Соціальні чинники формування права.

Формування права— тривалий історичний процес. Воно виникає не на порожньому місці. Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу від первісного до ранньокласового суспільства значення права надавалося індивідуальним, фактичним, повторювальним стосункам. Юридичне регулювання лише поступово відокремлювалось від інших, неюридичних його видів.

Важливим етапом у формуванні права було перетворення звичаїв, що склалися в первісному суспільстві, на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали рештки звичаїв родового ладу, воєнної демократії. Водночас з’являються такі, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею і т. ін. Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Перші закони античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права (наприклад, Руська Правда, Салічеська Правда та ін.).

Значну роль у становленні правових норм відіграли судові органи. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для уладнання аналогічних справ, внаслідок чого склалася ціла система преторського права, тобто одним з шляхів виникнення правових норм було їх утворення судами.

З часом основною формою права стають державні нормативні правові акти. Цьому сприяла динаміка суспільних відносин. Нормативні правові акти держави набули обов’язкової письмової форми, оперативно реагували на потреби соціальної практики, чітко формулювали зміст прав і обов’язків. З розвитком законотворчості починається період письмової кодифікації законодавства.

Такими чином, основними шляхами формування права були:

а) визнання у якості права індивідуальних, фактичних, повторювальних стосунків;

б) санкціонування державою звичаїв (звичаєве право);

в) утворення правових норм судовими органами (правові прецеденти);

г) пряме встановлення правових норм державною владою (у вигляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів).

Для стародавніх юридичних пам’яток: Законів Ману, Законів ХІІ таблиць, Руської Правди та інших, було характерним поєднання норм звичаєвого права і узагальнений виклад судових прецедентів, а також деякі законодавчі положення.

Форми та види правотворчості.

Складність категорії правотворчості зумовлює різно­маніття критеріїв її класифікації.

За способами правотворчості розрізняють:

1. затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом.

1. прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних держа­ вах цей вид правотворчості є основним.

2. створення юридичних прецедентів судовими та ад­ міністративними органами держави. Цей вид правотвор-

чості є одним з основних у країнах англо-американського типу права;

4) укладення нормативно-правових договорів компетент­ ними державними органами (або з дозволу держави — ін­ шими суб'єктами, зокрема трудовими колективами). Цей ,вид правотворчості переважає в міжнародних відносинах, і останнім часом активно розвивається у внутрішньодер­жавних справах;

5) офіційне визнання державою звичаю. Наприклад, ст. 7 Цивільного кодексу України містить вказівку на мож­ ливість застосування звичаїв ділового обороту, якщо вони не суперечать закону або договору.

Залежно від форм створюваного права розрізняють: 1) законотворчість; 2) підзаконна правотворчість; 3) пре­цедентна правотворчість; 4) договірна правотворчість.

Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

1. безпосередня правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референду­ му (плебісциту) — всенародного голосування з найбільш важливих питань життя суспільства і держави;

2. правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має «монополію» на законотворчу діяльність;

3. правотворчість органів і посадовців виконавчої влади (уряду, міністерств і відомств, місцевої адміністрації). Як правило, названі органи державної влади здійснюють під законну правотворчість. Крім того, формою участі в право-творчому процесі є право законодавчої ініціативи, що на­ лежить уряду разом з іншими суб'єктами;

4. правотворчість глави держави. Зміст правотворчої діяльності глави держави залежить від форми державного правління та обсягу повноважень, що є у глави держави. Так, абсолютний монарх визнається як єдиний творець права; навпаки, президент у парламентсько-президентській республіці може видавати тільки підзаконні акти. Подібно до уряду глава держави, як правило, володіє правом зако­ нодавчої ініціативи;

5) судова правотворчість. У країнах англо-американ­ського типу права судді відіграють першорядну роль у правотворчості, а в країнах романо-германського типу пра­ва суд має допоміжне значення в правотворчості, виступа­ючи як інтерпретатор уже наявних правових норм. Особ ливии варіант правотворчості судових органів у країнах романо-германського типу права — визнання нормативно-правового акта не відповідним конституції. Таке рішення може винести, наприклад, Конституційний Суд України. Це припиняє дію акта повністю або частково, отже, рішен­ня КСУ має певний правотворчий зміст;

6) правотворчість органів місцевого самоврядування. Відмітна ознака цього виду правотворчості — її локальний характер. Створені органом місцевого самоврядування нормативно-правові акти діють тільки в строго визначених територіальних межах

Форми участі держави у правотворчості
безпосередня правотворчість	санкціонована правотворчість	спільна правотворчість	делегована правотворчість
- видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на те посадовими особами	— санкціонування актів, прийнятих ор-ганізаціями (комерційними і некомерцій-ними); попередній дозвіл їх видання	спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди)	— делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим