби двох зазначених універсальних космічних начал. Дані проблеми з надзвичайною гостротою постають в християнстві та ісламі, що дозволяє говорити про опосередкований історичний діалог між індо арійськими та семітськими («авраамічними») етнокультурними архетипами.

Складність походження і змісту зороастризму обумовили наявність численних назв даної релігії: магізм – оскільки жерці – зороастрійці були вихідцями з племені магів; релігія Авести – за назвою збірки священних книг; вогнепоклонство – у зв’язку з особливим культовим плануванням у зороастризмі вогню; мітраїзм - за іменем зороастрійського бога – спасителя Мітри; парсизм – від назви древніх іранців, що збереглася за сучасними прихильниками зороастризму . До сукупності цих синонімічних назв можна додати ще й «маздеїзм», оскільки у численних релігієзнавчих джерелах дані релігії як вияви єдиної етнографічної традиції Стародавнього Ірану або ототожнюються [ ], або сприймаються як типологічно споріднені [ ]. Нині у світі нараховується всього 200 тис. маздеїстів, половина з яких проживає в Індії в районі Бомбея.

Зазвичай прийнято вважати, що релігійна система стародавніх іранців як вияв індоєвропейської монокультурної традиції розвивалася поза впливом головних центрів стародавніх цивілізацій Близького Сходу – Єгипту і Месопотамії, де були розроблені вишукані міфологічні оповіді про пригоди богів і героїв. Водночас історичні дані засвідчують: опосередковані історичні зв’язки між зороастризмом і близькосхідною релігійною традицією (зокрема, Месопотамії) відсліджувати можна, оскільки Стародавній Схід протягом століть, а то навіть і тисячоліть своєї історії, складав єдиний культурний макрорегіон, де зустрічалися і вступали у взаємодію різні духовні імпульси. Так, культурне розмаїття чітко прослідковується в одному з найбільш даніх ідейних джерел зороастризму – релігійних віруваннях Еламу. Еланська культура (ІУ-ІІІ тис. до н.е.) була найдавнішим цивілізованим осередком на території Ірану. Вона займала південно-західну його частину (сучасна провінція Хузістан) і поділялася на дві культурно-географічні зони: рівнинну, розташовану в долині рік Керезн і Керха, мешканці якої займалися землеробством, - та гірську (Бахтіарські гори), де мешкали переважно кочові скотарі. Даний геокультурний поділ став найбільш давньою природною передумовою зороастрійського світоглядного дуалізму. Місцевий етнос – слалити, - споріднений автохтонному (доарійському) населенню Індії (протодровідам) у ІІІ тис. до н.е. організовується у перші державні утворення: Сузи, Аннан, Аван, Кімаш, Сімаш. Протосламська мова (лінійне слогове письмо у 80 знаків) вважається однією із найдавніших. З ХХІУ по ХХІ ст.. до н.е. слабіти потрапляють у залежність від Аркадського Царства, з ХІУ по ХІІ ст.. – від Вавілонії. У 1180р. до н.е. сламський цар Шутрук Нахунте І виганяє вавілонське військо з Еламу і здійснює зворотній погляд, результатом якого став тріуморальний вивіз із Вавілону в Сузи славнозвісної стели із законами царя Хаммурапі. Еланська релігія, як і релігія Месопотамії, ґрунтувалася на матріархатному культу плодючості та політеїзмі: пантеон з 37 божеств очолювала богиня – мати Пічекір, священним центром вважалися Сузи – місто, подібне до Вавілону на Близькому Сході, яке зберегло свій моральний авторитет і після занепаду Еламської цивілізації, коли на її території існували спочатку Лідійська, а потім Перська імперії.

Другим ідейним джерелом зороастризму, яке набагато легше прослідувати, були арійські (індоарійські) вірування (втім, тут можемо говорити про взаємозалежність, а не про однобічний вплив). Питання про культурну взаємодію стародавніх іранців та стародавніх індусів відсилає нас до «традиційної» індоєвропейської - проблеми пробатьківщини індоєвропейців, - яка і донині викликає запеклі дискусії. Гіпотетично її можна окреслити територією між узбережжями Чорного та Каспійського морів, звідки різкі гілки індоєвропейського етнічного масиву на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н.е. почали кочовий рух на схід, південь і захід, що, зрештою, призвело до утворення ключових («осьових») цивілізацій (грецької, іранської, індійської) древнього світу.

Компаративний аналіз усіх індоєвропейських релігійно-міфологічних ідей – від Північного Причорномор’я до Китаю – засвідчує їх константні спільні основи архиетики, універеалії) при наявності численних регіональних та історичних варіацій. Особливо близькими постають інтерпретації географічно близьких племен, зокрема індоіранської спільноти, що мігрувала на схід і південний схід від пробатьківщини і мала спільну етнічну самоназву – арії ( сонскритськ «Шляхетний»). Арії, будучи надзвичайно немобільним, «Пасіонарним» (Я.Гумільов) етносом, спочатку осіли на сході Ірану, а потім частина з них в ХІ-Х ст.. до н.е. продовжувала кочувати аж до долини Гангу, у процесі руху до якого і створила свій перший священний текст – «Рігведу». Ворожість між осілою («іранською») та кочовою («індійською») частинами аріїв зберігалася, протягом століть, що, однак, не могло затьмарити їх культурно-релігійної спільності. Доказами особливої спорідненості індусів з іранцями є схожість санскрита з давньоперсидською мовою (зондам), спільні моменти текстів Ріг веди і Авести. Так, рігведійському вищому божеству Варуні, оточеному 6 світними Адітья, відповідає в Авиті Ахурамазда, також оточений 6 світними Амшаскандати. Водійському богу Мітрі – авестійський Місра (Мітра), водійській першій Морені Яма – авестійський Ум. У Рігведі й Авесті зустрічаються однакові культи священного напою (сома, хаома), вогню, корів. В обох релігійних системах – ведичній та авестійській – присутній дуалізм божественних сил, але у дзеркально зворотному співвідношенні: добрі ахура і злі деви у іранців – та добрі дева й злі асури в індо аріїв (показово, що групу девів-дева очолював один і той самий бог Індра – великий бог індусів і демон в іранців). Ще одна відмінність: архетичний арійський дуалізм у подошвеному не відіграв вирішальної ролі в космології індусів, де на перше місце вийшли концепції кармінного типу, зате став фундаментом усіх до ісламських вірувань Ірану.

Власне, синтез численних ідейно культурних джерел – сламських, самітських, індо арійських – сприяв утворенню на території Ірану потужної системи політеїстичних вірувань з яскраво вираженим дуалізмом, оновлення яких і здійснив Заратуштра (буквально: «той, хто володіє старим верблюдом», в європейському варіанті: «Заратуштра», або «Зороастр» - грецьк. «астролог») – напівлегендарна особа, час життя якої, за одними даними припадає на період між 1500-1200 рр. до н.е., за іншими – датується кінцем УІІ – початком УІ ст.. до н.е. Біографія Заратуштри вельми нагадує життя Сіддхартхи Гаутами Шак‘ямуні, засновника будизма, міфічну біографію Джини Махавіри, засновника джайнізму, а також діяння Нонака, засновника сикхізму. Походив Заратуштра з бідного і незнатного (його наступники були кинатріями) роду Спитами. Із 7 років вивчав жрецьке мистецтво. Згідно із зороастрійськими переказами, Заратуштра багато років блукав у пошуку істини, ставши при цьому свідком насильства, вбивств, пограбувань, війн, - що переповнило його серце жадобою миру і справедливості. У 30 років, під час здійснення ритуалу з нагоди весняного свята, на Заратуштру зійшло одкровення.

Відсутність історичних джерел про життя Заратуштри (окрім Авести) змушує спеціалістів сперечатися про його історичність: одні взагалі її заперечують на підставі відсутності згадок про Зороастра в перських написах, інші вважають такий брак інформації результатом замовчування діяльності пророка з боку ортодоксальних маздеїстів, треті вважають, що Заратуштра жив пізніше, коли й переробив релігію перств. Водночас без відповіді залишаються запитання коли жив Заратуштра, що саме він змінив у ранньому маздеїзмі і яким чином оновлений маздеїзм став сприйматися як зороастризм. Одкровення Заратустри склали основу Святого Письма зороастризму – Авести, текст якої складається з 3 головних частин: 1. Ясна – букв. «богослужіння 7 глав» - складається із 72 глав, 17 з яких становлять Гати (ІІ-І тис. до н.е.) – приписувані пророку гімни, то являє собою збірку гімнів, молитов і прадавніх ритуальних формул; 2. Яшти – букв. «шанування, «вихваляння» - 22 гімни на честь нижчих божеств зороастрійського пантеону; 3. Видевдата – букв. «Закон проти демонів» - компіляція переказів, молитов, ритуальних текстів пізнього походження.

Вважається, що учення самого Заратустри викладене в Гатах, мова яких настільки складна, що це породжує багато тлумачень. Час укладення Гат, як і життя самого Заратустри, пригадає, очевидно, на епоху, що передує персидському завоюванню: адже відомо, що перси захопили Іран (на той період – лідійський) у УІІІ-УІ ст..до н.е. (давши йому назву «Парся» - суч. Араб. «Фарс» - одно з іранських провінцій) і заснувавши династію Ахеменців. Водночас Авеста - це довготривала за часом література канпіляція, яка укладалася переважно з початку з УІ ст.. до н.е. до ІІІ ст.. до н.е. Витяги Машков з неї складають так звану Молодшу (Магу) Авесту, часто вживану у повсякденному житті зороастрійців. Показово, що найдавніші мари Авести не містять ахеменідської термінології, так само, як й ім’я Заратуштри не згадується в ахеменідських написах: одна з історичних загадок зороастризму.

Спеціалісти вважають, що зороастризм поширював свій вплив дуже повільно. Спочатку він існував у формі не чисельних общин, до яких поступово приєдналися маздеїсти з касти магів. Розширення кордонів Ахеменідської держави аж до Єгипту і Вавілону дозволило зороастрійцям вступити в контакт з представниками іудаїзму доби «вавілонського полону» і навіть здійснити на нього вплив. Ахеменіди виявляли більшу прихильність до традиційного маздеїзму, то після завоювання Ірану Парафією в 171 р.до н.е. становище його значно покращується. Більш того: в сасанідському Ірані зороастризм став офіційною релігією (верховний жрець – мобедан – мопед – належав до числа найвищих сановників держави). У цей час зороастризм став основою культурної ідентичності іранців та ідейним джерелом численних релігійних рухів.

Ключовою ідеєю зороастризму був космічний та морально-етичний дуалізм – теза про співвічну боротьбу двох рівноправних (!) начал Всесвіту: Добра, втіленого в богові Ахурамазді (Мазда, Ормузд) та Зла, втіленого в богові Ангра – Мойнью (Аріман). Колись Добро переможе, а доля людини залежить від вибору між цими двома силами.

Оскільки зрілий зороастризм увібрав у себе потужний пласт попередніх вірувань, розглянемо спочатку його релігійно-міфологічні основи у формі раннього маздеїзму.

Вертовним божеством, творцем і упорядником космосу вважався Ахурамазда, а його помічником – Мітра який відповідав за соціальну організацію людей і здійснював посередництво між божественним і земним світами. Пізніше він став божеством договору, згоди і Сонця, покровителями воїнів. Третього у першопочатковій верховній тріаді була Ардвісура Анохіна – дочка Ахурамазди, богиня води і плодючості. У даному віровченні Ангра Мойнью ще не відіграв значної ролі, але, оскільки він очолював девів, з якими асоціювалася індо арійська гілка арів, його роль як негативного персонажа зростала.

Сутність реформ Зарашутри полягала в акцентуванні дуомістичної проблематики стародавнього маздеїзму і в наданні їй морально-етичного характеру. Зростає ступінь символізації релігії, в якій з’являються досить абстрактні конструкції, раціональний категоріальний апарат і, у відповідності з нововведеннями «осьового часу», - філософська проблематика. Ахурамазда перетворюється у свого роду Абсолют, святий дух, універсальні втілення добра, а 6 Амшаспандів з окремих богів стають алегоріями – еманаціями благих якостей Ахурамазди (його думка, істина, влада, благочестя, цілісність, добробут і безсмертя), яким відповідають 6 основних першоелементів: вогонь, земля, вода, метал, рослини, худоба.

Філософізація релігії означала також закономірний перехід до людини, її внутрішнього світу, її свободи в контексті непримиренної боротьби Добра і Зла. Відповідно, в зороастрицей відчутно посилюється антропологічна та морально-етична проблематика. Людина – вільна у своєму виборі. Її завдання – допомогти шляхетним небесним силам, культивуючи в собі вищі чесноти. Можна сказати, що зороастрійська антропологія була символом звільнення людини від колективної родової залежності, ознакою переходу від нормативної до індивідуалістичної моделі поведінки – ідея, яку сповідують усі неортодоксальні національні (даоси, джайни) та світові релігії (буддизм, християнство, іслам.

У результаті реформ Зарашутри формується цілісна картина світу зороастризму. Космологія зороастризму дуже проста. Світ складається з 5 ярусів: орбіта зірок (благі думки), орбіта Місяця (благі слова), орбіта Сонця (благі справи), світлоносна орбіта Ахурамазди і його оточення і пекло, де мешкає Ангра Мойнью. У цьому світі Добро, світло, правда, життя запкло протистоять Злу, темряві, брехні й смерті. Показово, що обидві первобутності добровільно обрали свою сутність.

Особливою цінністю зороастрійського хронотору є час, відчуття подовженості часу як необхідної передумови творення і розвитку космічних подій: з цього приводу можемо зазначити, що зороастризму, як й іудаїзму притаманна динамічна картина «світу як історії» (за М.Бердеєвим, «почуття історичного»), виражена в лінійній моделі культури. Космологія, отже набуває характеру історіософії, відбувається періодизація світової еволюції на 3 ери загальною тривалістю 12 тис. років: Ера Творення», «Ера Змішання», «Ера Розділення». Мова йде, як це видно, про початок («Золотий вік», середину розвитку як арени діалектичної боротьби та есхатологічний кінець світу. Показово, що особливу роль в есхатології зороастризму відіграє грізний бог часу Зерван (Зурван) – не автохтонне іранське божество, у пізніх міфах – батько Ахурамазди і Ангра Мойнью. В еру Творення Ахурамазда створив 6 нижчих божеств («Безсмертних святих»), які створили інших добрих богів, включаючи Мітру, та 7 великих створінь: 4 стихії (вода, вогонь, земля, повітря), рослин, тварин і людей. Ера боротьби - другий період розвитку космосу – розпочинається із гріхопадінням першої людини (Іма), яка через гординю стала на бік брехні і була вигнана з раю. У текстах Авести є епізод про попередження Іма Ахурамаздою щодо початку точіння снігів і необхідність спорудження рятівної фортеці (пор. із старозавітним Ноєвим ковчегом). В цей період Ангра Мойнью, увірвавшись у світ з підземелля, зруйнував космічну гармонію: утворив солону воду, висушив землю у пустелі, розбив планети на комети і метеори, зіпсував вогонь димом і вбив першу людину. У цей важкий період Ахурамазда доручив пророку Заратуштрі відновити справедливість і скасувати владу девів. Період, коли відбудеться оновлення світу у первісній чистоті і гармонії через розмежування праведного і грішного і буде ерою Розділення.

Зороастрійці знали ідеї безсмертя душі і загробної віддяки. Після смерті тіла душа людини потрапляє до підніжжя гори справедливості, на вершині якої Мітра зважують думки, слова і вчинки кожного. Якщо переважує чаша добра, міст до вершини гори розширюється, і прекрасна дівчина (совість) проводжає праведника до раю, якщо терези схиляються у бік зла, міст звужувався, а потворна відьма тягне душу вниз у пекло. У такому нематеріальному стані усі душі чекатимуть ери Розділення. Коли вона наступить, з гір потече річка з розплавленого металу: праведники пройдуть крізь неї, як крізь парне молоко, а всі грішники, деви і сам Ангра Мойнью загинуть. Потім Ахурамазда приготує для людей містичний напій (хаому), - що подарує їм вічну молодість, щастя і безсмертя. Заратуштра вважав, що не доживе до повного торжества справедливості, і його проповідь завершить «праведна людина благородного походження» - у пізніх переказах Спаситель народжений від сімені пророка, що зберігається в глибинах гірського озера, і смертної дівчини, яка викупається там. Показово, що сам Заратуштра закінчив життя трагічно: його заколов кинджалом жрець-язичник царя Виштаспи, новерненого пророком у зороастризм.

Есхатологічне вчення зороастризму визначає його етику. Праведне життя людини передбачає моральну тріаду: благі думки, благі слова і благі справи (згадаймо відповідні їм космічні орбіти). У них не втручається жодне божество: вони цілком залежать від людини. На практиці це означало культивування чесності і відданості, турботу про фізичне і моральне здоров’я,екологічність світогляду і піклування про худобу. Купці багатьох країн воліли мати справу з персами, знаючи про їх відданість слову, тому в Ірані процвітала торгівля.

Від початку своєї проповіді Заратуштра закликав спів письменників до створення сильного політичного об’єднання із сильним правителем, який забезпечив би розвиток землеробства і скотарства. Від часів виникнення зороастризм існував у формі громад, керованих духовенством та найавторитетнішими мирянами. Зороастрійське духовенство утворює особливий соціальний стан із внутрішнім ієрархічним поділом на священнослужителів нижчого, середнього та вищого рангу. Духовний стан успадковується через розвинуту систему домашньої освіти.

Після завоювання Ірану арабами і послідовної ісламізації Середнього Сходу зороастризм почав втрачати панівні позиції і піддаватися гонінням. У УІІІ-Х ст..: переважна більшість зороастрійців переселилися в Індію, де вони і донині живуть замкнутими громадами «персів» ( в Ірані – «гебри»). Шанувальників зороастризму можна зустріти й в інших країнах світу.

Зороастрійці одними з перших запроваджують практику регулярного індивідуального культу. Відповідно до екологічного ставлення до навколишнього середовища й, особливо, до «чистих джерел життя», у зороастрійців розвинувся небувалий культ чистоти: заборонялося виходити з дому під час дощу, щоб не забруднити землі і води; вживати у їжу м’ясо не видаливши з нього крові; капати на вогонь під час приготування їжі. Від віруючого вимагали мити руки перед тим, як налити воду; користуватися чистими, сухими дровами для розведення вогню. У кожному будинку існував свій «сміттєпровід». У контексті культу чистоти і розвинутої на його основі гігієни і санітарії світ поділявся на «чисті»(добрі) і «нечисті» (злі) сфери, причому поняття моральної і фізичної чистоти не розводилися. Так, знищувачем всього «нечистого» вважався собака-охоронець стад, культова тварина зороастрійців. За погану годівлю собак (надто гарячою їжею або нероздробленими кістками) навіть передбачалося покарання. Нечистими вважалися мурахи, змії, а також хворі, вагітні і породіллі, до яких і ставилися відповідним чином.

Обрядами супроводжувався увесь індивідуальний життєвий цикл. У віці від 7 до 12 років зороастрійці проходять обряд «посвячення» - наожат. Новонаверненому, представленому громаді, вручають священну сорочку і священний пояс, який він носитиме все життя. Пояс тричі (символ етичної тріади) обертається навколо талії і складається із 72 ниток (число гімнів ясни). Віруючі повинні розв’язувати і зав’язувати пояс під час молитви. Заратуштра встановив щоденну п’ятикратну молитву (на сході сонця, до полудня, опівдні, пополудні й на заході), яку можна здійснювати будь-де (у храмі, вдома, на природі), але перед вогнем (світильник, сонце, зорі, полум’я свічки). Один з текстів маздаїстської молитви звучить так: «Я оголошую себе прибічником Мазди, прихильником Заратуштри, ворогом демонів». Зороастрійці - досить ортодоксальні і вважають свою релігію найправильнішою. Зороастризм не визнає безнелюбності: дівоцтво вважається гріхом, кожна людина повинна поповнювати військо Ахурамазди.

Дуалізм чистих і брудних стихій викликав до життя досить екзотичний обряд поховання: тіла покійників на 4 день після смерті (день переселення душі у потойбіччя) ховали в особливих кам’яних спорудах – «вежах мовчання», де їх роздирали звірі або птахи. Потім кістки померлого скидалися у кам’яний колодязь посередині башти. Будинок ритуально очищали, за померлим справляли поминки, які влаштовували також на 10, 30 та 360 день після смерті.

Крім індивідуальних ритуалів, у зороастризмі існує цикл календарних свят (гаханбарів), кожне з яких тривало по 5 днів і відзначалося урочистим богослужінням і ритуальним частуванням: «Середина весни», «Середина літа», «Середина зими», «Свято збирання зерна» тощо. Всього відзначалося 7 гаханбарів, присвячених 7 стихіям». Ритуальна їжа включала 7 рослин: мигдаль, фісташки, волоський горіх, інжир, хурма, виноград і гранати. Їх доповнювали свіжий хліб та вода.

Окремо визначалося свято вогню – Новий рік («Ноуруз»). Його атрибутами були запалювання вогню на даху головного священнослужителя, сумісна сімейна трапеза, вручення подарунків , відвідування гостей і стрибання молоді через вогонь (пор. із слов’янським звичаєм на Івана Купала). Головними культовими предметами Ноурузу були гілка з листям молодого дерева, ритуальні 7 страв, свічки, акваріум із золотими рибками, посудини з пахощами, квіти, дзеркало і яйце символ зародження життя.

Із середини І тис. до н.е.зороастрійці зводять перші культові споруди – «храми вогню». Храм являв собою купалоподібну залу із глибокою нішею, де у величезній латунній чаші на кам’яному постаменті жерці, вдягнені у все біле, в тапочках, рукавичках і пов’язках на обличчях, розпалювали священний вогонь. До цієї процедури не допускалися звичайні віруючі, яким відводили спеціальний зал. Під час проведення «обряду вогню» жрець, виспівуючи молитву, рухався навколо вівтаря за напрямом сонця, то піднімаючи, то опускаючи пучок вербового гілля («барсман»). У якості жертви на вівтар клали маленький шматочок м’яса або корж. Окремим різновидам жертвоприношення вогню ще з дозороастрійських частв була вода у вигляді священного напою хаоми, який виготовлявся з молока, соку і гілок рослин з наркотичними властивостями. Хаому виготовляв головний священнослужитель, який пив сам і пригощав нею усіх присутніх у храмі, викликаючи у них екстатично-нумінозні стани. Люди сиділи босоніж на килимі, перекладаючи руку до очей і голови на знак вищої любові до Бога.

Таким чином, віровчення, організація і культова практика зороастризму засвідчують цілісність й оригінальність давноіранської інтерпретації індоєвропейської (у першу чергу, індоарійської) релігійно-міфологічної традиції. Особливий інтерес, який викликає зороастризм в істориків релігії, стає зрозумілим, зважаючи на специфічні умови його зародження та ідейний зміст. Широкий спектр впливу зороастризму – від Римської імперії на Заході до Китайської імперії на Сході – та наявність численних перекличок в образах, символах, сюжетах, ідеях дозволяє окремим авторам (особливо, в дискурсі марксистського релігієзнавства) говорити про всеохоплюючий вплив зороастризму не формування віровчення іудаїзму, християнство, ісламу, буддизму махаяни. Загальновживаними стали паралелі між уявленнями про майбутню справедливість зороастрійців і представників іудеохристиянської секти Єсеїв, між зороастрійським дуалізмом і маніхейством, між культом Мітри і шануванням Ісуса Христа , між образом Мітри і буддійським образом майбутнього Мойтрейя (можливо, іпостасею того ж Мітри). Серед основоположних уявлень, що стали предметом запозичення зазвичай називають: дуалізм, заснований на єдності космологічної та морально-етичної проблематики; акцентування монотеїстичного принципу (у формі культу Ахурамазди); есхатологічна ідея лінійної історії з відповідною періодизацією (3 «ери»); індивідуалістична ідея особистості; свободи її вибору, відповідальності й здатності до моральної рефлексії; уявлення про безсмертя душі і загробну віддяку. Водночас зороастрійські впливи в історії релігійної культури не можна перебільшувати: по-перше, тому що зазначені ідеї є загальними індоєвропейськими і, ширше, загальнолюдськими етичними архетипами, і , по-друге, оскільки духовний зміст світових релігій, що прийшли на зміну зороастризму, виявляє принципову новизну порівняно з національними (універсалізм, всезагальна рівність, ідеї любові, прощення і милосердя, розвинута інтелектуальна рефлексія, тощо).

Зороастризм став відомий Європі порівняно недавно – хоча окремі вияви інтересу до перської культури можна спостерігати, починаючи з епохи Відродження. Так, ще у ХУ ст.. мандрівники вивчали барельєфи міста Персеполь, де Ахурамазда зображений у вигляді диска з крильми і пташиним хвостом. У 1621р. піонер сходознавства П’єтро дела Валле злив копію одного з ахеленідських написів. У 1771р. Анкітель Дюперрон переклав французькою мовою Авесту, яка зазнала критики Фр.Вольтера. Міфопоетичну символіку зороастризму (культ сонця, зірок, навіть образ самого Зороастра) та окремі зороастрійські мотиви (ідея особистості та її свободи) частково було використано Фр.Ніцше у його одній з найбільш відомих і популярних праць «Так казав Зарашутра»: в контексті інтерпретації Сходу як втілення «діонівського» начала в культурі німецький мислитель ставить проблемим Добра і Зла, «переоцінки цінностей» та «надлюдини». Безумовно, європейський інтерес до образу Зарашутри пов’язаний ще з тим, що він був одним із перших в історії релігійної думки людства пророків і харазматичних лідерів, індивідуалістів, що своєю діяльністю підривали основи корпоративної родоплемінної моралі (пригадаймо реформи Ехнатона) та давали вихід людській свободі, яку повною мірою відкриють буддизм і особливо християнство.

Література:

1. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 129-148.

2. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. –С. 179-193.

3. Дандамаев М.А. Культура и экономика древнего Ирана / Дандамаев М.А., Луконин В.Г. – М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1980. – 416 с.

4. Бойс М. Зороастрийцы. Верования и обычаи / Мэри Бойс ; [пер. с англ. И.М. Стеблин-Коменского]. – М.: Наука, 1987. – 303 с.

5. Васильев Л. С. История религий Востока / Леонид Сергеевич Васильев. – М.: Высшая школа, 1988. - 416 с. Кислюк К. В. Релігієзнавство: Підручник / Кислюк К. В., Кучер О. М. . - Київ: Кондор, 2004. - 646 с.

6. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу / О.П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2001.

Культура Стародавньої Індії.

Анотація лекції:

Далекий Схід як автономне вогнище цивілізацій: Індія як сигнатура втечі від світу, Японія – замилування світом, Китай – пристосування до світу. Буддизм як консолідуючий чинник формування ціннісного світу традиційного Сходу: фаталізм, віддяка (карма), природність, циклізм, канонічність, інтроверсія, медитативність, плинність часовості та етстеизм, культ бойових мистецтв, йога, ірраціональність, магізм, недіяння, антеїзм.

Витоки давньоіндійської цивілізації: культура Хараппи та Мохенджо-Даро. Специфіка соціокультурного розвитку Хараппської цивілізації в доарійський період. Міське життя. Розвиток будівництва, техніки, художньої творчості. Специфіка господарського життя. Проблема наукової реконструкції Хараппської цивілізації: мова, писемність, причини загибелі. Прихід індоаріїв не територію Індостану: родоплемінна організація, військова техніка, войовниче скотарство, буйні звичаї. Культова ритуалістика аріїв й укладання «Рігведи» (ХІ – Х ст. до н.е.). Кастовий лад як результат взаємодії етнічних груп у Стародавній Індії. Картина світу в давньоіндійській культурі. Особливості релігійно-міфологічних уявлень дравідів: хараппський архетип «прото-Шиви»; циклічна модель культури; аграрні й тотемні культи. Ведійський та брахманічний періоди еволюції давньоіндійського світогляду у формі індуїзму: діяльність кастових священнослужителів. Кастовий лад у контексті космогонічної моделі («Пурушасукта»). Соціальна поведінка людини у межах кастового ладу. Поширення буддизму й світоглядна революція у Стародавній Індії. Людина і світ у буддизмі: ілюзорність буття, інтровертованість, нірвана. Етика буддизму: концепція любові, універсалізм, екологічна свідомість. Здобутки давньоіндійської цивілізації. Вплив індуїзму та буддизму на розвиток філософії школа «локаята» як феномен «осьового часу». Становлення давньоіндійської літератури: «Махабхарата» і «Рамаяна», «Панчатантра», творчість Калідаси. «Бхагавадгіта» як духовний символ Індії. Розвиток архітектури й скульптури. Наукові досягнення: феномен аюрведи. Індійський спадок і сучасність.

Текст леції:

Даньоіндійська цивілізація – це територія споконвічного діалогу культур. Її ідейними джерелами є індуїзм та буддизм, тому у традиційній версії дана культура носить назву «індо-буддійська», але сформувалася вона на основі цивілізаційної спадщини культури Хараппи. Кроскультурність індо-буддійської культури визначається діалогом (точніше, діалогом-конфліктом) у її складі ортодоксальних (ведизм, брахманізм, індуїзм) та неортодоксальних (адживіка, джайнізм, буддизм) культурних систем, які складаються в «осьовий час» і які при цьому накладаються на прадавню основу індо-буддійської цивілізації – культуру Хараппи. Етнічна основа хараппської цивілізації була полікультурною, що створювало сприятливі передумови для контактів на території Індії різних культурно-історичних традицій. З іншого боку, синкретизм індійського мислення, виражений через органічну єдність моделей світобачення, форм пізнання, стилів, жанрів, предметних галузей культури, визначив високий рівень відкритості, гнучкості, динамізму культури, її здатності до співробітництва з іншою культурою (наприклад, внутрішня генетична спорідненість традицій індуїзму, буддизму і джайнізму, ісламу і сикхізму тощо), на терпимість щодо її несхожості.Відкритість Індії світу, яка виявляється в освяченій ідеалами вселенського милосердя картиною космосу, обумовили високу інтенсивність її світоглядного обміну із західною цивілізацією. Може тому, сучасний інтерес Заходу до Індії стосується у першу чергу духовно-символічних сфер буття людини: релігії, філософії, містики, нетрадиційної медицини тощо – й носить відтінок езотеричності та містицизму.

Давньоіндійська цивілізація – одна з найбільш самобутніх серед цивілізацій Сходу. Вже у старовину образ Індії як казкової „країни мудрих” приваблював свідомість Заходу: античні філософи намагалися відвідати Індію, давньоруські книжники (Климент Смолята) оповідали про неї фантастичні перекази. Серед кола впливу давньоіндійської культури: еллінська, іранська, арабо-мусульманська, слов'янська культури. Її внесок у світову скарбницю – величезний: не тільки на рівні артефактів (текстів) культури, але й на рівні цінностей смислів, інтуїцій, архетипів. Може, тому сучасний інтерес Заходу до Індії стосується у першу чергу релігії, філософії, містики, нетрадиційної медицини та носить відтінок езотерганості.