Структура міфології

Конститутивна (інформаційно-змістова) складова	Регулятивна складова
онтолого-генетичний блок (міфи про походження світу, космогонія)	Замкнутий цикл ритмічних процедур, що забезпечують постійне відтворення міфологічного простору, наприклад “повторення” космогонії в обрядах освячення нового житла, солярно-вегетативних культах та прикріплених до них обрядах, пов’язаних із началом посівів, святом пробудження весни тощо.
героїко-генетичний блок (міфи про героїв)	Система обрядів, пов’язаних з ритуальним випробовуванням (ініціація) при посвяченні у зрілість, а також із “випробовуванням вини могилою” (наприклад, славнозвісні “перевірки” відьом через потоплення)
прогностичний блок (міфи про кінець світу, есхатологія)	Цикл поховальних ритуалів та ритуальних жертвоприношень з метою запобігання Кінці світу, значення і обсяг яких у культурі міг бути визначальним і відігравати роль головного ціннісно-нормативного регулятора суспільних відносин (наприклад, поховальні обряди скіфів й стародавніх єгиптян; криваві жертвоприношення майя та інків тощо).

Міфологія як форма світовідчуття, світорозуміння й, ширше, духовного буття первісної людини у світі заклала архетипні основи подальшого розвитку світової культури. Образ світу, який дає міфологема, апелює до універсальних первообразів і тому має дивовижну дієвість. Життєстійкість стародавніх уявлень і способів ставлення до дійсності, їх імпліцитне функціонування у “невисловлених” смислових пластах культурних текстів призвели до поступового теоретичного осмислення міфології як соціокультурного феномену. Величезну роль у розвитку історіографії міфу відіграли етнографічні студії європейських та слов’янських романтиків, але повною мірою світоглядну (а, відтак, і діалогічну) сутність міфології було усвідомлено представниками посткласичної моделі філософування. У період зародження некласичної картини світу, в контексті кризи європейської культури кінця ХІХ – початку ХХ ст., актуалізується тлумачення міфу як механізму психологічного захисту. Усвідомлюється і підлягає критиці феномен соціальної міфології, що асоціюється із політичною ідеологією і постулюється як свого роду “індустрія” свідомості, світоглядна “машина”, “гвинтиками” якої є підлеглі “середньостатистичні індивіди” – піддані неоміфологічної системи (Фр. Ніцше, А. Шопенгауер) []. К.Леві-Стросс стверджує, що міф як безсвідоме виконання певних логічних операцій є результатом “пробілів” у раціональних знаннях.

Принципово новий підхід до міфології пропонує М. Еліаде у праці „Аспекти міфу”[]: міф – це не примітивна „казочка”, що віддзеркалює уявлення нерозвинутих первісних людей про світ, а глибока світоглядна система, закодована в образах і символах, що глибше за історію пояснює людське життя. Міф – це своєрідна священна традиція, що сповідає про творення, витоки, походження речей та „проживається” аудиторією як первородне одкровення та сакральна подія. „Своєрідною полегшеною копією” міфу, на думку Еліаде, є казка: вона позбавлена сакралізації, більш демократизована, не обтяжена філософською проблематикою. Казка є спогадом про тотемний ритуал ініціації. Ще у первісному світі вона сприймалася як фантазія [].

Отже, бачимо, що європейська культура, перебуваючи в добу “кризи” в точці “біфуркації” потребувала нових, альтернативних варіантів розвитку, які будуть запропоновані авангардом і постмодерном у ХХ ст. В сонові цих флуктуацій буде покладено парадигму діалогу, вселенської відкритості, але щоб “розчинитися” назустріч світові, щоб підвищити свою здатність до комунікації, необхідно допустити долю певного фундаменталізму як “озирання” на корені, що складають основу нового спілкування. Тим більше, що діалогізм (хай і в дуже прихованому вигляді) закладено в самій міфології як синкретичній системі, що розгортає перед нами первісний варіант діалектики – розвитку світу як результату єдності і боротьби протилежностей “хаосу” і “космосу”. Міфологія, таким чином, – це складна універсальна властивість культури, що притаманна будь-якому типу культури і є необхідним „зрізом” будь-якого типу мислення. Починаючи від первісних часів, вона інкорпорується в тексти культури і через інтертекстуальну динаміку передається від покоління до покоління. Тому можна стверджувати, що життєсвіт будь-якої культури є свого роду ідеєю “надбудовою” над первісністю, з якою він поєднаний безкінечною кількістю часових ланок. Цей діалог не припиняється і донині: саме первісна культура є постачальницею універсалій, на основі яких здійснюються компаративні та діалогові “жести” в просторі сучасної культурології.

Здійснимо стислу характеристику первісної культури ,виділивши насамперед її світоглядні риси. Для філософії діалогу як культурологічної проблеми важливим є те, що глибина історичної пам’яті про первісну культуру (1 млн. – 6-5 тис. рр. до н.е.) як найтривалішого і найзагадковішого періоду історії культури людства, зберігається у нас самих, про що красномовно свідчить специфіка дитячої психіки. Період розвитку первісної культури охоплює величезний проміжок від виникнення людства до появи перших держав. Археологічні джерела її реконструкції є досить обмеженими. На основі аналізу артефактів та супутніх етнографічних матеріалів встановлено, що первісне суспільство охоплює 2 типи культури:

• Культура збирачів і мисливців (кочова, існувала до VIII тис. до н.е.).

• Аграрна культура (осіла, існує після VIII тис. до н.е.).

Збирачі і мисливці жили невеликими родами (40-50 чоловік) і потребували для свого виживання теорії не менше 100 км². Привласнююче ведення господарства забезпечувало мобільність племен. Культура на той час виконувала низку адаптаційних завдань із забезпечення первинних біологічних потреб харчування, захисту, статевого життя.

Домінантною формою первісної культури збирачів і мисливців була міфологія, на базі якої сформувалися ранньоісторичні форми релігії (тотемізм, фетишизм, анімізм, магія, шаманство, культ вождя, культ природи, культ предків тощо). Первісний мисливець переживав світ як хаос, але вже наприкінці верхнього палеоліту привласнюючи господарство вичерпало свої продуктивні можливості. До його недоліків належали нерегулярність їжі, брак території, нетривалість життя, обмежений обмін інформацією.

Планетарні екологічні зміни (танення льодовиків, переміщення кліматичних поясів) перемістили людство у “точку біфуркації”, що стала “викликом” для численних “відповідей” (флуктуацій), пов'язаних з переорієнтацією людства на ресурси водоймищ і розвитком аграрної культури. Після “неолітичної революції”, що знаменувала хрестоматійно відомий перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, людська культура починає розвиватися двома шляхами, що виокремлюються в залежності від способу ведення аграрного господарювання. Смислове протистояння цих шляхів у подальшому складе дихотомію “Схід – Захід”. Мова йде про:

• Індивідуальні форми аграрного господарювання “прозахідного” характеру.

• Колективні форми, пов’язані із здійсненням іригаційних робіт, що в майбутньому породять феномен Сходу.

Перехід до осілого способу життя вивів культуру із кризового стану. До переваг осілості належить стабілізація людського життя, забезпечення притулком для задоволення основних потреб, перетворення пошуків їжі в організований процес вирощування і зберігання харчових продуктів (заощадливість); зникнення інституту дітовбивства як засобу обмеження кількості племені; зростання тривалості життя і як наслідок покращення умов виховання, передачі інформації від старшого молодшому, розвиток знань.

Розвиток рефлексії і духовних почуттів людини гуманізував релігійні уявлення та змінив картину світу. Закладаються основи картини світу, що в культурології набула визначення як “універсальна”. Відтепер не хаос, а космос став основою світобачення. Світомодель первісного землероба членувалося за бінарним принципом (верх-низ, своє-чуже, праве-ліве, чоловік-жінка, ми-вони, дике-культурне), а потім у зв'язку з розвитком самосвідомості та релігійних почуттів, за вертикальним потрійним принципом: верх – середина – низ. Своєрідним посередником між ними було світове дерево (коріння, стовбур, крона), що єднало небесний, земний та підземний світи. Моделлю світового дерева є традиційний народний одяг: головні убори символізували „горній світ” (сонце – вінок, бриль; місяць – шапка, очіпок; дощ – стрічки, кінці намітки), а поясний одяг – тілесний низ (орнаменти плодючості).

Космічність світобудови відбивається в основних архітектурних формах доби: менгіри (вертикальні камені), дольмени (вертикальні й горизонтальні), кромлехи (концентрично розміщені менгіри і дольмени, наприклад славнозвісний Стоунхендж в Англії). Арка символізувала „небесні врата”, архетип зміни сезонів, прихід нової доби, взагалі дух перетворень (пригадайте народний вислів “вийти за ворота”).

Людина у первісній культурі сприймалася як родова істота, розчинена у колективі. Регулятором її поведінки був ритуал. Індивідуальна ініціатива суворо каралася як вияв хаосу. Найжорстокішою карою було вигнання з роду. Сучасні культурологи називають нинішню людину егоцентриком, а первісну – ексцентриком, який усвідомлює себе як “Ти” (“Ми”) – антипод “Вони”.

Позаперсональність буття первісної людини позбавляла її від страху смерті і визначала стилізацію її зображення: у візуалізації жінки підкреслювалися її статеві ознаки як вказівка на родову функцію (від кам’яного віку збереглися зображення дебелих жінок з гіпертрофованими статевими ознаками, відомі як палеолітичні Венери”; від часів енеоліту на території Середнього Подніпров’я дійшли до наших днів культові статуетки тендітних юних жінок з підкресленою вагітністю – так звані “трипільські дівчата”).

Життєвий світ первісної людини, відповідно до циклічної моделі міфологічного часу та статичної (радіальної) моделі міфологічного простору, мов структуру концентричного кола (відомий російський культуролог В. Розін дав метафоричне визначення контекстуальності первісної людини, порівнявши її з “матрьошкою”, одягнену в систему життєво значущих : одяг – дім – селище (пізніше – місто) – територія племені (пізніше держава) – Ойкумена (заселений світ, доволі статичний виднокол її існування).

Отже, у первісну добу під впливом релігійно-міфологічної опозиції „хаос-космос” формуються архетипні образи-поняття: тотем, рід, ойкумена, пантеон, табу, ритуал, “дім”, “етос” тощо. Суттєво, що етимологія назви науки про мораль – “етики” – пов'язана з грецьким словом “етос” (ethos), що первісно означало місце сумісного проживання, людське житло, пташине гніздо, звірине лігво, а пізніше – стійку природа будь-якого явища, звичаї, вдачі, характер, усталений психічний склад і систему життєвих приписів з відповідними моделями поведінки. Перед нами – типовий вияв міфологізація дому як символу упорядкованості й розумності: недарма Геракліт вважав дім божеством людини; архетип “дому” як мікромоделі космосу породив потужну традицію філософування, засновану на сакралізації світу як “дому”, створеного Богом для людини. Квінтесенцією подібного світобачення стане у подальшому православна культурологія, основи якої ми розглянемо вище. Поки що суттєво відмітити, що безпосереднє (“домашнє”), суб’єкт-суб’єктне, інтуїтивно-цілісне сприйняття світу, притаманне для містично налаштованої первісної свідомості (особливо в контексті її ритуального переходу від хаосу до космосу, що давав катарсис) класик філософії діалогу М. Бубер вважав вищим виявом діалогізму і найяскравішим прикладом стосунків типу “Я – Ти” []. У такому розумінні первісна культура не тільки надає архетипи для здійснення сучасного діалогу культур, але й сама є зразком такого діалогу.

Рекомендована література:

1. Бокань В. Культурологія. – К., 2000

2. Гуревич П.С. Культурологія. – М., 2000

3. Історія первісного суспільства. – К., 1980

4. Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1991

5. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 2000

6. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – К., 2002

7. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – Спб., 1996

8. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1997

9. Тайлор Э. Первобытная культура. – М., 1988

10. Чмихов М. Давня культура. – К., 1994

11. Элиаде Аспекты мифа. – М., 2000.

Культура Стародавнього Єгипту.

Анотація лекції:

Староданій Єгипет – землеробська цивілізація долини Нілу, економічно грунтована на ірігаційному землеробстві на алювіальному намулі та сакралізованій владі деспота з виразними культами Сонця, плодючості та безсмертя душі на противагу мінливості земного життя. Трансцендентні орієнтації та загробний світ («Аменті», «поля Еалу») як етнокультурні архетипи Єгипту. Витоки давньоєгипетської цивілізації (3000 – 332 рр. до н.е.). Співвідношення місцевих та пришлих елементів у культурі Стародавнього Єгипту. Африканські джерела єгипетської культури. Злиття Верхньоєгипетського та Нижньоєгипетського царств, заснування м. Мемфіс («Хет-ка-Птах»). Географічні та кліматичні умови розвитку культури «Чорної Землі» («Та-Кемет»). Сталість ландшафту, сталість клімату, сталість пейзажу як геокультурна передумова формування усталаеного світогляду єгиптян. Технологічна основа давньоєгипетської культури: іригаційне землеробство, скотарство, ткацьке ремесло. Особливості цивілізаційних процесів у давньоєгипетському регіоні протодинастичного періоду. Періодизація культури Стародавнього Єгипту: раннє царство, Древнє царство, Середнє царство, Нове царство, Пізнє царство. Раннє царство – період зародження літописної традиції та державного дуалізму. Древнє царство – класична доба, «Золотий вік» культурного життя стародавніх єгиптян: розширення території країни внаслідок експансійних та торгівельних експедицій, формування доктрини священної влади фараона, зведення класичних пірамід (Джосера, а також Хефрена, Хеопса та Мікеріна в Гізі). Секуляризаційні процеси у пероід Середньог оцарства: розвиток раціональності, чиновництва, писемної культури. Нове царство: реформа Ехнатона та Амарнський стиль. . Картина світу в культурі Стародавнього Єгипту. Уявлення про світ як про усталену непорушну субстанцію (космос) – основа онтологічної моделі давньоєгипетської картини світу. Ідеї загробного перевтілення й вічного життя в дуалістичній релігії Ст. Єгипту. Архетип священної царської влади в Стародавньому Єгипті: фараон як гарант космічності світобудови («маат»). Поширення принципу маат в антропологічних, естетичних та етичних уявленнях єгиптян. Ідеал людини в Стародавньому Єгипті. Зародження гуманізму. Побут і повсякденне життя мешканців Та-Кемет. Здобутки давньоєгипетської цивілізації. Магія, міфологія, релігія. Архітектурна символіка й «Тексти пірамід». Криза культури наприкінці епохи Древнього Царства (ХХХІІІ ст. до н.е.). Розвиток філософського скептицизму й вільнодумства («Суперечка людини і Ба», «Пісня арфіста»). Підйом культури в епоху Середнього Царства: період класики. Розвиток нових архітектурних форм (Храм Аменемхета ІІІ у Фаюмській оазі). Писемність, освіта, література, наука (математика, медицина). Урочистий «дух» Нового Царства: революційна релігійна реформа Ехнатона, індивідуалістична традиція у мистецтві (реалістичний скульптурний портрет, любовна лірика). Присмерки Стародавнього Єгипту: фундаменталізм та гігантоманія Нового й Пізнього Царств. Спадщина Стародавнього Єгипту.

Текст лекції:

Культура Стародавнього Єгипту (3000 – 332 р. до н.е.), що бере свій виток з III тис. до н.е.(офіційна версія), є однією з найстаріших і унікальних культур стародавнього світу. П’ять тисячоліть тому в родючій долині Нілу на території Північно-Східної Африки виникли державні утворення, об'єднані у кінці 4 — на початку 3 тис. до н.е. в централізовану деспотію внаслідок лиття в одну державу Верхнього і Нижнього Єгипту, ініційованого фараоном Міною (Менесом) – фундатором міста Мемфіс (египетськ. «Хет-ка-Птах» – грецьк. «айгюптос») та родоначальником І династії фараонів (єгипетськ. «великий дім»). Самі єгиптяни називали свою землю «Та Кемет» (грецьк. «хемі» - звідси назва науки – «хімія»), що означає: «Чорна земля» (чорний – колір радості у єгиптян, білий, соціойваний з пустельним вітром і посухами – клір скорботи). Чорний плодючий грунт Нілу перетворив Єгипет (Геродот назвав його «даром Нілу») у сакральну соціальну «мегамашину», стильові та світоглядні рси якої склалися ще, очевидно, до літописної традиції. Збережені пережитки первісного ладу, деспотичність влади фараонів, що гранично обмежила реалізацію індивідуальних потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади вплинули на сталість світогляду (зокрема, релігійних уявлень), а через них — на канонізацію художніх образів і художньої мови. Винайдені в давнину правила, традиції (домінуючі теми й їх розміщення на площині, канони зображення людини, її пози, жести, символіка кольорів, знаковість форм, архітектурних елементів тощо) наслідувались прийдешніми поколіннями, зберігаючись протягом тисячоліть.

Певним чином на формування досить сталої за своїми формами культури вплинула територіальна замкненість Єгипту: на півночі своєрідним бар'єром є Середземне море, на півдні — пороги Нілу, на сході — Аравійська пустеля, на заході — Лівійська. Регулярність і сталість еколого-географічного середовища — чітка періодичність розливів Нілу, домінування у рівнинному ландшафті прямих ліній, одноманітність оточення вохристо-попелястою піщаною пустелею й сіро-блакитним жарким небом — відобразились у характерному для давньоєгипетської культури уявленні про світ як субстанцію усталену, непорушну, довговічну, тривку (на противагу передньоазійській культурі).

Самобутня культура Древнього Єгипту з незапам'ятних часів залучала до себе увагу всього людства. Вона викликала подив у гордого своєю цивілізацією вавілонського народу. У єгиптян училися мудрості філософи і вчені Древньої Греції. Великий Рим схилявся перед стрункою державною організацією країни пірамід. Минули тисячоріччя, але жвавий інтерес до історії Древнього Єгипту аж ніяк не зменшився. Але довгий час величезний шар єгипетської історії був невідомий людям: учені не могли розшифрувати таємничі письмена-ієрогліфи У Єгипті збереглося багато історичних пам'ятників - піраміди, храми, колоси, обеліски, що також чимало могли розповісти про історію країни. Крім того, нерідко ці пам'ятники були покриті письменами, але протягом довгого часу прочитати їх нікому не вдавалося. І тільки в 1822 р. французький учений Ф. Шампольєн знайшов ключ до читання єгипетських ієрогліфів, що просунуло історичну науку про Єгипет на кілька кроків уперед. У 1894-1895 рр. англійські вчені Фл. Пітрі і Дж. Квібелл виявили доісторичну культуру Єгипту, яка підтвердила автохтонні африканські корені фараонівської культури. Що ж стосується пам'ятників - пірамід, храмів і т.д. - то тут були деякі проблеми. Адже більшість з них виявилися занесеними піском (як-от, знаменитий єгипетський сфінкс – грандіозна статуя лева з чоловічою головою в Гізі напроти піраміди Мікеріна). Потрібні були розкопки для їхнього відкриття. Згодом були розкриті цілі міста, а також скельні гробниці, у яких із середини II тис. до н.е. ховали єгипетських фараонів. На відміну від пірамід, що були на очах і часто піддавалися пограбуванню, скельні гробниці робили під землею і засекречували.

Періодизація давньоєгипетської культури

1. Раннє Царство (XXX – XXVIII ст.. до н.е.) – перехід до цивлізації, ознаками якої тсали іригації, металургія міді, папірус, майнова диференціація, ієрогліфічне письмо, художній канон, гробниці-мастаба, муміфікації, а також загробні, солярні та фараонівські культи.

2. Древнє Царство (XXVIII – XXIII ст.. до н.е.) – оформлення сакралізованої деспотії із системою тотального контролю внаслідок війн і торгівельних експедицій. «Золотий вік» єгипетської державності. Це був час створення класичних пірамід 3-4 династій та формування ортодоксальної ідеології Мемфіської та Геліопольскої школи (Тексти пірамід», «Мемфіський богословський трактат», «Премудрість Птахотеппа»): прамонотеїзм Птаха, культ державно-космічного ладу Маат, поширення книжної культури у формі скрипторіїв («будинків життя»), поширення ідеї загробної віддяки та «виправдань» в царстві Озіріса (етичний елемент). Заврешується повстанням Фів і Гераклеополя, що сприймається як есхатологічний кінець світу (звісди – поширення «пророцтв» та вільнодумного скептицизму – «Пісня арфіста», «Суперечка людини і ба»).

3. Середнє Царство (XXII – XVIII ст.. до н.е.) – період часткової секуляризації культури внаслідок підйому господарства, розвитку скоропису, розквіту науки (медицини), освіти і чиновницької культури та зростання соціальної ролі «держвних рабів» (Хемуу нисут»). У цей період створено: Великий медичний папірус Ебуха (знання про пульс і судини), світську літературу (казки, автобіографії, повчання писцям, любовну лірику) та величний храм Аменемхета ІІІ у Фаюмській оазі – Лабіринт (72 тис. кВ. м) – місцевості бога-крокодила Собека.

4. Нове Царство (XVI – XI ст. до н.е.) – урочисто-святковий агональний інноваційний період релігійної реформи Аменхотепа IV (Ехнатона – «угодного Атону) – «осьовий час» Стародавнього Єгипту. Канонізація Сонця яв втілення царя (диск Атона), батько якого («Сонце – владика Маат») довів до абсурду культ власних статуй. Перехід від політеїзму до монотеїзму, від міфу – до логосу. Ідея індивідуальності в культурі. Поява світських гуманістичних мотивів у мистецтві («пісні насолоди серця»), реалізм та психологізм зображення фараона (наприклад, розписи його в колі родини і образ дружини Ніфертіті на колінах у царя – букв. «красуня йде» – вищий вияв естетичного ідеалу єгиптянина). Завершився період глибокою кризою та реставрацією ортодоксії.

5. Пізнє Царство (X – IV ст.. до н.е.) – перід розквіту фундаменталізму (Саїський Ренесанс») – гігантоманії (статуї-колоси, колонні двори у Луксорі, храми Рамзеса ІІ І ІІІ, храми Карнаку); перепис Мемфіського богословського таркутату, відродження культу Великої богині Нейт і на цьому тлі – лихоманка сатиричного вільнодумства і філософського пантеїзму (культ всюдисущого Амона) .

Технологічну підсистему єгипетської культури складали:

• Землеробство;

• Скотарство;

• Ткацьке ремесло;

• Металургія міді і бронзи;

• Садівництво і городництво;

• Бджільництво;

• Ремесла та натуральний обмін.

Основою основ економічного життя стародавніх єгиптян завжди було сільськогосподарське виробництво, передусім добре поставлене іригаційне землеробство, ефективність якого залишалася високою навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство переважало у Верхньому Єгипті, родючі землі якого використовувалися головно для розвитку зернового господарства, землі ж Дельти, відвойовані у боліт, більше годилися як пасовиська. Об'єднання країни в єдину державу посприяло будівництву та експлуатації іригаційної мережі, створювати яку населення почало ще в Додинастичну добу, а завершило вже в епоху Середнього Царства. Стародавні єгиптяни побудували оригінальну іригаційну систему, не схожу на ту, яка виникла в Месопотамії. Якщо в долині рік-близнюків система каналів і дамб мала, як уже зазначалося, передусім дренажне призначення, то в долині Нілу склалася проста й надійна басейнова система іригації, покликана якомога довше, впродовж усього посівного періоду, затримати воду на полях. Будувати й експлуатувати таку систему штучного зрошення землі можна було лише усім миром, злагодженими зусиллями всіх номів, що дуже вплинуло на політичну організацію староєгипетського суспільства. Споруджувати саме басейнову систему іригації єгиптян спонукав рельєф Нільської долини. Справа в тому, що на природно високих берегах Нілу мул під час паводку відкладався товщим шаром, ніж у долині, яка через це понижувалась також на захід і схід, у бік Лівійського та Аравійського плато. Скориставшись цією особливістю рельєфу Нільської долини, єгиптяни поділили її повздовжніми та поперечними греблями і дамбами на більші й менші басейни, через що вона зовні стала схожою на гігантську шахову дошку. Напередодні розливу Нілу чи коли вода вже починала прибувати, селяни проривали крізь високі нільські береги (їх вони, до речі, ще й штучно нарощували) короткі канали, якими впускали воду в басейни, звідки її потім розподіляли на поля за допомогою невеликих земляних валів. Коли мул осідав, паводкову воду відводили назад, у річку. Вода заодно промивала грунт, оберігаючи його від засолювання. Нільський мул, що залишався на полях, зберігав вологу впродовж двох місяців, проте цього часу цілком вистачало для проростання й дозрівання зернових культур (нільський мул був справжнім поживним бульйоном для рослин, він давав найшвидші сходи в світі). Проіснувала ця система іригації в Єгипті до середини XIX ст., поки її не зруйнували Асуанські греблі. Нині вона почасти збереглася лише у Верхньому Єгипті. Майже кожен єгипетський фараон приділяв увагу іригаційному будівництву в країні. Проте найграндіозніші іригаційні роботи було здійснено в епоху Середнього Царства на території Фаюмського оазису та за царювання Рамзеса II - в Дельті.

Матеріальний достаток у Єгипті доби Середнього Царства створювався працею переважно “царських хемуу” (в сучасній соціально-економічній термінології відповідника для терміна хему немає). Суспільний статус “царських хемуу” дискутується в єгиптології. Дехто вважає їх рабами, інші з цим не погоджуються, стверджуючи, що терміном хемуу називали в Єгипті всіх, хто перебував у реальній соціально-економічній залежності. До складу “царських хемуу” входило майже все трудове населення країни, представники всіх існуючих у ній професій. Працювали вони на царя, храми та вельмож, причому польові роботи виконували чоловіки, руками жінок велося домашнє господарство. “Царський хему” не міг обрати собі професію за власним уподобанням, це робили за нього спеціальні чиновники. Умови праці для “царських хемуу” були однакові практично в усіх господарствах, тому цим робітникам було байдуже, де виконувати примусові роботи. “Царські хемуу”, як і надані вельможам маєтки, вважалися службовим майном і закріплювалися за тією чи іншою посадою в державному апараті. Успадкування батьківської посади та закріпленого за нею майна, включаючи “царських хемуу”, могло відбуватися лише з дозволу фараона.

Повсякденне життя єгиптян ще значною мірою перебувало в полоні матріархату. Єгиптолог К. Жак навіть вважає, що єгиптянка мала більші права в сім'ї та суспільстві, ніж сучасна жінка. Можливо, французький вчений дещо перебільшує, проте факт залишається фактом: єгиптянки могли займатися науковою діяльністю (першою у світі жінкою-лікарем була ще в III тис. до н. е. єгиптянка Песечет), торгівлею, спортом (у тому числі його інтелектуальним видом - грою в кості на 30-клі-тинковій дошці). Сімейне майно в Єгипті належало жінці й переходило у спадок по жіночій лінії, від матері до дочки чи зятя (у царській родині, як про це вже згадувалося, по жіночій лінії, найімовірніше, передавалася й царська корона).

Єгипетська молодь мала рідкісну, в світлі традицій Сходу, можливість одружуватися без батьківського втручання, причому ініціативу у створенні сім'ї здебільшого брав на себе юнак, який намагався завоювати дівоче серце традиційним методом - щедрими приношеннями (дарував їй квіти, колоски, виноградні грона, косметику). Шлюби були ранніми: дівчата виходили заміж, як правило, в 10-12-річному віці, тому в 23-24 роки вже ставали бабусями, а в 35-36 років (якщо доживали до такого “похилого” віку) - прабабусями. Шлюби не завжди освячувалися релігійною церемонією чи реєструвалися адміністративними органами; допускалося життя на віру, адже слово, дане при свідках, прирівнювалося до письмового договору. Розлучення в Єгипті допускалося, причому з ініціативи як чоловіка, так і жінки, проте якщо сім'ю розвалював чоловік, він повертав жінці її посаг та давав частину спільно нажитого майна, а якщо жінка - вона могла забрати собі лише частину посагу. Отож розлучення по-староєгипетськи було справою непростою, для багатьох узагалі недоступною, і сім'ї в Єгипті залишалися, як правило, міцними.

Жіноча невірність вважалася в Єгипті тяжким злочином й жорстоко каралася. Чоловікам же дозволялося тримати гарем, у якому, до речі, верховодив не євнух, а основна жінка. Щодо фараонів, то вони брали до свого гарему з династичною метою навіть своїх матерів, дочок, сестер. Характерно, що, за свідченням Діодора, дитина наложниці чи рабині вважалася в Єгипті законнонародженою, прирівнювалася до дітей “законної” дружини.

Громадська думка в Стародавньому Єгипті, хоч як це дивно, мало шанувала жінку і, за словами єгиптолога П. Монте, змальовувала її “вмістилищем усіх пороків, мішком всіляких хитрощів, легковажною, капризною, нездатною зберігати таємницю, брехливою, мстивою і, зрозуміло, зрадливою”. Переважна більшість сімей у Єгипті були багатодітними, чому сприяли теплий клімат та надзвичайно висока дитяча смертність. Страбон запевняв, що єгиптяни намагалися виростити всіх своїх дітей. За тих часів це не було для них дуже обтяжливе, адже дітям у Єгипті майже не потрібні були одяг і взуття, та й харчувалися вони переважно стеблами та коріннями папірусу.

Не обійшлося у староєгипетському суспільстві й без проституції - побутової та сакральної. До цього явища єгиптяни, здається, ставилися без упереджень. Принаймні, збереглися легенди, що фараони нерідко примушували займатися найдавнішою професією навіть рідних дочок.

Втім, повсякденне життя єгиптян було позбавлене агресії: вони годувалися жирним хлібом і гстим нефільтрованим пивом, дичиною та рибою. Робітникам на будівництві пірамід робили операції на зламаних кістках, за ними доглядали. Спали єгиптяни просто неба на дахах домівок. Мрія про смерть виразилася у щоденному розписі своїх склепів. Особливо цінувався чоловічий та жіночий макіяж: мигдалевидне «око Гора», голене волосся (навіть Ніфертіті була лисою), перука як інтимний знак жінки. Гуманістичне сприйняття населення як «стада Бога», що «вийшло з його плоті», урівнювало усіх у правах перед фараоном.

Давньоєгипетська релігія – складова частина культури і державності Стародавнього Єгипту – абсолютної деспотії з одноосібною владою обожненого царя (фараона), яка проіснувала на території північно-західної Африки з 3000 р. до н.е. до 332 р. до н.е., коли дана територія була завойована Олександром Македонським. Археологічні розкопки Нового Часу підтвердили автохтонне походження давньоєгипетської релігії, яка сформувалася на місцевій основі й увібрала в себе численні елементи чорноафриканських, семітських (месопотамських) та, пізніше, елліністичних уявлень. Сутність давньоєгипетської релігії як розвинутого політеїзму виявляється у трьох взаємопов’язаних культах: сонячний, загробний і фараонівський.

Значення сонячного культу пов’язане з уявленням про Сонце як джерело життя і врожаю (до сонячного безпосередньо був дотичний культ води – точніше кажучи, вод священної річки Ніл, щорічні розливи якого залишають на прилеглих берегах шар родючого шулу; звідти й славнозвісне визначення Єгипту Геродотом – «дар Нілу»).

Загробний культ ґрунтується на вірі єгиптян у потойбічний світ, де продовжує своє існування безсмертна душа. Мабуть, що цей культ без перебільшення можна назвати ключовим етнічним архетипом давньоєгипетської культури, яка має виразні трансцендентні орієнтації. Єгиптяни сприймали світ і своє життя як стале й незмінне, раціонально впорядковане, відтворюване з покоління у покоління. Життя за порогом смерті мало бути продовженням земного життя: душа людини зберігалась у своєму двійнику "ка", тіло захищалось муміфікацією, гробниця мислилась як дім, що наповнювався безліччю речей, необхідних небіжчику в новому вже, вічному житті. Це парадоксальне заперечення смерті як абсолютного кінця безумовно вражає, у так званих "текстах пірамід" доби Давнього царства (30—23 ст. до н.е.) з магічними закликаннями смерті, прагненням переступити поріг вічного буття, намаганням смертного знайти безсмертя богів: "Ти (померлий) увіходиш й виходиш з радіючим серцем, проникаєш у місця величні... Судини твого тіла наповнюються, твоя душа просвітлена й ім'я твоє живе у вічності. Ти так завжди, поза загибеллю".

Пристрасна надія на вічне життя людської душі, пристрасне бажання зупинити, перемогти конечність земного буття, яка так болюче сприймалась могутньою, розвиненою давньоєгипетською цивілізацією, спричинили виникнення заупокійного культу. Однак заупокійний культ Стародавнього Єгипту не був культом смерті, а навпаки — запереченням її торжества, своєрідним тріумфом життя в містичному вічному бутті. У давньому єгипетському тексті читаємо: "Існує те, перед чим поступається й байдужість сузір'їв, і вічний шепіт хвиль, — діяння людини, що відбирають у смерті її здобич". Художній канон і був тим продуктом людського діяння, що "відбирав у смерті її здобич".

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа-Єлісейські поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний земний спосіб життя - готує землю під засів, вирощує хліб, кукурудзу, вищу за людський зріст, тощо. Не доводиться йому надривати сили на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті - глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за сибарита-небіжчика всю чорну роботу. Отже, спостергіаєтья грубо-чуттєвий буквалізм та реалізм у розумінні трансценденції.

В уяві староданіх єгиптян життя і смерть - береги однієї ріки. Померти - значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці - на лівому. Смерть для стародавнього єгиптянина перетворюється у кінцеву мету існування, свого роду головне життєве свято підготовка до якого відбувається упродовж всього земного буття. Досягнення безсмертя душі пов’язувалося (через первісний синкретизм матеріального і духовного) з бальзамуванням тіла. Звідти – славнозвісне мистецтво муміфікації, яким визначався Стародавній Єгипет.

З найдавніших часів людина прагнула зупинити час, увічнити пам'ять про близьких. Так зародилося мистецтво портрета. Але ще сильніше було бажання зберегти тіло померлого як умістище його душі. Це релігійно-містичне почуття втілилося в мистецтві бальзамування, якому, по переказі, навчив древніх єгиптян Анубіс, бог - заступник мертвих. Протягом раннього додинастичного періоду історії Єгипту похоронний обряд єгиптян був дуже простий. Коли хто-небудь умирав, незабальзамоване тіло укладали в позі ембріона (руки зігнуті у грудей, ноги зігнуті в колінях і підтягнуті до підборіддя), загортали в тканину чи солом'яні циновки й укладали в неглибоку могилу, вириту в пісках пустелі до сходу від Нілу. Разом з тілом у могилі залишали кілька предметів домашнього побуту. Завдяки майже повній відсутності вологи тіло висихало і тим самим зберігалося. Поховання знатних і багатих єгиптян відрізнялися від могил простолюдинів тільки цінністю покладених у могилу предметів і тим, що яму облицьовували зсередини дошками або кам'яними плитами. Поступово природне муміфікування перестало задовольняти єгиптян і з'явилися методи штучного бальзамування.

Збереглися свідчення чотирьох древніх авторів про методи бальзамування в Єгипті. Перше, саме раннє, належить грецькому історику Геродоту (484 р. до н.е.), друге - Діодору Сицилійському (45 р. до н.е.), третє - Плутарху (між 50 і 100 р. н.е.) і четверте - Перфрію (близько 230-300 р. н.е.). Сучасні єгиптологи вважають звіти Перфрія і Плутарха ненадійними, але визнають вірогідність звітів Геродота і Діодора. Сучасні дослідження досить точно відновили процес бальзамування в Древньому Єгипті, що підрозділявся на кілька стадій.

Спочатку з тіла витягався мозок. Робили це спеціальним гаком чи ложкою через ніздрі. Іноді мозок діставали з черепа через очниці. Є запис про випадок, коли мозок вичищали через великий потиличний отвір після видалення першого шийного хребця. Далі наставала черга нутрощів. Їх видаляли через розріз на лівому боці трупа. Розріз робився ритуальним кам'яним ножем. Витягалися усі внутрішності за винятком нирок і серця. Вони ретельно промивалися і занурювалися в пальмове вино. Наступна стадія - обробка тіла натроном - зіллю, одержуваної з висохлих озер у пустелі. До кінця двадцятого дня перебування в натроні тіло обмивалося водою і висушувалося на сонці. Тіло усередині і зовні покривали шаром смоли або суміші смоли і сала. Внутрішності, коли їх вилучали і не повертали назад у тіло, поміщали в чотирьох судинах-канопах, кришки яких були увінчані головами чотирьох дітей бога Гора. Канопи ставили в дерев'яну шухляду і зберігали поруч з тілом.

Більшість сучасних бальзаматорв вважають, що відновлювати риси обличчя померлого, що змінилися, стали порівняно недавно, але це не так. Давньоєгипетські бальзаматори робили цю операцію уже в часи 20-ї династії (1288-1110 р. до н.е.). При цьому вони не обмежувалися тільки обличчям. Усе тіло набивали яким-небудь матеріалом, щоб повернути йому колишні форми. Рот заповнювали обпилюваннями для відновлення наповненості Ставалося, тіла знатних єгиптян золотили. Далі приступали до сповивання мумії. Протягом останнього тисячоріччя єгипетського бальзамування методи поступово змістилися з підготовки добре оброблених тіл, здатних багато століть протистояти розкладанню, на усе більш ретельно створюваний зовнішній вигляд мумії. Бинтування ускладнюється, використовуються гіпс і картонаж, через що зовнішній вигляд сповитого тіла стає усе більш вигадливим. Поверх голів мумій починають прикріплювати написані на плоских поверхнях портрети померлих, що досить вірно передають їхній зовнішній вигляд. Мумії після сповивання звичайно упаковувалися в шухляди. Труни у формі людського тіла одержали назву антропоідів. Якщо небіжчик походив зі знатної родини, його мумію укладали в кам'яний саркофаг з мармуру, вапняку, сланцю або граніту.

Відзначимо, що тільки одна з десяти мумій виготовлялася описаним нами способом, дуже дорогим і трудомістким. Велика ж частина оброблялася більш дешевими методами. Дослідники установили, що підготовка мумії вироблялася трьома способами, було навіть підраховано, скільки коштує той чи інший спосіб у сучасній валюті. Перший (дуже дорогий) - 1200 доларів, другий - 300 доларів, третій (дуже дешевий) - 75 доларів.

Мистецтво муміфікації сприяло розвитку хімії, косметології, естетики, моди та медицини. Муміфікували у знатних родинах навіть домашніх тварин. У цьому виявляється синкретизм розуміння душі як тілесної субстанці.

Фараонівський культ є своєрідною «соціальною» квінтесенцію загробного: у центрі земної частини бінарного універсуму стоїть фараон (буквально, «великий дім») – живе втілення бога Сонця, серцевина релігійного життя і носій божественної сили, яка продовжує діяти на підданих і після його смерті. Призначення фараона – підтримувати Порядок космосу, тому про його душу і тіло слід турбуватися особливим чином. Як бачимо, давньоєгипетська релігія має відчутний політичний характер.

Сакралізація влади фараона – основа релігійного життя Стародавнього Єгипту, яке фактично було виявом волі «одного». Культ фараону бере свій початок з перших століть існування давньоєгипетської деспотії і модифікується мірою еволюції давньоєгипетської культури. Так, у період Раннього Царства у давньоєгипетській релігії встановлюється державний дуалізм Півночі і Півдня на основі злиття Верхнього (північного) та Нижнього (південного) Єгипту в одне царство із столицею Мемфіс (давньоєгипетською мовою «Хет-ка-Птах»). Двоїста політична структура держави і релігії знаходить відображення у сакральній титулатурі царя як божественного «владики обох Земель», носія подвійної червоно-білої корони.

Основні вірування стародавніх єгиптян формуються у межах доволі статичної картини світу. Територіальна замкнутість Єгипту, регулярність розливів Нілу, сталість клімату, домінування у ландшафті прямих ліній відбилися в уявленнях про світ як про стійку, усталену, непорушну, тривку субстанцію (космос). Космічність світобудови тут знаходить вираження у знаменитому космогонічному міфі про народження «священного пагорба» Бенбен з хаосу Нун, що підтверджується правильними геометричними пропорціями піраміди як архітектурного втілення архетипу «прапагорбу», «священної гори» (космічного порядку). У цьому «симетрично» влаштованому монотонному світі людині, яка складається з тіла, душі і духу, відводиться роль терплячого й небагатослівного, витривалого до страждань, виконувача вищої волі богів і фараона. Індивідуальне буття за таких умов набуває вигляду запрограмованого наперед «алгоритму», який розгортається ступінчасто, мірою наближення до моменту смерті й вступу в дію механізму загробної віддяки. Стародавні єгиптяни створили наївно-реалістичний, конкретно-чуттєвий образ потойбічного світу як ідеальної подоби земного життя, куди можна було потрапити перепливши річку мертвих на паромі богів або злетівши птахом на небо. На прибульців, яких біля входу в потойбіччя, зустрічали Ра і всі боги, чекав насамперед суд бога родючості та царства мертвих Озіріса. Озіріс зважував серце покійного на спеціальних терезах, де противагою слугувало перо богині справедливості та істини Маат.

Культ Маат посідав особливе місце у релігійній культурі Стародавнього Світу. Образ Маат – надзвичайно складний і багато значущий: Можна сказати, що даний образ одночасно є логічним поняттям, синкретично поєднуючи елементи логічного та художнього мислення. Так, «Маат» (з великої літери) – це богиня, міфологічний персонаж, що є персоніфікацією ідеї справедливості. Водночас «маат» (з маленької літери) – центральна категорія давньоєгипетської етики, принцип побудови людських взаємин, що відображує споконвічне прагнення богів до гармонії і порядку (у юридичному вимірі – правопорядку). Маат як моральне поняття фіксувало статичність давньоєгипетської картини світу, неможливість і недоцільність її зміни. Покликання фараона полягало в гармонізації хаосу в космос – в утвердженні «маат» на місці безладу. Култ маат відіграв важливу роль у розвитку морально-етичної інтенції у давньоєгипетській релігії, зокрема щодо обґрунтування духовної (а не лише військово-політичної) основи авторитету державної влади. Маат вимагала від влади спиратися не на силу, а на благочестя, не на формальне дотримання ритуалу («жертвенний бик злодія»), а на особисту праведність, відповідно до якої необхідно однаковою мірою турбуватися про всіх людей як про «стадо Бога», що вийшло «з його плоті». Усі люди є рівними подобами Творця і мають рівні права на безсмертя. Проміжна інстанція між державою (фараоном) і окремими особами у формі апарату чиновництва була зведена до мінімуму. Було запроваджено офіційно регламентовану побутову й медичну систему догляду за робітниками, що зводять піраміди (виконання хірургічних операцій, калорійне годування тощо). В ідеї загальної рівності, привнесеній у соціальне життя Стародавнього Єгипту культом маат, безумовно, виявляється гуманістичний потенціал давньоєгипетської релігії, яку не можна редукувати виключно до її авторитарних, деспотичних, виявів ,пов’язаних із культом фараона. .

Маат вимагала від душі померлого виправдовуватися під час зважування його серця. Таких «виправдовувань» існувало безліч: вони збереглися у вигляді надгробних написів на могилах жреців, царів, знаті, ремісників і склали зміст гімнів Озірісу. Ось фрагмент одного із таких гімнів: «Вітаю тебе, великий боже! Я не був несправедливим до людей. Я не забирав у бідного останнє. Я не вбивав і не наказував убивати. Я – чистий» [с. 78]. Якщо після всього цього покійника визнавали винним, його поїдало чудовисько, якщо ні, то його чекало вічне блаженство, уготоване богами.

У Стародавньому Єгипті було розроблено релігію розвинутого політеїзму. Пантеон стародавніх єгипетських богів був досить чисельним: у міжнародному договорі Рамзеса ІІ з хеттами називається до 1000 божеств. Їх ієрархізацію та розподіл функціональних повноважень здійснювала професійна храмова каста жреців, які в контексті релігійної системи займалися природничими науками, удосконалювали ієрогліфічну писемність, розробляли художній канон. Характерною особливістю давньоєгипетського політеїзму була відчутна збереженість архетипів тотемізму у вигляді зооморфних атрибутів богів та їх міксантропії (людське тіло з головою тварини). До головних богів належали: Ра, бог сонця; Тот, бог мудрості, творець письменності, покровитель літераторів, лікарів і магів; Ісіда, богиня родючості і життя; Амон, головний бог, всюдисущий владика, покровитель пригноблених, він же і Ра; Хепрі, бог вранішнього Сонця; Анубіс, провідник мертвих; Хатор, богиня корів, неба і кохання; Гор, бог – сокіл, син Ісіди й Озіріса; Озіріс, бог родючості, суддя мертвих; Хнам, бог в образі священного барану, бог родючості; Маат, богиня істини і порядку; Хапі, бог Нілу тощо. Шанувалися й генотеїстичні божества: у болотистій місцевості під назвоє «Фам» вклонялися богу – крокодилу Себеку; у пустелі – богині-скорпіону Селкет; на оброблених землях – богині врожаю, змії Рененутет.

Особливу роль відігравали боги у світотворенні. За однією із версій космогонічного міфу, Всесвіт виник внаслідок розділення персоніфікованим повітрям Шу богині небосхилу Нут і бога землі Геба. За іншим міфом, світ і люди були створені за одним лише словом Бога – Творця Птаха, який трактувався у філософському баченні як універсальне всеохоплююче начало буття. До кінця Пізнього Царства раціонально-теоретичний елемент в релігії Стародавнього Єгипту посилюється: на стінах храма Амона у Великій оазі записується майже «пантеїстичні» гімн, де божество фактично зливається з усіма стихіями світу (небо, земля, вода, повітря) [б.-л.].

Ці та інші уявлення ми відтворюємо за сукупністю священних текстів – ієрогліфічних написів на стінах пірамід, фронтонах усипальниць, а також написів ієрогліфікою та єгипетським скорописом (демотикою) на папірусному матеріалі, техніку виготовлення якого вперше винайшли стародавні єгиптяни. За наявністю різних версій космогенезу та інтерпретацій пантеону у витонченій жрецькій доктрині Стародавнього Єгипту виокремлюють ряд місцевих теологічних шкіл: Геліопольська, Гермопальська, Мемфіська, Фіванська та інші. До основних релігійних пам’яток Стародавнього Єгипту належать: «Тексти пірамід», де вперше закарбовуються формули царського заупокійного культу; «Мемфіський богословський трактат», що містить докладну оповідь про створення буття через слово Птаха, «замислене серцем»,; «Премудрість Птаххотепа», яка розкриває озірічний міф і сутність маат, а також «Пророцтво царя Снофру», «Промови Іпувера та Анху», «Тексти саркофагів», «Книга мертвих», Повчання Ахтоя», «Царська книга», грандіозний пласт фольклору, автобіографій, ліричних творів.

Окремим, не менш, якщо не більш «читабельним» у культурологічно-релігієзнавчому дискурсі текстом, є пам’ятки архітектури Стародавнього Єгипту, які віддзеркалюють картину світу культури, особливо славнозвісні піраміди, що стали етнорелігійним і духовним символом. У свідомості Заходу піраміда – одне з 7 чудес світу, матеріальне вираження ідеї абсолютної деспотії. До найбільш відомих належать: піраміда Джосера, надгробок у Медумі, Червона і Надломлена піраміди Снофру в Дашурі, а головне – класичні піраміди царів IV династій Хефрена, Хіопса і Мікеріна у некрополі Гіза. Зведення пірамід було архітектурною реалізацією принципу космічного порядку «маат» (архетипу «священної гори»). Можливо, тому задіяні у будівництво маси бідних робітників і рабів, хоча й експлуатувалися нещадно, але й ,як уже зазначалося, зазнавали певної, хоча б елементарної, турботи (збалансована їжа, захисний одяг, медична допомога).

В історії давньоєгипетської релігії можна зустріти твори, які фіксують кризу ортодоксального вірування: мова йде про вільнодумі тексти «Суперечка людини і ба» («Бесіда розчарованого зі своєю душею») та «Пісня арфіста». У них висловлюється скепсис щодо загробного життя (небувала зухвалість для цілком «потойбічної», трансцендентної у своїх ціннісних пріоритетах, культури Стародавнього Єгипту) та на цій підставі висувається гедоністичні заклики: жити і радіти життю.

Динаміка релігійного розвитку Стародавнього Єгипту.

Єгипетські вірування еволюціонували мірою розвитку культури. Період Древнього Царства позначений бурхливим розвитком давньоєгипетської релігії, встановленням її класичних форм:

1. ідеї єдиновладдя, підкріпленої солярним прамонотеїзмом; висунення на перше місце у пантеоні бога Ра і культ фараона як «сина Ра»;

2. катенотеїзму (генотеїзму) у вигляді культів окремих локальних божеств (Птах у Мемфісі);

3. принципу еманації (уявлення про творення світу Птахом магічною силою Слова та образи окремих богів як виявів Птаха –творця).

В історії релігійної свідомості Єгипту Древнє Царство посідає місце архетипу «Золотого віку» – ідеальної доби загальної гармонії, втіленої в образі богині Маат, коли країною правили спочатку боги, а потім напівбоги і великі мудреці: Усі подальші спроби Ренесансу класичної культури Єгипту (наприклад, «саїський Ренесанс» у Пізньому царстві) здійснювалися із фундаменталістським оберненням на Древнє Царство.

Перехід до Середнього Царства, пов’язаний із загальним економічним і духовним занепадом Стародавнього Єгипту, спровокованим визначенням ресурсів внаслідок зведення пірамід, позначився і на релігії: з’являються есхатологічні мотиви, поглиблюється морально-етична проблематика релігійних текстів, зароджується елементи філософського вільнодумства у формі скептицизму і навіть гедонізму, образ правителя піддається частковій секуляризації (наприклад, починає практикуватися публічна демонстрація царських статуй, входить в ужиток реалістичний скульптурний портрет).

Яскравим виявом «протофілософії» в історії релігійних вірувань Стародавнього Єгипту, своєрідним передвістям «осьового часу» є епоха Нового Царства, позначена релігійною реформою фараона Аменхотепа IV (Ехнатона – буквально «угодного Атону»). Ехнатон здійснив кардинальний світоглядний переворот в історії людської культури і релігійно-філософської думки: він уперше розірвав з релігійно-міфологічним життєсвітом, який складав духовно-історичне минуле Єгипту, скасував політеїзм і – ледве чи не вперше в історії, до появи проповіді Заратустри та священних текстів іудеїв – ввів культ єдиного бога сонячного диска – Атона, з яким, власне, й ототожнювався цар. Ця реформа «першого індивідуаліста і релігійного генія в історії» своїм філософським потенціалом випереджала свій час і тому не прижилася у Стародавньому Єгипті. Але наслідки її були відчутні: перехід від Міфу до Логосу, криза традиційної міфопоетичної культури і прогрес теоретичної раціональності. Останнє означало ламку традиційного цілісно-космологічного ладу, прихід кризової («прикордонної») екзистенційної ситуації, яка відкриває людині трагічність її існування, внаслідок чого з’являється особистість нового типу, здатна мислити не лише конкретними поняттями, але й абстрактними логічними категоріями. Дана здатність віддзеркалює установку на пошук першоджерел буття, зафіксованих в уявленнях про зверхцінності та зверх- сутності («метанаративи»). Осмислення ж метанаративів відбувається у межах філософії як форми культури і моделі духовного буття людини. Реформа Ехнатона, отже, створила сприятливі світоглядні передумови для формування давньоєгипетської традиції релігійного філософування, яке відкрило людині нові світоглядні горизонти її буття, пов’язані з універсалізмом та персоналізмом: утвердженням цінності людства на основі спільних культурних смислів та кожної окремої людини як суб’єкта, творця і носія зазначених смислів, діалогічно пов’язаної з іншою людиною.

Реформа Ехнатона обумовила поступову деградацію традиційни форм культури і релігії Стародавнього Єгипту. Занепад прадавніх релігійних традицій у період Пізнього Царства єгиптяни намагаються приховати під штучно збільшеним зовнішніми формами: в культурі встановлюються тенденції до фундаменталізму, ортодоксії, свідомої архаїзації. Центром нових віянь стало місто Саїс – вогнище шанування богині – матері Нейт. Водночас у релігійне середовище потрапляють давньовавілонські, перські, елліністично-римські імпульси. Світогляд стародавніх Єгиптян продовжує набувати філософічності (але до елементів пантеїзму), що, зрештою, викликало остаточну загибель давньоєгипетської релігії разом із втратою державності.

Подальша доля давньоєгипетської релігійної спадщини позначена її переосмисленням в елліністично-римській та християнській традиції. Культивована з прадавніх часів практика безсмертя від єгиптян переходить у спадок християнським апостолам, які долають містико-езотеричний характер духовної традиції єгиптян та надають їй етичного змісту. Недарма знаменитий «град у моря» – єгипетське місто Александрія стає вогнищем розвитку християнських містико-аскетичних традицій: пустельництва, символічної школи, монофізитства коптів. Релігія Стародавнього Єгипту (наприклад, каїрські мотиви «Тисячі і однієї ночі») стала також частиною культури Єгипту ісламського.

Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V-IV тис. до н. е. Проте особливий староєги-петський художній стиль склався лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових художніх засобів), який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображували в умовному ракурсі: лице та ноги - в профіль, очі та плечі - анфас, торс - у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі - світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці - трапеціє-видна мастаба (ця назва походить від слова “лавка”, оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині - камеру для саркофага з мумією.

Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспоти, наштовхнула будівельників на думку “поставити” кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити “домом вічності” для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, “наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...”. Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби “пороздягали” піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх міст).

Переборюючи швидкоплинність часу, давньоєгипетські піраміди, призначені для поховання муміфікованого тіла фараона, втілювали не стільки ідею могутності влади деспота, скільки ідею безсмертя, подолання конечності й хисткості земного буття. Їх грандіозні розміри (піраміда Хеопса має висоту 147 м, а довжину сторони основи — 233 м) характерні для культур усього стародавнього часу: перехід від споживацького первісного ладу до виробляючої цивілізації породив пафос самоутвердження людини, що уявляла себе не інакше як в образі велетня, що протиставляв свою силу природі й підкорював її. Невипадково у давніх міфах акцентовано тему героя, який перемагає чудовиськ й розкриває людству таємниці богів: вавилонський Гільгамеш, єгипетський Осіріс, грецькі Прометей і Геракл.

Архітектура давньоєгипетської піраміди виходила з архетипу пагорба, "світової гори". Космогонічні міфи Єгипту виводили начало світобудови з первісного водного хаосу Нуну, який породив священний пагорб Бенбен, а на нього зійшло сонце в образі птаха Бену. Оскільки у створеному богами світові панував порядок, правильна геометрична форма піраміди якнайкраще відповідала зазначеній світобудівній моделі.

Найдавніші піраміди (приміром, піраміда фараона Джосера в Саккара, 28 ст. до н.е., арх. Імхотеп) зберегли терасну композицію, що уособлювала космічну модель світу в ієрархії його підземної, земної й небесної частин. Безумовно, найбільш довершені за формою, з нічим не стримуваним плавним злетом вгору — правильні, геометрично чотиригранні піраміди фараонів Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) і Менкаура (Мікеріна) з некрополя в Гізі (27 ст. до н.е.). Сувора простота грандіозних камінних мас приголомшує людину, пригнічує її відчуттям власної мізерності й нікчемності перед обличчям стверджуваного ними абсолюту деспотичної влади (піраміда взагалі споруда перш за все ідеологічна, особливо якщо враховувати співвідношення її об'єму і об'єму малої камери для розміщення саркофагу з мумією фараона). Трикутник, утворюваний в площині сприйняття, як жорстка геометрична фігура, упредметнює ідею вічності, постає викликом швидкоплинності часу, всій суєтності земного буття, а в міфопоетичній традиції — позначає чоловіче начало (вершиною угору), домінуюче в раціональності культури, породженої сприйняттям ландшафту безплідної пустелі (загалом, в давньоєгипетській культурі трикутник є пріоритетною формою, його абрисам підкорений характерний силует одягу, зображення фігури людини на рельєфах і розписах тощо).

У добу Нового царства (16—11 ст. до н.е.) архітектура пірамід поступається місцем архітектурі храмів як у зв'язку з економічним ослабленням Єгипту, так і через посилення ролі жрецтва і зміною характеру культової церемонії. Архітектура давньоєгипетського храму приголомшує тим же "кількісним стилем", що й піраміди, однак його образ розгортається не лише у просторі, а й у часі.

До храму вів шлях, обабіч якого стояли через рівні проміжки фігури сфінксів, левів з обличчям фараона, між лапами яких вміщували фігурку людини. Безперестанне повторення мотиву малої людини в руках великої істоти поступово моделювало у свідомості індивіда відчуття свого місця у світі, раптово підкріплюване кам'яним пілоном, грандіозною трапецієвидною стіною, з вузьким проходом посередині і колосальними статуями фараонів по боках, що нею закінчувалась алея сфінксів. За пілоном, що позначав межу буденного й священного світів, розміщувався прямокутний відкритий двір, обрамлений кам'яною колонадою, колони якої під сліпучим сонячним промінням відкидали різку тінь. Далі людина ступала під склепіння гіпостильного (колонного) залу, утвореного тісно згрупованими колонами, огорнутого присмерковою імлою, що перетворювалась на темряву в залі-святилищі. Згасання світла при наближенні до святилища моделювало модус часу, що його посилено враженням зміни дня і ночі, втілено за допомогою використання колон з увінчаннями у вигляді бутону в архітектурі двору і в вигляді розкритої квітки лотосу або папірусу в архітектурі залу.

Гіпостильний зал з його папірусо- або лотосовидними колонами упредметнював образ фантастичного кам'яного лісу, священного гаю, символізував зелений світ. Світ небесний в космічній моделі матеріалізований в декоруванні стелі золотими зорями на синьому тлі. В тісняві велетенських колон гіпостильного залу людина відчувала себе мізерною, нікчемною істотою, загубленою серед грандіозного простору суворо-холодної світобудови.

Космічність архітектурного канону Стародавнього Єгипту донесли до нашого часу збережені фрагменти храмових комплексів Карнака (16 ст. до н.е., арх. Інені, Ігупа й Хатіаї), Луксора (15 ст. до н.е., арх. Аменхотеп Молодший), храмів Рамсеса II у Абу-Сімбелі (1 половина 13 ст. до н.е.) тощо.

У круглій скульптурі вимагалося зображати людину або такою, що стоїть в напруженій позі з висунутою вперед лівою ногою (група із заупокійного храму при піраміді Мікеріна у Гізі — фараон Мікерін, богиня Хатор й Богиня Ному, 27 ст. до н.е.), або такою, що сидить фронтально з притиснутими до тіла руками (статуя Хефрена із храму при піраміді Хефрена у Гізі, 27 ст. до н.е.). Обидва канонічні типи статуй позначені узагальненістю форм, що зберігають зв'язок з первинним монолітом блоку й за відсутністю моделювання м'язів тіла позбавляють навіть натяку на передачу напруженої дії або мінливих станів. Погляд давньоєгипетських статуй спрямований у безкінечність.

Оскільки ритуальні статуї були уособленням двійника померлого, скульптори намагались передати максимальну схожість із оригіналом. Напружено вслухається у виголошувані слова уважно-зосереджений царський писар Каї (сер. 3 тис. до н.е.). Гордовито крокує огрядний вельможа Каапер (середина 3 тис. до н.е.). Шляхетною поставою вирізняються фігури Рахотепа та його дружини Нофрет у парному портреті (27 ст. до н.е.). Однак портретна достовірність не є ознакою усвідомлення в давньоєгипетській культурі цінності індивідуального буття: вирази облич залишаються далекими від реальної дійсності, психологічно не вмотивованими. Кожне зображення лиця підкорене загальноприйнятому канону, що моделює ситуацію позабуденного, вічного буття людини, в якому межа життя і смерті є стертою.

Однак недостатньо було увічнити тіло померлого, відтворити вмістилище його душі, потрібно було вберегти середовище його існування. Численні розписи й рельєфи поховальних камер розгортали докладну оповідь про земне життя: на їх стінах билися воїни, потрапляли у полон іноземці, буяли бенкети, виходили на полювання мисливці, чепурились жінки, велись розмови у колі сім'ї, померлі поставали перед Богом у випробуванні чеснот, важко працювали раби на полях, в майстернях, в хазяйських домах. Однак і тут зображення людини звільнялось від усього минущого, суєтного заради єдиної незаперечної формули: людина існує поза часом і поза індивідуально-неповторним буттям (у ранньому давньоєгипетському тексті "Повчання Птахотепа" знаходимо як утвердження етичної норми таку максиму: "бути як усі", себто — належить завести свій дім, власну сім'ю, підкорятись колективу, не гордувати вченістю тощо).

Зміст цієї формули відлився у карбовану форму образотворчого канону як своєрідне розпластування фігури людини на площині: голова і ноги зображувались у профіль, тіло й око — у фас. Давні майстри геніально відібрали з фасового та профільного положення тіла найбільш чіткі й сутнісні аспекти, об'єднавши їх з вражаючою органічністю. Тим самим вони позбавили площинне зображення людини одноманітних мінливих станів, зупинивши її буття в субстанціональному, сутнісному стані.

Так, у дерев'яному рельєфі з зображенням будівничого Хесіра (поч. 3 тис. до н.е.) наслідування канону допомагає підкреслити міць його широких плечей, м'язову силу струнких ніг, горду поставу, що створює відчуття внутрішньої сили будівничого і водночас нехтування миттєвим емпіричним враженням, формує образ поза межами часу в його земному вимірі. У розписах подібне відчуття посилене також використанням здебільшого чистих насичених кольорів (жовтогарячий, червоний, синій, зелений), які асоціюються з усталеністю, основами буття.

Навіть у зображенні буденних, побутових сцен — випас корів або їх доїння, одягання господині служницями, орання (рельєфи з гробниці Аххотепа у Саккара, сер. 3 тис. до н.е.) — усе перебіжне, випадкове поступається місцем раціональній знаковості дії, її сутності, що перетворює зображення на своєрідні рельєфи та розписи, які так органічно співіснують з написами й текстами.

Композиційним каноном став принцип фризової побудови зображень. Сюжети розгортаються на стінах один за одним, ритмічно повторюються жести й рухи. Це надає зображенням зупиненості у часі, а величному дійству характеру урочистого ритуалу — ходи, процесії, спрямованої у вічність. Усталеність канону не заважала давньоєгипетським майстрам урізноманітнювати зображення, насичувати їх специфічним змістом. Так, статичний характер сцени передстояння фараона Аменхотепа II богові Осірісу (розпис у гробниці фараона Аменхотепа II, 15 ст. до н.е.) немов переносить зображення в умовний світ божественних істот. Навпаки, по-земному пишнобарвний світ виникає у сцені полювання вельможі в нільських заростях (з безіменної гробниці кінця 15 ст. до н.е.)

Однак свого найвищого розквіту староегипетське мистецтво досягло в епоху Нового Царства, коли в Єгипетську імперію потекли багатства завойованих народів, що дало змогу фараонам перетворити країну на будівельний майданчик, змінило художні смаки замовників у бік помпезності, декоративної вишуканості. Мистецтво скульптури доби Нового Царства остаточно позбулося колишньої грубуватості форм, стало більш витонченим, граціозним, навіть одухотвореним. Все ж найвиразніше нові тенденції позначилися на розвитку архітектурних форм.

На початку Нового Царства єгиптяни остаточно відокремили гробницю від поминального храму. Храми вони, як і раніше, будували в долині Нілу, гробниці ж вирубували в мертвих ущелинах Далини царів і Долини цариць, причому намагалися робити це в найсуворішіи таємниці. Стіни гробниць вони розмальовували яскравими фарбами, що не зблякли й донині, немовби час зовсім не владний над ними. Нільська долина була забудована чудовими храмами, серед яких виділяються храм цариці Хатшепсут у Дер-ель-Бахрі, велетенський храм Амона в Карнаці, який навіть у руїнах приголомшує своїми гігантськими розмірами, досконалістю архітектурних форм і казковим багатством інтер'єру (стіни та колони храму змере-жені рельєфними зображеннями батальних сцен і філігранне виконаними ієрогліфічними текстами загальною площею понад 24 тис. м , у коморах храму виявлено 85 тис. кам'яних і бронзових статуй), недобудований храм цього ж бога в сусідньому Луксорі (він служив також південним гаремом фараонів), уже згадуваний скельний храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі, храм Аменхотепа III Мемноній, стіни якого були оздоблені золотом, а підлога викладена сріблом (від Мемнонія залишилися тільки 2 сфінкси, які з 1832 р. прикрашають набережну Неви навпроти Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, та парні статуї фараона - знамениті “Колоси Мемнона”) тощо. Ці та інші храми доби Нового Царства (передусім Карнак та скельний храм Рамзеса II) є справжніми архітектурними символами абсолютної влади фараонів. “Влада, влада, влада! - приголомшують вони громовим голосом, від якого глухнеш”,- запевняє англійський історик-публіцист.

Художній геній стародавніх єгиптян найповніше проявився в Амарнську добу - період сонцепоклонницькоі реформи Ех-натона, коли центр художнього життя краіни тимчасово перемістився в Ахетатон, який виріс на території нинішньої Амар-ни. Безпрецедентна реформа Ехнатона поставила перед художниками нові ідеологічні завдання, які потребували нових художніх засобів для їх реалізації. Було переглянуто канон, змінено іконографію фараона та його оточення. Художники й скульптори зосередили увагу на портретній індивідуальності зображуваних (навіть виставляли напоказ явні ознаки фізичного виродження фараона - наслідок традиції кровозмішання в царській родині), показували фараона не в компанії богів чи усамітненим, а в колі сім'ї, в майже інтимній обстановці. Більше того, в жанрі скульптурного портрета, який досяг своїх вершин саме в добу Амарни, вони перейшли від передачі зовнішньої правдивості образу до розкриття його внутрішнього єства, про що переконливо свідчать всесвітньо відомі скульптурні портрети Ехнатона та Нефертіті. Хоча після смерті Ехнатона релігійно-ідеологічне життя в країні повернулося в старе русло, традиції Амарни залишили свій слід у подальшому розвитку єгипетського мистецтва.

Реформа Ехнатона прискорила руйнування художнього канону фіванської традиції: амарнське мистецтво звернене до плинного земного буття з його радощами та трагедіями. У безтурботній злагоді трапезує фараон, його дружина та діти на рельєфі "Обід царської сім'ї" з гробниці вельможі Хеві з Ахетану, сонячний диск бога Атона простягає до них свої руки-промінці, немов благословляючи їхню любов. У скорботному болі скинуті руки тих, хто прощається з померлою царівною, підтримує вбиту горем дружину фараона, на рельєфі "Оплакування померлої царівни" з гробниці в Ахетатоні. Зачаровує ніжність поглядів та дотику рук юного фараона Тутанхамона та його молодої дружини, які походжають посеред квітучого саду (амарнський стиль розвивався також за часів наступника Ехнатона — фараона Тутанхамона). Земна орієнтація сюжетів зумовила вільне володіння пластикою людського тіла, грацію рухів та жестів, що увиразнює різноманітні душевні стани. Заглибленість у сутність людини як такої змінила характерне уявлення про довершеного властителя, наділеного фізичною міццю та непохитною волею. Портретна голова Ехнатона (перша чверть 14 ст. до н.е., майстерня Тутмеса) з аскетичним, одухотвореним обличчям, осяяним тужливо-мрійливим поглядом напівприкритих очей, свідчить про визнання цінності особистого буття правителя. Уславлений у віках портрет Нефертіті з фарбованого вапняку (перша чверть 14 ст. до н.е.), що вражає довершеністю витончених рис обличчя, сприймається як втілення шляхетності, гордовитості й водночас делікатності справжньої жіночої краси. Це зображення Нефертіті, так само як і її ж зображення із золотавого піщанику, перетворюється з характерного для канонічної культури портрета соціальної маски на портрет-оповідь буття людини в потоці мінливого, драматичного й водночас зворушливого земного життя.

Релігійно-політичні реформи Ехнатона були занадто революційними, щоб стати довговічними. Глибоко людяний амарнський стиль поступово зникав під тиском реакції на результати реформаторських діянь Ехнатона, поступаючись місцем холодному прикрашальному стилю пізнього часу (11 ст.—332 р. до н.е.), який позначив кінець культурного розвитку давньоєгипетської держави.

Література:

1. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 41-71.

2. Васильев Л. С. История религий Востока / Леонид Сергеевич Васильев. – М.: Высшая школа, 1988. - 416 с.

3. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. – С. 35-69.

4. Кислюк К. В. Релігієзнавство: Підручник / Кислюк К. В., Кучер О. М. . - Київ: Кондор, 2004. - 646 с.

5. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу / О.П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2001.

6. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. проф. М. М. Заковича — К.: Знання, 2004. — 567 с.

7. Поликарпов B.C. История религий. Лекции и хрестоматия / Виталий Семенович Поликарпов. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. — 312 с.

8. Шевнюк О. Л. Культурологія / Олена Леонідівна Шевнюк. – К.: Знання, 2004. – 353 с.

Культура Месопотамії: цивілізації Шумеру, Акаду та Вавилонії

Анотація лекції:

Культура Межиріччя Тигру та Євфрату як цивілізація швтдкоплинної радості буття. Земні орієнтації культури на оманливість повсякдення на противагу вічності богів. Пошук квітки безсмертя Гільгамешем як символ гедоізму месопотамської культури. Зикурат як генокод культруи: нетривкість матеріалу, руйнація за рахунок вітрів та повенів («Вітер усе»). Витоки культури Месопотамії. Міжетнічний та міжкультурний діалог на території Межиріччя (шумери, аккадці, амореї, арамеї, халдеї та ін.). Шумер – прабатьківщина цивілізації: поширення теоретичної текстуальної діяльності, формування категоріального мислення. Картина світу в культурі Месопотамії. Творення світу як процес упорядкування хаосу. Держава як соціальний космос. Вплив географічних умов Межиріччя Тигру та Євфрату на утвердження мотивів плинності світу у месопотамській ментальності. Земна орієнтація культури Межиріччя (епос про Гільгамеша, зикурати із сирцевої цегли). Ідеал людини в месопотамській культурі: покора та скепсис. Люди і боги: культ плодючості, статус жреців і жриць, храмова проституція. Здобутки месопотамської цивілізації. Шумерський клинопис (ІV-ІІІ тис. до н.е.) як символ престижу передньоазійського регіону: його походження і техніка. Релігійна освіта Межиріччя: едуби, бібліотеки. Месопотамський фольклор і професійна література («Розмова пана з рабом», «Про безневинного страждальця»). Досягнення в галузі математики, астрономії, суспільно-політичної думки (образ «богообраної держави»). Месопотамська культура та її ремінісценції у біблійній традиції. Відмінність шумеро-акадської та вавилонської моделей світобудови: міфологічний космогенез всесвітніх пологів Ан та Кі та Теогонія хаосу та космосу Мардука.

Текст лекції:

Основні досягнення месопотамської культури охоплюють період часу 3200 – 539 рр. до н.е., вона має світове значення, оскільки дала перший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопотамія – це територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат – колиска світової цивілізації. У IV–III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Акад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава. Вивчаючи цей матеріал, варто розглядати їх, як чотири хвилі цивілізації.

Перша хвиля. Досягнення шумерів (IV – кінець III тис. до н.е.) у різноманітних галузях культури були винятково високі. Вони винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім й давньогрецький алфавіт – основа більшості алфавітних систем світу. Наприкінці ІІІ тис. до н.е. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім найдавнішою епічною поемою “Сказання про Гільгамеша” (“Одного, що пізнав усе”), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу – події, що стала елементом біблійної есхатології – релігійного вчення про кінець світу.

Друга хвиля. Нова хвиля переселенців-еламітів, що спустилися з Еламських гір Персії-Ірану, призвела до утворення могутньої Вавілонської держави, яка проіснувала з початку ІІ тис. до 539 р. до н.е. На деякий час вона об’єднала області Шумеру й Акаду, успадкувавши культуру стародавніх шумерів. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Хаммурапі, що уславився як автор другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип “око за око, зуб за зуб”, але й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Вавилонська держава являла собою теократію, але правив тут не бог у плоті, як у Єгипті, а його заступник на землі – цар. Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світ, що втілюється у пам’ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах, на стінах з рельєфами й написами.

Третя хвиля. Орієнтація на земні цінності ще більше проявилася в культурі Ассирії (14–9 століття до н.е.), що неодноразово завойовувала Месопотамію, а у 605 р. до н.е. була остаточно знищена Вавилоном. Основна тема ассирійського мистецтва – полювання, битви, розправи над полоненими втілені з відразливим натуралізмом, але виконані із вражаючим лаконізмом і виразністю. У столиці Ассирії Ниневії царем Ашшурбаніпалом було зібрано грандіозну колекцію рукописів, яка утримувалася у зразковому порядку. Наприклад, був глиняний каталог, що містив перелік усіх текстів, у тому числі й “Енума Еліш” (“…Коли вгорі…”). Величезне книгосховище утримувалося у зразковому згадку про всесвітній потоп, що стався внаслідок гніву богів.

Четверта хвиля. Ново-Вавилонське царство або Халдейська держава успадкувало ассиро-вавилонську культуру. У VI ст. до н.е. Вавилон стає його столицею. На той час він вважався величезним містом, де мешкало близько І млн. жителів. Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона, Висячі сади, Вавилонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину – на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет, сформували семиденний тиждень, присвятивши кожний день окремому божеству*7. У 301 р. до н.е., після завоювання Вавилону військами Олександра Македонського, Вавилон остаточно залучається до елліністичної культури. Культура Месопотамії була не такою консервативною, як єгипетська. Месопотамська традиція світосприйняття лягла в основу картини світу практично усіх народів Середземномор’я.

Релігійна картина світу Месопотамії (у давньогрецькій географії, буквально – «земля між ріками», «Межиріччя»), яка зародилася у долині рік Тигр і Євфрат, – одна з найдавніших. Її витоки сягають IV тис. до н.е. Релігійна система Месопотамії розроблялася завдяки зусиллям двох народів: шумерів та північних аккадців (семітів), які завоювали та асимілювали міста південної Шумерії, але зберегли її прадавню культуру. З давніх-давен шумеро-аккадський культурно-географічний регіон через своє прикордонне положення між Сірією, Аравією, Вірменією та Іраном перебував на перетині духовних впливів: населення було полі етнічним та полікультурним; тут проживали шумери, аккадці, амореї, хурріти, кутії, індоарії, арамеї, халдеї, перси, греки та інші народи. Усі вони залишали свій слід у релігійно-духовному житті цієї неповторної цивілізації.

За своїм походженням месопотамська релігія є шумерською: шумери дали імена багатьом богам і впровадили переважну кількість культів і обрядів. Проте семітські імпульси були також доволі значними і наближали месопотамську релігію до релігій інших еллінських народів: євреїв, ханаанеїв, фінікійців, арамеїв, арабів. Месопотамська релігія складалася у містах-державах землеробського типу із централізованою владою сакралізованого царя та правовою регламентацією. Домінував, як в Стародавньому Єгипті, магічний світогляд як основа релігійної ідеології із притаманним йому колективізмом, антропоморфізмом, тотальним анімістичним одухотворенням природи на основі вегетативних культів, нормативною моделлю людини й відсутністю ідеї індивідуальності. Релігія Месопотамії, як і будь-яка рання національна релігія, характеризувалася синкретизмом, включаючи в себе імпліцитно переплетені здобутки письменності, літератури, філософії, містики, астрономії, математики, агротехніки, архітектури, системи музичного запису тощо.

Віровчення і культ месопотамської релігії не були статичними: вони еволюціонували мірою історичного розвитку самої культури Межиріччя і ґрунтувалися переважним чином на двох моделях світобудови: шумеро-аккадська і вавілонська, – які мають багато спільних рис.

Шумеро-аккадській моделі універсуму, вірогідно, більше п’яти тисяч років. Так, найбільш древні тексти, що залишили шумери (у перекладі з шумерської мови «санг-нгіга» – «чорноголові») датуються 3100 р. до н.е. Шумери створили досить розвинутий пантеон богів. Походження Всесвіту, відповідно до архетипів стародавніх релігій, являло собою зародження буття внаслідок шлюбу бога-сонця, володаря Неба Ана та богині землі Кі. Ан і Кі виникли у первісному Хаосі і злилися в гігантську священну гору, яка була розділена їх сином, богом повітря і вітру Енлілем (пор. з давньоєгипетською космогонією). У результаті ланцюгу народжень виникли головні шумерські боги, що спільно управляли світом: бог мудрості Енкі, богиня-мати Нінхурсанг, богиня плодючості і кохання Інана, бог сонця Іту, бог Місяця Нанна, бог підземного світу Не-уну-галь тощо. Перед іменами божеств шумери ставили знак зірки – найшановнішого небесного тіла. Боги мешкали на небі, на землі, у підземному царстві та у воді, але не були всесильними. Вони підкорялися дії універсальних космічних законів «Ме» (пор. з давньоєгипетською «маат»), що визначали будову і рух Всесвіту. Останній мав троїсту вертикальну структуру і складався з Неба – величезної напівкулі, що складалася із 7 напівсфер; Землі та Підземелля – гігантської гори, наповненими голодними мертвими, яка називалася «чужа країна, звідки не повертаються». Після завоювання Шумерії аккадцями останні зберегли шумерську мову в якості мови науки і діловодства й увібрали головні шумерські вірування, змінивши тільки імена богів: бог Ан став Ану, Енліль – Баалом, Енкі – Еа, Інана – Іштар. Богиня Землі була остаточно забута, а Іштар перетворився у всесвітню володарку, найшановнішу богиню, втілення плодючості, краси і могутності світу, що, зрештою, визначило чуттєвість і жіночій еротизм месопотамської культури.

Про створення людини оповідає міф про шумерського Енкі і богиню-мати Дінгіршах, які зліпили людей з глини підземних світів океану за образом самих себе з метою «дуллу» – «служіння богам». Це визначає ідеал людини як покірного раба божественної влади:

Боже, мій пане,

Що створив ім’я моє,

Що дав постати сімені моєму,

Мій Боже сердитий,

Заспокой моє серце!

Моя богине сердита,

Привернися до мене!

(із давньовавилонської молитви)

Нова модель світобудови формується після виходу на політичну арену Месопотамії міста Вавилон, заснованого у 1894 р. до н.е. Саме поселення (шумерською мовою «Тінтір») існувало й раніше, але столицею нової династії і своєрідним духовним центром Месопотамії стало у XIX – XVIII ст.. до н.е., за часів панування знаменитого царя Хаммурапі (1923-1868 рр. до н.е.) – одного з перших кодифікаторів права в історії людства, автора славнозвісного збірника законів, що у 232 статтях регламентують цивільне, адміністративне та кримінальне право і утверджують образ «богообраної держави»:

Хаммурапі , великий цар,

Цар Вавілона, якому служать

Чотири сторони світу;

Я здобуваю побіди

Для Мардука - бога,

Для пастиря мого,

Що серцю мойому дав радість

Хаммурапі вдалося завоювати всю Месопотамію, створити державу від Нінєвії до Персидської Затоки. Утворення імперії означилося відповідним чином на релігійній картині світу: богом Вавілону стає син Еа Мардук, а новий космогонічний міф фіксує епічна поема «Енула еліш» («Коли зверху»). Творення світу пов’язується із ланцюгом народжень, здійсненим первісною «сім’єю»: чоловічим началом Апсу, жіночім началом – Тіамат та їх дитиною Мумму. Встановлення «вавилонського порядку», як і в античному міфі про боротьбу богів із титанами, постає як гармонізація хаосу в космос через конфлікт поколінь, у якому молодша генерація, не маючи прямого відношення до світотворення, постає як втілення аристократичної та раціональної аполлонівської ясності, а старша, до складу якої входять творці космосу (своєрідні ремісники) – відрізняється неприборканою та схвильованою, стихійною діонісійською силою. Дана відбулася внаслідок повстання другого покоління богів: зокрема, Еа знищив Апсу і закував Мумму, а Мардук скасував останнє породження Хаосу – розрубив тіло Тіамат і створив з нього небо і землю. Надалі «Енума еліш» надає вже знайомий з шумерських оповідей міф про виліплення з глини людини.

Образ людини в Месопотамії передає легендарний текст – епос про Гільгамеша, царя Урука. Складні загрозливі природні умови (спекотні вітри, пил, зливи, грім, щорічні нерегулярні розливи рік і повені) вселяють у людину почуття хиткості і беззахисності, плинності і мінливості власного існування, яке долається через постійну спробу гармонізації Всесвіту в концентричні кола родини, міста, держави, суспільства і богів. Втілення космічного осередку – величне місто Вавилон, – який отримав титул «ворота Апсу», сприймається як затвор Хаосу, гарант миру і порядку. Водночас песимістичне сприйняття дійсності може приводити й до оптимістичних висновків: якщо смерть – морок і зло, а існування трансцендентної дійсності є питанням непізнаваним, то потрібно чуттєво насолоджуватися життям і всіма його радощами (їжею, коханням, дружбою, турботою про дітей). У Гільгамеша, зокрема, читаємо: «Тож наповнюй живота свого; радій безперервно; удень і вночі влаштовуй собі свято, одягни гарний одяг, змий із себе бруд. З ніжністю подивися на малюка, який тримає тебе за руку. Хай буде щаслива жінка, що лине до тебе! Так має чинити кожна людина!» [Ф.Р., с.73]. Гедоністичні умонастрої вавілонської релігії посилював культ «цариці всіх святих храмів» і «богині над богинями» Іштар, з образом якої пов’язувалися успіхи на війні, добробут у побуті, захист, здоров’я і продовження роду [с. 46-52] . Молитви до Іштар належать до числа одних з найбільш відомих у Месопотамії літературно-фольклорних пам’яток. З культом Іштар пов’язана також вельми популярна у стародавньому світі храмова проституція, проти якої як вважається, виступає заповідь Мойсея «Не чини перелюбу». Еротизм месопотамської культури і релігії підкреслювався ідеєю динамічності світу: образ руху пов'язаний із розумінням часу як своєрідного сакрального виміру, що складається з минулого, теперішнього і майбутнього, орієнтується на повторення минулого («Золотого віку») і функціонує за законом «вічного повернення», «вічного коловороту». Майбутнє за таких умов сприймається як провіденційно зумовлене минуле, яке можна передбачити через магію і ворожіння.

Міфологічні оповіді про месопотамських богів і героїв зберегли близько півмільйона текстів у вигляді табличок з обпаленої глини, на які наносилися клиноподібні написи. Мова йде про славнозвісний шумерський клинопис, що поступово еволюціонував від малюнкового (піктографічного) до значкового (ієрогліфічного) письма і який став офіційною літературною мовою духовенства та інтелігенції (його вивчали навіть давньоєгипетські жреці). Шумерський клинопис вважається найдавнішою формою писемності, яка виникла приблизно у IV тис. до н.е. на основі, очевидно, торгівельно-економічних факторів. Копіювання клинописних табличок здійснювалося в едубах – школах-академіях, при яких нерідко створювалися бібліотеки. Найвідомішою є бібліотека Ашурбанапала в Нінєвії, де у систематичних каталогах було зібрано близько 25 тисяч табличок з природничими, історичними, юридичними, художніми, ритуальними текстами.

До найважливіших джерел з месопотамської релігії відносимо, окрім згаданих поем «Енума еліш» та «Епосу про Гільгамеша», давньовавілонську «Поему про Атрахасіса», шумерське «Повчання Шурупака», так звану «Вавілонську теодіцею» (поему «Про безневинного страждальця»), вільнодумний діалог «Бесіда пана з рабом», а також численні молитви, гімни, заклинання, автобіографії, казки, написи вавілонських царів тощо. Увесь корпус месопотамської релігійної літератури (1/5 від загальної кількості писемних пам’яток) цікавить нас у першу чергу тим, який вплив вона здійснила на розвиток давньоєврейської (старозавітної) традиції: так, біблійна оповідь про Вселенський потоп перегукується з вавилонським міфом про велику повінь, яку Енліль-Ваал наслав на людей. Мудрий Еа (Енкі) вирішив врятувати людство, допомігши кращому із них збудувати корабель. Вчені допускають генетичну спорідненість цих міфів і виводять їх із спогадів про локальні потопи Межиріччя або загальнокліматичні зміни, пов’язані з утворенням Чорного моря напередодні шумерських міграцій VI тисячоліття до н.е.

У релігії Месопотамії високого рівня розвитку досягла культова практика. Поклоніння богам пов’язувалося із «рабським» призначенням людини служити їх волі і забезпечувати їм сите, безтурботне життя. Своєрідними «житлами богів» були, знамениті месопотамські храми вежі – зікурати (у перекладі з аккадської мови – «загострений», «високий») зі святилищем на вершині, де і жило божество. Нагору вели круті довгі східці. Ці рукотворні «гори» (архетип священного «прапагорба») вважалися контактною ланкою між небом і землею. Показово, що зікурат мав зірковий прототип на небі, переданий, як засвідчує прадавній напис на двох глиняних циліндрах ХХІІ ст.. до н.е., правителю міста Лагаш Гудеа богами.

Структура зікурату відтворювала шумеро-аккадську модель світобудови. Храм зводився у сакральному центрі міста як своєрідна «вісь світу», стягуючи увесь простір оточення у концентричні кола святості, і складався спочатку з 3 (потім з 5,7) ярусів різного кольору: чорної гранітної «смуги», що символізувала підземелля; червоної, цегляної (земля) та біло- блакитної вапнякової (небо). Нетривалість матеріалів спричиняло швидку руйнацію храмів, які, таким чином, передавали ідею тлінності земного життя на противагу буттю небесному.

Серед усіх месопотамських зикуратів найбільш відомим є вавілонський Е-темен-акки, присвячений молодому Мардуку – «Дім семи напрямів неба»(«Дім основи небес і землі»), який складався із 7 ярусів, що уособлювали Сонце (золотий), Місяць (срібний) і 5 планет: Сатурн (чорний), Юпітер (помаранчевий), марс (червоний), Венера (жовтий), Меркурій (синій). Пам'ять про цю монументальну споруду середини І тис. до н.е. зберіг старозавітний переказ про Вавілонську вежу.

Золоті і дерев’яні статуї божеств сприймалися як їх матеріальні вмістилища, що набували сакрального змісту після відповідної процедури. У цьому вбачаємо відголоси первісних культів, пов’язаних із фетишизмом (обожнення і одухотворення речей) та анімізмом (конкретно-чуттєве, тілесне тлумачення духовної субстанції) Усі ритуали в храмах здійснювали жерці – професійний стан духовенства, що походив із знатних родин або родичів царя. В Ассирії статус жерця займав сам цар Ашура. Жрецький прошарок поділявся на групи у залежності від функціональних обов’язків: обслуговування ідолів, читання молитов, гра на музичних інструментах, ворожіння за зірками і нутрощами тварин, підрахунок прибутків храму.

Ритуальні дії у храмі відряджалися вишуканою докладністю, чуттєвістю і міфологічним антропоморфізмом. Богів годували двічі на день, розважали звуками ніжної музики, догоджали гімнами, похвалами та курінням фіміаму. Статуї вивозили на прогулянки, мили їм руки, справляли весілля, носили одне до одної в гості тощо. Особливою яскравістю відрізнявся ритуал святкування Нового року, що тривав 8 днів. Зміст новорічної обрядовості посягав у символічному поверненні до початку часів, відтворення Хаосу та вельми своєрідною ритуальною процедурою, яку у Месопотамії вважали одним із ключових обрядів сезонного циклу, – мова йде про ритуал приниження царя перед богом Мардуком.

Ритуал складався з кількох етапів:

1. всенародне оплакування народом Мардука, начебто полоненого у вежі;

2. приниження царя в храмі: верховний жрець знімав з правителя усі атрибути і давав йому публічного ляпасу (!);

3. виправдання царя і його молитви;

4. принесення у жертву білого бика;

5. стягування до головного храму всіх статуй божеств, інсценізація їх Ради і ритуальна битва Мардука з Тіамат (в ролі Мардука виступав цар, який шматував статую богині хаосу і землі);

6. святкування перемоги Моргуха, банкет і освячення «шлюбу» Мардука із своєю дружиною Царпанітум, у ролі яких виступали жриця храму (маємо справу із поширеним у Месопотамії інститутом храмової проституції) і сам цар.

Релігійні вірування мешканців Месопотамії характеризувалися високим ступенем магізму: кожна подія набувала прихованого символічного сенсу, світ «подвоювався» (космічний дуалізм) і ставав частиною провіденційного «алгоритму», розвиток історії як вегетативного циклу акцентував увагу на архетипі воскресіння природи і культах плодючості, релігійна культура відрізнялася яскраво вираженою сексуальністю, амбівалентно переплетеною з фаталізмом, популярними були віщування і заклинання злих духів. Це свідчить про генетичний зв'язок месопотамської релігії з первісною культурою, що традиційно спиралася на архетипну паралель між плодючістю землі і плодючістю жінки і визначала матріархальний та еротичний характер найбільш давніх вірувань.

Для нас релігія Месопотамії становить інтерес не лише як історичний релікт. Цікавить насамперед той ланцюг діалогу культур, який пов’язує спадщину Межиріччя з духом новочасної традиції. Справді, месопотамські вірування здійснили значний вплив на становлення іудаїзму, який, у свою чергу, склав ідейний базис раннього християнства. Екклезіаст, Псалтир, Книга Йова, міфи про ідола Баала і грішників, образ «обраної» держави і помазаного царя – усі ці біблійні архетипи, які через церковнослов’янські перекази потрапили і на давньоруський грунт, мали вавілонське коріння. Показово, що месопотамське походження мала знаменита інсігнія Володимира Мономаха, подарунок грецького імператора Василя – так звана «шапка Мономаха». Це доводить культурно-історичне значення стародавніх релігій.

Література:

1. Белицкий М.  Шумеры. Забытый мир / Мариан Белицкий ; [Пер. с польского]. — М.: Вече, 2000. — 432 с. — (Тайны древних цивилизаций).

2. Вайнтруб И. Священные лики цивилизаций / Ирина Вайнтруб. — Киев: Техника, 2001. — С. 11-35.

3. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.: Под общ. ред. Г.М Бонгард–Левина. – М..: Мысль, 1989. – С. 89-118.

4. Оппенхейм А.Л. Древняя Месопотамия. Портрет погибшее цивилизации /А.Л. Оппенхейм ; [Пер. с англ. М. Н. Ботвинника]. - М.: Наука, Главная редакция восточной литературы, 1990. - 319 с.