64. Літературно-мистецька діяльність гетьманської доби.

У XV ст. в Україні зароджується фольклорна історична поезія. Поява історичних пісень і дум зв'язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головний герой цих творів – козак, воїн, захисник рідної землі.

Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. Велика роль починає приділятися полемічним жанрам (трактати, діалоги, диспути, памфлети).

Ідея збереження української культури і протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали право українського народу на свою мову, віру і звичаї.

Однак загального резонансу набували не академічні трактати. Набуває значення майстерність проповідника. З'являються теоретичні трактати з риторики.

Важливу роль відігравали захист православних традицій, фізичне загартування, фольклорно-музична культура в козацькому житті. У західних істориків козаки описані як доблесні лицарі. Козаки були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвилося своєрідне явище української народної культури – кобзарство, виконання народних пісень або дум під акомпанемент бандури (кобзи). Кобзарям приділялася велика роль – вони були поетами й усними літописцями, що оспівували бойову славу України.

Крім поезії, важливу роль у житті Січі й усієї України мали музика, спів і танці. Зокрема, у Запорізькій Січі була створена школа вокальної музики і церковного співу, де готували читців і співаків для православних церков України. Високого рівня розвитку досягла тут військова музика. Загони запорізьких козаків, що виступали в похід, обов'язково мали сурмача. Труба і горн використовувалися як сигнали в боях, а також при урочистих зустрічах гостей. Високого розвитку в козаків досягло і хорове мистецтво

65.Українська творчість в умовах чужоземного поневолення.

Важливу роль у розвитку літератури, науки й культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, головною серед яких була друкарня Києво-Печерського монастиря. Її видання поширювалися не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії, Молдавії, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало впровадження громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чому відбулося розмежування церковної та світської літератури.

Помітні зміни відбуваються і в л і т е р а т у р н і й т в о р ч о с т і. З часів Київської Русі вона була в основному церковною, риторично-моралізаторською, а не художньою за характером; мова цієї словесності не народна, а церковнослов'янська (зокрема, саме це вкупі з таким фактором, як спільність православної релігії сприяло “природному” перетіканню маси українських книжників до Росії). Уже з середини XVII ст. і протягом усього XVIII ст. має широке поширення жанр езопівської байки. Значення запровадження цього жанру полягало в тому, що в Україну прийшли кращі езопівські сюжети, допомогли формуванню жанру національної байки, легкого, пронизливого й “вільнодумного”.

Важливе місце в літературному житті України XVIII ст. займала поезія, у якій розвивалися різні жанри: релігійно-моральна поезія, історична, лірична і т.д.