35.Театр Леся Курбаса.

Львівський академічний театр імені Леся Курбаса створений у 1988 році Володимиром Кучинським та групою молодих акторів, котрі, як і видатний український режисер Лесь Курбас зі своїми колегами у 1918 році, відчули потребу «...вернутися прямо до себе, ...сказати щось нове, тому, і тільки тому, створити театр».

Від часу свого заснування Театр імені Леся Курбаса переріс в один з найбільш відомих театральних колективів, як в Україні, так i за її межами. Вистави театру «Благодарний Еродій» за Григорієм Сковородою, «Між двох сил» за Володимиром Винниченком, «Апокрифи» за Лесею Українкою гідно репрезентували Україну та здобули високі нагороди на численних міжнародних театральних фестивалях. Театр першим здійснив сценічні постановки діалогів Григорія Сковороди, Платона, поезії Василя Стуса і драматичних поем Ліни Костенко.

Театр імені Леся Курбаса за короткий термін зміг стати одним з кращих в Україні, при тому, що час становлення колективу припав на складний період в українській історії. Театр неодноразово бував з гастролями в Києві, Харкові, Симферополі, Одесі, Севастополі, Керчі, Івано-Франківську, Чернігові, , Донецьку та інших містах України.

Високий художній рівень постановок цього театру засвідчують численні ґран-прі та нагороди на престижних міжнародних фестивалях: Золотий Лев (1989, 1994, 2000), Чехівський фестиваль, Москва (1996), Слов`янський вінець, Москва (1997), Сібіу, Румунія (1998), Контакт, Польща (1998), Бутрінті, Албанія (2001), Херсонеські ігри (1994, 2001), Боспорські агони (2001, 2002, 2006), Стобі, Македонія (2002) та інші. Театр став першим лауреатом премії Василя Стуса. У 2006 Театр було нагороджено Національною премією ім. Т. Г. Шевченка, а в 2007 році присвоєно звання академічного. Критика називає цей колектив унікальним театральним явищем, бо він повернув українській сцені інтелектуальний престиж, створив свою методологічну школу і поєднав багатогранну сценічну практику з процесом пізнання Людини.

36.Національна політика на Україні в 20-30-х роках 20ст.Політика українізації….

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській,Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).