2.Справедливість і обов’язок (і);

3. Ритуальність (лі);

ритуалізація суспільної поведінки („китайські церемонії”) – глибинна ознака давньокиатйської культури: „Шляхетний чоловік думає про те, щоб вчинки були шанобливими, а обличчя привітним” (Конфуцій).

Турбота про витонченість зовнішнього виразу емоцій обумовила культ риторики як основи шляхетності (пор. Сократ): „Той, хто має мораль, обов’язково вміє добре говорити”.

4. Знання (чжі);

5. Довіра (смінь).

Конфуцій зустрічався з Лао – цзи, звертався до нього за порадою. Мудрий старець висловив особливу повагу Конфуцію тим, що провів його „не дарами”, а „добрим словом”. Конфуцій обожнював порядок: за легендою, він не заходив до будинку, якщо циновка лежала не за звичаєм.

В конфуціанстві порядок Всесвіту переноситься на державній устрій („соціальне Дао”), що породжує політичну філософію Китаю з її центральною категорією „Тянь” – небо. Китай _ „Тяньсянь” – Піднебесна.

Управління в державі необхідно здійснювати таким чином, щоб досягти в ній тієї ж гармонії, що на небі (імператор, опорою якого є чиновники як митці, вчені, філософи). Взаємна спадковість фізичного і соціального космосу, що здійснюється за посередництва сина Неба (імператора) породжує світову гармонію (ритми китайської музики, відсутність мелодії), порушення якої несе покарання Неба. Звідси картина світу як споконвічно доверичного, цілісного, повного і самодостатнього, що не потребує змін, але слідування всезагального шляху (Дао): „ Державець повинен бути державцем, сановник – сановником, батько- батьком, син – сином” (відповідь К.Цзин – гужу, правителю держави Ци).

Ідеал гармонії стародавніх китайців виявляється у:

• раціональній культурі управління;

- інструментальний музиці;

- грандіозних літературних компіляціях

(для „Книги пісень” Конфуцій відібрав 305 з 3,5 тис. народних творів за ХІ – VII ст.. до н.е.; головна книга конфуціанства „Лунь-юй” („Бесіди та висловлювання”) створювалася ≈ 80 р.);

• традиційній формі китайської монети

(коло з квадратом посередині – символ єдності Неба і Землі);

• архітектурних ансамблях

(контрасти і співзвуччя, відсутність акцентованого центру, рухлива гармонія, асиметрія, переходи, мости, брами, галереї, доріжки, переділки в інтер’єрах);

• садах (яскрава видовищність „світу в мініатюрі”);

• живописі (пейзаж „гори і води”, жанр „квіти і птахи”, коли гілка сливи мейхуа символізує космічні закони);

• графічній виразності ієрогліфа;

• китайському ідеалі людини.

Виявом Дао в людині є чеснота (де), що відбивається у товаристві у вигляді етико-ритуальної благопристойності (лі). Краща життєва позиція – відстороненість, невтручання, уподібнення природним законам, пасивна споглядання. Людина набуває цінності тільки в контексті колективу, суспільства, держави. Жити „як усі” – ідея існування („Я повинен!”). Тому людина – це „обличчя”, втілення соціального статусу, „дитя” етикету. Китайський колективізм породив практику колективізму ХХ ст.

Недарма перед смертю 71-річний Конфуцій сказав: „хто після моєї смерті зможе продовжити моє вчення?” Або: „Якщо на світанку пізнаєш Дао, то на заході сонця можна померти” .

Суть конфуціанства не можна осягнути без даосизму, який створив динамічну картину світу. Дао –персонаж багатьох китайських міфів. Це – шлях людини, суспільства, Піднебесної; початок і кінець речей; виток буття і резервуар небуття; суперечність; єдність протилежностей (порівняння: діалектика).

Згідно стародавніх філософських уявлень Дао народжується у космічній порожнечі (сюй), яка під впливом вселенсько-космічних ритмів Інь-Ян загортається у воронку, переживає спалах і дає ембріон Дао (світове яйце). Останнє має тілесно-духовну-ідеальну й тео-зоо-антропоморфну сутність та „розгортається” по горизонталі („інь”) та вертикалі („ян”) на жіночі та чоловічі елементи. Вони зустрічаються в центрі і зливаються у бінарний елемент „цзи” („дитина”): Інь-Цзи-Ян (структура Дао). Порушення гармонії відбувається з руйнацією цієї структури, коли із тріади вибивається елемент „Цзи”, а на його місце потрапляє сюй. Місце цього пустого центру займають філософи, метою діяльності яких є гармонія Всесвіту шляхом реставрації Дао. Звідси – традиційні призвіська китайських мудреців „Цзи” ( Лао –цзи, Чжуан – цзи, Кун-цзи, Мен-цзи і т.д.).

„Золота середина” як шлях філософа (трактат „Вчення про середину” – „Чжуан-юн” – в конфуціанстві) визначає світоглядні засади містичного вчення „даосизм” VI - III ст.. до н.е. (Лао-цзи, Ян Чжу, Леуцзи, Чжуанцзи), засновником якого був старший сучасник Конфуція, напівлегендарний Лао-цзи (китайською „стара дитина”), автор книги „Дао-дзе-цзин”. Справжнє ім.’я – Лі Ер (кит. „слива”, „вухо”: за легендою, мати носила його 81 рік і народила старим, під сливою, в нього були великі вуха).

Лао-Цзи служив архіваріусом при джоуському дворі. Розчарувавшись у політиці, вирішив піти з царства. На кордоні його зустрів начальник варти і попросив залишити щось для своєї країни: Лі Ер дав йому невеликий трактат у 5 тис. рядків поему "Шлях чесноти, або Книга про силу і дію", що викладає сутність вчення про Дао. Ієрогліф "Дао" = "Шау" (голова) + "цзоу" (йти): дорога (букв.), шлях до світової гармонії, закономірність, закон. Дао виявляє себе у конечних конкретних речах світу через "де", звідси – дивний гілозоїзм китайської культури (одухотворення природи, вміння бачити ціле в малому тощо). Мета людського існування – підкорення Дао, злиття з Дао через систему психофізичних вправ (даоська йога), здобуття тілесного безсмертя (пошук еліксирів в алхімії).

Найважливіше значення для досягнення безсмертя має правильне сексуальне життя, що базується на категоріях "Ци", "Ян", "Інь".

Ци – споконвічна енергія світу, що створює речі і душі. Утворюється внаслідок єднання "Ян" та "Інь".

Ян – чоловіче начало (рух, світло, твердість).

Інь – жіноче начало (спокій, темрява, м’якість).

Сексуальні стосунки – не лише акт чуттєвої насолоди чи умова продовження роду, але й засіб подолання роздвоєності світу, відновлення гармонії, здобуття безсмертя.

Саме тому проблема емансипації жінок для Китаю не є актуальною: адже два начала тут фактично зрівняні. Естетична та сексуальна проблематика даосизму здійснила значний вплив на європейський абстракціоністський живопис (відмова від натури заради "чистого" духу, гармонія горизонтальних і вертикальних ліній, квадрати; В.Кандінський, П.Модріан, К.Малєвіч). Ідея гармонії Інь-Янь лягла в основу китайського стилю бойового мистецтва "Тай цзи уюань" (Кулак Великої межі), де плавні пишні рухи символізують взаємний перехід спокою і руху. Даоси проповідували поведінку "увей" ("недіяння"), усамітнювалися в горах, вели аскетичний спосіб життя.

Здобутки давньокитайської цивілізації.

Належать до Чжаньго-Цинь-Ханискої епохи, яка була для Китаю фундаментом цінностей, як греко-римський світ – для Європи.

1. Релігія, філософія, гуманітарні знання – набувають багатоманітності й глибини в епоху Чжаньго – класичний період в історії духовної культури Китаю, епоха відкритої, не скутої офіційною догмою, боротьби ідей („суперництва 100 шкіл”), коли на площах, вулицях, у будинках правителів відбуваються гуманітарні диспути. У славнозвісній „академії” Цзися („біля воріт Цзи”) у циській столиці Ліньки одночасно сходиться до тисячі ораторів. У боротьбі „міфу” з „логосом” народжується новий тип особистості. Релігійно-міфологічні архетипи були ще досить міцними (культ священних гір, „магія творчості, переказ про героя Гуня – „Прометея”, що вкрав живу землю” у богів). Водночас розвиваються наївно-реалістичні („Запитання Небу”) та стихійно-діашктичні ідеї („Книга змін”: кардинальне поняття Тайцзи”, „Велика межа” – рухлива первоматерія, що має двоїсту природу „Інь-Ян”. Епоха Чжаньго є також „золотим віком” китайської філософії: при цьому конфуціанство з 59 р. до 1928 р. сприймалася як релігія традиціоналістського зразку („я передаю, а не створюю”, Конфуцій); даоська утопія, навпаки, засуджувала соціальний гніт; проти конфуціанства виступали також моїсти (анти аристократичне вчення МО Ді V – IVст. до н.е., ідеологія „нових багатіїв”) та легісти (Шан Ян: культ закону та суворої дисципліни імперського ґатунку). Зразком вільнодумства Чжаньго є продаоське наївно-матеріалістичне вчення Ян Чжу про панування у світі закону природи (Дао), згідно якого не існує безсмертя, а людина складається з природних „п’яти елементів”. Утверджуються гуманістичні та гедоністичні пріоритети людського життя (щастя, насолода життя: пор. з епікуреїзмом, ренепененим пантеїзмом).

Ханська епоха була кульмінацією культурних досягнень традиційного Китаю, в тому числі в галузі філософування і науки. Величні звершення маємо в природничій галузі: удосконалення місячно-сонячного календаря; відкриття сонячних плям; винайдення компаса; конструювання небесного глобусу й прототипу сейсмографа; опис 2,5 тис. зірок і їх включення в 320 сузір’їв; розробка теорії Землі і безкінечності Всесвіту в просторі і часі; уточнення значення числа р, десятичні дроби; медицинські звершення (методи пульсової діагностики й лікування епідеміологічних захворювань); винайдення механічних двигунів, удосконалення плуга; вивчення грядкової культури, властивостей добрива, чергування посівів, зрошування й меліорації (сільське господарство).

У духовному житті спостерігається тенденція до сакралізації стародавніх філософських вчень: конфуціанства і даосизму. Трансформоване конфуціанство стає ідеологією імперії Хань: Дух Чжуншу (ІІ ст.. до н.е.) розробляє теологічне вчення про Небо як про верховне божество й священне походження імператорської влади. У якості офіційної релігійної ортодоксії собор І ст. н.е. приймає „школу Нових текетів” – містить напрям послідовників Юун Чжуншу. У 195 р. на камені викарбовуються державні тексти „П’ятикнижжя”, а конфуціанські заповіді інкорпоруються у кримінальне законодавство (їх порушення сприймається як найтяжчий злочин і карається іноді смертною стратою).

У свою чергу, даосизм як „контркультурна” тенденція набуває форми потаємних релігійно-містичних сект, у руслі яких розвиваються езотеричні вчення про засоби досягнення безсмертя, всезагальну рівність, що привертає увагу пригноблених мас. Вільнодумство репрезентоване „Критичними міркуваннями” Ван Чуна: йому належить ідея найтоншої матеріальної субстанції ци як першооснови буття; ідея людини як вищої істоти, наділеної даром мислення і здатністю до засвоєння знань; ідея діалектичної єдності життя і смерті („Все, що має свій початок, повинне мати свій кінець. Все, що має свій кінець, повинне мати свій початок… Смерть є результатом народження, в народженні полягає неминучість смерті”) ,а також ідея „природності” – „цзи жань” – необхідності наслідування законам природи.

Художня культура Стародавнього Китаю (література, архітектура та мистецтво).

Високого розвитку у традиційному Китаї досягла поезія. Зразки індивідуальної творчості поетів з’являються в епоху Чжаньго на базі фольклорної традиції: міфологічними образами насичені вірші лірика і трагіка Цюй Юаня, засновника жанра „фу” – ліричної оди з прозаїчним вступом („Скорбота вигнанця”). Оптимістичні настрої пронизують любовну лірику Сун Юя („Ода про Безсмертну”). Серед літераторів Хань блискучим патом був співець імперської держави Сима Сунжу (ода „Красуня”, лірична пісня „Вудочка”).

З метою організації загальнодержавних культів і послаблення місцевих аристократичних вірувань при полоці імператора створюється офіційний придворний художній заклад – Музична палата (Юефу), метою діяльності якої були збір і обробка народних пісень (в тому числі „пісень далеких варварів”), створення обрядових пісне співів. При Юефу створюються авторські пісні у народному стилі. Серед блискучих зразків любовної лірики: „Плач про сиву голову” дружини Сима Сунжу Чужо Веньцзюнь та „Пісня про мою образу” Бань Цзеюй (покинута дівчина в образі білосніжного опахала).

В епоху Хань складаються зразки китайської архітектури, портретного живопису і скульптури (глиняні воїни в натуральну величину з могили Цинь Шихуонді – 3 тис. вершників і піхотинців).

Матеріальна культура.

До видатних досягнень у даній сфері належать: лакове виробництво, шовк, папір.

Китайські лаки, яким вкривали зброю, ритуальні предмети, архітектурні деталі, фрески, складали важливу статтю міжнародної торгівлі і високо цінувалися за унікальні фізичні і хімічні властивості: здатність консервувати дерево, протистояти корозії, дії високих температур (до 500 С) вологи.

„Шовк” – „монопольна власність” традиційного Китаю – єдиної країни стародавнього світу, яка засвоїла культуру шовкопряда. Його розведення було домашнім промислом землеробів. Існували й великі приватні і державні шовкодільні (до тисячі рабів). Вивіз шовкопряда за межі країни карався смертю (контрабанда до Індії у бамбуковому посоху). Але технологія все одно залишається „know how”: Вергілій і Стратон, наприклад, висловлювали фантастичні здогадки, що шовк „зчісується з дерев (!). Римляни цінували шовк як один з головних предметів розкошу: парфяни у якості посередників у торгівлі на Великому шовковому шляху брали 25% його продажної ціни. Діалог Європи і Азії базувався на цій торгівлі.

Папір – цей великий внесок Китаю у загальнолюдську культуру почали виготовляти з відходів коконів шовку. Але шовковий папір був дуже дорогим, доступним лише обраним. Виготовлення дешевого папіру з древесного волокна – технологія, розроблена у ІІ ст.. рабом Цай Лунем. Поширення папіру і туші мало далекосяжні соціокультурні наслідки: удосконалення системи ієрогліфів, розвиток техніки естампів, виникнення духовної книги і, отже, просвіта народу, масовізація культури („цивілізаційна тенденція”).

Література:

1. Шевнюк О. Л. Культурологія / Олена Леонідівна Шевнюк. – К.: Знання, 2004. – 353 с.

2. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 149-213.

3. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. – 217-265.

4. Васильев Л. С. История религий Востока / Леонид Сергеевич Васильев. – М.: Высшая школа, 1988. - 416 с.

5. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. – С. 251-280.

6. Кислюк К. В. Релігієзнавство: Підручник / Кислюк К. В., Кучер О. М. . - Київ: Кондор, 2004. - 646 с.

7. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу / О.П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2001.

8. Поликарпов B.C. История религий. Лекции и хрестоматия / Виталий Семенович Поликарпов. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. — 312 с.

9. Поликарпов В.С. Лекции по культурологии/ Виталий Семенович Поликарпов. – М.: "Гардарика", "Экспертное бюро", 1997. - 344с.

Культура Стародавньої Японії

Анотація лекції:

Витоки давньояпонської культури. Археологічна культура «яйой»: общинна організація, поливне землеробство, металургія. Пізнє походження цивілізації у Японії: державність Ямато (ІІІ-ІV ст.), період «кофун дзидай» (ІV-поч. VІІ ст.) і проникнення буддизму в Японію. Консолідація суспільства навколо ідеї права в «епоху Законів» (V-ІХ ст.). Універсальне законодавство «Тайхорьо» (701р.) – юридична база феодальної держави. Картина світу в давньояпонській культурі. Світоглядні особливості Стародавньої Японії: ізоляціонізм; традиціоналізм і водночас діалогічність; вплив синтоїзму (принцип «аваре» – естетичне осмислення природи); вплив буддизму (принцип «сейкьотті», мілітаризм, месіанізм). «Воїн» як ідеал людини в Стародавній Японії. Анімістичний культ предків в етнічній свідомості японців. Здобутки давньояпонської цивілізації. Вплив дзенівської концепції часу на «імпресіоністичність» японського мистецтва. Провідні види мистецтва: каліграфія, поезія, живопис, театр. Провідні принципи давньояпонського мистецтва: вабі, сабі, юген. Особливості давньояпонської архітектури: храм Тодайдзи (VІІІ ст.) як вияв синдрому «гігантоманії». Побутова культура: мініатюризація та естетизм чайних церемоній, мистецтво «ікебана», виробництво ланових шкатулок. Період «хейани» як результат досягнень Стародавньої Японії.

Текст лекції:

Давньояпонська цивілізація належить до великого кола азіатських культур, вбирає в себе їх кращі досягнення і водночас займає унікальне положення в культурно-історичній матриці Сходу.

У чому полягає унікальність японської традиції? Вона не здійснила значного впливу на розвиток стародавніх і середньовічних культур, бо її цивілізація відносно молода. Значення японської культури для світового (як східного, так і західного) культурно-історичного процесу полягає у виробленні на основі сприйняття і накопичення різнорідних і різностадіальних елементів своєрідного світовідчуття (літератури, мистецтва), оригінальних цінностей і смислів, що мали достатній потенціал у хронотопі, але через ізольоване острівне положення Японії довго залишалися невідомими. За таких умов задача історика культури полягає у виявленні архетипів цих смислів у духовному житті сучасної Японії і визначенні ступеню їх впливу на становлення сучасної картини світу в японському суспільстві.

Охарактеризуємо спочатку особливості японської культури, що визначають сутність її смислів.

1. Ізольоване острівне положення Японії, яке дозволить їй тати резервуаром усіх досягнень азіатської культури: "Японія – музей азіатських культур, і навіть більше, ніж музей" (Лакузо Окакуро).

2. Традиціоналізм, що сприяв поєднанню нормативних функцій народних повір’їв з догматами східних релігій (конфуціанство, буддизм та ін.).

3. Синтоїзм як світоглядна засада японської культури. Синтоїзм ("синто" – вчення, шлях богів) – національна релігія Японії, незалежна від зовнішнього (китайського) впливу, в основі якої лежать стародавні міфологічні архетипи: тотемізм, анімізм, магія, шаманство, культ мертвих, культ вождів. У добуддійському синтоїзмі поширюються пантеїстичні настрої: обожнення природи, заселеної духами-камі (принцип аваре – естетичне осмислення природи; здивування, замилування красою і грандіозністю мінливого світу). Звідси - підвищена увага до формування естетичних почуттів у національній системі виховання – через витонченість інтер’єру, живописність пейзажів природи, низку тощо (Такасі Унуй, Синьїті Суізусі).

4. Вплив буддизму на світовідчуття японців, який потрапляє на територію Японії ще до н.е., але вирішаю чого впливу набуває в V-VI ст. н.е. (приїзд буддійських монахів, які привезли священні тексти китайською мовою). Буддизм породив Хейанський період (VIII-XII ст.) – "золотий вік" японської державності, яка базується на принципі єдності й релігії - "Сейкьоітті". Оден-буддизм (на відміну від чань-буддизму) – суть японське явище, засноване на цілеспрямованих ритуалах, практичній системі дисципліни, тренувальних впрвах, культі бойового мистецтва й смерті. Дзен-буддизм визначає мілітаризм японської культури та провідну роль самураїв у стратифікації суспільства (середньовічна політика лідерів воїнів – сьочеднів, XII-XVI ст.).

Мілітаризм й месіанізм японської культури має прадавні витоки: в релігії синто формуються уявлення про культ предків, що стає рушійною силою розвитку японської цивілізації. Культ предків тісно пов’язаний з культом Сонця: згідно синтоїстських міфів, космогонія розпочинається з подружньої пари Удзаногі та Удзанкші, які породили японські страви і багато божеств. Серед них богиня сонця Аматерасу. На зразок якої Юзимму був першим японським імператор (11 лютого 660 р. до н.е. він вступив на престол: з 1967 р. – Державне свято заснування імперії).

Завдяки діалогу дзен-буддизму та синтоїзму в японській культурі формується ідеал людини – воїна(бусідо), що втілюється в етичному кодексі самурая: відданість обов’язку, шляхетність, мужність, повага до старших, байдужість до смерті, терпіння, стриманість. Японський "антропологічний зразок" – контекстуальна особистість ("ексцентрик") – людина колективіст, органічна частина цілого (соціуму, спільноти, держави): японське "во" – це "Я" і "Ми" водночас, – бачимо його втілення у знаменитих чайних церемоніях, віршах по колу, пісенних зборах, колективних молитвах".

Привертає увагу також концепція непостійності (плинності, мінливості, короткочасності) всього сутнього, примарності та ілюзорності життя, вистава для дзен-буддизму. Отже, якщо людське існування є водночас і швидкоплинним і прекрасним, то поняття краси пов’язувалося у свідомості з поняттям короткочастості. Прекрасне – це мить, отже чим коротше і яскравіше життя людини, тим воно прекрасніше. Для дзен існує лише "тут і тепер", що еквівалентне вічності: "дзен не знає часу й тому для дзен не існує ні початку, ні кінця світу" (Д.Судзукі).

Орієнтація на "зупинку миті" породжує відповідні особливості японського мистецтва: багатозначність, імпровізаційність, незавершеність, порив­час­тість. Воно базується на 3 принципах.

1. Вабі – простота, лаконічність, стриманість, природність (мініатюрна скульптура низке, архітектурна гармонія, ширини, паперові вікна, сезонність декорування тощо).

2. Сабі – відчуття миті, що зникає (сліди дотику рук Гончара на чашах для чайних церемоніях).

3. Юген – майстерність натяку, підтексту; незавершеність, що виражає вічність. Напр., у славнозвісних японських хайку ("нанизані строфи") одна опала квітка може передавити всю теру осені; підкреслюється контраст вічного і миттєвого:

Старий ставок.

Стрибнуло у воду жабеня.

Сплекс у тиші... (Басьо, XVII ст.).

У зв’язку з імпресіоністичністю японського мистецтва (пор.: "принцип айсберга" в Е.Хемінгуея) привертають увагу символічні сцени театру Ної "філософські" сади.

Театр Но – це театр фантазії, що користувався величезною популярністю у військової аристократії Середньовічної Японії, тому що його естетична суворість відповідала самурайському ригоризму. Сцена – це своєрідний "кіноекран", на якому проектується підсвідоме бачення, потаємні рухи землі.

Японський сад – це гармонія дерев, кущів, каменів, що втілюють ідею макрокосми, природи, Всесвіту, віддзеркалення у малому. Своєрідним "світом у мініатюрі" є крихітний дворик з каменями, мохом, джерельцями, карликовими деревами.

5. З аналізу попередніх особливостей японської культури впливає одна загальна: діалогічність – відкритість, здатність до творчої взаємодії, установка на співробітництво, полікультурність. Японська культура володіє дивовижною схильністю до засвоєння іноземних зразків.

Витоки давньояпонської культури.

Давньояпонська культура сформувалася у результаті переселення й злиття різних етносів, що прибували з материка на японські острови. У сер. І тис. до н.е. у південній частині Корейського півострова на зміну найбільш давнім протоайнським та малайсько-полінезійським племенам мігрують протояпонські племена, які асимілюють населення південної Японії (над зрима японська і корейська мови – споріднені). Після асиміляції на межі IV-III ст. до н.е. починається культивування поливного рису й обробка металу (діалогічність).

III ст. до н.е. - III ст. н.е. – період "яйой" (за термінологією японських історіографів, це назва кварталу в Токіо, де було знайдено рештки даної археологічної культури). Культура "Яйой" характеризується общинною організацією, поливним землеробством, металургією (бронза – для культових предметів, залізо – для знарядь праці).

III-IV ст. н.е. – період формування державності (держава Ямато) в результаті завоювання союзу племен Під. Кюсю Центр. Японії.

IV - поч. VII ст. – "курганний" період ("кофун дзидай"), виокремлений за типом поховань із сильними китайськими і корейськими впливами (до 10 тис. курганів, у яких – багата утвар.: глиняна пластика ханіва – зображення людей, тварин, зброї, будівель, човнів, парасольок тощо).

У "курганний період" до Японії проникає буддизм: подолання ідеологічної розробленості родових культів синто (криза політеїзму), становлення державної ідеології, гуманізація сучасної моралі, формування нового типу особистості ("егоцентрик", індивідуаліст), виокремлення людини з колепкти­ву. В результаті світова релігія використовується правителями з метою кон­со­лідації суспільних сил під егідою одноосібної централізованої влади (пор.: християнство в Римі).

З утвердженням буддизму починається будівництво храмів: діалог китайських і корейських елементів (орієнтація на північ) та синтоїстських рис (антисейсмічність споруд, відсутність приміщень для молитов). Найбільшим культовим комплексом Японії є храм Тодайдзи (90 га, вис. 49, шир. 57, довж. 50 м.); зведений у сер. VІІІ ст., він символізував потугу держави і нині є найбільшою дерев’яною спорудою світу. У храмі проводили світські церемонії загальнодержавного призначення. У "Золотому повільоні" Тодайдзи розміщується статуя космічного Будди Вайронени (18 м). Синдром "гігантоманії" невдовзі змінився прагненням до мініатюризації (вірші, короткі поеми, лаковані шкатулки, глиняні й дерев’яні фігурки, чайні будиночки, ікебана, каліграфія тощо).

Скульптура репрезентована зображеннями будд й бодхісотв, видатних діячів дзен (типізація образів).

З V по ІХ ст. продовжується "епоха законів" – період колосальної законодавчої роботи, а в світоглядному вимірі – утвердження в свідомості ідеї законності як цінності, що перевищує норми звичаєвого права.

До 710 р. було завершено будівництво столиці Нара – чиновницького міста (72 квартали, до 200 тис. чол., 17 вулиць) – це означало перетворення напівварварського королівства в "імперію". Остання потребує реформ.

Ще в 646 р. було оголошено указ з 4 статей:

1. Скасування приватного володіння землею і рабами, введення державності з утриманням бюрократії.

2. Новий адміністративний поділ: провінції, повіти.

3. Реєстрування земельних творів.

4. Натуральний податок.

На підставі компіляції окремих указів у 701 р. і завершено укладання першого універсального законодавства "Тайхорьо" – юридичної бази феодальної держави:

а) адміністративно-чиновничий апарат як складна й розгалужена бюрократична система з чіткою ієрархійною структурою;

б) державна монополія на землю.

З метою ідеологічного обґрунтування новостворених державній інституцій здійснено запис прадавніх міфів, втілених у священних текстах "Кодзики" (712 р.) та "Нітон сьоки" (720 р.). Відбувається досить вдала спроба синтезу міфу та історичних реалій: історія поділяється на "еру богів" (архетип "Золотого віку", первопредки) та "еру імператорів", формувалася система сакральних генеалогій (збереглася до ХХ ст.). Обидві пам’ятки створені китайською мовою, яка протягом тривалого часу була мовою офіційного діловодства, школи, науки, поезії ("Кайфусо" – антологія 751 р.). "Кайфусо" укладено через запис усних легенд, а "Нітон сьоки" – як суто писемний текст (писемна мова була визнана більш авторитетного, тому "Нітон сьоки" стала "справжньою" династичною хронікою).

Через домінування штайської мови японські поетичні збірки ("Манйосю" і "Кокінсю" – антології фольклорної і сакральної поезії, авторські твори, пов’язані з народнопісенною творчістю) протягом тривалого часу були витіснені з обігу офіційної культури.

До середини ІХ ст. (до "хейани") японська культура переживала І період діалогу культур – період "учнівства", накопичення енергії, яка спричинила до "пасіонерного поштовху" ІІ періоду (виброс енергії "у відповідь": блискуче Середньовіччя).

Картина світу в давньояпонській цивілізації:

має низку ключових цінностей (смислів, універсалій):

а) Обожнення і одухотворення природи (пантеїзм, гілозоїзм, анімізм), органічна єдність людини і природи, естетичне осмислення світу (аваре), здивування і замилування, відчуття ілюзорності і швидкоплинності людського життя на тлі вічності космосу, культ "прекрасної миті": вплив синтоїзму (міф) та дзен-буддизму (філософія часу).

б) Англістичний культ предків, войовничий патріотизм, месіанізм й мілітаризм, шанування старших, байдужість до смерті, витримка (етика самурая-бусідо).

в) Поєднання традиціоналізму та діалогічності (інноваційності): вплив індуїзму, буддизму, даосизму, конфуціанства.

Японська культура – унікальна і дивна, вона насичена контрастами духовного життя: дивовижна ввічливість і люб’язність (на зразок китай­сь­кого "Лі") і сміливість, жертовність (як в ісламському фундаменталізмі), пра­це­любність, почуття обов’язку, відданість імператору, сюзерену, вчителю, господарю капіталіст, фірми. Японський капіталізм – це економічна система, заснована на службовій ієрархії, довічній праці, вірності компанії. На думку економіста Мітіо Морісіма вважає, що бурхливий розвиток коп. відносин в Японії формується на культурно-світоглядних засадах і пов’язаний з впливом японської версії конфуціанства: групова етика, класова структурно-фунціональна будова суспільства, орієнтація на гранично напружені здібності, старання, повсякденну працю (якості, необхідні для оволодіння ієроргіфічного писемністю, азбуками катакана і хірагана).

Здобутки давньояпонської цивілізації.

В основі японського мистецтва, що несе відбиток патріархальних звичаїв синто та буддійської містики, лежить канон "природа – міра всіх речей". Універсальність законів Всесвіту віддзеркалюється у кожному конкретному природному явищі – опала пелюстка чи стрибок жабеняти (здатність бачити ціле в малому).

Види мистецтва.

1. Каліграфія: ієрогліфіка вважається системою божественних образів, явлених міфологічному герою Фусі. Від неї зароджуються поезія та живопис.

2. Поезія (живопис): тісно пов’язана з живописом. У XV ст. вірш і картина поєднуються у єдиний текст ("форток"), що виражає загальний дзен-буддійський містичний смисл. Великою популярністю користується у міському побуті XVII-XIX ст. грайлива, на зразок рококо, гравюра "укійо-е" ("Картинки цього мінливого світу"), в основі якої лежить принцип Окасі – естетична розважальність. Серед видатних граверів XIX ст.: Хіросіге; Хокусай. Укійо-е відчуває вплив театру. „Картинки цього мінливого світу, в основу яких було покладено принцип Окасі – естетизованої розважальності.

3. Театр: з класичних форм найвідоміші Но і Кабукі (з XVII ст.: на відміну від Но, виявив інтерес до сучасності: улюблена розвага торговців. Теж має анімістську основу).

4. Архітектура та японські сади: на рубежі XVI- XVII ст. повертається до світськості (напр., палац Качура: зигзагоподібні контури плану будівлі передають живий і ритмічний рух, ідею пишності – це класика Японської архітектури). Сад – це "світ у мініатюрі", мікрокосмос. Має філософський смисл.

5. Побутова культура: чайно церемонія як форма спілкування, мистецтво аранжування квітів (ікебана, мірібана), мистецтво комбінування ароматів, каліграфія, кераміка, виробництво лакованих шкатулок – пройнята культом миттєвої краси.

Естетизація склала основу японської системи виховання „концептуальної особистості” – людини – колективіста, органічної частини цілого, соціуму, спільноти (японське „во” – „я” і „ми” водночас; чайні церемонії, „пісенні збори”, вірші по колу, колективні молитви тощо). Японська культура формує педагогічний ідеал „воїна” (бусідо), що втілюється в етичному кодексі самурая: відданість обов’язку, шляхетність, мужність, повага до старших, байдужість до смерті, терпіння, стриманість. Велике значення у вихованні приділялося і приділяється формуванню естетичних почуттів: наукове т-во проф. Такасі Інеря; „Система виховання таланту” Синьїті Судзукі (ранній розвиток музикальних здібностей у дітей в дитячих садках Судзукі, використання мініатюрних скрипок 1/32 повного розміру з 2 років); „асоціація раннього розвитку” й організація „Навчання талантів” Масару Ібука („Soni”, пр. „Після 3 вже пізно”); висока увага до краси природи та інтер’єрів навчально-виховного закладу. Звідси – популярність в Японії теорій морального й практичного виховання українських педагогів Макаренка, Сухомлинського (!), Запорожця.

Японське виховання як втілення дзенівської теорії відбувається через залучення до краси, мистецтва, у тому числі бойового (дзюдо, карате). Трансляцію традицій здійснюють іємото – майстри у тому чи іншому виді мистецтва. Оволодіння знаннями, уміннями і навичками сприймається як містичний процес залучення до божественного як моральне удосконалення особистості. Тому хоча б одним якимось видом займається кожний японець. Меж досконалості – немає, ступенів майстерності – безліч, навчання може тривати все життя. Всеохоплюючий вплив традицій художньої характеристики сприяє послідовності й консервативності у передачі досвіду.

Література:

1. Шевнюк О. Л. Культурологія / Олена Леонідівна Шевнюк. – К.: Знання, 2004. – 353 с.

2. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 266-298.

3. Васильев Л. С. История религий Востока / Леонид Сергеевич Васильев. – М.: Высшая школа, 1988. - 416 с.

4. Воробьев М.В. Япония в III-VII вв.(Этнос,общество, культура и окружающий мир) / Ответственный редактор С.А.Арутюнов. М.: «Наука«, ГРВЛ, 1980. – С 213-252 («Культура»).

5. Григорьева Т.П. Японская художественная традиция / Татьяна Петровна Григорьева. – М.: Наука, 1979. – 368 с.

6. Гришелёва Л.Д. Формирование японской национальной культуры / Лидия Диомидовна Гришелева. – М.: Наука, 1986. – 288 с.

7. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. – С. 280-287.

8. Иофан Н.А.Культура древней Японии. М.: Наука, 1974. - 264 с. 

9. Иэнага Сабуро. История японской культуры. — М.: Прогресс, 1972. – 231 с.

10. Кислюк К. В. Релігієзнавство: Підручник / Кислюк К. В.,  Кучер О. М. . - Київ: Кондор, 2004. - 646 с.

11. Кодзики — Записи о деяниях древности. Свиток 1-й: Мифы [Электронный ресурс] / [Пер. со старояп. и комм. Е.М.Пинус]. – Режим доступу до ресурсу: http://moph.ru/page/1

12. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу / О.П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2001.

13. Поликарпов B.C. История религий. Лекции и хрестоматия / Виталий Семенович Поликарпов. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. — 312 с.

14. Поликарпов В.С. Лекции по культурологии/ Виталий Семенович Поликарпов. – М.: "Гардарика", "Экспертное бюро", 1997. - 344с.